Термінологічний словник курсу

Афікси (від лат. аffіхus – «прикріплений», «причеплений») - морфеми, що рикріплюються до кореня або вставляються в нього і видозмінюють його. За цією властивістю їх називають формантами. Не будучи самостійними одиницями, вони завжди пов'язані з коренем і виконують словозмінну або словотвірну роль.

Активні й пасивні афікси — афікси можуть бути активні у створенні нових слів і, навпаки, можуть бути пасивні, тобто з їхньою допомогою утвориться незначна кількість слів або не утвориться зовсім.

Аломорф – морф, вживання якого обумовлене ​​його позицією в словоформі.

Білінгвізм (від лат. bi – „дво” і linqua – „мова”) – двомовність, коли в межах однієї держави чи соціальної спільності використовуються дві мови у відповідних сферах спілкування.

Вищі рівні мови – рівні мови обіймають такі мовні елементи, в яких, крім плану вираження, існує ще й план значення, ці елементи іменують значеннєвими одиницями мови. Такими є слова, які становлять єдність звучання і значення.

Внутрішня флексія — засіб вираження граматичних значень, характерний для індоєвропейських мов.Так, зокрема, в українській та російській мовах за допомогою чергування виражається граматичне значення виду (зібрати — збирати, нарвать — нарывать).

Внутрішня форма слова – спосіб мотивації слова, семантична й структурна співвіднесеність морфем, із яких воно складається, з іншими морфемами.

Гуманітарні науки – (від лат. humanitas – людство, людяність) – науки, пов'язані з вивченням людини і людського суспільства, його виникнення й розвитку, з усіма проявами його матеріального і духовного життя. До гуманітарних наук належать: філософія й історія, логіка й естетика, педагогіка й психологія, археологія й етнографія, літературознавство й мистецтвознавство.

Дві форми існування конкретних мов – існування конкретної мови в двох формах усній і писемній.

Денотативне значення – значення, що виражає матеріальну сутність реалії.

Дефініція (від лат. definitio – визначення) – точне логічне визначення, що називає найістотніші особливості означуваного.

Дериваційн е значення — значення, яке доповнює речове, уточнює, конкретизує його.

Дериваційна морфема – афіксальна морфема, яка видозмінює лексичне значення корення і утворює нове слово.

Дихотомія мови (з грец. dichotomia; dicha – на дві частини і tome – переріз) – розділення мови на мову і мовлення.

Діахронія (гр. dia - через, chronos - час, тобто «різночасність») - історичний розвиток мовної системи як предмет лінгвістичного вивчення, розвиток мови у часі.

Етнолінгвістика (від гр. ethnos – народ, плем’я і лінгвістика) — напрям у мовознавстві, що вивчає мову в її відношенні до культури, взаємодію мовних, етнокультурних та етнопсихологічних чинників у функціонуванні й еволюції мови.

Загальне мовознавство – наука, яка вивчає загальні особливості мови абстраговано від конкретних мов.

Значеннєва одиниця – одиниця вищих мовних рівнів, що має план вираження і план змісту.

Ієрархія мовних рівнів ­– відно­шення, при яких одиниці кожного попереднього рівня є матеріалом для одиниць наступного рівня.

К омунікативна функція - призначення мовної одиниці служити засобом спілкування.

Конкретне (часткове) мовознавство – мовознавство, яке вивчає окремі (конкретні) мо-

ви, як, наприклад, українську, польську, англійську, китайську або групу споріднених мов — слов'янські, германські, романські, балтійські, іранські, тюркські тощо.

Конототивне значення ­– емоційні, експресивні, стилістичні «додатки» до основного значення.

Контекстуальне значення — умова, в якій реалізується певна мовна одиниця в мовленні.

Л ексема — це окреме слово з усією сукупністю властивих йому форм словозміни й значень у різних контекстах.

Ле кс ема як слово-тип – лексема, яка називає називання предмети, дії, якості.

Лексема як слово-член – сукупність його граматичних форм і передаваних ним граматичних значень (роду, числа, відмінка, часу, особи, стану, істоти/неістоти, ступеня якості та ін.).

Лексикологія (гр. lexis- слово, logos - слово, знання, наука) - розділ мовознавства, що вивчає словниковий склад мови.

Лексичне значення – історично закріплена в свідомості народу (колективу) співвіднесеність слова з певним явищем.

Метафороа (грец. μεταφορά — перенесення) — слово, зна­чення якого переноситься на найменування іншого пред­мета, пов'язаного з предметом, на який звичайно вказує це слово, рисами подібності.

Метонімія (гр. metonymia - перейменування) - поява нового значення в результаті заміни одного найменування іншим на основі асоціації по суміжності.

Мислеофорлююча функція ­– звуки, слова, речення є тими мовними одиницями, які матеріалізують людську свідомість, є засобом оформлення думок, бажань, прагнень.

Мова — система одиниць спілкування і правил їх функціонування.

Мовлення – конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації.

Мовознавство (=лінгвістика; лінгва – лат.- мова) – наука про природні людські мови взагалі та про всі мови світу як індивідуальних її представників.

Моносемія – однозначність слова чи виразу.

Морфема (гр. morphe - «форма») - мінімальна значуща одиниця мови, що виділяється у складі слова.

Мотивоване значення – ситуація, коли компоненти фразеологізму вживаються в прямому номінативному значенні.

Н аціональна двомовність - мовна ситуація в країні, при якій у її межах функціонують з різним ступенем поширення дві мови.

Немотивоване значення – ситуація, коли компоненти фразеологізму вживаються не в прямому значенні.

Неповнозначні слова — це слова, що не виконують синтаксичних ролей у реченні.

Нижчий рівень – звуковий (або фонетичний). У ньому мовні одиниці (звуки) позбавлені значення, але функціонують у мові як важливі її елементи, завдяки яким передається повідомлення. Цей рівень називають виражальним, оскільки він виконує єдину функцію - функцію виразу.

Номінативна функція слова (з лат. nominatio- називання) – функція слова називати предмети, явища, ознаки тощо.

Номінація — творення мовних одиниць із номінативною функцією, які служать для іменування чи виділення фрагментів дійсності; формування відповідних понять про них у формі слів, словосполучень, фразеологізмів, речень.

Об’єкт науки — це об'єктивна реальність явища, що вивчається. Іншими словами, це — відносини та явища, що реально існують у світі, і на які спрямовується пізнавальна діяльність людей.

Означуване — певний закріплений зміст морфеми.

Означувач –чуттєво сприймаємий бік знака, що відноситься до плану вираження; це не матеріальне звучання, а уявлення про нього, одержуване нашими органами чуття, це психічний відбиток звучання, який передує в акті говоріння фізіологічного процесу (говоріння, фонації) і фізичному процесу (коливання звукових хвиль). (Соссюр)

Парадигматичні відношення — це ті відношення, що об’єднують одиниці мови одного рівня в групи, розряди, категорії.

План вираження – організована сукупність звукових явищ, що утворюють звукову оболонку.

План змісту – значення.

Повнозначні слова – слова-етикетки, слова, що називають явища навколишнього сві-

ту. Вони є носіями понять.

Позиційні звукові зміни – з міни, спричинені впливом загальних умов вимови.

Полісемія (від гр. polysemos "багатозначний") — наявність різних лексичних значень у одного й того ж слова відповідно до різних контекстів.

Полілінгвізм (мультилінгвізм) – багатомовнсть, вживання декількох мов у межах певної соціальної спільності.

Прагматика (грец. pragmatos – „справа, дія”) — метод, спрямований на вивчення функціональної ролі знаків мовлення.

Предмет науки — коло питань, що стосуються об'єкта науки, досліджуваного конкретною наукою, які безпосередньо і цілеспрямовано вивчаються нею (наукою) із чітким визначенням завдань і кута зору такого вивчення.

Природничі науки — галузі науки, що вивчають явища навколишнього світу в живій та неживій природі.

Продуктивні й непродуктивні афікси – п родуктивний афікс — такий, що широко використовується для творення нових слів і форм. Не­продуктивний афікс — та­кий, що рідко бере участь у творенні слів або не вико­ристовується в сучасній мові зовсім.

Редуплікація (лат. reduplicatio - подвоєння) - фонетико-морфологічний видозміна слова, що складається в повторенні початкового складу, кореня або цілого слова.

Реляційні морфеми — морфеми, що є словозмінними.

Речення - одна з основних одиниць синтаксису; головний засіб вираження і повідомлення думки; мінімальна одиниця людської мови, що представляє собою граматично організоване з'єднання слів, що володіє смисловою і інтонаційної закінченістю.

Речова морфема – морфема, яка містить узагальнене відображен- ня дійсності, виражене поняття.

Семасіологія (від гр. semasia "знак, значення") — наука, що досліджує семантику, тобто значення слів, природу і типи цих значень.

Сигніфікативне значення – віднесеність слова до поняття.

Синтагматичні відношення — лінійні зв'язки слова, його сполучуваність, контекст.

Синекдоха – перенесення назви з цілого на частину і навпаки (у стаді сто голів, в сім'ї

п'ять ротів, у загоні двадцять штиків, бігає за кожною спідницею).

Синхронія (від гр. syn "разом" і chronos "час", тобто "одночасність") — 1) стан мови в певний момент її розвитку, в певну епоху; 2) вивчення мови в цьому стані (в абстракції від часового чинника).

Службові слова – це слова, що не мають лексичного значення, а лише виражають різні семантико-синтаксичні відношення між словами.

Соціолінгвістика - наука, що виникла в ХХ ст. на стику соціології, соціальної психології, лінгвістики і вивчає функціонування мови в суспільстві.

Суплетивізм (лат. suppleo, suppletum - поповнювати, доповнювати) - утворення форм одного і того ж слова від різних коренів.

Суфікс (лат. suffixus - підставлений) - афікс, що знаходиться після кореня безпосередньо або після іншого суфікса і слугує для утворення нових слів або їх граматичних форм.

Т ермін (від лат. terminus "межа, границя") — спеціальне слово або словосполучення, яке служить точним позначенням понять якоїсь галузі науки.

Формант – характерні ознаки спектра, тобто тони звука, які найбільше посилюються впливом резонаторів.

Циркумфікс (від лат."навколо"), або конфікс (від лат. confixus "разом узятий"), — перерваний афікс, який охоплює з двох боків корінь.

Поиск по сайту: