АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Поняття та види правового режиму майна суб'єктів господарювання

Кожен суб'єкт господарювання повинен мати матеріальну базу для ведення господарської діяльності. Таку матеріальну основу складає цілісний майновий комплекс, що включає речі (як об'єкт цивільних прав), майнові права, а також немайнові права, пов'язані з майновими (ст. 66 ч. 3 ГК України). Іншими словами, цілісний майновий комплекс суб'єкта господарювання — це сукупність матеріальних і нематеріальних цінностей, що забезпечує здій­снення господарської діяльності відповідно до цілей суб'єкта гос­подарювання.

Чинне законодавство України не передбачає обов'язкової наяв­ності цілісного майнового комплексу у кожного суб'єкта господарю­вання, що напевно не відповідає економічній дійсності. Без такого комплексу господарська діяльність неможлива, на що вказує й спеціальна література. Не лише виробництво товарів неможливе без наявності виробничих площ, обладнання, сировини та матеріалів, але й надання послуг неможливе без спеціальних знань, що мають вартісний вираз, та без відповідного персоналу, офісного обладнання та техніки. Достатня матеріальна база є істотною ознакою суб'єкта господарювання, що й повинно знайти належне відображення в законодавстві.

Як випливає з наведеного визначення, змістом цілісного майно­вого комплексу виступає майно. Ст. 139 ГК України до майна від­носить об'єкти, що мають вартість та відображені у внутрішньому обліку суб'єкта господарювання. Причому, взаємозв'язок майна з обліком є факультативною ознакою майна, оскільки, з одного боку, неможливе відображення об'єктів, що не мають вартості, і, з іншо­го боку, майно не втрачається, якщо воно не враховане суб'єктом господарювання. Слід підкреслити, що визначення майна в ст. 139 ГК України підкреслює його економічну роль, тоді як визначення майна в ст. 190 ЦК України (речі, сукупність речей, майнові права та обов'язки) можна розглядати швидше як перерахування елемен­тів поняття. Важливо відзначити, що цілісний майновий комплекс може включати також «нематеріальні блага» і «немайнові блага» (за термінологією ЦК України — глави 15 в цілому та ст. 201, зо­крема). Повертаючись до попереднього прикладу, не тільки верстати та обладнання, але і фірмове найменування, ноу-хау і комерційні таємниці, упізнаваність (ділова репутація у поєднанні з витратами на рекламу) входять до складу майна суб'єкта господарювання.

Матеріальні і нематеріальні цінності, що мають вартість та вхо­дять до складу цілісного майнового комплексу суб'єкта господарю­вання, називають активами (ст.ст. 47,73,139,167,213 ГК України) або пасивами. Суб'єкт господарювання має право використовувати активи в господарській діяльності на власний розсуд (наприклад, власні кошти, готова продукція, сировина, обладнання і т. п.). До складу пасивів входить майно, яке суб'єкт господарювання отримав від інших сторін правовідносин. До пасивів, зокрема, належить майно, вкладене засновниками на сплату статутного капіталу, зобов'язання за кредитами, контрактами, попередньо оплаченими контрагентами, цінними паперами.

Отже, правовий режим майна суб'єкта господарювання являє собою систему правовідносин між суб'єктом господарювання та іншими учасниками господарських відносин, об'єктом яких є цілісний майновий комплекс суб'єкта господарювання або його складова частина, а предметом — права та обов'язки учасників господарювання, пов'язані з речовою правомочністю на цілісний майновий комплекс у господарській діяльності.

Цілісний майновий комплекс суб'єкта господарювання як су­купність матеріальних та нематеріальних цінностей виконує три основні функції і займає провідне місце одразу в декількох інсти­тутах господарського права.

З огляду впливу на виробничий процес, цілісний майновий комплекс розділений на виробничі та невиробничі фонди (ст.ст. 10, 66 ГК України). З огляду участі у виробництві, цілісний майновий комплекс розділяють на основні та оборотні фонди (ст.ст. 47,139 ГК України). До основних фондів відносять речі та права, які беруть участь у виробництві впродовж декількох циклів, зберігаючи свою первинну форму за винятком зносу і ремонтів, наприклад, будівлі, споруди, верстати, прилади, меблі, інструменти. До оборотних фондів відносять речі і права що протягом одного виробничого ци­клу втрачають (або істотно змінюють) внаслідок використання свої матеріальні властивості, наприклад, сировина, напівфабрикати, енергоносії, грошові кошти і т. п.

Види правового режиму майна суб'єктів господарювання. Основу правового режиму майна суб'єкта господарювання складає речова правомочність. Така правомочність, поширюючись на весь цілісний майновий комплекс, водночас може належати різним учасникам господарських правовідносин. Наприклад, цілісний майновий комплекс орендного підприємства, створеного до 1995 року, нале­жить державі на праві власності; державному підприємству — на праві господарського відання, цехам державного підприємства — на праві оперативного користування, а організації колективу орендарів (власне орендному підприємству) — на правах орендаря.

Українське право використовує теорію єдиного права власності, згідно з якою визнають існування лише одного власника майна. Власник може передавати майно іншим особам на умовах, по­хідних від права власності. Господарсько-правові (господарсько- організаційні) відносини не є винятком у цьому випадку. Суб'єкти господарювання, що отримують цілісний майновий комплекс від власника, мають вужчі правомочності, ніж власник. Така теорія права власності розроблена академіком А.В. Венедіктовим. Відпо­відно до цієї теорії розрізняють З основних речових правових режими майна суб'єкта господарювання (в порядку зменшення обсягів правомочностей): 1) право власності; 2) право господарського відання; З) право оперативного управління. До цих правових режимів майна можуть бути додані права на майно у внутрішньогосподарських від­носинах, а також інші речові права на чуже майно за загальними положеннями цивільного права.

Будь-який з зазначених режимів не виключає наявності у суб'єкта господарювання інших прав на майно. Себто стосовно окре­мих частин цілісного майнового комплексу суб'єкт господарювання може мати різні правомочності.

Альтернативою викладеної вище теорії є концепція «розщепле­ної» власності, яка поширена в країнах англосаксонського (або <загального») права. Така концепція передбачае можливість одночасного існування декількох власників майна. При цьому кожен із власників найчастіше може розпоряджатися майном на свій розсуд та в своїх інтересах, і, звичайно, в таких умовах правомочності різних власників конкурують між собою. Коріння цієї традиції — у феодальному устрої держави, коли земля та розта­шоване на ній майно вважали належними державі, яку уособлював монарх. Монарх передавав частину території у власність окремим феодалам, ті передавали у власність васалам і, нарешті, васали (чи їхні васали) передавали землю у власність і на інших правах землеробам та скотарям, наприклад, віддавали в оренду, заставу, надавали узуфрукт та укладали інші угоди. Фактично кожен з * власників» володів різною правоздатністю відносно об'єкта «власності». Проте кожен міг захищати своє право як «власник" перед іншими «власниками» і третіми особами. У зв'язку з кон­куренцією «власників» розроблена детальна судова і законодавча практика, побудована, головним чином, на казуїстичних засадах — різні правила для зобов'язальних, речових і позадоговірних від­носин. Щоб уникнути дестабілізації правопорядку, був введений ряд законодавчих та договірних обмежень правомочностей подальших власників стосовно первісного "абсолютного» власника.

Поза сумнівом, позитивною характеристикою теорії «розщеп­леної власності» є уніфікація термінології режиму речових прав. Разом з тим, така уніфікація не є вичерпною: для розрізнення правомочностей різних власників, наприклад, на нерухомість, використовують до 20 термінологічних конструкцій, що відобра­жають специфіку титулу на майно та співвідношення з іншими власниками1. Найбільшим авторитетом у світі концепція «роз­щепленої власності» користується у складі інституту довірчої власності або трасту (тресту), який був запозичений практично всіма правовими системами континентального права, зокрема Україною (ст. 316 ЦК України).

Майно, яке належить суб'єктові господарювання згідно з речовим правом, характеризується як «власне». Проте цілісний майновий комплекс або його частина може належати такому суб'єктові і на зобов'язальному праві. Наприклад, засновник може передати під­приємству обладнання на праві господарського відання, а земельну ділянку — на праві оренди (користування). На додаток, суб'єкт гос­подарювання може самостійно орендувати устаткування і будівлі, взяти кредит у банку, отримати в безкоштовне користування базу відпочинку тощо. Майно, отримане на підставі зобов'язань, нази­вають залученим, що підкреслює тимчасовий характер володіння ним. Майно може залучатися на підставі договору оренди, лізингу, факторингу, кредиту, позики, комісійних, агентських угод тощо. До зобов'язальних прав, як правило, входять правомочності з во­лодіння та користування, рідше — з розпорядження (наприклад, за договором комісії або управління майном). Термін володіння майном при цьому зазвичай обговорюється сторонами зобов'язання заздалегідь. Після закінчення цього терміну суб'єкт господарюван­ня зобов'язаний повернути (або передати третій особі) майно згідно з угодою або сплатити вартість і отримати речову правомочність на таке майно.

Особливим випадком с отримання майна іншої особи в управління, зокрема, у довірчу власність суб'єкта господарювання. У такому разі отримувач виступає як фактичний власник майна для всіх учасників господарських відносин, за винятком довірителя. Проте в цьому ви­падку правомочності власника майна для такого довірчого управите­ля мають суто зобов'язальний характер (ст. 316 ЦК України, Закони від 19.06.2003 р. «Про іпотечне кредитування, операції з консолідо­ваним іпотечним боргом та іпотечні сертифікаті і «Про фінансово- кредитні механізми і управління майном під час будівництва житла і операціях з нерухомістю»). До того ж, до довірчого управління в господарській діяльності можуть бути пред'явлені додаткові ви моги щодо організаційної та майнової відповідності, з розкриття даних і державного контролю, з отримання повних ліцензій, реєстрацій та акредитацій на ринку фінансових послуг тощо.

Частина 2 ст. 133 ГК України вказує також, що майно може бути закріплене за суб'єктом господарювання на основі іншого орава, не передбаченого законом, за умови, що таке право не суперечить закону. На практиці такі випадки не є поодинокими.

Коло суб'єктів майнових прав у сфері господарювання вельми різноманітне, оскільки речові правомочності на майно виникають за умови відповідної правосуб'єктності будь-якого учасника право­відносин. Мати речові правомочності на цілісний майновий комп­лекс може будь-який суб'єкт на підставі загального дозволу або спеціального припису закону. Відповідно до ГК України (ст. 134), ЦК України (ст. 318) суб'єктами права власності є: народ України, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні гро­мади України, фізичні та юридичні особи, іноземні держави та між­народні організації, інші суб'єкти міжнародного публічного права.

«Суб'єкти публічного права», «юридичні особи публічного пра­ва» передбачені ЦК України (ст.ст. 2 і 329) серед можливих суб'єктів права власності. Під наведені категорії повинні були потрапити, зокрема, державні установи та суб'єкти господарювання, що мають публічні зобов'язання (ст. 178 ГК України). Разом з тим, законодав­ство поки не передбачає для них такої можливості, відводячи таким суб'єктам обмежені речові права повного господарського відання та оперативного управління. В цілому можна дійти висновку, що власником майна може стати будь-яка особа або прирівняний до нього учасник речових правовідносин, якщо його дієздатність не обмежена законом або судом(ст.ст. 318-321,325 ЦК України).

Законодавець може забороняти або встановлювати обмеження (умови) на набуття у власність певного майна: така заборона чи обмеження може встановлюватися стосовно будь-якого суб'єкта з тих, які за інших умов були б здатними отримувати таке майно у власність.

Статус юридичної особи суб'єкта господарювання не є ані необ­хідною, ані, більше з тим, достатньою ознакою для визначення правового режиму майна. Проте правовий режим господарського відання та оперативного управління є характерним виключно для юридичних осіб (ч. 4 ст. 55 ГК України).

Коло суб'єктів права господарського відання співпадає з колом можливих власників майна. Проте, за загальним правилом, право господарського відання надається для здійснення підприємницької діяльності (ст. 136 ГК України), тобто зумовлено господарсько- правовим статусом суб'єкта. Зокрема, державне комерційне під­приємство володіє майном на праві господарського відання (ч. 2 ст. 74 ГК України). У свою чергу, статус суб'єкта підприємництва надається відповідно до основної мети діяльності суб'єкта господа­рювання. Суб'єкти господарювання, здійснюючи водночас як під­приємницьку, так і непідприємницьку діяльність, також можуть володіти майном на праві господарського відання.

Суб'єктами права оперативного управління виступають пере­важно суб'єкти господарювання, для яких отримання прибутку не є основною метою, наприклад, державні установи, добродійні організації, біржі. їхня діяльність іменується господарською «не- комерційною» (ст. 137 ГК України). Казенні підприємства, разом з неприбутковими суб'єктами господарювання, володіють переданим їм засновниками майном виключно на праві оперативного управ­ління (ч. 5 ст. 76 ГК України).

Законом можуть встановлюватися винятки з зазначених правил. Зокрема, об'єднання підприємств, створені без мети отримання при­бутку (ст. 118 ГК України), можуть володіти майном на праві госпо­дарського відання. Водночас, суб'єктам підприємництва, таким як підприємства громадських та релігійних організацій, майно може передаватися на праві оперативного управління, щоправда, право власності у такому випадку виключається (ч. 5 ст. 112 ГК України).

Господарюючі громадяни можуть володіти цілісним майновим комплексом на праві власності або на зобов'язальному праві.

Порядок обліку майна (баланс, документи, що встановлюють право,реєстрація та інші) є складовою частиною правового режиму майна суб'єктів господарювання.

Суб'єкти господарювання зобов'язані вести облік майна, подава­ти звіти про здійснені витрати та отримані прибутки господарської діяльності. Слід враховувати, що облік може здійснюватися в будь- якій формі на вибір суб'єкта господарювання, але обов'язковим, за законодавством України, є бухгалтерський та податковий облік, який передбачає періодичну підготовку і подання фінансової та податкової звітності.

Як правило, суб'єкти господарювання не обмежуються вказани­ми видами обліку і здійснюють додаткові, які сприяють успішному плануванню та розвиткові господарської діяльності. Підтверджен­ням прав на майно можуть бути будь-які облікові відомості, проте найбільшу доказову силу мають документи встановленої законом форми. Саме лише відображення майна в балансі, на рахунках або в інших облікових записах суб'єкта господарювання, що мають вну­трішньогосподарчий характер, не завжди є достатньою підставою для визнання за суб'єктом права на майно.

Сучасна судова практика виходить з того, що відображення майна у балансі суб'єкта господарювання не є достатньою підста­вою визнання права власності на нього. Наприклад, передача відом­чої здравниці на баланс галузевої профспілкової організації ще не свідчить про появу в останньої речової правомочності на це майно.

Відомі також випадки, коли вищий господарський орган на­казував суб'єктові господарювання тримати майно на балансі до ухвалення рішення про правовий статус майна. Так, під час корпоратизації держпідприємства частина майна, яка увійшла до статутного фонду створеного акціонерного товариства, належить останньому на правах власності. Частина майна «корпоратизованого» державного підприємства, що не внесена до статутного фонду створеного AT, не належить йому на праві власності; режим такого майна (щодо AT) визначають органи Фонду державного майна України.

Облік майна у будь-якому випадку ведеться на підставі докумен­тів, що підтверджують правомочність суб'єкта господарювання на відповідні складові цілісного майнового комплексу. Ці документи називають «первинними», часто складеними за участю інших осіб або органів. Серед них документи, що підтверджують наявність за­конних підстав виникнення речових прав суб'єкта господарювання на майно у практиці отримали назву «правовстановлюючі». Зага­лом, всі дозволені законом види доказів можуть бути використані як підтвердження прав на майно. Разом з тим, у законодавстві закріплені найпоширеніші форми документів, що встановлюють права. До них, зокрема, належать:

---договори, що містять положення про перехід титулу;

--державні акти про право власності або право постійного ко­ристування на землю;

---акти прийому-передачі майна в процесі формування статутно­го капіталу, продажу (в т.ч. приватизації) або оренди майна;

---свідоцтва про право власності на нерухомість, видані органами місцевого самоврядування;

---свідоцтва про право на частку у спадщині, видані нотаріусами;

---докази закінчення строку набувальної давності; рішення суду та інші виконавчі документи, які підтверджують права на майно.

 

Зведені дані аналітичного та синтетичного обліку — бухгалтер­ського, фінансового та управлінського — такі як рахунки (за планом рахунків) суб'єкта господарювання, реєстри, книги та журнали обліку, дані інвентаризації є другим рівнем обліку. Узагальнюючі облікові документи — баланс, фінансові, податкові та аудиторські декларації й звіти, статистична звітність і так далі є третім рівнем узагальнення, що являє собою «макроекономіку» суб'єкта господа­рювання, але завжди відображають лише проміжний стан цілісного майнового комплексу. Повна картина майнової бази господарюван­ня може бути відтворена лише на основі документів первинного обліку станом у певний момент у минулому, оскільки майновий стан весь час змінюється.

При визначенні правомочності суб'єкта господарювання на майно слід звертати увагу на вимоги законодавства щодо реєстра­ції титулу на ім'я покупця. У разі відсутності реєстрації, покупець може здійснювати свою речову правомочність відносно майна, проте він позбавлений деяких засобів захисту своїх прав, що нада­ються законом управненій особі стосовно третіх осіб. Наприклад, якщо суб'єкт господарювання продав обладнання, автомобіль, не­рухомість протягом одного дня двом різним покупцям, то перевагу матиме покупець, який першим зареєстрував своє право власності у відповідних реєстрах прав. Інший покупець буде вимушений обмежитися стягненням сплаченого та збитків з продавця. Таким чином, у випадках, коли законом передбачена обов'язкова державна реєстрація титулу на майно, остання є заключною стадією оформ­лення правового режиму майна суб'єкта господарювання.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77 | 78 | 79 | 80 | 81 | 82 | 83 | 84 | 85 | 86 | 87 | 88 | 89 | 90 | 91 | 92 | 93 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.006 сек.)