ЛЕКЦІЙНОГО ЗАНЯТТЯ

План заняття.

1. Особистість та її характеристика. Спрямованість особистості. Типи особистості, структура.

2. Темперамент та його фізіологічна основа. Загальні уявлення про типи.

3. Характер, типи, риси, значення для медичного працівника. Патологічні зміни характеру.

4. Формування особистості, значення цього процесу для суспільного життя.

5. Професійна діяльність медичного працівника.

6. Значення самовиховання для медичного працівника.

7. Психічні та моральні якості медичного працівника. Психограма

Медичного працівника.

Цілі лекції:

Навчальна

Знати:

Ø зміст та основні поняття теми;

Ø визначення та характеристики особистості;

Ø визначення та характеристики темпераменту;

Ø визначення та характеристики характеру;

Ø значення самовиховання для медичного працівника

Вміти:

Ø провести психодіагностику темпераменту, характеру;

Ø виявити причини негативних рис характеру і можливостей їх корекції;

Ø підібрати і провести необхідний метод дослідження особистості.

3. Виховні цілі:

формувати в особистості майбутнього медичного працівника уявлення про психологічний, психотерапевтичний аспекти професійної діяльності, морально-етичні норми взаємодії з хворими та колегами.

Міждисциплінарна інтеграція:

ПЛАН ТА ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА

ЛЕКЦІЙНОГО ЗАНЯТТЯ

Література:

1. Основи загальної і медичної психології/ За ред. І.С.Вітенка і О.С.Чабана. – Тернопіль; Укрмедкнига, 2003.

Додаткова:

1. Психологія. Підручник. /За редакцією члена-кореспондента АПН України Ю.Л.Трофімова. – Київ; Либідь, 2001.

2. Основи психології. /За загальною редакцією О.В.Киричука, В.А.Роменця. – Київ; Либідь, 1997.

3. Психологія. /За редакцією дійсного члена АПН СРСР проф.Г.С.Костюка. – Київ; Радянська школа, 1968.

Особистість – це індивід із соціально зумовленою системою вищих психічних якостей, що визначають її індивідуальну та соціальну сутність. Ця система виявляється і формується в процесі свідомої продуктивної діяльності і спілкуванні. Особистість визначає рівень взаємозв’язків індивіда з суспільним та природним середовищем.

Для розуміння природи особистості потрібно з’ясувати співвідношення цього поняття з іншими поняттями, що використовуються у сучасній психології. Це насамперед поняття індивіда, людини, особистості, індивідуальності, суб’єкта.

Людина народжується на світ з генетично закладеними в неї потенційними можливостями стати саме людиною. Не слід вважати, що немовля – це “чиста дошка” (tabula rasa), на якій під впливом соціуму “пишуться” ознаки людяності. Немовляті притаманні анатомічні та фізіологічні властивості тіла й мозку, що належать тільки людині. Вони забезпечують у перспективі оволодіння прямоходінням, знаряддями праці та мовою, розвиток інтелекту, самосвідомості тощо. Але система біологічних, генетичних, анатомічних, фізіологічних чинників передбачає становлення людини лише в певних соціальних, культурно-історичних умовах цивілізації. Щоб підкреслити біологічно зумовлену належність новонародженої дитини і дорослої людини саме до людського роду та відрізнити їх від тварин, використовують поняття індивіда як протилежне поняттю особини тварини.

Індивід – це людська біологічна основа розвитку особистості у певних соціальних умовах.

У стосунках з батьками, іншими людьми психіка дитини розвивається саме як психіка людини. На певному етапі постає особистість із притаманними їй соціально зумовленими ознаками – вищими психічними функціями, свідомістю і самосвідомістю, здатністю до активного пізнання та перетворення довкілля та себе.

Розвиток особистості відбувається у конкретних суспільних умовах. Людина оволодіває засобами людської діяльності та спілкування, мовою, в неї формуються вищі психічні функції, свідомість, воля, самосвідомість, в неї з’являється здатність до самовдосконалення, самотворення власної особистості в процесі самопізнання, самовиховання та самонавчання.

Слід адекватно співвідносити поняття людини й особистості. Людина як соціальна та біологічна істота є носієм особистості. Поняття людини значно ширше за поняття особистості, бо включає у себе велике коло соціальних і біологічних ознак – антропологічних, етнографічних, культурних та ін.

Особистість характеризується якісними та кількісними проявами психічних особливостей, які утворюють її індивідуальність. Індивідуальність – це поєднання психологічних особливостей людини, що утворюють її своєрідність, відмінність від інших людей. Індивідуальність проявляється у здібностях людини, в домінуючих потребах, інтересах, у рисах характеру, в почутті власної гідності, у світобаченні, системі знань, умінь, навичок, у рівні розвитку інтелектуальних, творчих процесів, в індивідуальному стилі діяльності та поведінки, в типі темпераменту, в характеристиках емоційної та вольової сфер тощо.

Існують деякі й інші характеристики особистості це: гармонійна особистість, дисгармонійна, сформована, несформована, цільна (усвідомлює свої цілі, мету), суперечлива (мета і цілі змішуються), зріла-незріла особистість.

Темпераментом називають індивідуальні особливості людини, що виявляються в певній її збудливості, емоційній вразливості, врівноваженості й швидкості перебігу її діяльності. Риси темпераменту є найбільш сталими, порівняно з іншими особливостями людини. Наукова основа побудови теорії темпераменту була розроблена І.П. Павловим (1849-1936) у його вченні про типологічні властивості нервової системи тварин і людей. Він довів, що основу темпераменту становлять властивості нервової системи, а саме сила нервової системи, що залежить від працездатності нервових клітин, рівновага процесів збудження і гальмування, рухливість, тобто здатність нервових процесів швидко заступати одне одного. Співвідношення цих властивостей створює тип нервової системи.

На основі експериментальних даних І. Павлов виділив 4 ос­новних типи нервової системи:

1. холеричний - сильний, неврівноважений. Йому властиві сильні процеси, але без належної пропорції і врівноваження: обидва процеси сильні, але гальмування відстає, переважає збудження.

2. сангвінічний - сильний, врівноважений (процес збудження добре балан­сується з процесом гальмування), рухливий.

3. флегматичний - сильний, врівноважений, малорухливий (інертний).

4. меланхолічний – слабкий: процеси збудження і гальмування слабкі.

Характеристика основних типів темпераменту

Характерними рисами холеричного темпераменту є те, що збудливі рефлекси у нього виробляються легко і залиша­ються стійкими при різноманітних умовах, гальмівні ж рефлекси виробляються з труднощами. Антагонізм двох протилежних про­цесів - збудливого і гальмівного - призводить до зриву нервової діяльності з боку гальмування.

"Холеричний тип - це бойовий тип, що легко і швидко подраз­нюється" (Павлов). Для нього характерна циклічність у діяль­ності й поведінці. То він з усією пристрастю віддається справі, дуже захоплюється працею, що його цікавить, енергійно перебо­рює які завгодно труднощі на шляху до мети, то під впливом не­сподіваних факторів (незаслужена образа) у нього з'яв­ляється "слинявий настрій". Непостійність настрою і циклічність у поведінці холерика є на­слідком неврівноваженості його вищої нервової діяльності, що вияв­ляється в переважанні збудливого процесу, недостатності гальмів­ного і, зокрема, неврівноваженості кіркової та підкіркової діяль­ності.

У доброму настрої, при вико­нанні захоплюючої справи він спроможний до сильної концент­рації уваги. Холерик відзначається підвище­ною збудливістю й емоційною реактивністю. Він буває запальним, різким у відносинах, прямолінійним.

При сангвінічному типі темпераменту умовні рефлекси, як збудливі, так і гальмівні, утворюються легко, є міцними і точними. При антагонізмі двох протилежних нервових процесів у них не виникають зриви вищої нервової діяльності. Сангвінік легко збуд­жується і так само легко гальмує свої бажання. "Сангвінік гаря­чий, дуже продуктивний діяч, але лише тоді, коли в нього багато цікавих справ, тобто є постійне збудження, коли ж їх немає, почи­нає нудьгувати, стає млявим" (Павлов).

Сангвінік дуже рухливий, завдяки врівноваженості нервових процесів він легко пристосовується до нових умов життя, швид­ко знаходить контакт у стосунках з людьми, що його оточують, відзначається товариськістю, в колі нових людей тримає себе вільно. Серед своїх товаришів веселий, життєрадісний, охоче бере на себе організаторські обов'язки. Почуття у сангвініка виника­ють дуже легко і так само легко змінюються. Настрій у нього здебільшого оптимістичний.

Швидке і легке утворення нових тимчасових нервових зв'язків у сангвініка, легка їх переробка, рухливість стереотипу виявляють­ся в гнучкості його розумової діяльності. Він швидко схоплює все нове. Безумовні рефлекси повністю регулюються у нього функціонально сильною корою. Характерною для нього є оптимальна взаємодія кори і підкірки, внаслідок чого він легко контролює свої емоції відповідно до середовища.

В осіб, позбавлених серйозних інтересів у житті, риси сангвінічного темпераменту бувають пов'язані з легковажністю, порожнечею, нестійкістю і поверховістю.

Флегматичний темперамент характеризується тим, що умовні рефлекси в осіб, яким він властивий, утворюються дещо повільніше, ніж у сангвініка, але вони також є досить стійкими. Флегматики відзначаються нормальною взаємодією між кірко­вими і підкірковими процесами. Це дає їм можливість контролю­вати, затримувати і регулювати безумовні рефлекси й емоції. У своїй поведінці, розмові вони повільні, спокійні й неквапливі. Міміка у них недостатньо виражена. Коли з'являються труднощі, флег­матики підвищують свою активність і будь-якими способами нама­гаються побороти перешкоди.

"Флегматик - це спокійний, завжди рівний, наполегливий і зав­зятий трудівник життя" (Павлов). Він відзначається посидючістю, стійкістю уваги. При наявності у флегматика силь­ного гальмування, яке врівноважує процес збудження, він легко стримує свої імпульси, поривання і працює зосереджено, точно дотримується виробленого розпорядку життя. Побічні зовнішні подразники не відвертають його від основної праці.

Почуття у флегматиків виникають повільніше, ніж у сангвініків і холериків, але нерідко відзначаються силою, тривалістю і водно­час стриманістю у своїх зовнішніх проявах. У звичайних умовах флегматик спокійний, рівний у відноси­нах з іншими людьми, рідко "виходить із себе", не схильний до афектів, у міру товариський, не любить марно базікати. Він відзна­чається великим терпінням і самовладанням, завдяки чому дома­гається високої продуктивності своєї роботи.

Вища нервова діяльність меланхоліка характеризується слабкістю як збудливого, так і гальмівного процесів. Збудливі умовні рефлекси у нього є нестійкими, від найменшої зміни оточення лег­ко гальмуються. У нього особливо послаблене внутрішнє гальмування з переважанням зовнішнього гальмування. Внаслі­док цього людям цього типу властиві легке відхилення уваги, недовготривале зосередження на об'єк­тах діяльності. Слабкість гальмування і неврівноваженість між збудливими та гальмівними процесами призводять до того, що будь-який сильний вплив на меланхоліка з боку людей, що його оточу­ють викликає у нього застійні гальмівні стани.

Меланхолік важко переживає зміну життєвого оточення, що вимагає зміни динамічних стереотипів. Людина слабкого типу, потрапляючи в нові умови життя, дуже розгублюється. Почуття меланхолі­ка відзначаються повільністю свого перебігу. Для меланхоліка часто характерним є рефлекс природної обережності. Тому він буває надміру сором'язливим, замкненим, боязким, нерішучим. У спокійному і звичному для нього оточенні меланхолік почуває себе добре, є прекрасним трудівником і успішно справляється з життєвими завданнями.

Описані типи темпераменту у своєму чистому вигляді рідко трапляються в житті. У більшості людей поєднуються риси різних типів темпераменту.

Психічні властивості особистості відчувають на собі вплив соціальних факторів. Однією з властивостей людини, що формується під безпосереднім впливом суспільства, взаємодії особистості з іншими людьми, є характер.

Характер - це особливі прикмети, котрих людина набуває в суспільстві; це сукупність найбільш істотних рис особистості, які визначають її вольові якості, а також найтиповіші способи ставлення до людей, до своєї діяльності й до самої себе та основний тип нервово-психічного реагування в різноманітних ситуаціях. Таких рис психологи налічують декілька тисяч. Характер утворюється із сукупності стійких індивідуальних особливостей особистості, які складаються і виявляються у спілкуванні та спільній діяльності людей. Характер зумовлює типові для особистості засоби поведінки, вчинки у стосунках з іншими. Є цільні, суперечливі, сильні, вольові, слабкі характери.

Структура рис характеру виявляється у тому, як людина ставиться:

а) до інших людей, демонструючи уважливість, принциповість, прихильність, миролюбність, лагідність, альтруїзм, дбайливість, тактовність, коректність або протилежні риси;

б) до справ, виявляючи сумлінність, допитливість, ініціативність, рішучість, ретельність, точність, серйозність, ентузіазм, зацікавленість або протилежні риси;

в) до речей, демонструючи при цьому бережливість, економність, акуратність, почуття смаку або протилежні риси;

г) до себе, виявляючи розумний егоїзм, впевненість у собі, нормальне самолюбство, почуття власної гідності чи протилежні риси.

Найзручнішими є описові позначення характеру за найбільш вираженими його рисами такими як: егоїстичний, альтруїстичний; замкнутий, товариський; рішучий, нерішучий; активний, пасивний; запальний, спокійний; захоплений, байдужий; тривожний. Риса характеру – це стійка форма поведінки пов’язана з конкретними, типовими для даного виду поведінки ситуаціями.

Медичні працівники повинні вміти правильно оцінювати головні риси характеру хворих, щоб підібрати адекватний стиль спілкування з ними, а також самооцінювати свій характер.

Виділяють такі основні типи характеру:

- інтровертний тип, якому властиві замкненість, утруднення в спілкуванні та налагодженні контактів з оточуючими;

- екстравертний тип, якому притаманні жага спілкування та діяльності, балакучість, поверховість;

- некерований тип - імпульсивний, конфліктний, категоричний,

підозріливий;

- неврастенічний тип - з домінуванням хворобливого самопочуття, подразливості, підвищеної втомлюваності;

- сензитивний тип - з надмірною чутливістю, лякливістю, сором'язливістю, вразливістю;

- демонстративний тип, якому властиві егоцентризм, потреба в постійній увазі до себе, співчутті.

Характер тісно пов'язаний з темпераментом, який може сприяти або протидіяти розвиткові певних рис характеру. Тому важливо знати свій темперамент. Так, холерику або сангвініку легше, ніж меланхоліку чи флегматику, сформувати в собі ініціативність і рішучість. Однак для холерика може стати серйозною проблемою формування стриманості та самоконтролю, а для сангвініка - вимогливості до себе та самокритичності. Меланхоліку важче долати сором'язливість і тривожність, а флегматику - розвивати активність.

Сила характеру особистості виявляється у тому, що індивід має володіти здатністю до протистояння в життєвих ситуаціях боротьби протиріч, має володіти духом ініціативи, запобігання, стійкості, мужності.

Характер формується з перших днів життя людини до останніх його днів.

Сьогодні, говорячи про медичного працівника, зазначимо, що для нього є дуже важливим знання психологічних портретів як колег, з якими доводиться працювати, так і пацієнтів, при наданні їм допомоги в різних життєвих випадках. Знаючи характер людини, можна передбачити, як вона буде діяти за тих чи інших умов; характер – це певна програма поведінки. Адже одна і та ж людина в різних ситуаціях поводить себе по-різному. Такі різні стилі поведінки визначаються тим, що людина в процесі набування життєвого досвіду в різних ситуаціях виконує різні ролі й виробляє для цього так звані маски характеру.

Деякі риси характеру можуть бути розвинуті надміру, і це призводить до формування так званих акцентуйованих рис характеру. Відомий дитячий психіатр професор А. Личко вказує, що акцентуації характеру схожі до психопатій, проте головна їх відмінність від психопатій заключається у відсутності ознаки соціальної дезадаптації. Вони не є основними причинами патологічного формування особистості.

На думку Личко акцентуацію можна визначити як дизгармонійний розвиток характеру, гіпертрофовану виразність окремих його рис, що обумовлює підвищену ураженість особистості до конкретного виду впливу і труднощів щодо її адаптації в певних специфічних ситуаціях.

Всі акцентуації Личко розглядаються як тимчасові зміни характеру, які згладжуються з віком. Проте багато з них переходять у психічні захворювання або ж зберігаються на все життя.

Існує виражена акцентуація – ця ступінь відноситься до крайніх варіантів норми. Коли виражені риси конкретного типу зазвичай не стають на шляху соціальній адаптації. З віком особливості характеру або лишаються достатньо виразними, але компенсуються і не заважають адаптації, або настільки згладжуються, що виражена акцентуація переходить у приховану.

Прихована акцентуація – ця ступінь відноситься не до крайніх, а до звичайних варіантів норми. У звичайних умовах риси будь-якого типу характеру слабо виражені або не проявляються зовсім. Навіть при довгому спостереженні і детальному знайомстві буває досить важко скласти враження про конкретний тип. Однак, риси цього типу можуть не очікувано і чітко проявитися під впливом тих ситуацій, котрі передбачають найменший опір.

Розрізняють декілька видів відносно стійких змін:

v перехід вираженої акцентуації у приховану, коли з віком акцентуйовані риси стираються або компенсуються, тобто замінюються іншими і тільки під впливом певних факторів; риси цього типу вже прихованого, можуть проявитися не очікувано і в повній силі;

v формування на грунті акцентуацій психопатичного розвитку, велику роль відіграє середовище і в результаті може розвинутися захворювання;

v трансформація видів акцентуацій характеру, приєднання до основного типу близьких до нього інших акцентуацій.

Коли мова йдеться про не чітко виражені відхилення характеру, які не досягають рівня патології і в звичайних умовах не призводять до порушення адаптації то, в такому випадку говориться про акцентуації характеру.

Психопатія – це аномалія характеру, від якої страждає або сама людина, або суспільство. Ці вроджені чи набуті в ранньому віці аномалії характеру ведуть до дизгармонійного формуванню особистості і порушують соціальну адаптацію.

Під психопатіями розуміють такі зміни в характері, які не дають змогу особистості будувати нормальні робочі взаємини в колективі, сім’ї (сварки, бійки) і заважають нормальній трудовій діяльності, тобто ведуть до соціальної дезадаптації.

У їх виникненні важливу роль відіграють несприятливі спадкові задатки і особливо умови виховання.

4 форми:

- Істерична психопатія. Характерні: егоцентризм, брехливість, вередливість, завищена самооцінка. Часто є ініціаторами конфліктів.

- Циклоїдна психопатія: часта зміна емоційних станів. То знижений настрій, все у темному світлі, усім незадоволені, перебільшують свої недоліки, метушливі, непосидючі.

- Шизоїдна психопатія. Немає гармонії у співвідношенні розуму, волі, почуттів. Вони замкнуті, відлюдні, нетовариські.

- Епілептоїдна психопатія. Характерна запальність і дратівливість. Жорстокі і мстиві. Їх в колективі не люблять і цураються, хоча вони можуть бути ввічливими.

Формування особистості є біологічно і соціально зумовленим процесом. Людський індивід розвивається і як біологічна істота, як представник біологічного виду Ноmо sаріеns, і як член людського суспільства. Історія попереднього розвитку людства, тобто її філогенез, впливає на індивідуальний розвиток (онтогенез) двома шляхами - біологічним і соціальним.

Онтогенез людського організму визначається біологічною спадковістю, онтогенез особистості - соціальною спадковістю. Біологічна спадковість має своїм джерелом генетичний апарат людини, що сформувався в процесі біологічної еволюції і визначає розвиток її організму. Соціальна спадковість представлена сукупністю культурних досягнень людства, накопичених у процесі його історичного і суспільного розвитку.

Останнє слово у розвитку особистості належить соціальним умовам, але цей розвиток неможливий без біологічних передумов. Дія біологічних передумов полягає в тому, що з людського зародку виникає людський організм з притаманними йому можливостями подальшого розвитку. Становлення людського організму відбувається за певною програмою, заданою в його генотипі.

Людські задатки - це природні умови виникнення, розвитку і функціонування психічних властивостей особистості. Задатки реалізуються у психічних властивостях тільки в суспільних умовах життя. Надбання суспільства не фіксуються і не передаються в генах. вони застосовуються через спілкування, виховання, навчання, трудову діяльність. Тільки шляхом соціалізації індивіда здійснюється його розвиток як особистості. Соціалізація являє собою засвоєння й активне відтворення людиною соціального досвіду: засвоєння знань, умінь, навичок, переконання, навіювання, адаптація. Соціалізація є одним із провідних процесів формування особистості.

Суспільні, соціальні умови впливають на психічний розвиток індивіда завдяки історично виробленим засобам, притаманним лише людству. Соціальне середовище, в яке потрапляє і в якому розвивається дитина, - це і об'єкти, явища природи, а передусім це люди, їхні взаємини, створені ними речі, знаряддя діяльності, мовні засоби, духовні цінності, загалом культура людської цивілізації.

Зумовлені історичним розвитком людської цивілізації матеріальні та духовні цінності передаються кожному новому поколінню не через хромосомний апарат, а завдяки спілкуванню дітей з дорослими, у процесі спеціально організованої пізнавальної та практичної діяльності. На психічний розвиток дитини безпосередньо впливають не всі соціальні умови, а лише ті, з якими вона вступає в контакт.

Вплив суспільного середовища змінюється залежно від процесу дозрівання дитини, зростання її фізичних і розумових сил, становлення потреб і прагнень, здатності сприймати об'єкти та наслідувати їх, від виникнення нових видів діяльності. Дитина поринає у суспільне оточення, з яким установлюються як безпосередні, так і опосередковані контакти - через засоби масової інформації, участь у спільній діяльності. Впливи соціального оточення опосередковуються також рівнем власної активності дитини у діяльності й поведінці, характером відносин з іншими людьми, рівнем культури, освіченості, індивідуальними рисами характеру.

Отже, формування повноцінної, зрілої особистості є біологічно і соціально зумовленим процесом.

Особистість як певна структура включає такі складові частини:

1. спрямованість особистості (яка визначає відношення людини до дійсності), що проявляється в таких формах, як: потреби, інтереси, переконання, потяги, ідеали, схильності, що даються шляхом виховання;

2. знання, вміння, навички, що набуваються у процесі життя і пізнавальної діяльності;

3. індивідуально-типологічні особливості, які проявляються у темпераменті, характері, здібностях.

Спрямованість особистості характеризується передусім її потребами. Потреба є відображенням у свідомості людини певної нужди в чомусь.

Направленість особистості виявляється також в її інтересах, які полягають в спрямованості на певні об’єкти, прагненні їх пізнати, оволодіти ними.

Важливу роль у характеристиці спрямованості особистості відіграють життєві цілі, які вона ставить перед собою, ідеали, якими керується. Ідеал – усе те, до чого прагне особистість, ким хоче стати в майбутньому, якими якостями бажає володіти.

Спрямованість характеризується і переконаннями, що являють собою певні знання, в правильності й життєвій важливості яких людина глибоко переконана і які спонукають її до дій.

Мотивами називають внутрішні причини, які спонукають людину займатися тією чи іншою діяльністю, що зумовлено її потребами, інтересами і переконаннями. Найчастіше мотив збігається з метою діяльності, що являє собою чітке усвідомлення того, чого хоче досягти людина, бажаний результат, на отримання якого спрямована діяльність. В окремих випадках мотивом є та чи інша мета і, навпаки, до однієї мети можуть спонукати різні мотиви. Наприклад, дві молоді людини поставили собі за мету стати медиками. Але рушійним мотивом дій одного є щире бажання допомагати хворим, а другий вбачає в цьому лише засіб уникнути фізичної праці. У свідомості людини є кілька мотивів і кінцевому рішенню передує складна їх боротьба.

У процесі діяльності змінюються як її об’єкт, так і суб’єкт, тобто зовнішній світ і особистість.

Результатом діяльності є опредмечування – втілення здібностей людини в продукти діяльності. Здібності – це стійкі властивості людини, що виявляються в її навчальній, виробничій, професійній діяльності та є необхідною умовою її успіху. У „продуктах виробництва” реалізується рівень отриманих знань про закони природи і суспільства.

Вибираючи професію медика, потрібно усвідомити важливість свого вибору і майбутні наслідки для себе та хворих людей, яким вона повинна буде допомагати. Необхідно самокритично оцінити мотиви, які спонукають іти у медицину, і свої психологічні якості. Якщо у людини немає внутрішнього потягу до медичної діяльності або її психічний склад не відповідає належним потребам, такій людині у медицині робити нічого. Вона зіпсує своє життя або його частину, може нашкодити хворим людям та „заплямувати” медицину, а отже, й інших медиків.

Професійна діяльність медичного працівника повинна бути спрямована на захист інтересів пацієнтів (суб’єкта діяльності у сфері охорони здоров’я) та життя суспільства у цілому.

Медик, який захищає здоров’я та інтереси пацієнта та життя суспільства у цілому, повинен виконувати свою місію з повагою до життя людини, її особистості та гідності.

Медичний працівник у всіх випадках повинен запобігати заподіянню шкоди пацієнтові, дотримуватися принципів моралі, чесності й беззастережної відданості обов’язкові медика.

Медичний працівник повинен займатися самовихованням. Адже самовиховання - це свiдома, цiлеспрямована робота людини з удосконалення своїх iнтелектуально-духовних, морально-вольових, естетичних, фiзичних якостей.

Самовиховання – це усвiдомлена, цiлеспрямована дiяльнiсть особистостi з метою вдосконалення своїх якостей (або створеннянових) у вiдповiдностi до власних оцiнних уявлень й соцiальних орiєнтацiй.

Самовиховання – це систематична й свiдома дiяльнiсть людини, спрямована на вироблення в собi бажаних фiзичних, розумових, моральних, естетичних якостей, позитивних рис волi й характеру, усунення негативних звичок. Результат самовиховання перевiряється практикою життя. Воно пов'язане з сомоосвiтою. Потреба в самовдосконаленнi виникає в громадськiй, трудовiй i навчальнiй дiяльностi, коли досягнуто певного рiвня свiдомостi й самопiзнання, вироблено здатнiсть до самоаналiзу й самооцiнки, коли усвiдомлюється необхiднiсть вiдповiдностi особистих якостей поведiнки вимогам суспiльства.

Результати самовиховання досягаються завдяки застосуванню таких форм і методів як, самокритика, самопереконання, самонавiювання, самопримус, самообов'язок, емоцiйно-мислене перенесення у становище iншої людини.

Самовиховання сприяє формуванню людиною своєї особистостi вiдповiдно до свiдомо поставленої мети.

Професіограма – це вичерпне описання особливостей певної професії, де розкривається зміст професійної діяльності, а також вимоги, які ставить професія до людини.

Професіограма включає

– загальну характеристику професії: її значення, спеціальності, перспективи розвитку професії

– опис трудового процесу, змісту роботи, яка виконується: основні професійні обов’язки, знаряддя праці, робоче місце, продукція, труднощі і можливі помилки в роботі

– санітарно-гігієнічні умови праці: мікрокліматичні умови праці (робота в приміщенні або на повітрі, освітлення, температура), режим і ритм праці (монотонність праці, вільний час, відпустка…), медичні протипоказання

– психофізіологічні вимоги професії до людини: характеристика різних видів сприйняття у професійній діяльності (гострота зору, слуху…), моторні характеристики (координація рухів, швидкість реакції…), інтелектуальна сфера (особливості уваги, пам’яті, спостереження, мислення), емоційно-вольові якості особистості (самовладання, витривалість–психічна і фізична, врівноваженість, зібраність, рішучість), ділові якості (ініціативність, самостійність, організованість, почуття відповідальності, адекватна самооцінка), моральні якості (чесність, тактовність, чуйність, доброзичливість)

– необхідні знання

– необхідні вміння та навички

– дані про професійну підготовку: перелік навчальних закладів, де можна отримати цю професію, умови вступу, зміст підготовки, перспективи працевлаштування та професійного зростання, оплата праці.

Частиною професіограми є психограма – сукупність вимог, поставлених до психіки людини, тобто перелік необхідних даному професіоналу здібностей.

Поиск по сайту: