Із записок недужого

І. Франко

Іван Франко Вибрані твори у трьох томах. Том другий. Київ, Дніпро, 1973.

Уперше надруковано в журн. „Культура”, 1925. Датується орієнтовано початком 1880-х рр. Подається за автографом, що зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка.

Мова ведеться від імені першої особи однини.

„Подвійно важкий день для мене. Раз, що її іменини. А по-друге, що моя слабість, окончено поборена, минула. … Праці бажається, заняття, котре становило моє щоденне життя уперед” (141).

Медсестра дає йому читати „хліб душі”, а чоловік просить „булку душі”, бо йому „хліба не вільно заживати”.

Міркує: „Рад би голубом вилетіти з сих шпитальних мурів на світ, до неї… Ах, як далеким видається мені той щасливий час, коли ми послідній раз бачились! …Кажуть, що тіжка слабість не раз може вигасити в серці любов. Я чую по собі, що се брехня. Моя любов по слабості ще сильніша, ще чистіша, ніж була вперед. І що мені до того, що вона з багатого, гордо-шляхетського роду, а я бідний літерат? Вона мене любить, а часи тепер такі, що всі шляхетські привілеї в кут перед чесною працею. Передо мною світ одвертий, а її багатства я не бажаю” (142).

Думки про повість з сучасного життя. „Її основою має бути пробудження мислі і критики серед людей, котрі досі вірили і покорялися. „Село на нашій Україні”, як каже Шевченко, –- в тім селі громада людей, убогих, оциганених паном, „усмирених” при помочі палок та тюрми начальством, обдурюваних та обдираних попом, і розпоєних, і вп’ять-таки обдираних жидами з п’яти корчем. В різких, широких картинах показати цілу бездну нужди і пониження тих людей. Ніщо, бачиться, не вирве їх з пропасті. А між тим в село являється „божий чоловік”, проповідник штунди, осідає в нім і починає свою роботу звільна, лагідно, без шуму. …Показати далі, на які хитрощі піднімаються „ворожі сили” – жиди, піп, старшина, щоб рятувати порядок: сцени диких переслідувань, хитрих намов, безчемних і низьких інтриг…”(143). І далі міркує: „Та ба, хто обминає труднощі, той показує тільки свою слабість, а я хотів би тою повістю показати свою силу. Адже се має бути основа мойого щастя, тим ділом я мушу здобути її, мою дорогу Олю, мушу здобути перші средства для нашого спільного життя! (144).

Чотири місяці без пам’яті.

Згадка про останній візит до будинку Оліних братів: „Я давав їй лекції німецької літератури, при тій нагоді ми пізналися, порозумілися і полюбилися. Ах, яка вона пречудно хороша, яка добра, щира, як любить людей, а особливо бідних, знижених і оскорблених долею” (146).

Розповідач так описує Оліних братів: „ … звичайні великопанські фігури: надуті, горді, холодні, з лицями передчасом постарілими, зруйнованими розпустою, без виразу, без думки, без життя” (146).

Оліні думки: „Ні герой, ні святий, ні бог не спасе нас, ані ми самі не спасемо себе, – бо в нас нема того, без чого неможливе ніяке спасіння, нема сили духа, нема внутрішньої опори, бо ми споконвіку привикли до чужоїдного життя, привикли полягати на чужій праці, а коли праця побідить, то нас не стане „ (148).

Брати дізнаються про кохання Автора і Олі. Брати увільнябть вчителя: „Дуже мені приємно (ім. усе приємно шпигнути другого в серце) подякувати вам за вашу щиру працю з моєю сестрою. …пора розпочати інший, важніший курс, при котрім ваша поміч буде нам злишньою” (149).

Автор згадав, що це „ціла трагікомедія! Ціла гумористична Одіссея, котра закінчилася нервовою гарячкою і шпиталем! (150).

Відмова редактора автору в роботі, при котрій він мав постійну рубрику з платою 50 ринських щомісячно.

Автор заходить до корчми із друзями-літератами. Ледве міг виплатити рахунок з грошей, які дістав від братів Олі.

Наступного дня іде до редактора, який обіцяв купити новелу: „Майстерська робота! Честь зробить нашій літературі! Жаль тільки, що він на може приняти до свойого дневника, бо не годиться з тенденцією. – нападаєте на стани суспільності, а сього не треба” (151). Але рукопис не може вернути „дав одному своєму знакомому на пере читання” (151).

Всі особисті речі автора разом з меблями беруть під секвестр аж до лі цитації, навіть рукописи не дали.

Автор залишається без притулку.

Ночує на вулиці. Його знаходить „поліціянт”.

Поліцейський каже, що його відправлять на місце народження.

Автор: „Чим більше вдумуюся в тоту історію, тим виразніше бачу, що все се була підла, огидна інтрига її братів. Всі були з ними в змові: і журналісти, і мій властивець помешкання, і комісар поліції! Забулися позбутися мене, спрягати мя з видоку, і се їм удалося, проклятим. Але що залякають, не зломлять, – вона хоче бути моєю і буде моєю! (152).

У палаті чують: „Музика реве, аж мури трясуться… Се попри шпиталь ідуть похорони на кладовище”. …Металева труна. несуть молоді паничі в чорних фраках. Вінці з лілій та безсмертників. кого се ховають?” (153).

Автор дістав лист: „ Товариші говорять, що частенько видали його тутка – шептав щось із сестрою, але очевидячки уникав доктора. Що се може значитися! Мала ж би тут знов бути яка інтрига тих поганців? Мала би і сестра з ними в змозі?” (154). Це писав „старший пан”.

Оля умерла: „І се її похорони були! Таки, таки, вовки прокляті, вони доконали –уклали її в могилу! І ще кепкують собі!” (154).

Поиск по сайту: