АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Культурні процеси періоду НЕПу

Читайте также:
  1. Біохімічні процеси в продуктах відбуваються під дією
  2. Блок 9. ВНУТРІШНІ ПРОЦЕСИ ЗЕМЛІ
  3. Братства як культурні та освітні осередки.
  4. Вплив бідності на процеси макроекономічного розвитку.
  5. Г) з робочого періоду, упродовж якого продукт перебуває у процесі виготовлення, та часу перерв у цьому процесі.
  6. Г) процеси переробки, виготовлення, тестування та складальні.
  7. Економіка періоду імперії
  8. Економіка періоду республіки
  9. Економіка періоду світової кризи
  10. Економічні, соціальні та культурні права людини та громадянина в Україні.
  11. ЗАГАЛЬНІ Особливості транспортної системи періоду інтенсивного розвитку (ХХ ст.)
  12. Інтеграційні процеси за участю країн регіону Центральної та Східної Європи та їх наслідки для України.

 

Стремління народу до опанування культурними надбаннями. Революція викликала стремління до оволодіння усім, що раніше було надбанням правлячих верст дореволюційної епохи. У середовищі інтелігенції, партійних діячів та радянської бюрократії це питання розглядалося під кутом зору необхідності розвитку системи народної освіти, ознайомлення народних мас з культурними досягненнями. Така ситуація була зумовлена як соціальною традицією інтелектуальної еліти (народницькою ідеологією визвольної місії інтелігенції) так і післяреволюційною атмосферою реалізації найсміливіших перетворень, досягнення раніше недоступних цінностей життя.

Радянське керівництво розпочало здійснювати у сфері культури політику, яка отримала назву «культурна революція». Ця політика передбачала ліквідацію неписьменності, створення системи народної освіти, підготовку кадрів нової генерації інтелігенції, виховання молодого покоління та перевиховання старших поколінь в комуністичному дусі.

Внаслідок проведення «культурної революції» відбулися значні зміни в освіченості народу. На 1927 рік в України 70% міського населення та 50% сільського вміли читати і писати. На 1938 рік кількість письменного населення досягала 85%. Система освіти поділялася на три основні ланки – початкову, середню спеціальну та вищу. Шкільна освіта швидко охоплювала дітей. Наприкінці 1925 року 40% дітей не навчалося в школах. Але ситуація швидко змінювалася. На 1926 рік в школах УСРР навчалося більше 2,1 млн. учнів. А з 1928/1929 року по 1932/1933 навчальний рік кількість школярів зросла в два рази і перевищила 4,5 млн. осіб. На кінець 1930-х років у містах були створені умови для забезпечення загальної середньої освіти, а в селах семирічної.

Зросла мережа середніх спеціальних та вищих навчальних закладів. До революції на 1914-1915 роки на українських землях Російської імперії працювало 88 середніх спеціальних шкіл (семінарій, училищ) з 12,5 тис. учнів. А на 1940-1941 роки – 693 з майже 200 тис. слухачів. До революції в Україні діяло 19 вищих навчальних закладів, у 1927/1928 навч. році – 39 (29,1 тис. студентів), у 1938/1939 навч. році – 129 (124,4 тис. студентів).

Характерною рисою пореволюційних часів стало новаторство, пошук нових форм організації життя, смаків, стремління до подолання старих стереотипів і норм, вироблення модерних (як на той час) основ життєдіяльності. Ця риса культури проявила себе в різних сферах – у науці, мистецтві, літературі, освіті, громадському житті. У період 1920-х років – час появи нових стилів, жанрів та видів мистецтва, наукових дискусій, активної діяльності громадських об’єднань. Діяла велика кількість літературних товариств: «Авангард», «Гарт», «Молодняк», «Нова генерація», «Плуг» та інші. З’явилися нові стилі: символізм (М.Вороний, П.Тичина, О.Олесь, Г.Чупринка), футуризм (М.Семенко), неокласики (М.Драй-Хмара, М.Зеров, М.Рильський, П.Филипович та ін.). Новаторське театральне мистецтво представляв театр «Березіль» Леся Курбаса. Прогресує кіномистецтво. У середині 1920-х років в Україні працювало більше 500 кінотеатрів.

Новаторство у суспільно-політичному світогляді проявилося в соціалістичних устремліннях суспільства – бажанні побудувати принципово новий, протилежний за характером дореволюційному, суспільний лад, який би ґрунтувався на засадах соціальної справедливості, рівності, братства. Ця ціннісна орієнтація викликала, особливо у молодого покоління, романтизм у баченні майбутнього та діяльності загалом, трудовий ентузіазм, громадську активність, самовідданість у громадській роботі та виконанні професійних обов’язків.

Соціалістичні стремління інколи виливалися в крайні форми культурного новаторства. У цей період деякі пропагандисти нового життя вказували на неприпустимість та неприродність шлюбів між представниками різних суспільних класів, пророкували в ближчому майбутньому відмирання сім’ї. Існували спроби започаткування нових імен, які б відображали революційні цінності: Соціаліна, Іскра, Індустрина, Інтерна, Електрина для жінок, Електромир для чоловіків, Енгелен і Енгельсина. У 1930-х роках пропонувалися імена: Сталет і Сталетина, Меліс (Маркс, Ленін, Сталін) та інші. Щоправда широкого вжитку ці імена не набули.

Водночас у процесі громадянської війни в політичній та соціальній культурі сформувалася нетерпимість до людей інших соціальних прошарків, політичних опонентів, практика фізичного знищення політичних супротивників та конкурентів і, що найбільш важливо, виробилося переконання у недоцільності і шкідливості, небезпечності співіснування різних політичних сил (партій) та ідеологій. Цьому посприяли авторитарні традиції Російської імперії та антирелігійна спрямованість тодішньої соціалістичної ідеології, яка об’єктивно претендувала замінити собою релігійний світогляд (релігійні вірування не передбачають плюралізму).

У літературі, усній агітації та радіомовленні пропагувалася ідея про соціально-класову прогресивність пролетарських прошарків та історичну приреченість і недосконалість буржуазних. Ця ідея швидко засвоювалася народом і ставали керівництвом у ставленні до людей та влади.

Під підозрою властей опинилися фактично усі, чиє професійне становлення відбулося до революції або мали «буржуазне» походження – були вихідцями з підприємницького класу, царської бюрократії, тощо. Вони розглядалися як потенційно небезпечними у політичному відношенні категоріями населення. У березні 1928 року перший секретар ЦК КП(б)У Л.Каганович з цього приводу зазначав. “… навіть до чесного спеца слід виявляти певний мінімум недовіри, адже спец все-таки не комуніст, не революціонер, не пролетарій, і звихнутися йому дуже легко”.

Політична підозрілість і нетерпимість спровокувала переслідування органами радянської влади альтернативних більшовицьким партійно-політичних об’єднань, а також потенційно небезпечних осіб та загальну недовіру до політичної поведінки людей. У 1923 році відбулися арешти членів РСДРП, розігнано з’їзд Російської соціал-демократичної спілки робітничої молоді. У наступному, 1924 році, влада змусила розпуститися українську організацію меншовистської партії.

1920-ті роки – час необґрунтованих репресій проти потенційно нелояльних до влади людей. У 1921 році з вищих навчальних закладів відрахували 11 тис. студентів, 1922 – 8 тис., у 1923 і 1924 році відбулася чергова ”чистка” студентів, які мали ”буржуазне” походження. У 1928 році була засуджена група керівників промислових підприємств України, яким приписали участь у вимишленій антирадянській організації «Харківський центр».

Об’єктом підозр у політичній ненадійності стали й самі працівники органів радянської влади та політичні сили, які її представляли. У 1919 році встановлення в Україні радянської влади відбулося внаслідок політичного альянсу КП(б)У та Української комуністичної партії (боротьбистів). Однак більшовики не терпіли конкуренції і в березні 1920 року боротьбистів змусили самоліквідуватися і влитися до КП(б)У. А згодом частину з них виключили з партії. На початку 1920 року на радянську платформу стало ліве крило Української соціал-демократії і створило Українську комуністичну партію (укапісти). У 1925 році УКП більшовики змусили самоліквідуватися.

У 1929-1930 роках за політичну незрілість з радянських органів влади було звільнено 11% службовців, які складали 11% від їхньої загальної кількості. Тиск здійснювався й на високопоставлених діячів Радянської України. У 1923 році з посади голови Раднаркому УСРР був звільнений Х.Раковський за самостійність своєї позиції щодо статусу союзних республік у складі СРСР. У лютому-березні 1927 року в неправильному розумінні національної політики партії був звинувачений народний комісар освіти УСРР О.Я.Шумський, наслідком чого стала його відставка.

Реалізація ідей національного відродження українського народу – одна з основних ціннісних орієнтацій доби 1920-х років. Локомотивом національного руху була українська інтелігенція – передусім вчителі, вчені, викладачі середніх і вищих навчальних закладів, агрономи. Вони прагли українізації освіти і науки, роботи державних органів влади, суверенітету УСРР, створення умов для широкого розвитку національної культури. Вирішення національного питання передбачали і політичні партії. УКП виступала за повний суверенітет Радянської України. Більшовики як правляча партія проводили політику коренізації. Сутність її полягала в оволодінні процесом національного відродження та завоюванні симпатій народу. Внаслідок політики коренізаціїправляча партія поповнювалася представниками корінного населення. На середину 1920-х років українці в КП(б)У складали 54,4%, у ЛКСМУ – майже 65%. Більше половини партійних працівників окружкомів партії були українцями. У складі ЦК КП(б)У частка українців досягала лише 35%, однак політбюро ЦК КП(б)У на 66% складалося з українців. У другій половині 1920-х років 75% державних установ і організацій вели діловодство українською мовою.

На середину 1920-х років у 78% шкіл і 39% технікумів та 34,1% дитячих будинків використовували українська мова навчання. На 1930 рік 85% шкіл були з українською мовою навчання. У 1927/1928 навч. році українці складали 49,8% студентів, а в наступних роках більше половини (20% росіяни, 22% євреї). До 1932 року було видано 49 словників наукових термінів. Тираж україномовних газет впродовж 1924-1927 років зріс у 5 разів.

Щодо національного питання у середовищі комуністів існувало дві течії. Перша розглядала політику коренізації саме як засіб національного відродження українського народу. Серед вищих керівників Радянської України її представляли голова Раднаркому УСРР Х.Раковський, керівники наркомату освіти – Г.Гринько, О.Шумський, М.Скрипник. Вони вважали, що революція покликана розв’язати національне питання, ліквідувати наслідки багатовікового гноблення українського народу і створити належні умови для його культурного розвитку.

У той же час значна частина партійних і радянських керівників бачила в коренізації лише засіб утвердження влади – спосіб завоювати прихильність народу, не допустити самодіяльності та не підконтрольності національного руху, розглядала українізацію як маневр для опанування політичною ситуацією в Україні. Стратегічною метою цієї політики вони бачили в політичному перевихованні народу в комуністичному дусі шляхом використання енергії національного відродження (використання свого авторитету як піклувальника про національну культуру та національну мову для пропаганди комуністичних ідей).

За межами державної політики коренізації національний процес вилився у самодіяльні форми наукової, громадської і творчої діяльності. Найбільш помітними проявами її стали ідеї М.С.Волобуєва та М.Хвильового. У 1928 році вчений-економіст Михайло Волобуєв на сторінках журналу “Більшовик України” виступив на захист економічної самостійності України та контроль радянських республік над союзними органами влади. Письменник Микола Хвильвий висунув концепцію розвитку української культури у взаємодії з європейським мистецтвом. При цьому він піддав критиці орієнтацію на російський культурний простір. “Геть від Москви. Дайош Європу!” – говорив Хвильовий.

В умовах політичної нетерпимості та внутрішньопартійної боротьби період 1920-х років став й добою переслідувань подвижників і організаторів українізації. Течія в більшовицькій партії, що розглядала політику коренізації лише як засіб утвердження своєї влади виявилася домінуючою. Українізація була використана нею для звинувачень українських патріотів у “націоналізмі”. За обстоювання суверенітету УСРР був звільнений з посади голови Раднаркому Християн Раковський. За звинуваченнями у т. зв. “націоналістичних ухилах” усунули з посади народного комісара освіти Олександра Шумського. Були засуджені погляди Миколи Хвильового та Михайла Волобуєва. Діям розкритикованих владою діячів давались назви відповідно до їхніх прізвищ “хвильовизм”, “волобуєвщина”, “шумськізм”, “скрипниківщина”. Ці терміни з їхнім змістовним наповненням були необхідні для ідентифікації потенційно небезпечних осіб, які працювали у сферах своїх фігурантів – Хвильвий у мистецтві, Волобуєв у науці, Шумський і Скрипник у державних органах влади.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.004 сек.)