НЕ. 1.2. Основи теорії Конституції

1. Основні теорії конституції держави.

2. Юридичні властивості Конституції.

3. Функції конституції

4. Види конституцій.

5. Конституція України: структура та загальна характеристика. Порядок прийняття та внесення змін до Конституції України.

1. Основні теорії конституції держави.

Основною формою сучасного конституційного права є Конституція України.

Незважаючи на те, що в практиці функціонування європейської (як античної, так і середньовічної) держави використовували слово “конституція” для означення (назви) різного роду нормативно-правових документів, а пізніше у французькій політичній публіцистиці і словосполучення “основний закон”, – як такої конституції держави, в сучасному розумінні даного поняття, не було до початку демократичних антиабсолютистських буржуазних революцій ХVІІ – ХVІІІ ст. У кращому випадку, могли використовувати термін “конституція” для означення нормативного акта, політичного документа, наукового твору і т.д., який подавав би певне уявлення про устрій держави (яскравий приклад – “Афінська Політія” Арістотеля); в інших випадках даний термін міг вживатися для означення (назви) документів взагалі віддалених від предмета регулювання сучасних конституцій (приклади: конституції римських імператорів, “Constitutio Carolina Criminals” тощо).

Виділяють наступні теорії конституції

1) Нормативістська (позитивістська). Даний напрямок заснований на працях таких видатних учених, як Р. Ієрінг, Г. Кельзен, Н. Коркунов, Л.Дюгі й ін. Відповідно до уявлень нормативістів конституція визначається як юридичний документ, у якому містяться встановлені норми й інститути. Це основний закон, який закріплює механізм державної влади, права і свободи людини; закон держави, який володіє специфічними властивостями в порівнянні з іншими законами держави, забезпечуваний державним примусом, у тому числі охоронюваний за допомогою специфічних механізмів, що гарантують принцип верховенства конституції.

2) З погляду природно-правової (договірної) теорії, конституція — це сукупність норм природного права, відкритих, обговорених і закріплених державою і забезпечених силою державного примусу; причому прийняття конституції, здійснення конституційної реформи можливо лише при наявності суспільного договору, згоди щодо вкладеної в текст конституції концепції природного права. Сутність конституції в тому, що всі члени суспільства як би укладають договір, втілений у конституції, про те, на яких засадах засновується дане суспільство, за якими правилами воно живе. Конституція — вираження суверенітету народу, прояв його єдиної волі.

3) Соціологічна (лассальянська) концепція. Основоположник соціологічного підходу Ф. Лассаль (1825—1864) запропонував розрізняти писану і реальну (дійсну, фактичну) конституцию. Писану конституцію Ф. Лассаль визначав як зібрані „на одному листі папера, в одному акті підстави установчої і урядової влади всієї даної країни”. Фактична конституція характеризувалася як реально існуюче в країні співвідношення суспільних сил. На думку Ф. Лассаля, сутність конституції складають „... фактичні відносини, сили, що існують у даному суспільстві”. Таким чином, відповідно до теорії Ф. Лассаля фактична конституція на відміну від юридичної властива будь-якому державно-організованому суспільству.

4) Класово-вольова (чи марксистсько-ленінська) теорія. У її основі лежать дві ідеї: економічна зумовленість конституції (і права в цілому) і класовий підхід. Відповідно до поглядів К. Маркса і Ф. Енгельса конституція, як і держава і право в цілому, — це надбудовні явища, що визначені станом виробничих відносин, що складають у своїй сукупності економічний базис суспільства. Аналіз конституції з класових позицій дається в роботах В.І. Леніна. Він запропонував наступне визначення конституції: „Сутність конституції в тому, що основні закони держави взагалі і закони, які стосуються виборчого права в представницькі установи, їхньої компетенції й ін., виражають дійсне співвідношення сил у класовій боротьбі”.

5) Теологічна теорія конституції. Зміст її полягає в тому, що людина, суспільство, держава, право і все інше, – є творінням Божим. Бог, як творець, для людини, для її загального блага і добра створив також і конституцію. Відповідно, в конституції втілюються ідеї вищої справедливості, розуму.

6) “Політологічна школа права” і, відповідно, її теорія конституції належать до наймолодших за часом появи. В основу вчення про конституцію держави представниками цієї школи покладено тезу про те, що конституція, насамперед, є “/.../ документом політичного управління, певним набором правил політичної гри різних громадських сил та інститутів /.../ зводом правил політичних режимів, що сприяють, прокламують, гарантують і організовують політичну свободу”

2. Юридичні властивості Конституції.

Юридичні властивості конституції — це її якісні характеристики, що відрізняють даний правовий акт від актів поточного законодавства.

1. Вища юридична сила конституції позначає її місце в правовій системі країни. Жоден інший правовий акт, прийнятий в Україні, не може суперечити Конституції України, як за формою, так і за змістом. Жодний акт не може змінювати чи скасовувати положення Конституції України, за винятком актів, прийнятих у порядку, передбаченому самою Конституцією України. Передбачені Конституцією правові акти повинні прийматися в повній відповідності з установленої нею же процедурою. Норми Конституції України мають пріоритет перед всіма іншими правовими актами, прийнятими органами влади, як самої України, так і АРК, і муніципальних утворень. Всі органи державної влади, місцевого самоврядування, посадові особи, організації, громадяни й іноземці, що знаходяться на території України, зобов'язані дотримуватись Конституції України.

2. Пряма дія Конституції означає, що норми Конституції діють незалежно від наявності чи відсутності акту, який конкретизує її положення, а фізичні і юридичні особи вправі звертатися в суд за захистом порушених прав, посилаючись безпосередньо на норми Конституції. У той же час цілий ряд статей Конституції не може діяти без конкретизуючого акту, наприклад норми, що регламентують діяльність Верховної Ради України не можуть бути реалізовані, насамперед, без закону, який передбачає порядок формування Верховної Ради України.

3. Дія Конституції України на всій території країни.

4. Конституція виступає як база, основи правової системи Україниї. Вона не тільки регулює основні відносини в різних сферах суспільного життя, але також установлює види нормативно-правових актів, що входять у правову систему України, порядок їхнього прийняття і юридичну силу. Конституція називає деякі закони, що повинні обов'язково бути прийняті законодавцем, зокрема, установлює перелік питань, з яких повинні бути прийняті закони (ст.92).

5. Особлива правова охорона Конституції.

У літературі розрізняється охорона і захист Конституції. Під охороною Конституції розуміється комплекс заходів для усунення перешкод у реалізації Конституції і запобіганню конституційних порушень.

Захист Конституції — усунення конкретних порушень конституційних норм. Якщо охорона Конституції спрямована в майбутнє, на попередження конституційних правопорушень, то захист Конституції починається лише при вчиненні конституційного правопорушення.

Однак, на думку більшості вчених, охорона Конституції містить у собі її захист.

Охорона Конституції здійснюється в порядку конституційного контролю, який здійснюється спеціалізованим органом — Конституційним Судом України, і в порядку конституційного нагляду, який здійснюється цілим рядом органів, зокрема, прокуратурою України.

6. Особливий порядок внесення в неї змін та доповнень до Конституції.

Конституцію України відрізняє особливий, більш складний, у порівнянні з іншими актами, порядок перегляду і внесення в неї виправлень. Цей порядок має своєю метою забезпечення стабільності Конституції України, а разом з нею і всієї правової системи України.

Е.І. Козлова виділяє таку властивість конституції, як її верховенство, і розуміє під нею те, що з нормами конституції повинна узгоджуватись діяльність усіх державних, громадських структур, громадян у всіх сферах життя; підпорядкування держави конституції, праву

Е.І. Козлова виділяє наступні основні риси конституції:

1. Особливий суб'єкт, який встановлює конституцію або від імені якого вона приймається. Так, сучасні конституції приймаються від імені народу, і, найчастіше, — народом на референдумі. При цьому в історії людства існували й октройовані конституції — тобто конституції, даровані монархом (вищим органом влади) народу.

2. Установчий, первинний характер конституційних установлень (приписів). Ця риса тісно зв'язана з першою — з особливістю суб'єкта. Народ у демократичній державі є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади, і тільки він володіє її вищим проявом — установчою владою. Під установчою владою розуміється право приймати конституцію і за її допомогою встановлювати засади (основи) суспільного і державного ладу. Установчий характер конституції виявляється й у тому, що її встановлення (приписи) є первинними, виступають як першооснова для поточного законодавства, регулюючи базові, основні суспільні відносини в різних сферах життя суспільства.

3. Всеохоплюючий характер конституційної регламентації, тобто, як уже відзначалося, норми конституції торкаються основних суспільних відносин у всіх сферах життя суспільства.

4. Особливі юридичні властивості конституції: верховенство, вища юридична сила, виступає ядром правової системи держави, особлива охорона конституції, особливий порядок прийняття і внесення змін до конституції.

До перерахованих рис конституції як джерела конституційного права, як основного закону О.Е. Кутафін додає її політичну спрямованість і великий ідеологічний потенціал. Політична й ідеологічна спрямованість українських конституцій найбільше яскраво виявлялася в радянський період — так, Конституція УРСР носила яскраво виражений класовий характер, проголошувала диктатуру міського і сільського пролетаріату і найбіднішого селянства. Конституція України 1996 р. менш політизована, ніж її попередниці, вона проголосила політичну й ідеологічну багатоманітність. Однак будь-яка конституція тією чи іншою мірою несе ідеологічне і політичне навантаження. В даний час в українській Конституції це виражається в проголошенні України демократичною правовою державою, зведення людини, її прав і свобод у ранг вищої цінності й ін.

А.А. Безуглов і С.А. Солдатов додають до основних рис конституції її реальність, тобто відповідність конституційних норм суспільним відносинам, що виникає в дійсності, однак реальність конституції не відноситься, на нашу думку, до рис конституції — факторів, що характеризують її місце і роль у житті суспільства. Реальність — умова ефективності як конституційних норм, так і норм поточного законодавства, оскільки норми, що не відображають реальний стан суспільних відносин у суспільстві, є „мертвими”, не здатними ефективно регулювати суспільні відносини. Такими нормами виступали, наприклад, норми Конституції УРСР 1938 р., що закріплюють права і свободи людини, що, щоправда, не перешкодило цьому правовому акту функціонувати як Основний закон більш 40 років.

3. Функції конституції.

Соціальне призначення та роль Конституції знаходять своє втілення в її функціях, основними з яких є установча, правотворча, регулятивна, охоронна та інші.

Функції конституції зумовлені її змістом, роллю щодо регулювання суспільних відносин, задоволення соціальних потреб.

Складність суспільних відносин зумовлює багатоплановість функцій та їх спрямованість. Одна група таких функцій „обслуговує” потреби конституції, інша – виходить далеко за межі конституції як політично-правового феномену. Конституція виступає як невід’ємний елемент всієї соціальної організації, як соціальне благо, ефективний регулятор і перетворювач суспільних відносин. Функції конституції розкривають її сутність щодо тих завдань, які стоять перед суспільством на конкретному етапі його розвитку, причому часом одне й те саме завдання вирішується за допомогою кількох функцій.

Функції конституції поширюються на всі сфери суспільного життя, на ті суспільні відносини, які охоплюються дією конституції.

Функції конституції мають багато спільного з основними функціями права; більше того, вони базуються на них. За сферами впливу конституції на суспільні відносини насамперед розрізняють такі її функції, як політичну, економічну, соціальну, культурну, ідеологічну. При цьому функції конституції не вичерпуються регулюванням відносин у згаданих сферах. Конституції притаманні також установча, правотворча, системотворча, методологічна, прогностична та інші функції.

Зміст і особливості політичної функції визначаються тим, що конституція, її норми безпосередньо пов’язані з політикою, у зв’язку з чим в конституції закріплюються основні засади політики в різноманітних сферах суспільства і держави. Політична функція конституції полягає в тому, що вона формує найактивніше, найістотніше в політиці: належність влади в країні, внутрішню і зовнішню політику, державний лад. Саме конституція закріплює інтереси і волю народу, його державний та національний суверенітет на найвищому законодавчому рівні.

Політична боротьба, взаємовідносини між політичними партіями та іншими політизованими об’єднаннями громадян з приводу завоювання, використання та утримання влади здійснюється на основі правил, визначених у конституції. Типовим прикладом у цьому відношенні може бути виборча система, політична спрямованість і принципи якої встановлюються саме конституцією.

Зміст економічної функції полягає у тому, що конституція фіксує основоположні суспільні відносини, які складають економічний лад(економічну систему) суспільства, базу, на якій функціонують усі інші інститути. Закріплення в конституції фундаменту суспільства, різноманітних форм власті створює необхідні умови для реалізації економічної політики країни, успішного функціонування її господарського механізму.

Конституція справляє величезний вплив на волю й поведінку мас. Акумулюючи найбільш істотні моменти світогляду, в основі якого лежить ідея народного суверенітету, суверенітет демократичної, соціальної правової держави, конституція водночас формує певний тип суспільної відомості, невід’ємною частиною якої є правосвідомість. Це сприяє формуванню позитивних установок, подоланню деструктивних, антигромадських мотивів. З цих позицій можна стверджувати про наявність у конституції ідеологічної (культурної) функції.

Установча функція спрямована на здійснення первинного юридичного оформлення найважливіших соціально-економічних і політичних інститутів суспільства. За допомогою установчих норм визначається устрій держави, впроваджується в життя передусім політичні та управлінські структури, різноманітні інститути демократії, закріплюється система державних органів, визначаються їх повноваження.

Роль установчої функції конституції, таким чином, полягає в тому, що вона встановлює найважливіші інститути суспільства й держави, визначає їх спрямованість.

Найголовніші установчі правові норми започатковані в конституції. Установчий характер мають не тільки окремі її норми, а й уся конституція, бо вона є основою розбудови і діяльності держави й суспільства, всього законодавства, політичних і корпоративних установ країни.

Правотворча функція конституції реалізує себе, зокрема, за допомогою норм, які визначають основи правового статусу суб’єктів конституційних відносин: громадян, державних і громадських органів.

Охоронна (правоохоронна) функція конституції полягає у забезпеченні належної дії інститутів і норм Основного закону, що досягається за допомогою специфічного механізму відповідальності. В основі такого механізму лежать конституційні санкції: визнання поведінки неконституційною, скасування чи призупинення дії актів державних органів тощо.

Сутність інтегративної функції в тому, що конституція відіграє роль своєрідного інструменту, який об’єднує всі ланки правової системи в одне ціле, причому таке об’єднання – не механічне, безсистемне, а ґрунтується на основі відповідних вимог і принципів.

4. Види конституцій.

Можна виділити наступні види конституції:

1. У залежності від порядку зміни конституції.

Гнучкі конституції — змінювані в порядку, у якому можна змінити звичайний закон; тверді — конституції, для зміни яких установлена більш складна процедура; змішані — конституції, різні частини яких змінюються в різному порядку.

2. У залежності від адекватності відображення дійсності нормами конституції.

Конституція, що реально відображає дійсність, суспільні відносини, що складаються в суспільстві, — реальна конституція; конституція, норми якої не відображають дійсність, є фіктивною.

3. У залежності від форми конституції.

Кодифіковані — представляє собою єдиний писаний акт. Кодифіковані конституції можуть бути розгорнутими і нерозгорнутими.

Некодифіковані конституції — складаються з декількох актів. Вони можуть бути писані, неписані і змішані (які поєднують писані акти з неписаними нормами).

4. У залежності від порядку прийняття.

Октройовані — даровані правителем, монархом народу. „Народні” — прийняті народом. „Народні” конституції також можна підрозділити на кілька видів: прийняті народом на референдумі; прийняті установчими чи зборами інші спеціалізованим органом; „договірні” — договір між монархом і народом (Білль про права 1689 р. в Англії, Конституційний акт Вюртемберга 1819р., Конституційний договір між Верховною радою (Верховною радою) України і Президентом республіки про основні принципи організації і функціонування державної влади і місцевого самоврядування на період до прийняття нової конституції 1995р.).

5. У залежності від часу дії: постійні і тимчасові — прийняті на певний строк (наприклад, Конституція Таїланду 1959 р., Конституція ПАР 1994 р., прийнята на 5 років).

6. У залежності від політичного режиму, що закріплюється: демократичні, авторитарні (і їхній різновид - тоталітарні).

7. У залежності від форми правління, що закріплює конституція: монархічні, республіканські.

8. У залежності від форми територіального устрою, що закріплюються: федеративні конституції й унітарні конституції. У зв'язку з формуванням такого типу держави як регіоналістські держави (Італія, Іспанія) представляється, що можливо виділення регіоналістських конституцій (Конституція Італійської Республіки 1947 р., Конституція Іспанії 1978 р.).

Варто виділити також федеральні конституції і конституції суб'єктів Федерації. У Росії право мати акт із назвою «конституція» надано тільки республікам у складі РФ. Основні акти інших суб'єктів Федерації звуться „статут”, хоча по своїй суті дані документи практично не розрізняються. Це дає підставу деяким дослідникам порушувати питання про уніфікацію назв основних законів суб'єктів РФ.

В конституційному праві розрізняють фактичну і юридичну конституції. Конституція фактична – це реально існуючий суспільний устрій (конституційний лад), основу якого складають ті об’єктивні відносини, які визначають найбільш суттєві економічні, політичні, соціальні та інші характеристики суспільства. Іншими словами, фактичну конституцію складають економічна, політична та соціальна основи суспільства, які органічно взаємозв’язані між собою.

Фактична конституція має місце в будь-якому, в тому числі безкласовому суспільстві.

Юридична конституція є офіційним визначенням фактичного порядку речей, засобом правового впорядкування реальних суспільних відносин. Фактична конституція існує незалежно від того, знайшла вона своє юридичне закріплення чи ні.

Фактична і юридична конституції – цілком самостійні явища і ототожнювати їх не можна. З іншого боку, юридична конституція може вважатись похідною від фактичної конституції.

Фактична конституція не може не визначати структурні та функціональні характеристики юридичної конституції, головними з яких є реальність і відповідність фактичним конституційним відносинам, відсутність яких призводить до фіктивної конституції.

Якщо фактична і юридична конституції збігаються, то конституційна система є реальною. Якщо ж вони не збігаються, існують самі по собі, то конституційна система є фіктивною, нереальною.

5. Конституція України: структура та загальна характеристика. Порядок прийняття та внесення змін до Конституції України.

Історія розвитку Конституції України.Першою Конституцією України є конституція Пилипа Орлика. Пам’ятками політико-правової думки українського народу є також статті та інші акти Б. Хмельницького. Першим актом, який безпосередньо започаткував національне конституційне право України, можна вважати ІV Універсал Української Центральної Ради (1918). Він політико-правовим чином сформував, проголосив Україну як незалежну, самостійну і суверенну державу. На основі Універсалу було розроблено цілий ряд документів українського ренесансу, зокрема Конституцію УНР 1918 р., яка хоч і не була введена в дію, однак стала своєрідним акумулятором традицій надбань українського правничого досвіду.

Варто зазначити, що тогочасний український конституціоналізм досить плідно використовував прогресивні надбання світового конституціоналізму. Проте цей період розвитку тривав недовго і був перерваний затвердженням Конституції УРСР 1919 р. Ця Конституція була своєрідною рецепцією, певною мірою дублікатом Конституції РРФСР 1918 р., у сукупності з якою вона стала основним джерелом українського радянського державного права; хоча про дійсно національне конституційне право в Україні не могло бути й мови ні за формою, ні за змістом (тогочасна Україна була квазідержавою, право якої за змістом було декларативним, політичним, формальним). Панування радянської концепції конституціоналізму було припинено з прийняттям в 1990 р. Декларації про державний суверенітет та Акта проголошення незалежності України в 1991 р. Ці документи стали віхою, яка започаткувала народження нового українського права.

Важливе значення для характеристики Основного закону має структура конституції — прийнятий у ній порядок, за допомогою якого встановлюються визначена система групування однорідних конституційних норм у розділи, глави та послідовність їх розташування. Як правило, конституція містить преамбулу, основні положення, перехідні положення, що регламентують порядок вступу в силу нової конституції, дії законів, прийнятих до її прийняття, термін повноважень органів державної влади, сформованих до прийняття конституції. У конституції можуть міститися які-небудь складові частини, що представляють собою окремі чи документи частини документів. Так, наприклад, складовою частиною Конституції УРСР 1918р. була Декларація прав працюючої й експлуатованої людини.

В основі узагальнення конституційних норм у єдині комплекси — глави, розділи лежить подібність предмета регулювання, — тобто ті суспільні відносини, на які впливає дана норма. Послідовність розташування таких комплексів всередині конституційного тексту залежить від декількох факторів: значимості тих або інших відносин, взаємозв‘язку норм, логічної послідовності викладу. Попередні положення, в ідеалі, повинні визначати наступні, а останні – логічно випливати з перших, приватні (дрібні) положення повинні слідувати за більш загальними, уточню вальні – за основними. Так, наприклад, Конституція України поставила розділ про основні права, свободи та обов‘язки людини і громадянина на друге місце, хоча в ряді зарубіжних країн ці норми відкривають конституцію, а в Конституції УРСР 1938 вони були на одному з останніх місць.

Конституція України складається з преамбули, 15 розділів та з 161 статті. Перший розділ і складає власне конституцію. Перший розділ конституції „Загальні засади” – є певною „конституцією в конституції” – жодні інші положення Конституції не можуть суперечити загальним засадам.

Розділ І “Загальні положення” включає 20 статей (ст.ст. 1-20).

Розділ ІІ “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина” складається із 48 статей (ст.ст. 21-68).

Розділ ІІІ “Вибори. Референдум” включає 6 статей (ст.ст. 69-74).

Розділ ІV “Верховна рада України” (ст.ст. 75-101).

Розділ V “Президент України” (ст.ст. 102-112).

Розділ VІ “Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади” (ст.ст. 113-120).

Розділ VII “Прокуратура” (ст.ст. 121-123)

Розділ VIII “Правосуддя” (ст.ст. 124-131).

Розділ ІХ “Територіальний устрій України” (ст.ст. 132, 133).

Розділ Х “Автономна Республіка Крим” (ст.ст. 134-139).

Розділ ХІ “Місцеве самоврядування” (ст.ст. 140-146).

Розділ ХІІ “Конституційний Суд України” (ст.ст. 147-153).

Розділ ХІІІ “Внесення змін до Конституції України” (ст. 154-159).

Розділ ХІV “Прикінцеві положення” (ст.ст. 160, 161).

Розділ ХV “Перехідні положення” (пп. 1-14).

Таким чином, структура конституції – досить чітка, логічно зумовлена система взаємопов’язаних і взаємозумовлених структурних елементів.

Конституційна процедура внесення змін до Конституції України.

Відповідно до статті 154 Конституції України, законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу I "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України", попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України. Законопроект про внесення змін до розділу I "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України" подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.

Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів I, III і XIII цієї Конституції з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.

Стаття 157 Конституції України встановлює обмеження у категоричній імперативній формі на внесення змін до неї, зокрема, Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України. Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Конституцією України визначені засади конституційної процедури внесення змін до неї, а детальна регламентація міститься в нормах Регламенту Верховної Ради України.

Відповідно до статті 158 КУ, законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.

Положення частини другої статті 158 Конституції України відповідно до Рішення Конституційного Суду N 8-рп/98 від 09.06.98, треба розуміти так, що Верховна Рада України XIII скликання, яка 28 червня 1996 року прийняла Конституцію України, мала право протягом строку своїх повноважень вирішувати питання про внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII Конституції України.

Законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 цієї Конституції.

Віповідно до Рішеняі Конституційного Суду N 8-рп/98 від 09.06.98, положення статті 159 Конституції України треба розуміти так, що законопроект про внесення змін до Конституції України відповідно до статей 154 і 156 Конституції України може розглядатися Верховною Радою України лише за наявності висновку Конституційного Суду України про те, що законопроект відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України. У разі внесення в процесі розгляду у Верховній Раді України поправок до законопроекту він приймається Верховною Радою України за умови наявності висновку Конституційного Суду України про те, що законопроект з внесеними до нього поправками відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України. Суб'єктом конституційного подання з цих питань є Верховна Рада України.

Особливе значення конституції в будь-якій країні підкреслюється й особливим порядком її правової охорони. Правова охорона Конституції може здійснюватися або в порядку конституційного контролю, або в порядку конституційного нагляду.

Ряд вчених ототожнюють поняття конституційного контролю і конституційного нагляду. Існує і думка про те, що розмежування функцій контролю і нагляду умовно, і що конституційний нагляд відноситься до одному з видів конституційного контролю. Однак більш обґрунтованої представляється позиція авторів, що розмежовують ці поняття. Розходження між цими поняттями обумовлені розходженнями між поняттями „контроль” і „нагляд”. Основною відмінністю є обсяг повноважень контролюючих і органів, що наглядають. Наглядовий орган, як відомо, не вправі самостійно скасувати незаконний акт, він може лише звернути увагу піднаглядного органа на його помилку і якнайбільше — призупинити дію акта, але скасувати або виправити акт вправі тільки сам піднаглядний орган. Контролюючий орган наділений правом скасовувати незаконні акти підконтрольного органа.

Вважається, що ідея конституційного контролю вперше з'явилася на початку XVII століття у Великобританії і була зв'язана з діяльністю Таємної ради, що визнавав закони легіслатур (законодавчих зборів) колоній недійсними, якщо вони суперечили законам англійського Парламенту, виданим для цих колоній, чи загальному праву. Однак конституційний контроль у сучасному розумінні вперше з'явився в США: у справі У. Мербері проти Дж. Медісона в 1803 р. Верховний Суд США оголосив, що федеральна Конституція — вищий закон країни, і будь-який закон Конгресу, що суперечить їй, може бути визнаний судом неконституційним. Тим більше цікавий той факт, що у Великобританії дотепер не існує інституту конституційного контролю в силу відсутності акта, що володіє вищою юридичною чинністю — Конституції. Конституційний контроль, так само як і нагляд, можливий тільки там, де існує писана конституція.

Для обґрунтування конституційного контролю використовувалися три основні теорії. Органічна теорія виходила їхній того, що оскільки конституція — акт установчої влади, то акти органів, передбачених конституцією й володіючих владою, нижчестоящою стосовно установчої, не повинні суперечити акту установчої влади. Інституціональна теорія виходить з того, що конституція встановлює „правила гри” для органів влади, жоден з який не повинний зазіхати на повноваження іншого, а для федеративних держав особливого важливе дотримання розмежування сфер компетенції центра і суб'єктів федерації. Природно-правова теорія, чи теорія суспільного договору, вважає, що конституція встановлює правила для керуючих і керованих, насамперед, гарантії прав людини і громадянина, і конституційний контроль покликаний стежити за їх дотриманням.

Конституційний контроль може здійснюватися спеціалізованими або неспеціалізованими органами. Неспеціалізованими органами конституційного контролю в різних країнах є: глава держави, парламент, уряд, суди загальної юрисдикції, адміністративні суди. Так, наприклад, у соціалістичних країнах функції конституційного контролю виконував парламент, а також його постійно діючий орган (президія). Парламент узагалі був історично першим неспеціалізованим органом конституційного контролю. Важливу роль у системі неспеціалізованих органів конституційного контролю грає президент шляхом застосування свого права вето.

У той же час варто визнати, що неспеціалізований конституційний контроль менш ефективний ніж спеціалізований. Найчастіше такий контроль залишався лише фікцією, як це було протягом майже всього часу розвитку цього інституту в СРСР. У той же час склад спеціалізованих органів формується, як правило, з фахівців в області права, що здатні кваліфіковано оцінити чи відповідність невідповідність того чи іншого акта конституції країни. Конституційний контроль є основною сферою діяльності спеціалізованого органа, у той час як для неспеціалізованого — це тільки супутній вид діяльності, якому не завжди приділяється досить уваги, або через недолік часу і завантаженості по основному виді діяльності, або через недооцінку такого інституту.

Спеціалізовані органи конституційного контролю бувають або судовими — конституційний суд або квазісудовими, — наприклад, Конституційна рада у Франції. Першим спеціалізованим органом став Конституційний Суд Австрії, утворений у 1920 р. Його попередником був Федеральний суд Швейцарії, утворений по Конституції 1874 р., хоча він не був повною мірою спеціалізованим органом. Таким чином, історично першої була форма неспеціалізованого конституційного контролю.

Членами конституційного суду, як правило, є професіонали в області права: професійні судді з великим стажем, професора права й ін. Тут детально розроблена процедура здійснення конституційного контролю, на відміну від неспеціалізованих органів.

Статус конституційного суду і конституційної ради різний. Конституційна рада, на відміну від більшості конституційних судів розглядає конституційність не тільки правових актів, але і деяких юридично значимих дій. Крім того, специфічними особливостями конституційних рад є те, що в основному вони здійснюють попередній конституційний контроль, хоча можливий і наступний; також важливо те, що в конституційних радах немає змагального процесу. Рада працює по системі досьє: член ради вивчає справа і доповідає своя думка на засіданні ради. Після обговорення рада приймає рішення. Сторони, експерти, як правило, на засідання не викликаються. Таким чином, процедура в раді більш закрита, зате більш оперативна в порівнянні з конституційними судами. Оскільки процедура в Конституційній раді є закритої, заснованої на письмовому виробництві, те такі органи не розглядають індивідуальних конституційних скарг.

У деяких країнах, де існує мусульманська система права, створюються органи конституційно-релігійного контролю. У такому органі акти розглядаються на відповідність не тільки конституції, але і Корану.

Судовий конституційний контроль має двох різновидів, умовно називані американської і європейський. Американська система припускає, що контроль здійснюється судами загальної юрисдикції. Якщо суд визнає закон неконституційним і справа доходить до верховного суду (у Великобританії, Австралії, Індії, у США, Аргентині, Японії, Норвегії конституційність закону може перевіряти суд будь-якої інстанції), то рішення останнього по питанню про конституційність закону обов'язкові для всіх судів. Формально закон суд скасувати не вправі, однак цей закон позбавляється судового захисту, тобто фактично втратить силу. Як правило, у таких випадках, закон швидко скасовується.

При європейській системі засновуються спеціальні судові чи квазісудові органи конституційного контролю. Автором ідеї такого виду контролю є Г. Кельзен. Він виходив з того, що оскільки конституція є основним, найважливішим законом країни, зі змісту якого випливають інші закони, то для забезпечення його більшої стабільності потрібна особлива, окрема система контролю.

У федеративних державах (включаючи і Росію) передбачається створення органів конституційного контролю на рівні суб'єктів Федерації (конституційні і статутні суди суб'єктів РФ). При цьому федеральний конституційний суд і суди суб'єктів не утворять єдину систему, — між ними не існує відносин інстанційності, кожний перевіряє акти на відповідність тільки своєї конституції.

Більшість авторів відзначає двоїсту природу органів конституційного контролю. Так, Ж.І. Овсепян думає, що судовий конституційний контроль не можна повною мірою ототожнювати з традиційними судовими функціями, оскільки це одночасно і політична діяльність, здійснювана в юрисдикційному порядку. На думку Б.С. Ебзеєва, немає підстав розглядати діяльність конституційного суду як чисто судову, але саме судова діяльність може і повинна розглядатися як переважна для нього. Одним з аргументів, що свідчать про політичну природу органів конституційного контролю, є те, що судовий конституційний контроль призначений для охорони конституції, що є не тільки юридичним, але і політико-правовим документом.

Конституційний контроль може бути попереднім і наступним. Попереднім конституційний контроль є тоді, коли перевіряється конституційність актів, що не вступили в силу. Як правило, такий контроль здійснюють конституційні ради (наприклад, Конституційна рада Франції). В Україні попередній конституційний контроль може здійснюватися лише у відношенні міжнародних договорів України.

Предметом наступного конституційного контролю є нормативно-правовий акт, що уже вступив у силу. Чи закон окремі його положення, визнані неконституційними, утрачають силу і не можуть застосовуватися.

По місцеві здійснення конституційний контроль може бути внутрішнім і зовнішньої. Внутрішній контроль проводиться самим органом, що видав акт, зовнішній — іншим органом.

Розрізняється також конкретний і абстрактний конституційний контроль. У першому випадку рішення виноситься по конкретному, найчастіше судовій справі, при рішенні якого повинний бути застосований акт, що заперечується. При абстрактної конституційному контролі орган конституційного контролю розглядає питання про конституційності правову норму поза зв'язком з якою-небудь конкретною справою, поза залежністю від того, чи порушені або чи права ні.

Конституційний контроль може бути повним чи частковим. Повний контроль охоплює всю систему суспільних відносин, урегульованих конституцією. Частковий контроль поширюється лише на визначені сфери суспільних відносин. Подібними видами конституційного контролю є універсальний і обмежений конституційний контроль. Характерною рисою універсального контролю є відсутність яких-небудь обмежень в об'єкті конституційного контролю. Іншими словами, конституційному контролю підлягають усі види нормативно-правових актів. Обмежений контроль характеризується тим, що законом чітко визначені види нормативно-правових актів, що є об'єктами контролю. Так, наприклад, у Франції і Казахстані об'єктами конституційного контролю є тільки закони і міжнародні договори.

За змістом конституційний контроль буває матеріальним — перевірка відповідності акта конституції з погляду його змісту — чи формальним — перевірка дотримання конституційних умов і вимог, пропонованих до порядку прийняття акта.

Виділяють також обов'язковий і факультативний конституційний контроль. Інститут обов'язкового конституційного контролю застосовується у Франції (стосовно до органічних законів, конституційність яким обов'язково повинна бути розглянута Конституційною радою до їхнього підписання президентом), В Україні використовується тільки факультативний контроль.

Поиск по сайту: