Тема 5 УСРР в умовах НЕПу 1921 – 1928 рр

Урок 1 Внутрішне і міжнародне становище. Державний статус України в 1921 – 1928 рр.

Міжнародна обстановка залишалася нестабільною, Тільки закінчилась Парижська мирна конференція, яка не вирішила українського питання. Україна знов була розділена між двома країнами, і відтепер не лише за релігійною ознакою, а і за соціально-політичною

10 березня 1919р. — Конституція УСРР визначала статус України як незалежної держави.

9 грудня 1920 р. — ЦК РКП(б) визначила форму відносин між УСРР і РРФСР як міждержавну.

28 грудня 1920 р. — підписання Союзного робітничо-селянськими договору між Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою та Українською Соціалістичною Радянською Республікою.

У договорі після слів, де підкреслювалися права народів на самовизначення і суверенність кожної з договірних сторін, говорилось про:

вступ РСФРР і УСРР у воєнний і господарський союзи;

об’єднання комісаріатів військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошти та телеграфу, ВРНГ;

входження об’єднаних комісаріатів до складу Раднаркому РСФРР; здійснення контролю й керівництва об’єднаними комісаріата­ми через Всеросійські з’їзди рад депутатів робітників, селян і червоногвардійців та ВЦВК, до складу яких УСРР посилає своїх представ­ників.

УСРР була єдина з радянських республік (крім Росії), якій було дозволено самостійно виходити на міжнародну арену. Незважаючи на короткий період зовнішньополітичної діяльності (1921 — 1923 рр.), дипломатія УСРР досягла вагомих результатів.

Міжнародні угоди УСРР у 1921—1922 рр.:

31 січня 1921 р. — договір із Грузією.

14 лютого 1921 р. — договір із Литвою.

18 березня 1921 р. — Ризький мирний договір із Польщею.

У ці роки в рамках дипломатичних акцій Росії, під контро­лем її зовнішньополітичного відомства - Наркомату іно­земних справ - до контактів із зарубіжними країнами допускалася і УСРР, головним чином, щоб нейтралізувати за кордоном діяльність місій емігрантського уряду УНР. На початку 1922 р. Україна підписала договір про дружбу і бра­терство з Туреччиною, а також уклала власні торговель­ні угоди з Австрією, Німеччиною (де так само, як у Поль­щі, мала окремі дипломатичні представництва), Чехо- Словаччиною.

Договірна федерація Після закінчення громадянської війни Україна юридично була незалежна, бо мала Конституцію, органи державної влади та управління, але державний суверенітет був дуже вузький: всі союзні республіки мали эдине керівництво, правлячою була лише більшовицька партія, яка підміняла собою усі громадянські організації, диктуючи їм свої рішення, формуючи їх склад, і напрямок діяльності, місцеві республіканські організаціі не мали автономії, В 1919 році була створена єдина для всіх республік армія, єдине військове керівництво, яке діяло безпосередньо за вказівками і під контролем ЦК ВКП(б) Господарством керувало ВРНГ РСФРР. Державні органи України підпорядковувалися Москві. Наприкінці 1920 – початку 1921 рр було укладено угоду між РСФРР і УСРР, яка узаконила об»єднання наркоматів військових і морських справ, пошт і телеграфів, вищих рад народного господарства торгівлі,Керівництво здійснювали уповноважені при РНК УСРР на правах народних комісарів від ЦК ВКП(б) У Всеукраїнський з»їзд рад 1921 р підкреслив, що господарський план УСРР має бути складовою частиною єдиного господарського плану всіх радянських республік. Під час Громадянської війни Україна втратила свої с атрибути і були сформовані спільні наркомати: спільна армія, єдине військове керівництво, єдина фінансова система Стосунки між республіками вважалися як федеративні, але це було лише на папері. І цей факт дає можливість вважати це за початок формування псевдодержави.

Більшовицький уряд не враховував інтереси всіх радянських республік, часто приймав дискримінаційні щодо цих республік рішення. В основному вони стосувалися господарських і бюджетних пи­тань. Так, наприкінці 1922 р. Наркомат фінансів РСФРР ско­ротив бюджет України. Були спроби втручання також у ті сфери життя України, які все ще залишались у виключному віданні уряду республіки. Ніякого правового механізму, здат­ного нейтралізувати великодержавні тенденції відомсти РСФРР, не існувало. Численна армія чиновників, що засіла в центральних установах Росії, розглядала всю сукупність ра­дянських республік як єдину державу і прагнула управляти ними як звичайними адміністративно-територіальними одиницями Росії. Особливо яскраво це проявилося при обговоренні питання про економічне районування. Держплан РСФРР про­понував поділити Україну на дві економічні області - Південну з центром у місті Харкові й Південно-Західну з центром у Києві. Економікою обох областей мали керувати з Москви органи ВРНГ РСФРР. Таким чином, пропонувалося ліквідувати економічну цілісність України.

Ігнорування суверенних прав радянських республік викликало протести у населення, керівних органів. Суперечності і непорозуміння певною мірою вирішувалися втручанням вищого партійного керівництва. Але РКП(б) теж не була вільна від унітаристських настроїв. Ці настрої йшли не лише з центру, вони досить часто проявлялись на місцях. Серед членів КІІ(б) У на початку 20-х років українців було менше чверті, тим часом як у складі населення УСРР представники корінної національності становили близько 80 %. Серед працівників партії,ьрадянського й господарського апаратів мало хто добре володів українською мовою, знав місцеві традиції., цинічно ігнорували національну культуру, презирливо ставилися д неї, В свою чергу шовінізм радянських працівників України викликав настороженість, прагнення до реального, а не декларативного суверенітету. Подібні відцент­рові сили наростали і в інших республіках. Вони вели до відчу­ження між республіками й Росією. Все це свідчило про нежиттєздатність договірної форми федерації, яка зберігала старі імперські відносини російського центру і національних регіонів.

План «автономізацїі»- Для усунення суперечностей, уточнення взаємозв’язків на весні- влітку 1922 р. велися перемовини між партійними й держав­ними органами Росії і України. Влітку 1922 р. стало ясно, що питання стосується не лише РСФРР і УСРР. ЦК РКП(б) ство­рив комісію по підготовці проекту рішення про відносини РСФРР з іншими республіками. 23-24 вересня 1922 р. комісія затвердила розроблений И. Сталіним, наркомом національних справ РСФРР проект, який дістав назву плану, «автономізації». Сталін, як і більшість керівників партії, був і принциповим противником державного суверенітету радянських республік. Йому були притаманні вислови: «так звана незалежність так званих республік», «цих, з дозволу сказати, держав» тощо. Ідеалом державного утворення була для нього РСФРР, яка після світової революції мала ввійти до світової федерації радянських соціалістичних республік. Отже, прагнення окремих народів колишньої імперії, навіть тако­го численного, як український, до створення власних держав сприймалось більшовиками як недоречне, сепаратистське, і ре акційне. Цим народам належало ввійти до РСФРР лише на правах автономії.

У вересні — на початку жовтня 1922 р. план «автономізації» розглядався на пленумах ЦК компартій радянських респуб­лік. З критикою проекту И. Сталіна виступив лише ЦК Ком­партії Грузії. Політбюро ЦК КП(б)У не зайняло чіткої позиції: ні відмежувавшись від плану «автономізації», воно в своєму рі­шенні зазначило, що коли ЦК РКП(б) визнає за необхідне вхо­дження УСРР до складу РСФРР, Компартія України не наполягатиме на своєму рішенні. Таким чином, більшовики України ще раз продемонстрували свою орієнтацію на центр а не на національні інтереси українського народу. Особливо палким прихильником сталінської «автономізації» був перший секретар ЦК КП(б)У Д. Мануїльський, за іронічним висловом Сталіна, «липовий українець».

Ленінський Крім Сталінського проекту існував і Ленінський. Ленін не брав участі у попередньому обговоренні

Проект утворення Союзу РСР - проекту резолюції ЦК. Але відразу після одержання відповідних матеріалів він виступив із критикою плану «автономізації». Головною його вадою В. Ленін вважав жорсткий централізм, який неминуче спричинить сильні відцентрові тенденції. Суть плану Леніна полягала в тому, щоб усі радянські республіки, серед яких і Російська Федерація, ввійшли на однакових правах у нове дер­жавне об’єднання - Союз Радянських Соціалістичних Респуб­лік. «...Ми визнаємо себе рівноправними з Українською СРР та ін. і разом і нарівні з ними входимо в новий союз, нову федера­цію», - писав В. Ленін.

Прихильники «автономізації» під тиском Леніна відмовили­ся від своїх поглядів. Його пропозиції затвердив пленум ЦК РКП(б) 6 жовтня 1922 р. Характерно, що за кожною союзною республікою пропонувалося залишити право вільного виходу із Союзу.

Позиція X. Раковського Узгодивши питання про форми союзної держави, більшовики розгорнули серед населення республік масову кампанію підтримки утворення СРСР. Це питання обговорювалося на зборах більшовицьких організацій, на робітничих зборах, з’їздах рад різних рівнів, у пресі. За умов однопартійності, монополії більшовицьких організацій на за­соби інформації, переслідування політичних противників ра­дянського ладу свою думку про утворення Союзу РСР мали можливість висловити лише послідовні прихильники цієї ідеї. Коли Голова РНК УСРР X. Раковський висловився за переве­дення наркоматів закордонних справ і зовнішньої торгівлі з ка­тегорії загальносоюзних у союзно-республіканські, за більш чітке визнання прав та інтересів союзних республік, що могло б убезпечити їх від великодержавницьких зазіхань центру, він не отримав підтримки. Більше того, Й. Сталін кваліфікував ці погляди як прагнення відмовитися від федерації - союзу рес­публік у рамках єдиної держави, і замінити її конфедерацією союзом суверенних держав, які зберігають незалежність повніє тю і створюють об’єднані органи для координації дій у певних цілях (воєнній, зовнішньополітичній тощо). У 1923 р. це стало підставою для звільнення його з посади голови уряду УСРР.

Після X. Раковського Раднарком УСРР очолив В. Чубар. На відміну від свого попередника, який відзначався самостійніс­тю і твердістю в обстоюванні власної думки, В. Чубар був про­відником політики центру в Україні.

Юридичне оформлення СРСР У грудні 1922 р. процес юридичного оформлення СРСР вступив у завершальну фазу 10 грудня у Харкові відкрився VII Всеукраїн­ський з’їзд рад, який схвалив Декларацію про утворення Сою­зу РСР і проект Конституції СРСР. Делеговані з одного центру - ЦК РКГІ(б) - подібні рішення прийняли також з’їзди рад ін­ших радянських республік.

І з’їзд рад СРСР відбувся ЗО грудня 1922 р. З доповіддю про декларацію і договір про утворення СРСР виступив Й. Ста­лін. Ці документи були прийняті делегатами з’їзду. Так було утворено Союз Радянських Соціалістичних Республік. До його складу ввійшли Російська Федерація, Українська СРР, Біло­руська СРР, Закавказька Федерація (створена у березні 1922 р. з трьох закавказьких республік: Грузії, Вірменії, Азер­байджану). IX Всеукраїнський з’їзд рад, який відбувся травні 1925 р., вніс зміни в текст Конституції УСРР де закріплювалося входження України до складу СРСР.

Конституція СРСР 1924 р. регламентувала повноваження со­ні, ших республік, у тому числі й Української СРР. Уряд республі­ки одержав права на керівництво внутрішніми справами, юстицією, сільським господарством, освітою, охороною здоров’я, соціальним забезпеченням.

Що ж до продовольчої справи, фінансових питань, робочої сили, промисловості, то вони підпадали під спільне управлін­ня союзно-республіканських наркоматів. Політику цих нарко­матів визначав центр. У виключному віданні союзного уряду перебували зовнішньополітичні відносини, армія і флот, зовні­шня торгівля і засоби зв’язку (в тому числі й транспорт). Кон­ституція СРСР передбачала право виходу союзних республік зі спільного державного утворення.

З утворенням СРСР суверенні права України ще більше зву­зилися. Право на вихід було фікцією, бо залежало виключно від позиції ЦК ВКП(б). По суті, Союз Радянських Соціалістич­них Республік був псевдофедеративною державою.

Однак проголошення СРСР закріпило деякі завоювання українського народу. Було визнано територіальну цілісність України, існував власний адміністративний апарат. Деякі пра­ва на національно-культурне життя отримали і представники національних меншин, котрі здавна компактно проживали в Україні.

Територіально-адміністративний устрій УСРР

Українська СРР була другою за чисельністю населення і територією республікою Радянського Союзу. В 1925 р. тут налічувалось28 млн чол, з них 22 млн - українців, 6 млн -росіян, євреїв, поляків, греків, молдаван, представників інших національностей. У цей час у республіці впроваджувалась триступенева система управління: центр—округ-район. Було утворено 41 округ, 706 районів. У місцях компактного прожи­вання національних груп неукраїнського населення існувало

Поиск по сайту: