АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Суспільно-політичне життя

Читайте также:
  1. Базові компоненти соціального життя
  2. Влада як явище суспільного життя
  3. Діаграма термінів життя зернівок після обробки відповідними речовинами та проростання
  4. ЖиТТЯ Є ТІЛЬКИ ТАМ, ДЕ Є ВОДА..
  5. Життя — це вода
  6. Життя, віддане книзі
  7. ЗРІСТ ЖИТТЯ
  8. Інколи структуру системи визначають через політичні інститути з огляду на те, що саме вони організують політичне життя.
  9. КАРБОНАТНО-КАЛЬЦІЄВА ФОРМА ЖИТТЯ
  10. Кожен, кому наданий доступ до інформації про приватне життя, зобов’язаний запобігати розголошенню такої інформації.
  11. Козацький патріотизм – стимул до державотворчого і незалежного життя
  12. Критерії та показники формування здорового способу життя вихованців школи-інтернату

Компартійно-радянська диктатура не підпорядковувалася конституціям і звичайним законам, хоча в радянському суспільстві не можна було поскаржитися на їх відсутність. Воля ієрархічно побудованої державної партії якраз і була законом для позбавленого суверенності суспільства. "Наші закони, - говорив у липні 1930 р. відомий компартійний діяч, на той час - прокурор РСФРР М.Криленко, - це форми, в які партія втілює свою волю. Всі акти нашої партії, всі основні лозунги нашої партії негайно знаходили відбиття в радянських законах. Ці закони є не що інше, як вказівки партії".

Волю партії висловлював з'їзд. Організатором з'їздів виступав Центральний комітет, тобто вищий партійний орган у перервах між з'їздами. Формально з'їзди обирали черговий склад ЦК партії. Фактично ж підконтрольний Центральному комітету апарат підбирав делегатів з'їзду, зупиняючись тільки на тих, чия поведінка під час таємних виборів ЦК була прогнозованою.

Вищим органом партії ЦК залишався реально тільки до VI11 з'їзду РКП(б). Засідання (пленуми) ЦК тоді відбувалися двічі на місяць. Скликання таких засідань було нескладною справою, зважаючи на нечисленність чекістів (і9 в ЦК, обраному VIII з'їздом). Надалі кількість членів ЦК почала зростати, а пленуми стали скликатися один раз на кілька місяців. Розв'язувати поточні питання управління ЦК уже не міг, якщо він діяв своїм повним складом. Після VIII з'їзду РКП(б) В.Ленін утворив всередині ЦК два постійно функціонуючі органи для розв'язання політичних і організаційних питань: політбюро ЦК і оргбюро ЦК.

Оргбюро ЦК готувало питання на розгляд політбюро. Одночасно воно саме розв'язувало менш важливі питання, і його рішення, якщо ніхто з членів політбюро їх не опротестовував, автоматично ставали рішеннями ЦК. Політбюро розв'язувало найбільш важливі питання, і його рішення, якщо їх не подавали на розгляд пленуму, теж ставали рішеннями ЦК. Оскільки ЦК РКП (б) являв собою вістря владної піраміди, вся реальна влада зосереджувалася в його політбюро.

Члени політбюро ЦК формально були рівні один одному за своїм становищем у системі влади і мусили на кожному партійному з'їзді поновлювати свій статус, проходячи через вибори до партійного керівництва. Фактично ж політична вага членів політбюро була різною. Вона залежала від впливу кожного на ті або інші компартійні і радянські структури, а також на саме суспільство, від персональних угод, які укладалися всередині цього невеликого колективу. Стабільність або нестабільність компартійної диктатури визначалася тим, чи був у складі політбюро вождь, тобто той політичний діяч, волі якого всі інші носії диктатури беззастережно підпорядковувалися. Проте персональна диктатура в компартійно-радянській системі влади була тільки окремим проявом диктатури колективної.

Політбюро ЦК у складі В.Леніна, Л.Каменева, М.Креслїнського, Й.Сталіна і Л.Троцького проіснувало без персональних змін два роки - до X з'їзду РКП(б). Напередодні цього з'їзду в партії спалахнула розв'язана Троцьким дискусія про профспілки. Прибічники Троцького на з'їзді зазнали нищівної поразки. Після цього Ленін цілком оновив склад секретаріату ЦК, який раніше перебував під контролем Троцького. Замість М.Крестінського, Є.Преображенського і Л.Серебрякова в секретаріат були введені В.Молотов (як відповідальний секретар), В.Михайлов і О.Ярославський. Нові секретарі замінили попередніх і в складі оргбюро ЦК, яке очолював И.Сталін. У складі політбюро ЦК М.Крестінського замінив Г.Зінов'єв.

Проте персональні зміни в партійному керівництві після дискусії про профспілки мали другорядне значення порівняно з резолюцією "Про єдність партії", яку прийняв за наполяганням Леніна X з'їзд. Останній пункт цієї резолюції ліквідував суверенне право партійних з'їздів формувати склад Центрального комітету. Тепер самому Центральному комітету давалося право у випадку фракційності карати членів ЦК, аж до виключення їх із партії.

Перетворившись на урядову партію, більшовики почали зливатися з урядовим апаратом, який самі ж створювали. Необхідні для нормального функціонування спеціалісти рекрутувалися з дореволюційного апарату. Процес оволодіння державним апаратом призводив до зміни становища секретарів партійних комітетів у системі влади. Вони ставали першими особами на регіональних рівнях. Проте в момент приходу більшовиків до влади найвищою посадою в системі влади вважалася посада голови уряду. В Петрограді її з великою неохотою взяв на себе В.Ленін. У Києві, потім в Харкові на чолі регіонального субцентру влади став Х.Раковський. Одразу після того, як він очолив Раднарком УСРР, його обрали членом ЦК РКП(б).

Основні посади в партії і державі в цей час займали Л.Каменев (голова політбюро ЦК, голова Московської ради), Й.Сталін (очолював оргбюро ЦК і керував секретаріатом ЦК) і Г.Зінов'єв (голова Комінтерну і Петроградської ради). Вони утрьох об'єдналися проти Л.Троцького, якого всі вважали природним наступником Леніна. Коли в ніч на 16 грудня 1922 р. з Леніним стався другий удар, який виключив його з політичної діяльності, соратники постаралися довершити справу ізоляцією вождя на дачі в Горках. "Колективне керівництво" швидко перетворилося на перегони: хто швидше прибере до рук важелі влади і відбере їх у конкурентів. Перевага "трійки" над Троцьким виявилася досить швидко. Троцький не мав жодних шансів у боротьбі з компартійно-радянським апаратом, який контролював Сталін - найменш яскрава політична постать на тлі його союзників.

Аналізуючи закономірності суспільно-політичного життя в Україні, потрібно придивитися до структур, які доносили цю владу до всієї периферії - по території і по організаціях. Всі організації, що залишилися жити після встановлення компартійної диктатури (окрім релігійних), являли собою "передавальні паси", які сполучали між собою Кремль і суспільство. Найголовнішою з них, як це зрозуміло, була владна вертикаль, тобто компартійно-радянські установи, побудовані за адміністративно-територіальним поділом у відповідності з основним статутним принципом РСДРП(б) - РКП(б) - ВКП(б) - КПРС: принципом "демократичного централізму".

Всередині владної вертикалі знаходився майже непомітний через свою малочисельність стрижень: компартійні комітети на чолі з секретарями, які "на ділі вирішували все". Сама партія, яка досить швидко перетворилася на багатомільйонне утворення, була не більше ніж "передавальним пасом" у структурі влади. Керівний склад всіх партійних, радянських (включаючи силові) і громадських організацій, який значився у посадовому переліку (номенклатурі) компартійних комітетів різного рівня - від Центрального до районного, був своєрідною "внутрішньою партією". Цих людей, які вибудовували собою піраміду влади, називали найчастіше номенклатурою - за назвою компартійного переліку посад. Складовою частиною номенклатури й одночасно нервовим центром самої владної вертикалі були компартійні комітети, тобто та структура, де реалізувалася диктатура державної партії.

Апарат ЦК поступово підмінив собою місцеві партійні органи не тільки у прийнятті більшості резолюцій, але також і в підборі виконавчих кадрів на всіх рівнях. Це була колективна диктатура, яка не мала аналогів у історії. У політбюро ЦК, яке уособлювало найвищий щабель, зосереджувалися всі важелі диктаторської влади. Політбюро ЦК, не будучи відокремленою від ЦК структурою, узурпувало владні повноваження Центрального комітету. Тому реальними носіями диктатури можна вважати тільки кількох олігархів - членів політбюро (або тільки одного Сталіна в ті часи, коли він перестав рахуватися з політбюро ЦК).

Відповідальні працівники компартійно-радянського апарату були не носіями, а провідниками диктатури. Кожний з них згідно з посадою, яку займав, доносив свою частку диктаторської влади до тих або інших щаблів у системі управління.

КГТ(б)У безперервно поповнювалася і майже так само безперервно "чистилася". Перша велика чистка була проведена після IV партконференції. Відповідно до рішень X з'їзду РКП(б) з серпня 1921 р. була проведена "генеральна" чистка. В Україні вичищалися передусім боротьбисти. З 4 тис. колишніх боротьбистів в КП(б)У залишилося тільки 118. Питома вага вихідців з інших партій під час цієї чистки впала з 18 до 9 %. Загальна чисельність КП(б)У з серпня 1921 до квітня 1922 р. скоротилася з 97,9 тис. до 54,8 тис. Надалі партія поповнювалася переважно шляхом масових кампаній, які проводилися серед робітників. "Ленінський призов" в КП(б)У дав 31,5 тис. робітників "від верстата". На 10-річчя Жовтневої революції в КП(б)У було прийнято 22 тис. осіб.

Як тільки Сталін став генеральним секретарем ЦК РКП(б), зв'язки між центром і периферією стали набагато тіснішими. Після відходу Леніна від влади українська республіканська парторганізація стала особливо притягальною для членів політбюро ЦК, які бажали використати її у боротьбі за владу. Одним з істотних епізодів боротьби за владу в Кремлі стало усунення Х.Раковського з України. Раковський був найбільш впливовим прибічником Троцького. Щоб позбавитися його, "трійка" ухвалила рішення про призначення Раковеького повноважним представником СРСР у Великій Британії. У квітні 1923 р. на пленумі Центрального комітету, обраному VTI партконференцією, Е.Квірінг став першим секретарем ЦК КП(б)У. XII з'їзд РКП(б) обрав членом ЦК голову УРНГ В.Чубаря. Це означало, що його чекає високе призначення. Справді, в липні 1923 р. Чубар став головою Раднаркому УСРР і зберігав за собою цю посаду до 1934 р.

Менше ніж за півроку Л.Троцький був, по суті, виключений з політичного життя, хоча зберіг за собою на деякий час місце в політбюро ЦК. XIII конференція РКП(б) назвала виступ його прибічників "дрібнобуржуазним ухилом в партії" і дозволила ЦК опублікувати таємний пункт резолюції X з'їзду "Про єдність партії". Це повинно було залякати будь-якого потенційного опозиціонера.

Проте в самій "трійці", яка виступала гарантом єдності партії, почали наростати незгоди. Каменева, Зінов'єва і Сталіна об'єднувала тільки загроза перетворення Троцького на вождя. Коли загроза зникла, "трійка" почала розпадатися. Каменева і Зінов'єва тривожила перспектива перетворення партії на додаток до компартійно-радянського апарату - скутого залізною дисципліною і цілком підпорядкованого секретаріату ЦК РКП(б). На XIII з'їзді РКП(б) у травні 1924 р. замість померлого В.Леніна до політбюро ЦК був уведений прибічник Сталіна М.Бухарін. Кандидатами в члени політбюро ЦК стали три далекі від Каменева і Зінов'єва діячі -

Ф.Дзержинський, Г.Сокольніков і М.Фрунзе. В секретаріаті ЦК опинився Л.Каганович.

Готуючись до двобою з Каменевим і Зінов'євим, Сталін почав зміцнювати свої тили. У переговорах з керівними діячами КП(б)У він запропонував "зміцнити керівництво". Ті погодилися, виторгувавши собі підвищення статусу керівника ЦК КП(б)У до рангу генерального секретаря. Півтора місяця Е.Квірінг ще перебував у ранзі генерального секретаря, поки в квітні 1925 р. в Харків не приїхав висуванець Сталіна Лазар Каганович, який мав завдання "виполювати" ухили в партії і організовувати підтримку сталінських тилів у боротьбі свого патрона за владу в Кремлі. Сталін дістав цілковиту підтримку від очолюваної Кагановичем компартійної організації України в своїй боротьбі з "новою опозицією" на чолі з Л.Каменевим і Г.Зінов'євим, з "об'єднаною опозицією" на чолі з Л.Троцьким, Л.Каменевим і Г.Зінов'євим, з "правим ухилом", очолюваним М.Бухаріним, О.Риковим і М.Томським.

У 1928 р. політбюро ЦК ВКП(б) складалося уже з висуванців Сталіна, за винятком діячів "правого ухилу", яких ще не встигли вивести. У липні 1928 р. Каганович був відкликаний в Москву на своє місце в секретаріаті ЦК. Замість нього генеральним секретарем ЦК КП(б)У був "рекомендований" Станіслав Косіор. Свою посаду С.Косіор зберігав до січня 1938 р.

У винищенні конкурентних партій більшовики дотримувалися різної тактики. Некомуністичні партії будь-якого спрямування оголошувалися поза законом, їх політична діяльність переслідувалася. Партіям, які переходили на комуністичну платформу, дозволялася легальна діяльність тільки на певний час. Вони повинні були самоліквідовуватися, а їх члени - вступати в державну партію на індивідуальній основі. Після ліквідації боротьбистів і борбистів, що відбулася у 1920 р., надійшла черга до Єврейської комуністичної спілки Комфербанду. Після цього в УСРР на легальних засадах продовжувала діяти тільки нечисленна Українська комуністична партія (УКП). Коли вона саморозпустилася, в ній налічувалося менше трьох сотень осіб.

Некомуністичні партії в Україні були розгромлені ще в 1920 р. Залишалися тільки поодинокі організації меншовиків і правих есерів, здебільшого низового рівня. Щоб вони не могли скористатися ситуацією кризи, з початком непу чекісти отримали інструкцію активізувати їх переслідування. "Меншовикам і есерам, як відкритим, так і перефарбованим у безпартійних, місце в тюрмі", - інструктував їх В Ленін. 12 березня 1921 р. за розпорядженням уряду Х.Раковського були проведені арешти есерів і меншовиків по всій Україні. 14 березня всім губкомам було направлено секретний циркуляр, в якому від членів партії вимагалося всіляке сприяння в "очищенні всіх радянських установ від класових ворогів пролетаріату". Реалізація циркуляру швидко призвела до переповнення тюрем заарештованими. Весною 1922 р. була фактично ліквідована одна з найбільших в Україні Катеринославська організація РСДРП. Партія фактично перестала існувати: одні меншовики відійшли від політичної діяльності, інші перебували на засланні або у в'язницях, треті емігрували. Члени ЦК, які продовжували партійну роботу в підпіллі, конституювалися як бюро ЦК, а функції ЦК передали закордонній організації РСДРП на чолі з Л.Мартовим і Р.Абрамовичем.

Головне вістря репресій радянська влада скерувала проти правих есерів. У травні 1921 р. в Києві пройшов судовий процес над керівництвом партії українських есерів. На процесі проходили п'ять членів ЦК УПСР - В.Голубович, І.Лизанівський, Н.Петренко, І.Часник і Ю.Ярослав. Прокурор не зміг підтвердити доказовим матеріалом своїх звинувачень, але судова колегія оголосила тяжкий вирок - від 5 до 10 років концтаборів. Восени 1922 р. ДПУ УСРР здійснило одну з найбільш успішних акцій - заарештувало 59 учасників Всеукраїнського з'їзду ПСР. Арешти в Харкові і Одесі довершили справу. Есерівське підпілля в Україні було ліквідоване.

Кримінальний кодекс РСФРР 1922 р. підтверджував необхідність терору і зберігав позасудове переслідування. В ньому налічувалося 27 "роз-стрільних" статей. За його зразком було побудовано Кримінальний кодекс УСРР 1922 р.

В грудні 1921 р. ВЛенін вирішив реформувати ВЧК за зразком царської таємної поліції. Компетенція ВЧК зменшувалася, з її ведення вилучалися звичайні злочини, залишалися тільки державні. Ставилося також питання про зміну назви органів державної безпеки. "Замість" ВЧК створювалася організація під безневинною назвою Державне політичне управління при НКВС РСФРР. Воно мало придушувати "відкриті контрреволюційні виступи, в тому числі бандитизм", "виконувати спеціальні доручення з охорони революційного народу".

Постановою ВУЦВК "Про ліквідацію Всеукраїнської надзвичайної комісії і про організацію Держлолітуправління" від 22 березня 1922 р. реорганізувалася мережа органів держбезпеки в Україні. Підпорядкованість ДПУ УСРР республіканським органам влади була символічною. Це відомство не розрізняло кордонів, діючи в усіх радянських республіках. Щоб більше підкреслити цю обставину, голова ДПУ УСРР вважався повноважним представником ДПУ РСФРР в Україні. ДПУ РСФРР почало називатися інакше - ОДПУ (об'єднане ДПУ) СРСР.

Органи державної безпеки мали розвинуту структуру і охоплювали своєю діяльністю різноманітні прояви суспільно-політичної активності. В ОДПУ існувало три самостійних управління - секретно-оперативне, економічне й адміністративно-організаційне. Місцеві структури боролися з усіма різновидами контрреволюції, шпигунства, шкідництва, посадових злочинів, виявляли політичні настрої в усіх верствах населення, сигналізували про політичні явища, що тільки назрівали. Секретні підрозділи займалися контрреволюційними організаціями, антирадянськими партіями, студентською молоддю, українським націоналізмом, духовенством і церковниками.

Створенням радянської мережі профспілок України зайнялося з лютого 1920 р. Південбюро ВЦРПС. Діючи разом з органами ЧК, воно досить швидко поставило під власний контроль українські профспілки. У листопаді 1924 р. відбувся Всеукраїнський профспілковий з'їзд, делегати якого представляли 1174 тис. членів профспілок. Він виділив зі свого складу Всеукраїнську раду професійних спілок (ВУРПС). Були створені на засадах "демократичного централізму" міжспілкові і галузеві органи. Завдяки цьому державі стало набагато простіше впливати на профспілкове життя.

Ставлення більшовиків до селянських організацій завжди було негативним. Іншим воно й не могло бути: партія сповідувала комунізм, який вимагав ліквідації приватної власності. Тактика розколювання селян за майновою ознакою, яка оголошувалася ознакою соціально-класовою, була генеральною лінією більшовиків в аграрно-селянському питанні. Крім того, більшовики намагалися не допустити утворення в селі специфічно селянських організацій. Недовгий вік комітетів бідноти доводить це з усією переконливістю. Та не допустити існування рад селянських депутатів державна партія не могла. Ради, в тому числі сільські ради, були тим стрижнем, на якому трималася диктатура партії більшовиків. Розуміючи це, партія з подвоєною пильністю займалася "радянським будівництвом" у сільській місцевості. Щоб селяни не могли скористатися своєю чисельною перевагою, при формуванні губернських (окружних), республіканських і загальносоюзних органів радянської влади робітничий клас одержував п'ятикратну перевагу у нормах представництва. Це була конституційна норма, яка на ділі нерідко перевищувалася. Крім того, залежно від конкретної ситуації органи влади формували списки осіб, позбавлених виборчих прав (так званих позбавленців).

Завоювати українське село більшовикам було особливо важко. Вони не мали тут власного коріння і змушені були на перших порах покладатися на лівоесерівські партії, яким не довіряли. Тому в Україні виник феномен селянської політичної організації, яка не мала аналогів в радянській Росії, - комітети незаможних селян. Вони виникли в 1920 р. як альтернатива радам і були наділені повноваженнями, відібраними у рад. За допомогою пролетарських КНС власті проводили розкуркулення селян-власників, викачували зерно у голодуючій місцевості, боролися з "куркульським бандитизмом".

Комнезами відчували прихильне ставлення до себе з боку влади і свідомо цим користувалися. Вони не бажали відмовлятися від тих засобів боротьби, які використовували під час громадянської війни. Особливо широко використовувалося розкуркулювання. Воно було вигідним для тих пролетарських або напівпролетарських верств села, які стояли на позиціях "розділизму". Однак розкуркулювання перебувало в суперечності з новими кодексами, запровадженими з 1922 р. радянською владою, з усією ситуацією непу. Кінець кінцем випадки розкуркулювання були поставлені на обговорення ВУЦВК. 11 червня 1923 р. вищий радянський орган УСРР прийняв постанову, в якій будь-яке протизаконне відбирання землі і майна розглядалося як кримінальний злочин.

Непристосованість КНС до реалій непу була очевидною для кожного. Питання про КНС у жовтні 1923 р. розглянув пленум ЦК КП(б)У. Пленум солідаризувався з положеннями доповіді Г.Петровського, який високо оцінив їх діяльність і зробив висновок про те, що партія й надалі повинна проводити через них свій вплив на селянство. Було вирішено також, що комісіям губернського, окружного і повітового рівнів треба надати більше прав щодо низових органів. Комісії, які керували роботою КНС, передбамалося зміцнити за рахунок працівників місцевих партійних організацій. Всі ці "маленькі хитрощі" повинні були перетворити комнезами у продовження партійного апарату і тим самим гарантувати неможливість їх виступу як самостійної політичної сили.

Після приїзду в Харків Л.Каганович швидко розібрався у двозначній ситуації з КНС. Оскільки в усій країні було взято курс на пожвавлення сільських рад, КНС вирішили перетворити з організацій державного значення на громадські організації. Відповідний декрет ВУЦВК і Рад наркому УСРР вийшов 16 листопада 1925 р. Після декрету комнезами продовжували існувати швидше за інерцією. Вони втратили будь-яке значення в суспільно-політичному житті села, оскільки були позбавлені адміністративно-господарських функцій.

"Новаторським" і доволі специфічним було ставлення влади до церкви. У березні 1922 р. з'явилася стаття В.Леніна "Про значення войовничого матеріалізму", де стояла вимога надати атеїстичній пропаганді войовничого характеру. У розвиток висловлених тез 19 березня з'явився директивний лист вождя "В.М.Молотову для членів Політбюро ЦК РКП(б)", в якому він вимагав розпочати проти церкви превентивний терор, провчити церковників так, "щоб на кілька десятків років ні про який опір вони не сміли й думати". Підсумовуючи пропоновані заходи, Ленін зробив висновок: "чим більше число представників реакційного духовенства і реакційної буржуазії нам...вдасться розстріляти, тим краще".

Як привід для "розкрутки" антицерковного терору вирішили використати голод. Патріарху Тихону запропонували віддати на потреби голодуючих церковне майно, але він відмовився давати на продаж освячені предмети культу із золота, срібла і коштовного каміння. Це був чудовий привід для розгортання війни проти церкви. Крім того, вожді більшовиків сподівалися (як виявилося, помилково) здобути конфіскацією церковних цінностей потрібні їм мільярдні ресурси. До червня 1922 р. в Україні було вилучено трохи більше 3 пудів золота і 2850 пудів срібла. На виручені кошти за кордоном придбали для голодуючих районів близько 3 млн пудів хліба. За звинуваченнями у приховуванні церковних цінностей були репресовані десятки священиків.

У боротьбі проти церковників держава з успіхом використовувала тактику розколу. Зокрема, власті посприяли виникненню опозиційної тихонівцям течії, яка прийняла назву "обновленство". Лідери обновленського руху, на відміну від патріарха Тихона, вітали кампанію з вилучення церковних цінностей на користь голодуючих. В Україні перші парафії нової течії під назвою "Жива церква" виникли влітку 1922 р. Чекісти розчищали місця в церковній ієрархії для обновленців перевіреним способом: вилучаючи представників "старого духовенства" арештами і адміністративними засланнями.

Переслідуючи ту ж мету розколу церковної ієрархії, компартійно-радянське керівництво України дозволило утворити незалежну від Російської православної церкви українську автокефалію. У жовтні 1921 р. у Києві було скликано Всеукраїнський православний церковний собор. У ньому взяли участь майже півтисячі делегатів від духовенства та мирян.

Керівну роль в організації собору, який скликався за активної протидії тихонівської РПЦ, відігравав протоієрей Василь Литовський. Таємним голосуванням його обрали на посаду єпископа - митрополита. Так виникла Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Однак поспішне висвячення єпископів і священиків з числа непідготовлених людей відштовхувало від УАПЦ віруючих. Конфлікти між церковними громадами, які належали до патріаршої і автокефальної церкви, стали постійними.

Даючи дозвіл на скликання собору, власті одночасно готувалися до розгрому нової церкви у слушний момент. Перші арешти керівних діячів УАПЦ почалися наприкінці 1922 р. Чекісти активно втручалися в життя УАПЦ, роздмухуючи конфлікти між течіями. У 1924 р. від української автокефалії відокремилася "Діяльно-христова церква" (ДХЦ). Прихильники її провели з'їзд у 1925 р., на якому засудили керівництво УАПЦ і митрополита В.Липківського. Під тиском ДПУ Липківський в 1927 р. змушений був залишити свою посаду. Щоб зруйнувати економічну базу УАПЦ, на її парафії держава наклала високі податки. У січні 1930 р. українська церква була ліквідована.

Штучність "кризи непу"

Нова економічна політика була нормальною політикою, заснованою на реаліях ринку. Вираз "криза непу", який широко використовувався у радянській історіографії, за своєю суттю позбавлений змісту. З об'єктивних причин не могло виникнути кризи, яку треба було б лікувати переходом до нееквівалентних відносин між містом і селом, позбавленням селян приватної власності на засоби виробництва і перетворенням їх на економічно залежну від держави безлику масу виробників товарної продукції в колгоспах та радгоспах. Якби до влади прийшли діячі так званого правого ухилу - М. Бухарін, О.Риков, М.Томський, неп міг би й розтягнутися на багато десятиліть. Вони сповідували політичну лінію, яка ґрунтувалася на концепції "кооперативного соціалізму" пізнього Леніна. Однак їх прихід до влади був неможливий, тому що переважна більшість відповідальних працівників компартійно-радянського апарату не бажала втрачати здобутків, досягнутих під час першого комуністичного штурму. Навпаки, позиції Сталіна, який готувався до нового штурму, зміцнювалися з року в рік.

Щоб визначити особливості переходу від непу до нового етапу комуністичної "революції зверху", треба аналізувати окремо політику державної партії в галузі сільського господарства і промисловості. Безсумнівно, що увага компартійно-радянського керівництва зосереджувалася на сільському господарстві, де треба було майже з нуля починати потрібні партії соціально-економічні перетворення. У промисловості ці перетворення були здійснені під час ленінського штурму, і тепер перед нею стояли зовсім інші завдання: наблизитися за рівнем розвитку основних галузей до стандартів країн Заходу. Ці завдання теж вражали своєю грандіозністю, але були іншої природи.

З 18 по 31 грудня 1925 р. в Москві проходив XIV з'їзд РКЛ(б) (на ньому поміняли назву партії: замість Російської вона стала Всесоюзною). З ініціативи Сталіна, який на з'їзді блискуче переміг своїх колишніх союзників по боротьбі з Троцьким - Каменева і Зінов'єва, політбюро ЦК ВКП(б) утворило в 1926 р. комісію з вивчення становища колгоспів. Результатом її роботи стала постанова ЦК ВКП(б) "Про підсумки радгоспного і колгоспного будівництва" від 30 грудня 1926 р. У ній партійним комітетам рекомендувалося посилити увагу до колективізації, сприяти утворенню найбільш простих форм колективних об'єднань - товариств спільного обробітку землі, машинних товариств та ін. Держава повинна була надавати матеріальну допомогу селянам, які добровільно зважувалися на колективне господарювання. Утім держава приділяла рівну увагу кооперуванню і колективізації. Кооперування селянства розглядалося як дійовий засіб виховання наймитсько-бідняцьких і середняцьких мас селянства в дусі колективізму, як підготовка їх переходу до "вищих форм" кооперування, тобто до колгоспів.

Новий спалах боротьби всередині політбюро ЦК завершився ще до XV з'їзду ВКП(б). На з'їзді в грудні 1927 р. Сталін уже був переможцем і міг диктувати партії подальший план дій. У резолюціях з'їзду проголошувався курс на колективізацію сільського господарства. Колективізація ставала гаслом поточної політики.

На той час серед колгоспів переважали об'єднання з найбільш низьким ступенем усуспільнення засобів виробництва - Товариства спільного обробітку землі (ТСОЗи). Питома вага їх восени 1928 р. перевищувала 77 %. Заохочувальними зусиллями держави відсоток колективізованих селянських господарств вдалося підняти на цей час до трьох. Проте 97 % господарств не бажали йти в колгоспи. Ставало зрозумілим, що держава повинна переходити від заохочування до примушування, якщо вона хоче реалізувати гасла партійного з'їзду.

Гасло індустріалізації як поточної політики правлячої партії вперше пролунало на XIV конференції РКП(б). Конференція заслухала доповідь керівника Головметалу СРСР (найбільш могутнього главку ВРНГ) Ф.Дзержинського і доручила останньому негайно приступити до розробки перспективного плану будівництва нових підприємств. У другій половині 1925 р. Головметал розробив такий план.

Плани індустріалізації України передбачали спорудження потужностей передусім в електроенергетиці, металургії, машинобудуванні і вуглевидобутку. Це був комплекс взаємопов'язаних технологічно галузей, який формувався в Донецькому і Придніпровському регіонах. Задумуючи плани масштабного розгортання капітального будівництва, вожді партії повинні були назвати джерела їх фінансування. Генуезька конференція показала, що розрахунки на фінансову допомогу західноєвропейських банків без визнання більшовиками боргів попередніх російських урядів безпідставні. В результаті індустріалізацію, на відміну від дореволюційних часів, треба було здійснювати за рахунок внутрішніх ресурсів.

25 квітня 1926 р. ЦК і ЦКК ВКП(б) звернулися до господарників, інженерів і робітників з листом "Про боротьбу за режим економії". У листі наводилися вражаючі приклади безгосподарності й бюрократизму, які панували в народному господарстві. Після цього звернення повсюдно в країні були утворені комісії зі здійснення режиму економії. В Україні центральну комісію очолив В.Чубар. Такі комісії виникли при ВРНГ УСРР, в усіх інших наркоматах, в округах і навіть у районах. По суті, сформувалася могутня бюрократична структура, яка працювала сама на себе. У 1927 р. всі комісії припинили роботу, а відповідальність за здійснення режиму економії на виробництві була покладена на керівників трестів і підприємств.

Радянський уряд звернувся до населення по допомогу з позиками індустріалізації. Перша позика на суму в 200 млн руб. була випущена в 1927 р. У бюджет надійшло 198 млн руб., в тому числі по УСРР - 34 млн руб. Друга позика індустріалізації 1928 р. випуску дала бюджету 517 млн руб., у тому числі по УСРР - 96 млн руб. Надходження по позиках перевищували всі припущення фінансових органів, чому сприяв "добровільно/примусовий" характер позик.

До революції бюджет мав великі зиски від винної монополії, запровадженої в 1895 р. З початком світової війни Микола II підписав закон про заборону вільного продажу спиртних напоїв. Відтоді на довгі роки країна потрапила під владу "сухого закону". На практиці це означало, що населення спеціалізувалося на самогоноварінні, внаслідок чого бюджет щороку не дораховувався сотень мільйонів рублів золотом. В.Ленін і слухати не бажав про "горілку та інший дурман", коли фінансисти вказували йому на доцільність відновлення винної монополії. Але приблизно через рік після того, як він покинув свій кабінет у Кремлі, в продажу з'явилися державні спиртні напої. У 1927 р. горілчана монополія дала бюджету понад 500 млн руб. Це була велика сума, але вона жодною мірою не забезпечувала, так само як і позики індустріалізації, виконання намічених планів.

У країнах ринкової економіки важливим джерелом надходження коштів на капітальне будівництво були ресурси самої промисловості, яка або працювала ефективно, або банкрутувала. В радянському праві, як уже вказувалося, поняття банкрутства в усуспільненому секторі не існувало. Оскільки ринок, в якому функціонувала державна промисловість, був штучним, поняття прибутку мало умовний характер. Будь-яку галузь промисловості можна було зробити високоприбутковою директивним відхиленням цін від вартості, але такі прибутки аж ніяк не стосувалися внутрішнього промислового нагромадження.

Потрібні для форсованого розвитку промисловості суми могли бути одержані тільки від селянства. Але на перешкоді радянській індустріалізації стояв незалежний статус селянина як виробника та продавця власної продукції. Розгортаючи індустріалізацію на основі внутрішніх ресурсів, компартійно-радянське керівництво країни мусило покінчити з економічно незалежним класом селян-власників.

Непівський обмін між містом і селом був лише більш-менш еквівалентним. Адже радянська держава, будучи монополістом у виробництві промислових товарів для села, могла встановлювати більш високі ціни на товари, ніж ті, що формувалися у конкурентному середовищі. З одного боку, верхня межа цін на промтовари визначалася відповідно до готовності сільського споживача купувати їх за визначеними державою цінами. З іншого боку, держава була оптовим покупцем сільськогосподарської продукції. Як покупець-монополіст, вона встановлювала ціни, що влаштовували її значно більшою мірою, ніж селянина-продавця. Нижня межа хлібних цін встановлювалася з огляду на готовність сільського виробника продавати хліб за пропонованими цінами. Відмова від продажу хліба державі була небезпечною для останньої. Держава повинна була або підвищити ціни, тобто знайти в бюджеті можливості для виділення більших сум на купівлю тієї самої кількості продукції, або зменшити закупівлю.

Перевищення критичного рівня у співвідношенні цін означало, що селяни або відмовляться продавати хліб, або відмовляться купувати промтовари, або зроблять перше і друге одночасно. Ця відмова означала припинення обміну між містом і селом, тобто народногосподарський колапс. Відмова села мати справу з містом була б у даному разі не свідомим актом політично організованого селянства, а свідченням так званої стихії ринку. Прагнення держави змусити село купувати дорожче промтовари і продавати дешевше хліб було елементом її цінової політики. Держава таким способом "відстригала" у селян до половини їх доходів. Зростання диспропорції могло означати тільки одне: свідоме створення ситуації кризи з метою вийти з існуючої реальності. Тобто - вийти з непу.

"Об'єднана опозиція" (Л.Троцький, Л.Каменєв, Г.Зінов'єв) наполягала на максимально можливому розхилі "ножиць цін", щоб забезпечити фінансову основу для прискореного капітального будівництва у промисловості. Представники так званого правого ухилу (М.Бухарін, О.Риков і М.Томський) виступали за відмову від "ножиць цін". Вони вважали необхідним розплачуватися із селянами за "відновлювальними цінами", в яких враховувалися всі витрати на вирощування продукції. Це забезпечувало стабілізацію ринку, зміцнення курсу червінця, надійне постачання міського населення продовольством, прискорення темпів розвитку сільського господарства. Таким чином, праві були переконаними прибічниками нової економічної політики на всі часи, ліві готові були мати справу з непом "всерйоз і надовго, але не назавжди", а Сталін уже готувався покінчити з непом негайно.

Занижені хлібозаготівельні ціни внаслідок інфляції ставали зовсім невигідними для селян. Вони припиняли продаж хліба державі. З другої половини 1927 р. поширилися поголоски про те, що держава змушена буде повернутися до примусових форм хлібозаготівель. Й.Сталін довго вичікував слушного часу для запровадження силових засобів у хлібозаготівлях. На XV з'їзді ВКП(б) він бажав виступити в ролі захисника непу проти "троцькістів і зінов'євців". 14 грудня 1927 р., коли підтримка сталінського керівництва з'їздом стала безсумнівною, Сталін розіслав телеграфну директиву партійним організаціям хлібозаготівельних районів, в якій вимагалося добитися ближчим часом різкого перелому у вивозі хліба.

Відповідальні компартійні працівники, перед якими ставилося завдання посилення хлібозаготівель, мали в своєму розпорядженні завчасно підготовлену карно-процесуальну базу. У 1926 р. до Кримінального кодексу РСФРР була внесена ст. 107, за якою передбачалося позбавлення волі через суд на строк до трьох років з повною або частковою конфіскацією майна осіб, винних "у злочинному підвищенні цін на товари шляхом скуповування, приховування або не випуску таких на ринок". ВУЦВК тоді ж прийняв аналогічну за змістом ст. 127 Кримінального кодексу УСРР. По суті, цими законами товаровиробник позбавлявся права власності на вироблену ним продукцію. Використовуючи тиск нового законодавства, хлібозаготівельні органи спромоглися вилучити з українського села за січень-лютий 1928 р. 70 млн пудів хліба.

Водночас Сталін поставив завдання протягом 3-4 років здійснити часткову колективізацію сільського господарства і перейти від соціалізації промисловості до соціалізації сільського господарства. Штучно створена хлібозаготівельна криза допомогла Сталіну покінчити з непом.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.011 сек.)