Принцип громадянства та універсальний принцип дії кримінального закону. 5 страница

Відмінність пособника від співвиконавця полягає в тому, що співвиконавець діє на місці і під час учинення злочину, а пособник діє не на місці і не під час учинення злочину.

1. Особливості кваліфікації дій співучасників та призначення їм покарання.

Кримінальна відповідальність співучасників не завжди однакова. За простої співучасті (співвиконавстві) виконавець підлягає кримінальній відповідальності за статтею Особливої частини КК, яка передбачає вчинений ним злочин (ч. 1 ст. 29 КК). При цьому його дії кваліфікуються за відповідною статтею Особливої частини КК без посилання на ч.2 ст.27 КК.

Кваліфікація дій виконавця є основою для кваліфікації дій решти співучасників. Організатор, підбурювач тапособник також підлягають відповідальності за тією статтею Особливої частини КК, яка передбачає злочин, вчинений виконавцем. При цьому обов’язкова вказівка на відповідну частину ст. 27 КК, яка є об’єднуючим показником дій організатора, підбурювача та пособника з діями виконавця в рамках інституту співучасті. Також відбувається кваліфікація співучасті у злочинах із спеціальним суб’єктом.

У разі вчинення виконавцем незакінченого злочину решта співучасників також підлягають відповідальності за співучасть у незакінченому злочині (ч. 4 ст. 29 КК).

Організована група. Відповідно до ч. 1 ст. 30 КК організатор організованої групи чи злочинної організації підлягає кримінальній відповідальності за всі злочини, вчинені організованою групою чи злочинною організацією, якщо вони охоплювались його умислом. Решта учасників підлягають від­повідальності лише за злочини, у підготовці або вчиненні яких вони брали участь, незалежно від тієї ролі, яку виконував у злочині кожен з них.

Співучасники несуть відповідальність лише за діяння, вчинені в межах згоди (домовленості), що відбулася між ними. Але на практиці зустрічаються випадки, коли окремі співучасники виходять за межі цієї змови. В такому разі мова йде про ексцес виконавця.

Ексцес виконавця — це вчинення суспільно небезпечного діяння, що не охоплюється умислом решти співучасників.

За ексцес виконавця решта співучасників відповідальності не несуть, не підлягають відповідальності за злочин, учинений виконавцем.

У випадках добровільної відмови виконавця від доведення злочину до кінця решта співучасників від кримінальної відповідальності не звільнюються. Для них відповідальність настає за готування до злочину.

Добровільна відмова співучасників регулюється ст. 31 КК.

Добровільна відмова — це остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця (ч. 1 ст. 17 КК). У разі добровільної відмови виконавця решта співучасників підлягають відповідальності за готування або замах на той злочин, від учинення якого добровільно відмовився виконавець (ч. 1 ст. 31 КК).

Добровільна відмова виконавця не звільняє від кримінальної відповідальності організатора, підбурювача, пособника, а добровільна відмова останніх, у свою чергу, не є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності виконавця.

У разі добровільної відмови будь-кого із співучасників виконавець підлягає відповідальності за готування до злочину або замах на злочин, залежно від того, на якій з цих стадій його діяння було припинено (ч. 3 ст. 31 КК).

Співучасники (організатор, підбурювач і пособник) не підлягають відповідальності за добровільної відмови, якщо вони відвернули вчинення злочину або своєчасно повідомили відповідні органи державної влади про злочин, що готується або вчиняється. Добровільною відмовою пособника є також ненадання ним засобів або знарядь вчинення злочину чи не усунення перешкод вчиненню злочину (ч. 2 ст. 31 КК).

1. Причетність до злочину та її форми.

Причетність до злочину — це дія чи бездіяльність, яка
хоча і пов’язана з вчиненням злочину, але не є співучастю в ньому.

Види причетності: Заздалегідь не обіцяне приховування злочину — це активна, умисна, але заздалегідь не обіцяна діяльність особи з приховування злочинця, знарядь і засобів учинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, або сприяння іншим чином приховуванню злочину. Згідно зі ст. 396 КК така діяльність є кримінально караною лише у випадку, коли вона пов’язана з приховуванням тяжкого або особливо тяжкого злочину. Таким чином, заздалегідь не обіцяне приховування злочину невеликої чи середньої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності.

Відповідно до ч. 2 ст. 396 КК не підлягають кримінальній відповідальності за заздалегідь не обіцяне приховування злочину члени сім’ї чи близькі родичі особи, яка вчинила злочин. Коло тих, хто не підлягає кримінальній відповідальності за заздалегідь не обіцяне приховування злочину, визначається законом.

Приховування злочину здійснюється шляхом активних дій і виявляється у: наданні злочинцю сховища, транспортних засобів; знищенні слідів злочину; переміщенні знарядь злочину в інше місце; забезпеченні злочинця підробленими документами.

Якщо спосіб приховування сам по собі є злочинним, він потребує самостійної кримінально-правової оцінки.

У ст. 256 КК передбачена відповідальність за найбільш небезпечний вид заздалегідь не обіцяного сприяння учасникам злочинних організацій та укритті їх злочинної діяльності. Таке укриття може полягати, зокрема, у приховуванні: організаторів, керівників, рядових учасників злочинної організації або інших осіб, тобто тих, які, не входячи до складу злочинної організації, беруть участь у вчиненні нею певних злочинів як співучасники; знарядь чи засобів вчинення злочину; предметів, здобутих такою організацією в результаті здійснюваної нею злочинної діяльності.

Придбання чи збут майна, здобутого злочинним шляхом, тягне за собою відповідальність за самостійний злочин відповідно до ст. 198 КК. Даний злочин передбачає, що суб’єкт знає про майно, яке було здобуте злочинним шляхом.

Недонесення про злочин має місце тоді, коли особа, достовірно знаючи про підготовлюваний, вчинюваний або вчинений злочин, не повідомляє про це відповідним органам влади.

Неповідомлення про злочин є причетністю до злочину як у випадку, коли воно не було заздалегідь обіцяним, так і у випадку, коли воно було обіцяне до моменту підготовки чи вчинення злочину. У ч. 7 ст. 27 КК прямо вказано, що не є співучастю обіцяне до закінчення злочину неповідомлення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинюваний злочин.

На відміну від приховування злочину недонесення про злочин виражається у пасивній формі поведінки особи — бездіяльності. Обов’язок діяти певним чином (повідомити про злочин) може бути як моральним, так і юридичним. Якщо заздалегідь не обіцяне неповідомлення про злочин створює умови, які сприяють злочинній діяльності учасників злочинної організації, вчинене слід кваліфікувати за ст. 256 КК.

Потурання злочину — це невиконання особою покладених на неї юридичних обов’язків з перешкоджання вчиненню злочину.

Потурання характеризується бездіяльністю особи. У разі, коли потурання було заздалегідь обіцяним і його змістом було усунення перешкод для вчинення злочину, воно утворює співучасть у злочині (у вигляді пособництва). Якщо потурання не було заздалегідь обіцяним, за наявності підстав воно може бути визнаним відповідним службовим зловживанням (наприклад, статті 364, 423 КК). Умисне неприпинення злочину, що вчиняється підлеглим, утворює спеціальний склад військового злочину (бездіяльність військової влади) і потребує кваліфікації за ст. 426 КК.

1. Множинність злочинів (поняття, форми).

Множинність — це вчинення особою одного чи декількох суспільно небезпечних діянь, які складають два чи більше самостійних злочинів.

Визнання множинності має практичне значення для:

1) встановлення суспільної небезпечності злочинної діяльності певної особи, а також і самої особи; 2) кваліфікації злочинів;

3) призначення покарання; 4) вирішення питання про звільнення від кримінальної відповідальності та покарання; 5) зняття судимості.

Юридичні наслідки множинності злочинів:

1) кваліфікація діяння по частині однієї статті, яка передбачає обтяжуючі обставини; 2) кваліфікація діяння по кількох статтях чи частинах однієї статті Особливої частини КК України; 3) зміна порядку призначення і умов відбуття покарання за вчинені злочини.

Види множинності:

1) повторність - Повторністю злочинів визнається вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої чистини КК (ч. 1 ст. 32 КК).; 2) сукупність - Сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини КК, за жоден із яких її не було засуджено (ч. 1 ст. 33 КК); 3) рецидив - Рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка вже має судимість за умисний злочин (ст. 34 КК).

1. Повторність злочинів та її різновиди.

Повторністю злочинів визнається вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої чистини КК (ч. 1 ст. 32 КК).

Повторність відсутня за вчинення продовжуваного злочину, який складається з двох або більше тотожних діянь, об’єднаних єдиним злочинним наміром (ч. 2 ст. 32 КК). Також повторність відсутня, коли за раніше вчинений злочин особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом, або коли судимість за цей злочин було погашено або знято (ч. 4 ст. 32 КК).

Види повторності: 1) загальна (повторність тотожних злочинів) — вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої чистини КК (ч. 1 ст. 32 КК). При призначенні покарання повторність визначається обставиною, що обтяжує відповідальність (п. 1 ч. 1 ст. 67 КК).; 2) спеціальна (повторність однорідних злочинів) — вчинення двох або більше злочинів, передбачених різними статтями Особливої частини КК (ч. 3 ст. 32 КК). Наприклад, в ч. 1 примітки до ст. 185 КК зазначається таке: «у статтях 185, 186 та 189—191 повторним визнається злочин, вчинений особою, яка раніше вчинила будь-який зі злочинів, передбачених цими статтями або статтями 187, 262 цього Кодексу». Якщо повторність виступає кваліфікуючою ознакою складу злочину, то вона не визначається обставиною, що обтяжує відповідальність, тому що за кваліфікуючу ознаку передбачене більш суворе покарання.

Спеціальна повторність може бути: 1) чиста — кваліфікується однією статтею Особливої частини КК. Наприклад, шахрайство, вчинене повторно (ч. 2 ст. 190 КК); 2) змішана — вчинення двох і більше злочинів, передбачених різними статтями Особливої частини КК. Наприклад, вчинення крадіжки (ст. 185 КК), а потім незаконне заволодіння транспортними засобами (ст. 289 КК), відповідно до примітки ст. 289 КК, де вказується, що під повторністю незаконного заволодіння транспортним засобом слід розуміти вчинення дій особою, яка раніше вчинила незаконне заволодіння транспортним засобом або злочин, передбачений статтями 185—187, 189—191, 262 КК України.

1. Реальна та ідеальна сукупність злочинів. Розмежування кваліфікації діяння за правилами сукупності та конкуренції норм.

Сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини КК, за жоден із яких її не було засуджено (ч. 1 ст. 33 КК).

Головною ознакою сукупності злочинів за чинним КК є те, що нею передбачаються лише випадки множинності різнорідних злочинів.

Види сукупності: Реальна сукупність злочинів — це вчинення різних чи подібних дій, кожна з яких являє собою самостійний злочин. Ідеальна сукупність злочинів — це вчинення однією і тією ж дією двох або більше злочинів, передбачених різними статтями КК. Наприклад, вчинення хуліганства та заподіяння при цьому потерпілому тяжких тілесних ушкоджень.

Ознаки ідеальної сукупності злочинів:

1) злочини вчиняються одним діянням;

2) вчинення відбувається одночасно;

3) діяння вчиняються в одному місці;

4) наслідки передбачають відповідальність за різними статтями КК.

Відміни ідеальної та реальної сукупності:

1) в разі реальної сукупності можлива повторність, ідеальної — неможлива;

2) в разі реальної сукупності строки давності починаються у різний час по кожному злочину, ідеальної — одночасно.

1. Суть і мета покарання.

Покарання — це захід примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Ознаки кримінального покарання: 1.Є заходом примусу. 2. Покараннязастосовується від імені держави та обов’язково за вироком суду. 3. Кримінальне покарання застосовується до особи, визнаної винною у вчиненні злочину. 4. Кримінальне покарання полягає в обмеженні прав і свобод засудженого — це кара за вчинений злочин. 5.Кримінальне покарання полягає в негативній оцінці за вчинений злочин з боку держави.6. Покарання тягне за собою судимість. Судимість — це певний правовий статус, пов’язаний з правообмеженнями особи, несприятливими наслідками для неї на певний строк, визначений у законі.7. Покарання несе персоніфікований характер. Ніхто інший не може бути покараний крім винної особи.

Мета покарання передбачена ч. 2 ст. 50 КК, а саме:

1) кара щодо засудженого.

2) виправлення засудженого.

3) запобігання вчиненню нового злочину засудженим.

4) запобігання вчиненню злочинів іншими особами.

1. Перелік основних і додаткових видів покарань.

Отже, розкриємо суть основних видів покарань, перелічених у 1 питанні даної теми.

Громадські роботи (ст. 56 КК) полягають у виконанні у вільний від роботи чи навчання денний час безоплатних суспільно-корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування.

Громадські роботи встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин і відбуваються не більш як чотири години на день. Громадські роботи не призначаються інвалідам І або ІІ групи, вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби.

Виправні роботи (ст. 57 КК). Покарання у вигляді виправних робіт встановлюється на строк від шести місяців до двох років і відбувається за місцем роботи засудженого. Із суми заробітку засудженого до виправних робіт провадиться відрахування в дохід держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків. Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування.

Службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58 КК) застосовуються до засуджених військовослужбовців, окрім військовослужбовців строкової служби, на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених цим Кодексом, а також у випадках, коли суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість обмеження волі чи позбавлення волі на строк не більше двох років призначити службове обмеження на той самий строк.

Арешт (ст. 60 КК) полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції в арештному домі за місцем засудження (військовослужбовець — на гауптвахті). До засуджених, які відбувають арешт, не можуть застосовуватися звільнення від відбування покарання з випробуванням та умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (статті 75 і 81 КК).

Покарання у вигляді обмеження волі (ст. 61 КК) полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу, без ізоляції від суспільства, в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням засудженого до праці. Обмеження волі встановлюється на строк від одного до п’яти років.

Особи, яким обмеження волі призначено у порядку заміни невідбутої частини покарання більшм’яким (ст. 82 КК), можуть відбувати це покарання у дільницях соціальної реабілітації при виправно-трудових колоніях.

До осіб, які відбувають обмеження волі, можуть застосовуватися звільнення від відбування покарання з випробуванням, умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, а також заміна невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням (статті 75, 81—83 КК).

Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів І і ІІ групи.

Тримання військовослужбовців у дисциплінарному батальйоні (ст. 62 КК). Покарання у вигляді тримання в дисциплінарному батальйоні призначається військовослужбовцям строкової служби на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених цим Кодексом, а також якщо суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк не більше двох років триманням у дисциплінарному батальйоні на той самий строк.

Військовослужбовці, що відбувають цей вид покарання, не підлягають звільненню від його відбування з випробуванням (ст. 75 КК), а також до них не застосовується заміна невідбутої частини покарання більш м’яким (ст. 82 КК). Проте до них може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81 КК).

Тримання військовослужбовців в дисциплінарному батальйоні замість позбавлення волі не може застосовуватися до осіб, які раніше відбували покарання у вигляді позбавлення волі.

Позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК) полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи. Такими установами на сьогодні є: виправно-трудові колонії; тюрми; виховно-трудові колонії (для неповнолітніх).

Особа може бути звільнена від відбування цього покарання з випробуванням, якщо вона засудженанастрок не більше п’яти років (ст. 75 КК), а також може бути умовно-достроково звільнена від відбування покарання (ст. 81 КК). Невідбута частина позбавлення волі може бути замінена судом більш м’яким покаранням (ст. 82 КК).

Довічне позбавлення волі (ст. 64 КК) встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк.

Особлива частина КК містить лише 11-ть санкцій, які передбачають довічне позбавлення волі (ст. 112; ч. 2 ст. 115; ч. 3 ст. 258; статті 348, 379, 400; ч. 4 ст. 404; ч. 2 ст. 438; ч. 2 ст. 439; ч. 1 ст. 442; ст. 443).

Особи, засуджені до довічного позбавлення волі, не підлягають звільненню від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК), умовно-достроковому звільненню від відбування покарання (ст. 81 КК), до них не застосовується заміна невідбутої частини покарання більш м’яким (ст. 82 КК). Проте актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у вигляді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п’яти років (ст. 87 КК).

Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочин у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були вагітними під час учинення злочину або на момент постановлення вироку.

Відповідно до ч. 4 ст. 52 КК до основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань.

Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54 КК) не передбачене жодною санкцією Особливої частини КК і застосовується на розсуд суду і лише в разі засудження особи за особливо тяжкий чи тяжкий злочин.

На підставі ст. 54 КК засудженийне може бути позбавлений державної нагороди, наукового ступеня, почесного чи вченого звання.

Конфіскація майна (ст. 59 КК). Покарання у вигляді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині цього Кодексу. Перелік майна, що не підлягає конфіскації, визначається законом України у Додатку до Особливої частини КК. Засуджений може бути звільнений від конфіскації майна за амністією (ст. 86 КК). Повна конфіскація майна передбачена у 18-ти санкціях статей Особливої частини КК, конфіскація певних видів майна — у 29-ти, а поєднання повної конфіскації майна з конфіскацією певних видів майна — у чотирьох.

1. Позбавлення волі (характеристика).

Позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК) полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи. Такими установами на сьогодні є: виправно-трудові колонії; тюрми; виховно-трудові колонії (для неповнолітніх).

Позбавлення волі на певний строк застосовується:

1) у випадках, спеціально передбачених санкціями статей Особливої частини КК;

2) у разі, якщо санкцією статті Особливої частини КК передбачено довічне позбавлення волі, але якщо суд вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк (ч. 1 ст. 64 КК);

3) у разі заміни довічного позбавлення волі позбавленням волі на певний строк в порядку амністії чи помилування (статті 86, 87 КК). Позбавлення волі на певний строк є найпоширенішим видом покарання. Особа може бути звільнена від відбування цього покарання з випробуванням, якщо вона засудженанастрок не більше п’яти років (ст. 75 КК), а також може бути умовно-достроково звільнена від відбування покарання (ст. 81 КК). Невідбута частина позбавлення волі може бути замінена судом більш м’яким покаранням (ст. 82 КК).

Довічне позбавлення волі (ст. 64 КК) встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк. Особлива частина КК містить лише 11-ть санкцій, які передбачають довічне позбавлення волі (ст. 112; ч. 2 ст. 115; ч. 3 ст. 258; статті 348, 379, 400; ч. 4 ст. 404; ч. 2 ст. 438; ч. 2 ст. 439; ч. 1 ст. 442; ст. 443). Особи, засуджені до довічного позбавлення волі, не підлягають звільненню від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК), умовно-достроковому звільненню від відбування покарання (ст. 81 КК), до них не застосовується заміна невідбутої частини покарання більш м’яким (ст. 82 КК). Проте актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у вигляді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п’яти років (ст. 87 КК). Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочин у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були вагітними під час учинення злочину або на момент постановлення вироку.

1. Виправні роботи, громадські роботи (характеристика, відповідальність від ухилення від відбування цього покарання).

Громадські роботи (ст. 56 КК) полягають у виконанні у вільний від роботи чи навчання денний час безоплатних суспільно-корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування.

Закон не передбачає можливості звільнення осіб, засуджених до громадських робіт, від відбування покарання з випробуванням, умовно-дострокового їх звільнення від покарання, а також заміни невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням (статті 75, 81, 82 КК).

Громадські роботи встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин і відбуваються не більш як чотири години на день. Громадські роботи не призначаються інвалідам І або ІІ групи, вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби.

Виправні роботи (ст. 57 КК). Покарання у вигляді виправних робіт встановлюється на строк від шести місяців до двох років і відбувається за місцем роботи засудженого. Із суми заробітку засудженого до виправних робіт провадиться відрахування в дохід держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків. Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування. Особам, які стали непрацездатними після постановлення вироку суду, виправні роботи суд може замінити штрафом із розрахунку трьох встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один місяць виправних робіт.

Зі змісту ст. 57 випливає, що цей вид покарання, на відміну від громадських робіт, не може застосовуватися до безробітних.

Закон (ч. 3 ст. 57 КК) передбачає можливість заміни виправних робіт штрафом щодо осіб, які стали непрацездатними після постановлення вироку суду, а також можливість звільнення від відбування виправних робіт з випробовуванням (ст. 75 КК) і умовно-дострокового звільнення від їх відбування (ст. 81 КК).

1. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (характеристика).

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 55 КК) може бути призначене як основне покарання на строк від двох до п’яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як основне або додаткове покарання передбачене у 140 санкціях статей Особливої частини КК.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання може бути призначене й у випадках, коли воно не передбачене в санкції статті Особливої частини цього Кодексу за умови, що з урахуванням характеру злочину, вчиненого за посадою або у зв’язку із заняттям певною діяльністю, особи засудженого та інших обставин справи суд визнає за неможливе збереження за ним права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

У разі призначення позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового покарання до арешту, обмеження волі, тримання військовослужбовців у дисциплінарному батальйоні або позбавлення волі на певний строк — воно поширюється на увесь час відбування основного покарання і, крім цього, на строк, встановлений вироком суду, що набрав законної сили. При цьому строк додаткового покарання обчислюється з моменту відбуття основного покарання, а в разі призначення покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю — як додаткове до інших основних покарань, а також у разі застосування статті 77 КК — з моменту набрання законної сили вироком.

1. Штраф, як міра покарання (характеристика).

Штраф (ст. 53 КК) — це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, установлених в Особливій частині КК.

Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного в межах від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини КК не передбачено вищого розміру штрафу.

Штраф як додаткове покарання може бути призначений лише тоді, коли його спеціально передбачено в санкції статті Особливої частини КК.

У разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у вигляді громадських робіт із розрахунку: десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян, або виправними роботами з розрахунку: один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років.

Особливістю штрафу як основного покарання є те, що в разі призначення його за сукупністю злочинів і сукупністю вироків воно складанню з іншими видами покарань не підлягає і виконується самостійно (ч. 3 ст. 72 КК).

1. Конфіскація майна (характеристика).

Конфіскація майна (ст. 59 КК). Покарання у вигляді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються. Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині цього Кодексу. Перелік майна, що не підлягає конфіскації, визначається законом України у Додатку до Особливої частини КК.

Поиск по сайту: