АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Як зазначав М. Грушевський, «з тривогою й надією входила Україна у ХІХ ст.»

Читайте также:
  1. Асортимент «Вітмарк-Україна»
  2. З книжки Георгія Касьянова «Україна 1991–2007. Нариси новітньої історії»
  3. Історія компанії «Вітмарк-Україна»
  4. М. Одеса, Україна
  5. Правобережна Україна, Галичина та Закарпаття
  6. Радянсько-польська війна і Україна
  7. Революційний демократизм (Росія, Україна)
  8. Тема 20. Україна напередодні національно-визвольної революції ХVІІ ст.
  9. У ході проведення переселенської політики Україна дала найбільшу кількість переселенців до Сибіру. З тих, що виїхали туди в 1906–1912 рр., близько 1 млн. — з України.
  10. Україна в міжнародній торгівлі
  11. Україна в міжнародній торгівлі високотехнологічними товарами та послугами
  12. Україна в процесах міжнародної виробничої кооперації

Проте соціально-економічні зміни, що відбувалися в ХІХ ст., стимулювали культурний процес на українських землях з певними особливостями:

– індустріалізація та урбанізація мало зачепила українське населення: трохи більше 5% їх проживало в містах, основну масу складало селянство, яке займалось сільським господарством;

– українська інтелігенція була нечисельною ( 16% юристів, 25% вчителів, менше 10% письменники та митці);

– у промисловості та торгівлі значну роль відігравали росіяни та євреї;

– міські наймані робітники в більшості були відчужені від національної культури через економічну залежність, відсутність політичних прав, брак шкіл та книг українською мовою, що в інтернаціональному середовищі руйнувало мову та національний менталітет;

– зовнішні впливи негативно позначилися на народній культурі, що особливо помітно стало на початку ХХ ст.;

– колоніальне становище України, політика русифікації та асиміляції українського населення призвела до руйнування культуротворчої еліти нації, масового ренегатства колишньої козацької старшини;

– українська православна церква, потрапивши в залежність від уряду та юрисдикцію російської патріархії, не могла обстоювати інтереси національної культури, її оборонцем виступила лише греко-католицька церква;

– місію творення нової культури взяла на себе українська інтелігенція (вихідці з різних верств – дворян, міщан, духовенства, селян), яка розпочала подвижницьку працю на ниві українського культурно-національного відродження.

Колонізаторська політика Росії викликала в українському суспільстві дедалі зростаючу захисну реакцію, що виявилося в цілому комплексі подій і явищ, що свідчило про засвоєння інтелігенцією і поширенню у масах національної свідомості, про активізацію національного руху в усіх сферах культурного життя. Ці процеси дістали назву українського національного відродження у ХІХ- поч. ХХ ст. Відомі вчені М. Драгоманов, М. Грушевський, М. Попович, акцентували, що основними чинниками української культури ХІХ ст. були ідеї Великої французької революції, Просвітництва, німецький романтизм та ідеї слов’янського відродження. Саме в цей час почало формуватися нове поняття спільноти, яке спиралося на єдність мови та культури.



Видатну роль в обґрунтуванні та поширенні цих ідей відігравала інтелігенція, яка як найбільш освічений прошарок суспільства виходить на авансцену політичних змін у Східній Європі, в т. ч. й Україні. У процесі зростання національної свідомості вирішальну роль відігравало відтворення національної історії, дослідження з етнографії, фольклористики, мовознавства.

 

До слова запрошується_______________, яка(й) вивчала це питання.

2. Для періоду зародження нової української культури характерне виникнення інтересу до історичного минулого рідного народу, його побуту та мистецьких досягнень. З метою задоволення практичного інтересу лівобережної старшини до історії своїх родів, виникає широкий рух з вивчення історії козацької України, починається збір історичних матеріалів (літописів, хронік, грамот та інших державних документів), на основі яких створюються записки, меморіали, в яких автори намагаються довести право української старшини на привілеї. На основі зібраних матеріалів у першій третині ХІХ ст. з’являються загальні праці з історії України, найвизначнішим твором цієї доби була «Історія русів», 1846р. (існують різні думки щодо авторства, серед можливих авторів Георгій Кониський чи батько і син Гр. Полетики). Відомий дослідник історії української культури Олександр Оглоблин назвав цю книгу «Декларацією прав України». На Україні «Історія русів» з’явилась українською мовою у 1991р.

Визначними працями з історії України цієї доби були твори Дмитра Бантиш-Каменського, Миколи Маркевича, Миколи Костомарова, Михайла Максимовича, Володимира Антоновича, Михайла Грушевського, Миколи Аркаса (поч. ХХ ст.), Олександри Єфименко, Ореста Левицького, Дмитра Яворницького та інших.

Зацікавлення історичним минулим спонукало освічені верстви звернутися до життя, побуту, звичаїв, фольклору українського народу тощо. Так, праця Григорія Калиновського «Опис весільних українських простонародних обрядів»(1777) започаткувала українську етнографію. Через два десятиліття (1798) з’являються друком «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва» Якова Марковича, що є своєрідною енциклопедією українознавства (історії, народної поезії та мови), дослідження Пантелеймона Куліша, Павла Чубинського.

‡агрузка...

У 1819 році побачила світ збірка М. Цертелєва «Опыт собрания старинных молороссийских песней»,якою було започатковано українську фольклористику.Визначною працею з цього напрямку була збірка «Малоросійські пісні» Михайла Максимовича,праціМихайла Драгоманова, Миколи Костомарова, Павла Чубинського.

Інтерес до історії рідного народу пробуджував потяг домови. У 1818 році з’являється «Граматика малороссийского наречия» Олексія Павловського, яка започаткувала українське мовознавство і була першою друкованою граматикою живої української мови. Визначними вченими-мовознавцями ХІХ ст. були Олександр Потебня, Павло Житецький, Іван Огієнко. У піднесенні національної масової свідомості велике значення мало видання 4-томного «Словаря української мови» Бориса Грінченка, 3-томної «Української граматики» Агатангела Кримського.

 

3. Розвиток освіти та науки в Україні.

Учітеся, брати мої,
Думайте, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь

Закликав великий Т. Шевченко. Відомий український учений, історик, культуролог, етнограф Дмитро Антонович, зазначав, що освіта є «одним із найголовніших чинників культури й поступу».

«На початку ХІХ ст.українське шкільництво було в повному занепаді. У Наддніпрянщині майже всі школи були змосковщені, в Галичині лише де-не десь існували мізерні «дяківки». Не вистачало шкільних засобів, рідко де вживали букварі, дяки вчили читати з церковних книг, а учні вправлялися у письмі на звичайній дошці». Так пише відомий історик, дослідник української культури І. Крип’якевич про стан освіти на Україні у першій половині ХІХст. Особливості розвитку освітиу І пол. ХІХ ст. студіювала(в) ____________ Система освіти, що склалася в автономній козацькій державі, спиралася на Києво-Могилянську академію як інтелектуальний та педагогічний центр. На периферії такими центрами були колегії, приходські школи та шпиталі. У 1817 році Київську академію було закрито, а на її місці створено духовну семінарію, а через два роки – духовну академію. Колегії в Чернігові, Переяславі, Харкові поступово ставали духовними семінаріями. Нижча освіта була зовсім зруйнована. На початку 19 століття царський уряд провів у Росії освітню реформу, яка торкнулася й України, де було запроваджено таку систему навчальних закладів: 1)церковно-парафіяльні школи; 2) повітові школи; 3)гімназії (середні навчальні заклади, що готували до вступу в університет); 4)університети. Особлива увага і відповідні асигнування виділялися останнім двом групам. У першій чверті 19 ст. були створені привілейовані навчальні заклади – ліцеї, що поєднували середню й вищу освіту: Кременецький ліцей на Волині (1805), Ришельєвський ліцей в Одесі (1817), гімназія вищих наук князя І. Безбородька в Ніжині (1820). Кременецький ліцей було закрито після польського повстання 1830 – 1831 р., Ришельєвський перетворено у Новоросійський (Одеський) університет, Ніжинський – в педінститут. Організована згідно з новими настановами система приходських та повітових училищ, гімназій, пансіонатів нерідко просто не працювала – при училищі були директор, учитель, наглядач, проте учнів не було жодного. В селах, де панувало кріпосне право, а церква й монастирі переведені на державні дотації, система навчання позбавила сільських дітей можливості здобувати освіту. Вимоги часу диктували й вимоги до підготовки кадрів, а потреба в них щоденно зростала. Науковими й освітніми центрами, колискою нової української романтичної культури, осередками українського національно – культурного відродження ХІХ – поч. ХХст. стали Харківський і Київський університети. Історію становлення та діяльності Харківського університету досліджувала(в) ___________. У 1805 р. завдяки громадській ініціативі було відкрито Харківський університет, який став не просто науково-освітнім центром Слобідської й Лівобережної України, а й провідником української культури. Серед організаторів університету був український учений і винахідник, громадський діяч Василь Каразін(1773-1842). Він домігся згоди царського уряду на заснування університету в Харкові, організував серед дворянства збір коштів на його утримання, написав проект першого статуту. Усього протягом першої половини ХІХ ст. цей заклад закінчило 2800 чоловік. Навчання проводилося на чотирьох факультетах: історико-філологічному, фізико-математичному, юридичному, медичному. Науковці Харківського університету зосередилися на вивченні свого краю, на піднесенні його економічного й культурного рівня. В. Каразін очолювавфілотехнічне товариство для поширення досягнень науки й техніки та сприяння розвитку економіки України. Вихованець, а згодом і професор Харківського університету Ізмаїл Срезневський(1812-1880) захоплено працював над дослідженням української народної творчості й побутової старовини, наслідком чого було видання української народної поезії «Запорожская Старина» в шести томах, а також великий збірник українських народних пісень «Собраніе памятников украинской народной поэзии». Він видає «Украинский Сборник», де вміщено «Наталку Полтавку» і «Москаля – чарівника» І. Котляревського. При університеті було засновано друкарню, книгарню, започатковано видання газет, журналів, альманахів. Ці видання висвітлювали не лише економічне й політичне життя регіону, а й історичне минуле українського народу, самобутність української культури. Перший в Україні масовий популярний часопис «Украинский вестник», що випускався в Харкові, популяризував знання з історії, етнографії, географії України, виховував шанобливе ставлення до української культури, радив широко використовувати українську мову на сторінках друкованих видань, публікувати нею праці вчених. У 1812р. почав виходити перший в Україні журнал сатири й гумору «Харківський Демокрит». У Харківському університеті був помітний ухил до українознавства. Створене історико-філологічне товариство поставило своїм завданням розвиток і поширення історичних знань і збереження творів та памяток старовини. Значний внесок у розвиток загального мовознавства, теорії словесності, фольклору, етнографії, досліджень про походження мови зробив професор університету Олександр Потебня (1835–1891). В університеті працювали видатні постаті Й.-В. Гете, П.С. Лаплас, Й.-Г. Фіхте, які забезпечили високий рівень викладання. На базі університету виникали численні громадські організації, в яких брали участь студенти університету, які творили нову українську культуру: Ізмаїл Срезневський(гурток любителів старовини),Петро Гулак-Артемовський, Левко Боровиковський, Амвросій Метлинський, Микола Костомаров. Справа заснування вищого навчального закладу в Києві затягнулася на кілька десятиліть. Цьому протидіяли польські сили, які не бажали втрачати свої впливи на Правобережній Україні. Лише після придушення польського повстання 1830 р. відбулося відкриття Київського університету, який долучився до справи українського національно-культурного відродження. Презентуватиме результати свого дослідження_______________ У 1833 р. на базі Кременецького ліцею створено в Києві університет св. Володимира(за указом Миколи І ), 15 липня 1834р. відбулося його відкриття. Першим ректором був Михайло Максимович (1804-1873) – учений-енциклопедист, історик, фольклорист, археолог, мовознавець та громадський діяч, член Петербурзької Академії наук, родом із Черкащини. В історичних творах критикував норманську теорію, доводив спільні корені трьох східнослов’янських народів. Листувався з М.Гоголем, приятелював з Т.Шевченком. Університет спочатку мав два факультети: філософський та юридичний. Невдовзі відрито медичний факультет, а філософський поділено на два: історико-філологічний та фізико-математичний. В університеті навчався 61 студент, з яких на філософському факультеті – 27. Царський уряд поставив завдання перед обома університетами –Харківським та Київським – проведення русифікаторської політики в Україні. Однак насправді обидва університети стали центрами зміцнення та поширення української культури. Крім привілейованих чоловічих навчальних закладів, виникає жіноча освіта, так звані Інститути шляхетних дівчат (Харків, Полтава, Одеса, Керч і Київ). Для дітей дворянства існували приватні школи. Костянтин Ушинський, видатний український і російський педагог, вважав, що освіта повинна готувати дітей до життя і праці, прищеплювати їм почуття обов’язку перед людьми і здійснюватися рідною мовою. М. Пирогов, відомий російський педагог і хірург, що у 1856–1861 р. був попечителем Одеського і Київського навчальних округів, визнавав необхідність поширення освіти серед широких мас населення. За його підтрики в 1859 р. в Києві була відкрита перша недільна школа для дорослих. Такі ж школи були створені в Харкові, Полтаві, Одесі й інших містах України. Т. Шевченко склав буквар для цих шкіл, він був надрукований у Петербурзі в 1861 р. Однак в умовах наростання революційного і національно-визвольного руху в Україні царський уряд злякався поширення освіти серед нижчих верств населення і поступово ці школи були закриті. Слід зауважити, що у зв’язку з капіталізацією суспільства, а отже, потребою в кадрах, царський уряд був змушений надати можливість здобувати освіту майже всім соціальним верствам, але статистичні дані свідчать про те, що у 1856р. навчалося лише 67 тис. осіб. Цього не вистачало для потреб економіки, яка починала стрімко розвиватись. Специфіку освітнього процесу у ІІ пол. ХІХ ст. досліджувала(в)________________ Школи для дітей дворянства перетворюються в школи для середніх класів. Важливу роль у створенні сільських шкіл для селян зіграло земство. Однак царський уряд гальмував розвиток земської освіти і сприяв поширенню мережі церковно-парафіяльних шкіл, що знаходилися у віданні православних священиків. Але ні на день не припинявся наступ царату на українську культуру. Після польського повстання 1863 року царський міністр освіти Валуєв заявив, що «української мови ніколи не було, немає і не може бути». Був виданий циркуляр(1863), яким заборонялося навчання дітей українською мовою. На Лівобережній та Степовій Україні навчання велося російською мовою. У 1864р. всі початкові школи отримали едину назву – народні училища. Вони були оголошені безстановими і мали таку навчальну програму: Закон Божий, писмо, читання, 4 дії арифметики, церковний спів. Таких шкіл на кінець ХІХст. було лише 17 тисяч, внаслідок чого близько 70 відсотків дітей залишалося поза навчанням. З 1864р. існують гімназії двох типів: класичні й реальні. Ці ланки середньої загальноосвітньої школи також були оголошені безстановими і загальнодоступними, хоч за навчання треба було платити. Третина навчального часу у класичних гімназіях відводилася грецькій і латинській мовам, а природничі науки майже не вивчалися. Випускники цих закладів без іспитів могли здобувати освіту в університетах. У реальних гімназіях давніх мов не було, ширше викладалися природознавство, хімія, фізика, математика, креслення, нові мови. Після закінчення навчання діти могли вступати до вищих технічних навчальних закладів. Наприкінці ХІХст. В Україні діяло 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ. За даними загальноросійського перепису 1897р. кількість письменних в Україні становила більш як дві п’ятих населення. Освіта в Західній Україні У Східній Галичині, що входила і до складу Австро-Угорської імперії, середня освіта також не була українською і провадилася в основному польською, латинською мовами. Для українських дітей існували переважно 5-ти й 6-ти класні початкові(середні) школи. Тільки у 1874р. дозволено навчання в цих класах українською мовою. На Буковині перші середні школи засновані наприкінці ХУІІІст. У 1808р. відкрито гімназію Чернівцях, а в 1828р. – семінарію для підготовки вчителів. У цих середніх школах викладали українську мову як предмет навчання.Навчання в західноукраїнських землях велося лише польською й німецькою мовами( крім початкових шкіл). У 1890р. загальна кількість неписемних у Галичині досягла 66,5 відсотка, а в Буковині – 75. У Львівському університеті викладання провадилося польською або німецькою мовами. Німецькомовне спрямування мав Чернівецький університет, відкритий у 1875р. Там навчалося 320 студентів, з них лише 20 українців. Спеціальна освіта З початку 19 ст. в умовах економічного розвитку та у зв’язку з необхідністю кваліфікованих кадрів запроваджується спеціальна середня і вища освіта (комерційна вища школа з класами по навігації в Одесі, морський клас у Херсонській гімназії, школи виноградарства і виноробства в Криму тощо). Наприкінці 19 ст. з’являються ремісничі й сільськогосподарські середні школи, училища для підготовки вчителів. Головними центрами підготовки вчителів, лікарів, юристів та інших професій були Харківський, Київський і Новоросійський (Одеський) університети, Ніжинський історико-філологічний інститут, Львівський і Чернівецький університети в Західній Україні. Фахівців для сільського господарства та інших галузей готували: Харківський ветеринарний інститут, Харківський технологічний інститут, Київський політехнічний інститут, Катеринославське вище гірниче училище, Львівський політехнічний інститут, ветеринарно-медична академія у Львові тощо. Розвиток науки Суперечливим і складним розвиток науки ХІХ ст. Ні Росія, ні Австро-Угорщина не були зацікавлені у проведенні наукових досліджень в Україні. Але, незважаючи на несприятливі умови, українські вчені 19 ст. зробили значний внесок у розвиток світової науки. Становлення української науки, її досягнення досліджував (ла)________________ Центрами наукових досліджень були Харківський, Київський, Одеський університети. Видатними організаторами математичної освіти в Україні, авторами підручників і монографій у 19 ст. були Т.Осиповський, М.Остроградський, В.Буняковський, М.Ващенко-Захарченко, О.Ляпунов. В Одеському університеті в 70-90 р. працював фізик М.Умов – автор теоретичних досліджень у галузі хвильових процесів і земного магнетизму. У Київському, Харківському, Одеському й Львівському університетах, Миколаївській астрономічній обсерваторії провадилися астрономічні дослідження. Миколаївська обсерваторія брала участь у міжнародному співробітництві зі створення зоряної карти неба та зоряного каталогу. У Києві один час працював визначний астроном Ф.Бредихин, що народився у Миколаєві. Значний внесок у розвиток хімічної науки в Україні був зроблений В.Каразіним, М.Бекетовим та іншими; у розвиток фізики та електротехніки зробив значний внесок професор Віденського та Празького університетів і Празької політехніки Іван Пулюй. Вважають, що він одночасно або й до Рентгена відкрив ефект «рентгенівських променів». Разом з П.Кулішем він зробив перший переклад Біблії українською мовою. Наприкінці 19 ст. в Україні почали провадитися систематичні мікробіологічні дослідження. У 1886 р. І.Мечников разом із Я.Бардахом та М.Гамалією створили в Одесі першу в Україні й Росії і другу у світі після Пастерівського інституту в Парижі бактеріологічну станцію – сьогодні Одеський науково-дослідний інститут вірусології й епідеміології ім. І.І.Мечникова. Через якийсь час такі ж станції були створені у Харкові та Києві (сьогодні Київський науково-дослідний інститут епідеміології, мікробіології і паразитології і Харківський науково-дослідний інститут мікробіології, вакцинації і сироватки). На початку 20 ст. у Катеринославі був створений санітарно-бактеріологічний інститут (сьогодні Дніпропетровський науково-дослідний інститут гастроентерології). Ці інститути досліджували інфекційні хвороби людини і тварин, створювали медичні сироватки – вакцини. Дослідники (Д.Заболотний, А.Карпинський, В.Бардах) вивчали мікробіологічні процеси, що відбувалися в земному грунті, воді, повітрі. Був зроблений значний внесок у розвиток теорії й практики боротьби з інфекційними захворюваннями. Розвиток фізіології в Україні пов’язаний з ім’ям російського натураліста І.Сєченова, котрий якийсь час працював в Одеському університеті та Маріїнській гімназії. З Україною пов'язана чимала частина життя анатома й хірурга М. Пирогова. Значний розвиток у 19 ст. в Україні одержали гуманітарні науки – історія України, етнографія, археологія, мовознавство, фольклористика й ін. Всесвітньо відомі імена українських істориків М.Грушевського, М.Костомарова, Д.Яворницького; археологів В.Хвойка, М.Веселовського, етнографа Ф.Вовка, сходознавця А.Кримського, мовознавців А.Потебні, М.Сумцова та ін.4. Українська література. Важливу роль у закладанні основ національної культури відігравала українська література, історичним здобутком якої було впровадження в культурне життя нації живої народної мови, порушення проблем національного самоусвідомлення, їдеї самобутності України. Провідні тенденціїх розвитку літератури ХІХ ст. досліджувала Калініченко Лілія. Українську літературу на початку 19 ст. презентували І.Котляревський, П.Гулак-Артемовський, Г.Квітка-Основ'яненко, Є.Гребінка, засновник сучасної української літератури і літературної мови – поет, художник і національний пророк Тарас Шевченко. Формування нової літератури в Україні відбувалося в умовах посилення національного і соціального гноблення. Страждаючи від репресій царського режиму, українська література продовжувала розвиватися в дусі демократичних традицій попередніх сторіч. Створення нової української літератури було тісно пов'язано з національно-визвольним рухом і боротьбою за реалізм і народність. Важливу роль у створенні нової української літератури зіграв Іван Котляревський (1769-1838), що відтворив тогочасну українську дійсність в поемі «Енеїда», п'єсі «Наталка-Полтавка». У 1818-1821 рр. працював директором Полтавського театру. Його п'єси «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» увійшли до золотого фонду українського театрального репертуару.В ХІХст. найбільше для утвердження національної самосвідомості зробив не державний муж чи воїн, а поет Тарас Шевченко, його геніальна творча спадщина. В історії світової літератури І пол. ХІХст., як писав Олександр Білецький, «Шевченко, мабуть, єдиний поет, який цілком зосередився на ідеї визволення народу і висловив цю ідею з незрівнянною силою поетичного слова». Ним було завершено формування нової української літератури. Цьому питанню присвятила(в) свою наукову роботу _____________ У своїх творах він затаврував кріпосництво, російське самодержавство, прославляв боротьбу українського народу за національну і соціальну свободу і незалежність, боротьбу народів Кавказу проти російського імперіалізму тощо. У своєму «Заповіті» Т.Шевченко відкрито закликав народи до насильницького скинення самодержавства і кріпосництва. Його «Кобзар» ( 1840 р.), і поема «Гайдамаки» мали величезний вплив на свідомість народу і підняли Т.Шевченка до рівня пророка української нації. До української та російської культури належить Микола Гоголь (1809-1852), козацько-старшинського походження, нащадок полковника Остапа Гоголя часів Хмельниччини, писав російською мовою, найвизначніший представник «української школи» в російській літературі. Розвиток української літератури в другій половині 19 ст. відбувався в умовах застосування Валуєвського циркуляра і Емського указу, що забороняли вживання української мови. Незважаючи на це, у другій половині 19 ст. з'являються нові імена письменників, нові твори, серед них оповідання з народного життя письменниці Марка Вовчок (1834-1907), перший в українській літературі історичний роман П.Куліша (1819-1897) «Чорна Рада», антикріпосницької повісті І. Нечуя-Левицького (1838-1918), роман П.Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Іван Франко змалював життя селян, робітників, інтелігенції Галичини, що знаходилася під владою Австро-Угорської імперії. Він написав також багато публіцистичних і літературно-критичних статей українською, польською і німецькою мовами. Його драма «Украдене щастя» й досі йде на сценах театрів України, на її основі було знято декілька кінофільмів. Леся Українка у своїх поетичних творах порушувала важливі філософсько-історичні та естетичні проблеми. Українське село напередодні й у період революції 1905-1907 рр. зобразили у своїх творах М.Коцюбинський, В.Винниченко, В.Стефаник та ін. 5. Український театр В першій половині 19 ст. в Україні з'явився професійний театр у Полтаві, який у 1818 році очолив Іван Котляревський. На сцені цього театру були вперше поставлені його п'єси "Наталка Полтавка", "Москаль - чарівник". У Харківському театрі починає свою роботу Григорій Квітка-Основ'яненко (1778-1843), що пише для нього комедії "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик". Разом із п'єсою Т.Шевченка "Назар Стодоля" усі ці 5 п'єс увійшли в золотий фонд української драматургії і не сходять зі сцени й сьогодні . Серед кращих акторів українсько-російських труп цього часу був кріпосний актор Михайло Щепкін (1788-1863). Його гру високо цінував Т.Шевченко. Зі Щепкіним його пов'язувала особиста дружба і кріпосне минуле, як і з американським актором-негром, що був рабом - Айрою Олдриджем, що гастролював у Росії. У 1858р. Т.Шевченко написав портрети обох цих акторів. З 1882 р. широку популярність в Україні-Россії одержує Єлісаветградська театральна трупа, на чолі якої стояли Марко Кропивницький (1840-1910), Михайло Старицький (1840-1904) та Іван Тобілевич (1845-1907) (згодом відомий драматург і актор Карпенко-Карий). Ця трупа ставила п'єси українською і російською мовами. Репертуар української драми (п'єси Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Шевченка, Кропивницького, Карпенка-Карого і П.Мирного) обмежувався селянською тематикою. Постановки п'єс із життя інтелігенції, на теми української історії і переклади на українську мову закордонних драматургів заборонялися. Часто виступи українських труп залежали від дозволу місцевого начальства. У Придніпров'ї (Київщина, Полтавщина, Катеринославщина) українським гастролюючим трупам доводилося працювати в таких умовах аж до революції 1905 року. М.Кропивницький був реформатором українського національного театру, розвивав його в шевченківських традиціях, використовуючи багатства українського фольклору і наслідки етнографічних досліджень (національний одяг, предмети побуту, українські пейзажі, декорації і т.п.). Постановки були музичними і супроводжувалися піснями і танцями. Вони проклали дорогу українській опері. Трупа Кропивницького з успіхом гастролювала в Росії (Петербурзі, Москві, містах Поволжя і Кавказу, Кишиневі, Варшаві). Після 1885 р. склад трупи змінювався багато разів. Головні актори покидали трупу Кропивницького, створювали власні театральні колективи. З одного боку це послаблювало "театр корифеїв", розпорошувало його сили. З другого боку вело до збільшення театральних колективів в Україні і поширенню пропаганди української культури серед широких мас населення. Значний внесок у розвиток українського драматичного мистецтва внеслачудова акторка Марія Заньковецька (1854-1934). Ця група акторів отримала назву "корифеїв українського театру" або "театру корифеїв". З початку 20 ст. в українській драматургії з'являються нові тенденції, зв'язані з класовою диференціацією села, розвитком капіталізму, посиленням класової боротьби. Ці тенденції знайшли відбиток у п'єсах И.Карпенка-Карого "Хазяїн", "Сто тисяч" і ін. У 1916 р. було створено Молодий театр, керівником якого став Лесь Курбас (1887-1942). Він шукав нові форми сценічної дії, використовуючи досвід європейського модерністського театру, ставив п'єси давньогрецького драматурга Софокла, англійського автора Бернарда Шоу, російського письменника Леоніда Андрєєва, інсценізації поем Т. Шевченко "Ян Гус", "Гайдамаки", які сам і писав, п'єси Лесі Українки тощо. 6. Музика Українські композитори Семен Гулак-Артемовський (1813-1873), Петро Ніщинський (1832-1896) і основоположник національної української класичної музики М.Лисенко (1842-1912) зробили великий внесок у розвиток української реалістичної музики. Лисенко був засновником першої в Україні Київської театрально-музичної школи, відкритої у 1904 р. Національна опера створювалася під впливом українського музично-драматичного театру. Перша українська опера - "Запорожець за Дунаєм" композитора і співака С. Гулака-Артемовського. Наприкінці 19 ст. композитор Петро Сокальський (1832-1896) написав опери "Мазепа" і "Майська ніч" (за мотивами оповідань М.Гоголя). П.Ніщинський створив музичну партитуру "Вечорниці" (нічна музична вечірка) до драми Т.Шевченко "Назар Стодоля". Після закінчення Афінського університету він отримав ступінь магістра наук і з 1860 р. жив в Одесі, а згодом в Ананьїві, де викладав в гімназії російську та грецьку мови, писав музику, збирав хори та керував ними. Він також є автором перших перекладів на українську мову творів Софокла та Гомера, а на грецьку мову переклав "Слово о полку Ігореве". Одним з перших композиторів-професіоналів в Галичині був Михайло Вербицький (1815-1870). В 1863 р. він написав музику на слова П.Чубинського "Ще не вмерла Україна", яка стала державним гімном України. Один з перших композиторів, що поклав на музику "Заповіт "Шевченка. У 19 ст. українська музика розвивалася під впливом творчості російської "Могучої кучки" (композитори Балакірєв (керівник), Римський-Корсаков, Мусоргський, Бородін, Кюї). Багато російських композиторів (М.Глінка, П.Чайковський, М.Мусоргський, Н.Римський-Корсаков і ін.) складали романси й опери на українські теми ("Майська ніч", "Ніч під Різдво" Римського-Корсакова, "Сорочинський ярмарок" М.Мусоргського, "Мазепа" і "Черевички" П.Чайковського). Українські мелодії використовували у своїй творчості Л.В.Бетховен, Й.С.Бах, Ф.Ліст ("Українські балади", "Скарга", симфонічна поема "Мазепа"), Ф.Шопен та ін. Перший оперний театр в Україні було відкрито в Одесі в 1809 р. У Києві і Харкові оперні трупи виникли в 60-70 р. Х1Х ст. Національна українська опера стала можливої тільки після народження українського професійного драматичного театру (1882 р.). Український народ дав світовій музичній культурі таких широко відомих майстрів як співачка Соломія Крушельницька (1873-1952), композитор і диригент Олександр Кошиць (1875-1944), що виступали в Італії, Польщі, Франції, Америці та ін. країнах. 7. Живопис, скульптура, архітектура Петербурзька Академія мистецтв була центром художньої освіти в Росії. Багато її випускників були вихідцями з України, у тому числі художник А.Лосенко і скульптор І.Мартос, портретисти Д. Левицький та В.Боровиковський, Безперчий, Мокрицький, Іван Сошенко, а також поет Тарас Шевченко. В художньому стилі класицизму було створено пам’ятки скульптури: надгробок фельдмаршалу Рум'янцеву-Задунайському в Києво-Печерській лаврі (1804-1805), пам'ятник дюку де Ришельє в Одесі (1823-1828), автор яких був прославлений український і російський скульптор, академік І.Мартос (1790-1835). Кращим представником українського малярства був Т. Шевченко, вихований на традиціях класицизму, які розвивала Петербурзька академія мистецтв, проте працював у реалістичному художньому стилі. Пензлю Шевченка належать картини, що змальовують життя та побут українського селянства(«Циганка-ворожка», «Катерина», «Селянська родина»), портрети сучасників, серія офортів "Мальовнича Україна", акварелі і малюнки, зроблені у засланні. Провідним жанром у творчості Шевченка був портрет (130), серед яких найбільш цікаві автопортрети. Великий вплив на творчість українських художників мала діяльність російського Товариства пересувних виставок, членами якого стало багато українських митців. Виставки їхніх картин у другій половині 19 ст. щорічно демонструвалися в багатьох містах України, привертаючи пильну увагу громадськості. Вони мали великий естетичний та політичний вплив на сучасників. В цей ж час в Україні були створені перші малювальні школи: у 1865 р. в Одесі, у 1869 р. - в Харкові, в 1875 р. заснована Київська малювальна школа М. Мурашка. Одеську малювальну школу закінчили Костанді, Буковецький, Бродський, Греков, Шовкуненко та ін. Товариство південно-російських художників, створене в Одесі у 1890 р. об'єднало багатьох українських живописців, що сповідували передові ідеї передвижників. У мальовничих полотнах М.Кузнєцова, К.Трутовського, К.Костанді, К.Пимоненка, П.Нілуса, Ю.Буковецького, Н.Ладиженського, Т.Дворнікова відбите життя українського села після реформ 60-70-х років, соціальні, національні і релігійні конфлікти, побут робітників й інтелігенції. Крім соціально-побутової тематики, їхньому пензлю належать численні українські пейзажі і портрети сучасників. Це Товариство - одна з найяскравіших сторінок українського малярства. Українська тематика знайшла відбиток у роботах відомого російського художника Іллі Рєпіна, що народився в Україні, на Харківщині, у сім'ї військових поселенців. Широку популярність у світі одержала його картина "Запорожці пишуть листа турецькому султану", що відбила реальний факт із життя уславленого кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка. При написанні цієї картини Рєпіна консультував український історик, фахівець з історії запорозького козацтва Дмитро Яворницький, який до того ж і позував Рєпіну для постаті писаря. Поетичні українські пейзажі малювали А.Куїнджі ("Місячна ніч на Дніпрі", 1880р.), І.Айвазовський. Останній жив у Криму, в Феодосії і широко відомий як автор картин на морську тематику. У будинку, де він жив у Феодосії, зараз знаходиться музей Айвазовського. Його картини виставлені в художніх музеях Москви, Санкт-Петербурга, Києва, Одеси і багатьох інших міст України і Росії. Тонким ліризмом і поетикою перейняті полотна Сергія Васильківського, його пейзажі і романтичні сюжети на теми українського козацтва. Одним із видатних українських живописців початку 20 ст. був Олександр Мурашко, що став відомим завдяки своїй історичній картині "Похорон кошового" (1900), а також психологічно точним портретам. Він першим з українських художників став виставлятися за рубежем (виставки в Парижі, Мюнхені, Амстердамі, Венеції, Берліні). Його картини експонуються і зараз в музеях і приватних зібраннях Амстердама, Женеви, Нью-Йорка. Під впливом подорожей за кордон О.Мурашко позбувся реалістичної манери передвижників, властивої першому періоду творчості, і на початку 1910-х років стає на шлях імпресіоністичного зображення світу. Відповідно до цього сюжетність відійшла на другий план, натомість найбільшу увагу він звертає на колористичне розв'язання теми. Був убитий на вулиці Києва у 1919 р. за невідомих обставин. До імпресіоністів належала і молода талановита українська художниця Марія Башкірцева, яка жила в Італії та Франції, товаришувала з багатьма тогочасними художниками та письменниками, була закохана у Л. де Мопасана (залишився щоденник та листи до нього), але через хворобу туберкульозу у 24 роки пішла з життя. До імпресіонізму починають схилятися І.Похитонов, К.Бокшай, А.Куїнжджі та учень Репіна Ф.Красицький, відомий історичною композицією "Гість з Запорожжя". О.Мурашко був одним з засновників і професорів Української Академії Мистецтв у Києві в 1918 р., яка у 1922 р. перетворена в інститут. Українська монументальна скульптура другої половини 19 ст. подана пам'ятником Богданові Хмельницькому в Києві скульптора М.Микешина, що довго був візитною карткою столиці України. Пам'ятник російському полководцю О.Суворову в Очакові (1907) створив одеський скульптор Борис Едвардс, пам'ятник І.Котляревському (1903) і М.Гоголю (1913-1915) у Полтаві - Леонід Позен. Демократичні і реалістичні тенденції в мистецтві Галичини представляли художник-мистецтвознавець Іван Труш (1869-1941) (пейзажі Придніпров'я, Буковини, портрети письменників І.Франко, В.Стефаника, Л.Українки, композитора М.Лисенко), Олекса Новаківський (1872-1935), що був засновником художньої школи у Львові й Олена Кульчицька (1877-1967), автор гравюр з життя західно-українського селянства і картин на антивоєнні теми. Класицизм. Наприкінці 18 - на початку 19 ст. офіційним стилем в архітектурі України був класицизм. Активну участь у спорудженні будинків і плануванні нових міст в Україні в цей час взяли російські зодчі Старов, Захаров, Мельников, Стасов. На землях Північного Причорномор'я, звільнених від турок і кримських татар, виростають нові міста: Херсон, Маріуполь, Миколаїв, Одеса, Севастополь. В древніх українських містах (Київ, Чернігів, Харків, Полтава, Суми) споруджується багато адміністративних і комерційних будівель, дворянських клубів, офіційних резиденцій, соборів і т.ін. На початку 20 ст. в архітектурі України був широко поширений стиль модерн. Найбільше характерний приклад цього стилю - будинок залізничного вокзалу в Києві (1912-1914 рр., архітектор Вербицький). Ряд архітекторів продовжували працювати в класичних традиціях (будинок державної публічної бібліотеки Академії наук у Києві, Політехнічний інститут у Львові, будинок колишнього Педагогічного музею в Києві, у якому в 1917 р. засідала Українська Центральна рада). Оригінальним пам'ятником архітектури є будинок Полтавського земства (сьогодні обласний історико-краєзнавчий музей), який був побудований за проектом архітектора Василя Кричевського (1872-1952) у 1905-1909 рр. з використанням форм українськогокозацького барокоі фольклорних мотивів у зовнішньому і внутрішньому оформленні будинку. В 1903 р. В.Кричевський одержав за проект цього будинку премію на конкурсі. В оформленні внутрішніх інтер'єрів будинку брав участь художник Сергій Васильківський (1854-1917). В.Кричевський, як і його брат Федір, був також малярем, художнім керівником в оформленні театральних вистав та кінофільмфів. Українські садиби. Качанівка маєток українського мецената Тарновського 19 ст., кліматичний лісовий курорт у Чернігівській обл., бували М.Гоголь, Т.Шевченко, М.Вовчок, М.Глинка, П.Чайковський та ін. Сокиринці, маєток українського мецената П.Галагана. Хутір "Надія" у Кіровоградській обл., садиба акторської сім"ї Тобілевичів. Українське мистецтво у ХІХ ст. розвивалося поруч з російським мистецтвом таким чином, що розділити їх важко. Але український народ зробив великий внесок у розвиток музики, живопису, архітектури та інших видів мистецтва цього часу. І цей внесок є спільним надбанням. ВисновкиЯк бачимо, доба національно-культурного відродження ХІХ – поч. ХХ ст. є часом становлення новітньої української культури з народним демократизмом і народною мовою. Це час її входження в загальнослов’янський та світовий культурний процес, час утвердження її як великої національної культури світового значення й резонансу. Здобутки цієї доби є визначальними у подальшому поступі української культури й актуальними для сьогодення, коли відбуваються процеси державотворення, відроджується національна свідомість, митці звертаються до джерел традиційної культури. Найяскравіше у процесах творення нової національної моделі культури український народ виявив себе в літературі, історіософії, фольклористиці, етнографії, театрі, образотворчому мистецтві. Домінантою у закладанні основ національної культури була література. Започаткована «Енеїдою» І. Котляревського, саме вона, новітня українська література, показувала, як треба вирішувати найскладніші проблеми тогочасного духовного життя українського суспільства, утверджувала в його свідомості оптимістичну віру в прийдешнє; нагадувала про самобутнє і яскраве героїчне минуле свого народу, гідне подиву, возвеличування і наслідування; розкривала і виявляла могутні потенційні можливості його найдорожчого скарбу – мови; показувала, як належить на основі народно-первозданних елементів (фольклору, побуту, звичаїв, вірувань, легенд, обрядовості) творити високе професійне мистецтво. Упродовж ХІХ – на початку ХХ століття українська культура виявила свою здатність синтезувати багатовіковий світовий художній процес; всім своїм мистецьким арсеналом запропонувати самобутнє вирішення багатьох суспільних, етико – філософських і художніх проблем, які хвилювали людство; створити такі художньо-естетичні цінності, які поставили українську культуру на рівень світової. Отже, перейнята гуманістичними ідеями, українська культура ХІХ – початку ХХ ст. вивела українську націю на широкий шлях світового історичного поступу, поставила із невідомості й забуття в один ряд з найрозвинутішими націями світу. Багато чинників впливають на долю української культури, самої України. Варіантів втрати цінностей багато, варіант відродження лише один. Це дбайливе збереження всього, що служило в нашій історії добру, істині, красі. Хочу закінчити нашу лекцію-конференцію словами великого Тараса Шевченка:Свою Україну любіть,Любіть її во время люте,В останню тяжкую минутуЗа неї Господа моліть.

 


1 | 2 |


При использовании материала, поставите ссылку на Студалл.Орг (0.007 сек.)