АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

ЯК МІЖДЕРЖАВНЕ ОБ’ЄДНАННЯ

Читайте также:
  1. Взаємодія органів публічної влади з об’єднаннями громадян
  2. Ймовірність об’єднання несумісних подій
  3. Ймовірність об’єднання сумісних подій
  4. Мистецькі об’єднання в Україні у 20 – 30 рокахXX ст.
  5. Наймані працівники та їх об’єднання як суб’єкти соціального партнерства
  6. Об’єднання громадян як суб'єкти адміністративного права.
  7. Роботодавці та їх об’єднання як суб’єкти й соціального партнерства
  8. РУН-Віра (повна назва –Об’єднання Синів і Дочок України рідної Української Національної Віри).

 

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

МИКОЛА ДОРОШКО

К Р А Ї Н О З Н А В С Т В О

(КРАЇНИ СНД)

 

КУРС ЛЕКЦІЙ

 

Київ - 2006

 

ББК 63.3(4)2

Д 69

 

 

Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка

 

Науковий редактор: доктор історичних наук професор В.П.Крижанівський

 

 

У навчальному посібнику на основі широкого комплексу історичних, дипломатичних, політико-правових, економіко-статистичних, природно-географічних, демографічних, культурологічних матеріалів подається країнознавча характеристика держав, що утворилися внаслідок розпаду Радянського Союзу і входять нині до Співдружності Незалежних Держав (СНД).

Для студентів, аспірантів, викладачів вищих навчальних закладів, усіх, хто цікавиться теоретичними й практичними проблемами міжнародного країнознавства.

ВСТУП

Прагнення України знайти своє місце у світі, самоствердитися у міжнародних політичних, економічних та ін. структурах вимагає достатньої наукової поінформованості про окремі країни або регіони планети представників дипломатичного курпусу нашої держави. Це спонукає науковців до розвитку теоретичних і прикладних досліджень країнознавчої тематики, зокрема, до грунтовного дослідження міжнародного країнознавства, об’єктом якого виступають країни як основні одиниці соціально-політичної організації світу, а також їх великі частини (райони), окремі регіони світу та регіональні угруповання (блоки, союзи, коаліції країн).

До числа найбільших регіональних угруповань світу належить Співдружність Незалежних Держав (СНД), що утворилася у 1991 р. внаслідок розпаду Радянського Союзу і до якої входять дванадцять країн (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Російська Федерація, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан, Україна). Попри значну територію, великий економічний потенціал і багату культурну спадщину, пострадянський простір досі відноситься до недостатньо вивчених у країнознавчому сенсі регіонів світу. Завдання пропонованого курсу лекцій з країнознавства держав СНД - заповнити прогалину у країнознавчих дослідженнях і допомогти майбутнім дипломатам, а також усім тим, хто цікавиться країнознавчою тематикою, з’ясувати суть політичних, соціально-економічних, етно-демографічних, геополітичних та культурних процесів, що відбуваються в країнах СНД.



До пропонованого лекційного курсу автор свідомо не включив країнознавчу характеристику України, оскільки її історія, політико-правові інститути, економіка, геополітика та зовнішня політика, культура, релігія, демографія тощо є предметом вивчення спеціальних нормативних навчальних дисциплін, що входять до галузевого освітнього стандарту, а, отже, є обов’язковими для студентів вищих закладів освіти, які готують фахівців за напрямом підготовки “міжнародні відносини”. Окремі питання, зокрема ті, що стосуються міждержавних взаємин, економічної й культурної співпраці України з країнами СНД, висвітлені у даному лекційному курсі.

 

 

ЛЕКЦІЯ 1. СПІВДРУЖНІСТЬ НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ

ЯК МІЖДЕРЖАВНЕ ОБ’ЄДНАННЯ

1. Утворенння Російської імперії та входження до її складу теренів, що складають основу територій країн Співдружності Незалежних Держав.Територіальну експансію щодо своїх сусідів Московське князівство (згодом – царство) розпочало в кінці ХV ст. після звільнення від монголо-татарської зверхності. Першими міць Московії відчули на собі Казанське й Астраханське ханства, підкорені царем Іваном ІV Грозним (1533-1584 рр.), згодом до Москви були приєднані народи Поволжя і Сибірське ханство, а вже з середини ХVІІ ст. активізувалася російська експансія у західному напрямку – до України, Східної Білорусії, Прибалтики.

Загарбання Московською державою нових територій підготувало грунт для проголошення Росії імперією, що сталося у вересні 1721 р. Прикметно, що проголошення імперії і надання Сенатом цареві Петру І титулу імператора відбулося через місяць після підписання 30 серпня 1721 р. зі Швецією Ніштадського мирного договору, за яким Петербург отримував Інгерманландію, Естляндію, Ліфляндію, частину Карелії та острови Езель, Даго і Моон.

‡агрузка...

Послідовне здійснення Петром І реформ і зумовлені ними успіхи як на фронтах Північної війни, так і в придушенні внутрішнього опору призвели до суттєвих змін у зовнішньополітичній концепції Росії. Петро І відмовився від попередніх обіцянок союзникам (Данії й Саксонії) обмежитися Інгерманландією (Іжорською землею) і частиною Карелії, що були відторгнуті від Московського царства в результаті шведської інтервенції на початку ХVІІ ст. Окуповані російськими військами Естляндія і Ліфляндія вже в 1710 р. фактично були анексовані. По-друге, починаючи з 1712 р., цар став активно втручатися у німецькі справи, намагаючись утримати під своїм впливом Курляндію, Мекленбург та Голштинію й обмежити вплив у німецьких землях Великої Британії, Франції й Данії.

Виходячи з меркантилістської концепції підтримки експансії російського торговельного капіталу, Петро І після завершення Північної війни здійснив спробу захоплення транзитних торговельних шляхів до Індії та Китаю. В результаті російсько-перської війни 1722-1723 рр. було окуповане західне й південне узбережжя Каспію, що розглядалося як плацдарм для підготовки походу в Індію, в 1723 р. з тією ж метою навіть готувалася таємна експедиція адмірала Д.Вільстера на Мадагаскар.

У світлі цих подій і відомих напрямків зовнішньополітичної експансії спадкоємців Петра І не такою вже й фантастичною видається достовірність його “Заповіту”, опублікованого в 1812 р. французьким істориком Шарлем Лезюром у книзі “Про зростання могутності Російської держави від її виникнення до початку ХІХ ст.”. У документі, між іншим, йдеться про необхідність постійно тримати армію й народ у готовності до ведення війни, будь-якими засобами розширювати державні кордони на півночі й на півдні, зацікавити Австрію у вигнанні турок з Європи, підтримувати безвладдя в Польщі, щоб роздробити й підкорити її, захопити індійську і левантійську (близькосхідну) торгівлю, викликати франко-австрійську війну й потім рушити російські регулярні війська в Західну Європу та ін.

Щоправда, безперервна боротьба придворних угруповань за владу після смерті Петра І, двірцеві перевороти, режим “біронівщини” не сприяли послідовності й активності зовнішньої політики Російської імперії. На якийсь час її правителям довелося зосередитися на збереженні територіальних загарбань першої чверті століття. Тим більше, що імператриці Анні Іоаннівні (1730 -1740 рр.), уряд котрої складався майже виключно з іноземців (в основному німців) і не надавав належної уваги підтриманню боєготовності російської армії й флоту на належному рівні, довелося в 1732-1735 рр. повернути Ірану всі завойовані її дядьком Петром І території й погодитися на кордон по Тереку.

Не зовсім вдалою для Російської імперії виявилася і її перша спроба в союзі з Австрією витіснити Туреччину з Північного Причорномор’я. Внаслідок бездарності німецького за походженням командування російської армії, що насаджувало в ній прусські порядки, війна 1735-1739 рр., яка забрала життя 100 тис. солдат і українських козаків, закінчилася безрезультатно. Зате Петербургу разом із Віднем вдалося у 1733 р. перешкодити обранню королем Речі Посполитої колишнього спільника Карла ХІІ Станіслава Лещинського. Інтервенція на територію Польщі 20-тисячного російського корпусу вирішила це питання на користь петербурзького ставленика Августа ІІІ (сина померлого Августа ІІ – союзника Петра І у Північній війні). Переможцем Росія вийшла і у війні 1741-1743 рр. зі Швецією, котра за підтримки Великої Британії й Франції намагалася ревізувати Ніштадський договір. Кордони Російської імперії у Фінляндії просунулися за Виборг на 60 верст.

На анексованих Росією територіях неминуче впроваджувалась політика асиміляції новоприлучених народів. Сутність такої політики досить влучно визначила імператриця Катерина ІІ (1762-1796 рр.) у таємній інструкції генерал-прокуророві сенату Олександру В’яземському: “Малоросія, Ліфляндія й Фінляндія суть провінції, які правляться дарованими їм привілеями; порушити ці привілеї зразу було б дуже незручно; але не можна ж і вважати ці провінції за чужі й поводитися з ними як з чужими землями, це була б явна дурниця. Ці провінції так само як і Смоленщину, треба легкими способами привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитись, як вовки в лісі”. Але уряд не зупинявся й перед застосуванням грубої сили, як у випадку зі зруйнуванням у 1775 р. Запорізької Січі.

Саме Катерина ІІ продовжила активну і наступально-агресивну зовнішньополітичну діяльність Росії. Спритно використовуючи так зване дисидентське питання (про становище й права православного та лютеранського населення), Російська імперія спільно з Пруссією і Австрією в 1772 р. здійснила перший поділ Речі Посполитої і отримала східну частину Білорусі по Західній Двіні та верхньому Дніпру.

Перший поділ Польщі відбувся в умовах російсько-турецької війни 1768-1774 рр., розв’язаної Стамбулом у надії на допомогу Парижа. Проте розрахунки Франції й Австрії на те, що Росія, зайнята польськими справами, не зможе вести успішну війну з Туреччиною, не справдилися. Після гучних перемог на суші біля Ларги і при Кагулі у 1770 р., біля Туртукая і Козлуджі в 1774 р., знищення турецького флоту в Чесменській бухті в 1770 р. Стамбул змушений був погодитися на мирні переговори і підписати 10 липня 1774 р. Кючук-Кайнарджійський мирний договір. За його умовами ліквідовувалася васальна залежність Кримського ханства від Туреччини, Росія отримувала землі між Дніпром і Південним Бугом, а також міста Азов, Керч, Єнікале і Кінбурн. Крім того, Петербург дістав право на безперешкодне плавання торговельних суден Азовським і Чорним морями та чорноморськими протоками. Включивши до тексту мирного договору пункт про захист інтересів християнського населення, Росія одержала зручну нагоду й надалі втручатися у внутрішні справи Оттоманської імперії. Зрештою, успішне закінчення війни було використане російською дипломатією для зміцнення союзу з Австрією, який був оформлений договором 1781 р.

Під приводом внутрішньополітичної нестабільності в Криму Катерина ІІ своїм указом від 8 квітня 1783 р. включила Кримський ханат до складу Російської імперії. Наприкінці того ж року Туреччина змушена була офіційно визнати цей факт, таким чином, Росія отримала все Приазов’я і Причорномор’я від Південного Бугу до Кубані. На території півострова розгорнулося будівництво військових фортець, а новозаснований Севастополь став базою Чорноморського флоту.

Впавши в ейфорію від гучних зовнішньополітичних успіхів, Катерина ІІ і її фаворит Григорій Потьомкін в дусі “заповіту Петра І” висунули т.зв. “грецький проект” відновлення на Балканському півострові Візантійської імперії зі столицею в Стамбулі й онуком Катерини ІІ - Костянтином на престолі. Хоча тоді реалізувати цю ідею не вдалося, прагнення встановити контроль на чорноморськими протоками стане настирним бажанням усіх володарів Російської імперії й СРСР аж до Й.Сталіна включно.

Наступним зовнішньополітичним успіхом Росії стало здобуття у союзі з Австрією перемоги у війні з Туреччиною 1787-1791 рр. За умовами Ясського мирного договору від 29 грудня 1791 р. Туреччина відмовлялася від претензій на Крим, Кубань і Східну Грузію, а до Росії приєднувалася західна частина північночорноморського узбережжя до Дністра. Величезні земельні угіддя в “Новоросії” та Криму були щедро роздані російським дворянам, уряд усіляко заохочував поміщицьку колонізацію, а в 1796 р. на Південну Україну, Крим і Передкавказзя було поширене кріпосне право.

Друга (за правління Катерини ІІ) війна з Туреччиною закінчувалася в умовах, коли на заході Європи палала Французька революція, боротьба проти поширення впливу якої стала головним змістом зовнішньої політики російського царату в 90-ті рр. ХVІІІ ст. Щоправда, спершу Катерина ІІ не надавала особливого значення подіям у Франції, вважаючи їх звичайним бунтом, котрий до того ж здатен відволікти увагу Великої Британії, Франції й Австрії від Сходу, де Росія отримала б свободу дій. Тому хоча Росія й приєдналася до антифранцузької коаліції в 1793 р., зобов’язавшись допомагати їй військами й грошима, безпосередньої участі у бойових діях Петербург не брав.

Увагу російського уряду тоді вкотре привернула Річ Посполита, де під впливом Французької революції 3 травня 1791 р. було прийнято помірковану конституцію й наростав визвольний рух. Катерина ІІ пішла назустріч прусським пропозиціям і погодилася на проведення в 1793 р. другого поділу Речі Посполитої. Росія тоді загарбала центральну частину Білорусі й Правобережну Україну. Наступного року царські війська під командуванням Олександра Суворова жорстоко придушили польське повстання під проводом Тадеуша Костюшка і забезпечили проведення у 1795 р. третього поділу Речі Посполитої Росією, Австрією й Пруссією. Згідно нього Росії дісталися Курляндія, Литва, Західна Білорусь і Волинь. Польський народ більше, ніж на століття втратив національну державність, поділи зміцнили союз трьох монархій, який став оплотом реакції в Європі, а царська Росія швидко перетворювалася на “жандарма Європи”. За наказом Катерини ІІ для відправки проти революційної Франції була підготовлена 60-тисячна армія під командуванням О.Суворова, однак раптова смерть імператриці перешкодила початку інтервенції.

Наступним завданням російської імперської дипломатії стало утвердження Росії на Кавказі. У вересні 1801 р. було видано царський маніфест про приєднання до Російської імперії Східної Грузії, наступними кроками стали прийняття в російське підданство Мингрельського і Гурійського князівств. Гянджинське та інші ханства Північного Азербайджану, що входили до складу Перської імперії, визнали владу Російської імперії завдяки збройному втручанню, що викликало тривалу російсько-іранську війну 1804-1813 рр.

Не втрачала Росія зручних нагод поширити свою експансію і на північному та західному напрямах. Так, в результаті переможної війни зі Швецією за Фрідріхсгамським мирним договором 5 вересня 1809 р. до складу Російської імперії на правах “Великого князівства” увійшла Фінляндія, що отримала конституцію і власний сейм. Скориставшись труднощами наполеонівської Франції в Іспанії імператор Олександр І (1801-1825 рр.) домігся визнання нею прав Росії на Молдову, Волощину і Фінляндію. А напередодні вторгнення наполеонівської армії в Росію Петербургу вдалося укласти у травні 1812 р. Бухарестський мирний договір з Туреччиною, за яким до російських володінь було приєднано Бессарабію й частину чорноморського узбережжя з Сухумі. З одночасним згортанням воєнних дій з боку Ірану (у 1813 р. з ним було укладено Гюлістанську угоду, за котрою до Росії відійшли Дагестан, Грузія і Північний Азербайджан), не здійснились плани Наполеона на виступ його союзників на півдні.

Наступні територіальні придбання Росії припадають на добу царювання Миколи І (1825 - 1855 рр.). За результатами російсько-іранської війни 1826-1828 рр. до складу Російської імперії за Туркманчайським договором 10 лютого 1828 р. увійшло Нахічеванське ханство, а за Росією зберігалося виключне право тримати військовий флот у Каспійському морі.

Адріанопольський трактат від 2 вересня 1829 р., що увінчав російсько-турецьку війну 1828-1829 рр., остаточно визнавав приєднання до Росії Грузії, Еріванського й Нахічеванського ханств, які відійшли від Ірану, а також дозволяв вільний прохід через Босфор та Дарданелли російських торговельних суден. Росія брала на себе гарантію автономії Волощини й Молдови, а Туреччина зобов’язувалася узаконити автономію Сербії й встановити кордони Грецької держави.

Щоправда імперські амбіції дещо притлумила поразка Росії у Кримській війні 1853-1855 рр. 18 березня 1856 р. було підписано принизливий для Росії Паризький мирний договір, умови якого обмежували військово-морські сили імперії на Чорному морі, проголошували свободу плавання по Дунаю, позбавляли Росію прав захисту інтересів православних на території Туреччини та покровительства Сербії, Волощини й Молдови, зобов’язували її повернути Стамбулу південну частину Бессарабії й Карс.

Завершився процес формування Росії як колоніальної імперії у другій половині ХІХ ст. Це пов’язано, насамперед, із остаточним завоюванням Кавказу, захопленням Приамур’я і Примор’я. Ще одним важливим напрямком зовнішньополітичної експансії Петербурга в другій половині ХІХ ст. залишалася Середня Азія, котра після включення до складу Росії у першій половині ХІХ ст. Казахстану і Закавказзя та виходу Росії до узбережжя Тихого океану опинилася в оточенні російських володінь. Це пояснюється значною мірою тим, що в умовах низької купівельної спроможності селянства і слабкого розвитку торгівлі із Західною Європою російська промислова буржуазія була вкрай зацікавлена у східних ринках. Безперервні династичні чвари, змови, часті двірцеві превороти, постійні війни між Кокандським і Хівинським ханствами та Бухарським еміратом полегшували їхнє загарбання Російською імперією.

На початку 1864 р. російські війська розпочали наступ на найбільше з-поміж середньоазійських державних утворень – Кокандське ханство і захопили міста Ауліе-Ата, Туркестан і Чимкент, а в травні наступного року – Ташкент. Це дало змогу з’єднати Сирдар’їнську і Сибірську військові укріплені лінії, утворити передову Новококандську лінію й розпочати бойові дії проти Бухари. Населення Північної Киргизії, що потерпало від здирств кокандського хана і китайської адміністрації, добровільно перейшло під владу Росії. На зайнятих територіях Кокандського ханства було створено Туркестанське генерал-губернаторство з центром у Ташкенті.

Спроба бухарського еміра організувати проти Росії “газават” (священну війну) закінчилася невдачею, і на початку травня 1868 р. російські війська взяли Самарканд та наблизилися до Бухари. Кокандський хан Худояр і Бухарський емір Музаффар-Еддін визнали себе васалами Петербурга і надали російським купцям право безмитної торгівлі. У 1873 р. російські війська розгорнули наступ на Хівинське ханство і оволоділи його столицею, в результаті чого воно теж визнало васальну залежність від Росії. Скориставшись народним повстанням у Кокандському ханстві, Петербург у 1876 р. ліквідував його, а територію приєднав до Туркестанського генерал-губернаторства як Ферганську область.

Ще під час підготовки походу на Хіву на східнокаспійському узбережжі в 1869 р. було засноване місто Красноводськ, яке стало основною базою для подальшого наступу на оази туркмен-хліборобів. Кілька років точилася запекла боротьба за оволодіння Ахал-Текінським оазисом та його фортецею Геок-Тепе, й лише після її здобуття туркменські племена почали переходити під владу Росії. До середини 1880-х рр. до складу імперії було включено всі основні землі Туркменії, а в першій половині 90-х рр. ХІХ ст. завершилось приєднання Таджикистану. За російсько-британською угодою 1895 р. до васального Росії Бухарського емірату відійшли таджицькі землі на правому березі П’янджу. Таким чином, на кінець ХІХ ст. Російська імперія об’єднала величезні території, однак так і не облаштувавши їх належним чином, зіштовхнулась з прагненням поневолених народів реалізувати своє право на самовизначення під впливом революційних подій 1917 р.

2. Розпад Російської імперії та національне самовизначення народів імперії. Утворення СРСР і проблема суверенітету союзних республік.Лютнева (1917 р.) революція в Росії не лише поклала початок руйнації Російської імперії, але й надала величезного імпульсу національно-визвольним рухам, починаючи з фіннів і закінчуючи бурятами, котрі вже 6 березня 1917 р. вимагали з Чити національно-територіальної автономії із законодавчими повноваженнями. Генераторами ідей національного самовизначення й організаторами боротьби за їхню реалізацію на території Росії стали понад 50 політичних партій, за котрими йшли численні молодіжні, професійні та релігійні національні організації.

Так, у Білорусі на з’їзді громадсько-політичних діячів у березні 1917 р. був заснований Національний комітет на чолі з депутатом Державної Думи Романом Скірмунтом, а в липні його змінила Центральна рада білоруських організацій, створена на спільному з’їзді Білоруської соціалістичної громади (бл. 5 тис. осіб), Союзу земельних власників, Білоруської народної партії та ін. Вона претендувала на роль крайового державного органу влади, добиваючись надання Білорусі автономії в межах російської держави.

У Закавказзі згуртування політичних сил (за винятком крайніх лівих) також відбувалося по лінії партій однієї нації. У Грузії в квітні 1917 р. була сформована інтерпартійна Рада за участю місцевих меншовиків і есерів, Революційної партії соціалістів-федералістів та новоствореної Національно-демократичної партії (бл. 7 тис. осіб). Оскільки чимало грузинських меншовиків після Лютневої революції зайняли впливові державні посади, Рада активно підтримувала Тимчасовий уряд, сподіваючись на надання ним Грузії політичної автономії.

Схожу позицію у Вірменії перед лицем турецької загрози зайняли також найстаріша в Росії Вірменська соціал-демократична партія “Гнчак” (“Дзвін”, 15 тис. осіб) і Вірменський революційний союз “Дашнакцутюн”. З ініціативи останнього наприкінці вересня 1917 р. під гаслом об’єднання “живих сил” нації була скликана Вірменська національна нарада, що сформувала Національну раду.

Найвпливовіша в Азербайджані партія “Мусават” приваблювала селянські й робітничі маси як національно-релігійними пантюркістськими гаслами, так і радикальними вимогами в аграрному питанні. У червні 1917 р. мусаватисти об’єдналися з “Тюркською партією федералістів” у Тюркську демократичну партію “Мусават”, що виступала за створення національної азербайджанської держави у федеративному зв’язку з демократичною Росією.

Національно-визвольна боротьба мусульманських народів Криму, Поволжя, Казахстану і Середньої Азії розгорталася під впливом ліберальної течії джадідизму (з арабської – новий метод), в основі якої була ідеологія панісламізму. На початку березня 1917 р. колишні лідери джадідизму Мохамед Карі Абдурашидханов і Мустафа Чокаєв створили в Ташкенті партію “Шура-і-іслам” (з арабської – “Рада ісламу”), котра виступала за національно-релігійну автономію Туркестану на засадах парламентської демократії. Але з моменту заснування всередині цієї справді масової організації спалахнула боротьба між власне джадідами, що обстоювали інтереси національної буржуазії, та вищим духовенством – улемістами. У червні улемісти вийшли з “Шура-і-іслам” та заснували власну партію – “Шура-і-улема” (з арабської – “Рада духовенства”), що об’єднувала прихильників повного збереження патріархально-феодальних норм у побуті та громадському житті в дусі “чистого ісламізму” й противників будь-яких реформ. Улемісти вимагали відокремлення Туркменістану від Росії й об’єднання всіх мусульман у єдину мусульманську державу під егідою Туреччини.

Щодо Казахстану, то тут на базі оренбурзького осередку кадетської партії на І-му Всекиргизькому з’їзді наприкінці липня 1917 р. оформилась партія “Алаш”, яка висувала гасло автономії Казахстану і виступала за поступове реформування патріархально-феодальних порядків у демократичному напрямку. Це забезпечило партії широку соціальну підтримку – від байської верхівки до аульських низів.

Тимчасовий уряд змушений був піти назустріч окремим вимогам національно-визвольних рухів, які, проте, не виходили за межі програми кадетської партії. Так, 6 березня 1917 р. був оприлюднений маніфест про відновлення автономії Фінляндії, а у відозві від 17 березня Тимчасовий уряд висловився за “відновлення незалежності Польської держави, утвореної з усіх земель, заселених переважно польським народом”. Але водночас робилося застереження, що майбутнє Польської держави має бути пов’язаним з Росією “вільним військовим союзом”.

Решта пригноблених колишньою імперією націй мала задовольнитися дозволом міністра народної освіти О. Мануйлова на запровадження рідної мови у початковій школі та відкриття національних приватних гімназій. Розгляд проблеми національно-територіальної автономії та федералізації Росії відносився до компетенції майбутніх Установчих зборів, що не могло задовольнити навіть найскромніші побажання литовців і українців, молдаван і грузинів, білорусів і вірмен. Така національна політика Тимчасового уряду призвела не лише до його повалення у жовтні 1917 р. більшовиками, але й сприяла утворенню на уламках Російської імперії 13 держав. Стати справді незалежними від колишнього імперського центру спромоглися Польща, Фінляндія і три країни Балтії. В інших регіонах утвердилася диктатура більшовицької партії. Створена нею Радянська Росія об’єднала навколо себе сім псевдодержав, в тому числі й Українську СРР. Попри незалежний статус владні структури національних республік являли собою регіональні відгалуження єдиної системи влади. Конгломерат восьми держав в одній країні існував недовго. Наприкінці 1922 р. з’явилася єдина держава з безнаціональною назвою – Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). У неофіційному спілкуванні її сусіди зберегли стару назву – Росія, яка більше відповідала реальності.

Як і Російська імперія СРСР був також утворений насильницьким шляхом. Понад те, під фундамент нової держави було закладено міну уповільненої дії, оскільки в ході утворення СРСР національні інтереси були підпорядковані класовим, політичним. Це пояснювалось тим, що лідер більшовиків В.Ленін хотів об’єднати зусилля народів з тим, щоб реалізувати ідею соціальної справедливості, класової солідарності, світової революції.

На відміну від інших імперій новітньої доби історії, які занепадали протягом поступового перетворення їхніх колишніх митрополій на “нормальні” нації та національні держави, царська, а потім і радянська імперії розвалилися до виникнення сучасної російської нації і російської національної держави. Основним чинником розпаду імперії у 1917 р. і СРСР у 1991 р. виявився конфлікт між імперською державою і російською нацією, що народжувалася. В обох випадках “Росія” сприяла краху “імперії”. Це дає змогу зробити висновок, що обом імперіям не вдалося вирішити “російське питання” – мабуть, найважливіше з національних питань, що вимагали свого розв’язання в цих імперіях.

Іншим важливим чинником краху російської та радянської імперій, як ми вже зазначали, був їхній надекспансіонізм. Імперії встановили гегемонію над народами й територіями, що відмовлялися визнати за Росією та СРСР вищий ступінь цивілізованості, сучасніші форми економіки й управління, тобто якості, без яких імперія без примусу не може здійснювати владу. Для підтримання гегемонії за браком таких якостей доводилося невиправдано часто вдаватися до насильства. Внаслідок цього російське панування лягало важким тягарем на російський народ, що у свою чергу посилювало відчуження росіян від “своєї” держави. Це створювало додаткові перешкоди на шляху формування сучасної російської нації.

Якщо надекспансія була основним чинником розпаду Росії імперської, то крах СРСР прискорив інтернаціоналізм (у московському тлумаченні), що його практикував СРСР. Насіння неминучого колапсу СРСР було посіяне в часи його найбільшого військово-політичного тріумфу – в період Другої світової війни і після неї.

Проголошення суверенітету Росії 12 червня 1990 р., як відзначав “радянолог” Джордж Кеннан, не лише “поставило російську націю в один ряд з іншими периферійними утвореннями колишнього Радянського Союзу”, а й “створило смертельну загрозу самому існуванню Радянського Союзу”. Радянський Союз ставав “порожньою оболонкою, без народу, без території, з суто теоретичною ідентичністю”.

3. Утворення Співдружності Незалежних Держав. Основні етапи становлення, робочі органи, принципи та механізм функціонування СНД. Після того, як на початку 1990-х рр. переговори щодо підготовки нового Союзного договору зайшли в глухий кут, об’єктивний процес виходу республік зі складу СРСР та утворення незалежних держав став реальним фактом. 8 грудня 1991 р. в резиденції білоруського уряду Віскулі керівники Білорусії, Росії та України підписали Біловезьку угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Республіка Білорусь, Російська Федерація і Україна як держави-засновниці СРСР, котрі підписали Союзний договір 1922 р., констатували, що “Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування”. Угода була відкритою для всіх держав-членів колишнього СРСР, а також для інших держав, що поділяють її цілі і принципи.

21 грудня 1991 р. в Алма-Аті відбулася зустріч глав 11 суверенних країн зі складу республік колишнього СРСР, на якій було прийнято протокол до Угоди про утворення СНД у складі Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, РФ, Таджикистану, Туркменистану, Узбекистану й України. Було ухвалено рішення про створення вищих органів СНД – Ради глав держав та Ради глав урядів. Крім того, було підписано декларацію, якою підтверджувалась рівноправність учасників нового утворення, прихильність до співробітництва в економічній сфері, гарантії виконання зобов’язань колишнього СРСР. У декларації зазначено, що СНД не є ні державою, ні наддержавним утворенням. Грузія певний час залишалась спостерігачем, але 9 грудня 1993 р. приєдналась до СНД.

22 січня 1993 р. на засіданні глав держав СНД в Мінську було прийнято Статут СНД. Метою СНД визначались: співробітництво в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній, культурній та інших сферах; всебічний і збалансований економічний і соціальний розвиток держав-членів; забезпечення основних прав і свобод людини; мирне вирішення суперечок і конфліктів між державами СНД тощо. Основними принципами задекларовано: поважання суверенітету держав-членів, непорушність державних кордонів, територіальну цілісність, незастосування сили чи загрози силою, невтручання у внутрішні справи, врахування інтересів одне одного і організації в цілому. Стаття 12 Статуту вказувала на можливість використання збройних сил у порядку здійснення права на самооборону індивідуальну чи колективну.

Вищим органом СНД є Рада глав держав, яка обговорює і вирішує принципові питання діяльності держав-членів у сфері їхніх загальних інтересів; збирається на засідання два рази на рік; за ініціативою одного з членів може бути проведено позачергове засідання. Рада глав урядів координує співробітництво органів виконавчої влади держав-членів в економічній, соціальній та інших сферах загальних інтересів. Рішення Рад глав держав і глав урядів приймаються консенсусом.

Постійно діючим виконавчим, адміністративним і координуючим органом Співдружності є Виконавчий комітет СНД на чолі з Виконавчим секретарем СНД, який призначається Радою глав держав. Згідно квітневих (1999 р.) рішень Ради глав держав СНД кожна держава-учасниця самостійно вирішує питання про участь у будь-якому з органів СНД, а обов’язковими для неї визнаються лише ті рішення, учасником яких вона є.

Ініціатори створення СНД не мали чітко опрацьованої концепції цього об’єднання. Самі учасники до Співдружності поставилися по-різному: Росія вбачала в ній перехідний етап на шляху до реінтеграції, для решти СНД стала засобом досягнення національної незалежності та зміцнення державності. Певною мірою СНД забезпечило мирні умови для цивілізованого “розлучення” республік колишнього СРСР. Надалі, насамперед зусиллями російської дипломатії, було активізовано інтеграційний процес. СНД мала перебрати на себе основні координуючі функції економічного та господарського характеру. Почалося активне напрацювання відповідних документів і актів, що мали регламентувати її діяльність. Загалом було прийнято понад 1000 багатосторонніх документів, однак реальні практичні наслідки мають менше третини підписаних документів, інші - фактично залишаються недієздатними.

В Росії та за її межами можна часто почути думку, що Росія після 1991 р. є “штучним утворенням”, оскільки ніколи в історії не існувала в теперішніх кордонах. Це правда, але те ж саме можна сказати й про багато інших держав сучасної Європи, не кажучи вже про Азію та Африку. До 1990 р. не було Німеччини в її нинішніх кордонах. Та Польща, що утворилася 1945 р., ніколи раніше не існувала. Туреччина, чиї обриси на карті всі, крім курдів, вважають природними й “нормальними”, розглядалася у 1920-х рр. як “штучне” породження у ході облаштування колишньої Османської імперії. Певна річ, в усіх цих випадках вимагалася глибока й болісна переоцінка цінностей, перш ніж відповідні народи дійшли згоди про те, якими мають бути Німеччина, Польща чи Туреччина.

Ці приклади дають змогу оцінити важливість проблеми ідентифікації сучасної Росії. Адже сьогодні політики і впливові аналітики в Москві приділяють набагато більше уваги тому як повернути Мінськ, Астану чи Київ, ніж, наприклад, тому, як не “втратити” Казань, підкорену Москвою в середині ХVІ ст. Вони більше думають про реставрацію імперії і менше – про побудову власної національної держави. Можливо, вони реалісти: перша імперія існувала кілька сторіч, друга – 70 років, тоді як перша республіка – єдиний період демократії, який був у Росії до падіння СРСР, - протрималася всього лише вісім місяців (з лютого по жовтень 1917 р.). Проте реставратори імперії, можливо, помиляються. Вони повторюють фатальні помилки своїх царських та радянських попередників, які, як сказав Г.Кіссінджер, страждали на “російську манію нових завоювань”. І лише мало хто “зумів збагнути, що для Росії розширення території веде до подальшого ослаблення”, адже комуністична імперія впала, загалом, з тих само причин, що й царська.

Звертатися до царського й радянського минулого сучасні російські еліти змушує не тільки “манія завоювань”, а й неувага до життя пересічних росіян. Коли О.Солженіцин стверджує, що російської нації сьогодні не існує, згадуються слова Р.Пайпса, який твердив, що події жовтня-листопада 1917 р. являли собою факт “нестановлення російської нації”, бо як інакше пояснити успіх російських більшовиків, котрі розглядали Росію, “як трамплін до світової революції”. Симптоматичним у цьому зв’язку є запис, що його зробив у своєму щоденнику російський історик Юрій Готьє 22 січня 1918 р.: “ Що це за нація, яка дозволяє проводити на собі такі експерименти ?”.

Колишній посол США в СРСР Джек Ф. Метлок у своїх спогадах переконує своїх читачів, що “Росія більше не в змозі дозволити собі імперію, хоч би як вона силкувалася її відновити. Якщо ХХ століття і навчило нас чогось, то це того, що імперія – важкий тягар”. Він також відзначає аспект, який, хоч як це дивно, не помічають ті, хто мріє про реставрацію імперії: ймовірний опір колишніх республік. На думку Метлока, для Росії “основним питанням є утворення своєї нації... Росія повинна, зрештою, або реформуватись, або розвалитись”.

1991 р. здавалося, що Росія вестиме за собою весь пострадянський простір у розумінні економічних реформ і демократизації, так само, як раніше Росія була рушійною силою радянізації. Ті росіяни, які не прийняли розпаду комуністичної імперії, але підтримали демократію й ринкову економіку, не без підстав сподівалися, що політична і культурна зверхність Росії у процесі дерадянізації дасть змогу реставрувати Російську імперію – цього разу в ліберальному чи “західному” вигляді. Але такий шанс міг би з’явитися тільки в разі незворотності економічних і політичних реформ у самій Росії. На жаль, цього не сталося. Натомість маємо Росію, що вибудовує, напевне, комфортну для еліти модель авторитарно-бюрократичного абсолютизму, де демократичні та громадянські інститути вже набули суто декоративного вигляду.

4. Інтеграційні об’єднання на терені Співдружності Незалежних Держав. Практично від самого початку створення СНД, переважно зусиллями російської дипломатії, ініціюються різноманітні інтеграційні проекти. Найбільш масштабними в рамках СНД є проекти з розвитку багатостороннього співробітництва у військово-політичній та економічній сфері. 15 травня 1992 р. в Ташкенті Вірменія, Казахстан, Росія, Таджикистан і Узбекистан підписали Договір про колективну безпеку. Згодом до нього приєднались Білорусь, Азербайджан, Грузія й Туркменистан.

24 вересня 1993 р. у Москві глави дев’яти держав – Азербайджану, Казахстану, Вірменії, Білорусі, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану та Узбекистану – підписали Договір про створення Економічного союзу. 24 грудня 1993 р. до договору приєднався Туркменистан, 15 квітня 1994 р. як асоційований член до нього приєдналася Україна. Тоді ж главами держав СНД було підписано угоду про створення зони вільної торгівлі країн СНД. 6 січня 1995 р. було укладено угоду про Митний союз між РФ та Республікою Білорусь, до якої згодом приєднався Казахстан. 29 березня 1996 р. у Москві був підписаний Договір між Білоруссю, Казахстаном, Киргизстаном та РФ щодо поглиблення інтеграції в економічній і гуманітарній сферах. Однак переговори країн-учасниць про вступ до СОТ та входження до цієї організації Киргизстану відсторонили завдання формування Митного союзу і навіть зони вільної торгівлі на невизначений термін.

Найбільший прогрес у гармонізації митної політики і формуванні спільного митного простору, як і у галузі військово-політичного співробітництва, був досягнутий лише у відносинах РФ з Білоруссю, коли 2 квітня 1996 р. сторони уклали договір про створення Співтовариства, а 8 грудня 1999 р. - Союзної держави Росії та Білорусі.

Однак загалом, в силу суттєвих розбіжностей в інтересах та політиці країн-учасниць СНД, концепція Економічного союзу, яка була закладена в Договорі 24 січня 1993 р., залишилася нереалізованою. Всередині самої СНД мали місце і нині продовжуються процеси подальшої диференціації, формування формальних і неформальних, тимчасових і більш стійких коаліцій держав. Цей процес отримав суттєвий імпульс у зв’язку з оформленням Центральноазіатського союзу (Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Узбекистан) та формуванням у 1997-1999 рр. об’єднання ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова), яке у 2002 р. набуло офіційного статусу міжнародної організації.

В Росії створення ГУУАМ було сприйнято як спробу п’яти колишніх радянських республік вийти з-під опіки Кремля. Російській дипломатії у відповідь на розвиток дезінтеграційних процесів кінця 1990-х рр. вдалося певною мірою протиставити новостворене Євразійське економічне співтовариство (ЄврАзЕС), яке, за задумом організаторів, мало стати новим потужним інтеграційним центром в рамках СНД. ЄврАзЕС, створений у жовтні 2000 р. РФ, Білоруссю, Казахстаном, Киргизстаном і Таджикистаном для прискорення реалізації Договору про Митний Союз та Єдиний економічний простір 1999 р. між п’ятьма країнами, від самого початку свого існування виступав у якості своєрідної матеріалізованої версії ідеологем євразійства, популярних в російському політичному дискурсі. Судячи зі складу учасників ЄврАзЕС (а до нього було залучено країни, що складали найбільш виражену “клієнтелу Кремля”), він постав як альтернатива іншому об’єднанню пострадянських держав - ГУУАМ (щоби зруйнувати його, Україні та Молдові надали навіть статус спостерігачів у ЄврАзЕС).

Про те, що ЄврАзЕС є передовсім російським геополітичним проектом, прямо заявляв тодішній голова російського уряду М.Касьянов. Під час візиту до Москви свого українського колеги, Касьянов не приховував, що вступ України до ЄврАзЕС економічно невигідний для Росії, бо за такого сценарію знизиться доходна частина державного бюджету його країни. Але ця жертва, за логікою російської сторони, виправдана з огляду на “інтереси геополітичного партнерства” двох країн.

Не досягнувши, врешті, згоди України на вступ до ЄврАзЕС, наполегливі кремлівські реінтегратори на початку 2003 р. запропонували ще один нібито економічний, а насправді, геополітичний проект під назвою Єдиний економічний простір (ЄЕП), куди мали увійти РФ, Білорусь, Казахстан і Україна. Задля успішної його реалізації російський президент В.Путін навіть відмовився від головування в Раді глав держав СНД, передавши його Л.Кучмі – президенту держави, що є всього лиш асоційованим членом СНД. Розпочавши створення ЄЕП, Росія виходить із необхідності відтворення на євразійському просторі з участю України фактичної альтернативи ЄС – моделі ЄЕП, яка поєднувала б у собі механізми не лише зони вільної торгівлі (як того бажає Україна), а й більш глибокої інтеграції – митного союзу, гармонізацію законодавства і в кінцевому підсумку – перехід до спільної валюти.

Навряд чи слід когось переконувати у тому, що зазначений рівень інтеграційних процесів виходить за межі суто економічного співробітництва. Її реалізація передбачає обов’язкову політичну інтеграцію чотирьох країн, а відтак – і відповідну зміну стратегічної парадигми нашої держави. За нашими переконаннями, позиція Росії, незалежно від того, як вона презентується політичним керівництвом РФ, зводиться насамперед до зазначеної цілі. Це, з погляду стратегічних прагнень Російської Федерації, нині визначальне. “Для того, щоб інтеграція в ЄЕП пішла далі декларацій, - писав 2003 р. впливовий російський часопис “Эксперт”, - самого економічного інтересу замало. Країни-учасниці, і насамперед Україна, мають для себе визначити нову політичну парадигму”.

Відповідна позиція була аргументована і віце-спікером Державної Думи РФ В.Жириновським: “Нам, усім чотирьом країнам – Росії, Україні, Білорусії та Казахстану – вигідно, - відзначив він в одному зі своїх інтерв’ю, - посилити процес утворення економічного союзу з переходом у політичний, а далі – утворити союзну державу .., що матиме спільну Конституцію”. Ці та подібні їм “ідеї” не є чимось новим, оскільки загальновідомо, що саме цивілізованого “розлучення” України та Росії й не бажає допустити впливова російська політична еліта, яка разом з переважною більшістю пересічних росіян свято переконана в тому, що у розпаді СРСР і нинішніх негараздах Росії винна Україна; що незалежна Україна є геополітичною аномалією і загрозою Росії; що Росія без України є геополітично незавершеною і не може відродитися як велика держава; що російський і український народи – це єдине ціле з однією вірою, однією мовою і їх возз’єднання є лише питанням часу; що мета возз’єднання росіян і українців – створення єдиного наднароду, з яким рахуватиметься і перед яким тремтітиме Європа і світ.

5. Розвиток українсько-російських міждержавних взаємин у пострадянську добу. Важливість України для РФ полягає не лише в ностальгії за імперією. Суть стратегічних інтересів Росії полягає в тому, що територією України проходять життєво важливі для РФ транспортні транзитні шляхи (газо- і нафтопроводи, автомагістралі та залізниці), що з’єднують її з Центральною і Західною Європою. Саме через Україну пролягає найкоротший для Росії шлях до регіонів, в яких вона намагається зберегти свої присутність та вплив - Балкани, Середземномор’я та Придністров’я.

Спроби закласти нові засади у фундамент відносин між Україною та Росією були здійснені ще у серпні 1990 р., коли представники українського парламенту, згуртовані у фракцію “Народна рада”, та їхні партнери з блоку “Демократична Росія” російського парламенту, підписали “Декларацію принципів міждержавних відносин між Україною та РРФСР”, що базувалася на Деклараціях про державний суверенітет України і Росії.

Цей документ підтвердив безумовне визнання України та Росії як суб’єктів міжнародного права, “суверенну рівність” обох країн; принцип невтручання у внутрішні справи одна одної і відмову від застосування сили у їхніх відносинах; непорушність існуючих державних кордонів між обома державами і відмову від будь-яких територіальних претензій; гарантування політичних, економічних, етнічних і культурних прав представників народів РРФСР, що мешкають в Україні.

Ці принципи були закладені в офіційний договір між Росією та Україною, підписаний головами парламентів республік Б.Єльциним і Л.Кравчуком у Києві 19 листопада 1990 р. Особливий акцент у цьому документі зроблено на взаємному визнанні територіальної цілісності обох держав у їхніх кордонах у межах СРСР. Характерно, що обидва парламенти ратифікували Договір протягом кількох днів, хоча в Москві вже тоді висловлювалися сумніви щодо доцільності дотримання його положень у частині, що стосувалася належності Україні Криму. Після проголошення Україною незалежності до кримської проблеми додалися питання подальшої долі Чорноморського флоту, умов постачання в Україну з Росії енергоносіїв, розподілу активів колишнього СРСР тощо.

Основною больовою точкою російсько-українських відносин є проблема Криму та Чорноморського флоту. Причиною винесення кримського питання на державний рівень стали дії російської парламентської комісії у закордонних справах, яка у січні 1992 р. у своєму проекті резолюції запропонувала парламенту Росії оголосити рішення Президії Верховної Ради СРСР щодо передачі Кримської області зі складу РРФСР Українській РСР від 19 лютого 1954 р. недійсним. 21 травня 1992 р. закрита сесія російського парламенту оголосила рішення від 19 лютого 1954 р. таким, що “не має законної сили з моменту прийняття”. А 9 липня 1993 р. російський парламент ухвалив ще одне деструктивне рішення – постанову про “російський федеральний статус” м.Севастополь.

Таким чином, Крим у руках російської сторони перетворився на засіб тиску на Україну на міждержавних переговорах про долю Чорноморського флоту (ЧФ). ЧФ, хоч давно і втратив своє стратегічне значення, становив для обох сторін певний інтерес, адже він нараховував 45 великих надводних кораблів, 28 підводних човнів, 300 середніх і малих суден, 151 літак і 85 вертольотів палубної авіації, що становило майже 10 % усього флоту колишнього СРСР вартістю понад 80 млрд. дол. США.

Численні російсько-українські переговори з приводу статусу Криму і ЧФ тривалий час мали однаковий сценарій та результат, бо засвідчували скоріше наміри сторін, аніж конкретні шляхи розв’язання “кримського вузла”. Вистояти в умовах жорсткого пресингу російської сторони дали можливість, з одного боку, конструктивна, гнучка політика керівництва України, з іншого – підтримка міжнародної спільноти, у тому числі Ради Безпеки ООН та США, які на офіційному рівні критикували позицію Росії у кримському питанні, кваліфікуючи її як порушення міжнародних норм і угод.

Спробою розв’язати існуючі протиріччя стало підписання 30 травня 1997 р. Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між РФ і Україною. Цей документ мав врегулювати та вирішити цілу низку принципових питань:

- забезпечити рівноправне й беззастережне визнання один одного як стратегічного партнера із співробітництва у різних сферах;

- визнати територіальну цілісність України й підтвердити легітимність і непорушність існуючого між Україною та РФ кордону;

- заперечити використання одна проти одної сили, у т.ч. економічних та інших важелів тиску, підтвердити невтручання у внутрішні справи сторін, дотримання прав людини;

- гарантувати захист етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин;

- вирішити питання про поділ Чорноморського флоту і статус Севастополя (флот та його інфраструктура були поділені між РФ та Україною порівну, крім того, Росія викупила непотрібні Україні кораблі. – М.Д.);

- врегулювати проблему взаєморозрахунків щодо зовнішнього боргу України перед РФ (Україні було практично списано зовнішній борг в рахунок оплати РФ за 20-річну оренду бази ВМФ у Севастополі. – М.Д.);

- забезпечити нормалізацію українсько-російських торговельно-економічних відносин та розв’язати питання гарантованого постачання Україні енергоносіїв.

Проте договір не зняв і неспроможний був зняти усієї гостроти проблем, що накопичувалися століттями. Російський політичний істеблішмент, а точніше його найагресивніше налаштована частина сприйняла цей документ як стратегічну поразку. Послідовна у своїх антиукраїнських позиціях “Независимая газета” відзначила цю подію розлогою публікацією під виразним заголовком “Российско-украинский договор: обман века”. Ця тема продовжувала нагнітатися й упродовж усього наступного періоду. Так, у січні 2001 р. ця сама газета опублікувала на двох шпальтах статтю відомих російських політиків К.Затуліна і О.Севастьянова, автори якої доводили, що ратифікація російським парламентом базового Договору призвела до “агонії російських інтересів і впливу на Україну”.

Які аргументи висуваються на користь зазначеної точки зору? Їх кілька. Передусім – це питання кордонів. “Йдеться, - відзначають автори статті, - про юридично закріплене відторгнення від Росії значних історично і стратегічно важливих територій (не лише Криму або, скажімо, коси Тузла, а й колишніх земель війська Донського, Донбасу тощо), заселених значною мірою, якщо не переважно, росіянами. Наслідком цього стало утвердження раніше єдиного російського народу як розділеної нації”. “Погодившись де-юре, - пишуть К.Затулін і О.Севастьянов, - із втратою значної частини своїх державоутворювальних земель і народу на користь іншої держави, під порожні розмови про “дружбу і партнерство” між Росією та Україною на роки і десятиліття вперед закладається міна під відносини між російським та українським народами”. Далі у статті йдеться про “український етноцид”, спрямований, як це намагаються довести автори вказаної статті, на позбавлення російських громадян, “їхньої національної ідентичності”. Однією з жертв цього “етноциду”, може стати “єдність православної церкви та віри”.

Бентежить не наявність таких думок у російському політикумі, а повна відсутність реакції офіційного Кремля на такі заяви, що лише посилює підозри щодо солідарності з подібними висловлюваннями вищого російського керівництва. Ослаблення України, свідоме викривлення її іміджу у свідомості пересічного громадянина Росії, - усе це вписується у загальну логіку геополітичної стратегії Росії. За оцінкою журналу “Эксперт”, “головний вектор російської експансії у ХХІ ст., можливо, на початку ХХІІ ст., - відновлення з тими або іншими поправками старого імперського формату (кордонів Російської імперії зразка 1903 року і Радянського Союзу зразка 1989 р.), відновлення лідерства у регіоні Середземномор’я, на Близькому Сході. Все це, звісно, не може бути воєнним захопленням... У ХХІ ст. експансія набуде ще більшою мірою поглибленого та витонченого характеру, можна передбачити, що вона буде не так ідеологічною, як надідеологічною, з приматом духовно-культурної та інформаційної складової”.

Навряд, що все, про що йшлося вище, може розвиватися без згоди офіційної Москви. Адже російська спільнота покладає великі сподівання на В.Путіна, а особливо на те, що він обов’язково реалізує своє кредо: “Росія може бути або великою, або вона не існуватиме взагалі”. Однак Україну не може не турбувати, що у зоні геополітичного впливу “Великої” Росії передбачається обов’язкова присутність України. Усвідомивши втрату впливу на держави Балтії й отримавши різке розширення американської присутності в Грузії та країнах Центральної Азії, Росія, тим більше, намагатиметься не випустити зі сфери впливу Україну.

Аналіз стану російсько-українських відносин за час, що минув після підписання базового політичного Договору, засвідчує тривожну тенденцію практично повного ігнорування російською стороною дотримання основних його засад. Це стало можливим не стільки через певну реанімацію імперських амбіцій Росії, скільки через слабкість політичної та економічної еліти України, що виявилась нездатною позиціонувати себе справді проукраїнською і такою, що віддана загальнолюдським, а не вузькоклановим цінностям та інтересам.

Тож не дивно, що Росія, маючи своїм важливим стратегічним завданням повернути Україну в орбіту свого геополітичного впливу, скористалася, наприклад, послабленням політичного режиму екс-президента України Л.Кучми внаслідок так званого “касетного скандалу”, що розпочався восени 2000 р. Від кінця 2000 – початку 2001 рр. компроміси з Росією (на шкоду національним інтересам України. – М.Д.), поступово витіснили традиційно незмінні українські позиції з принципових питань двосторонніх відносин.

Якщо спершу у “касетному скандалі” очевидним був “російський слід” (про це свідчить і натяк Л.Кучми на зустрічі з тодішнім грузинським президентом Е.Шеварднадзе у Мінську наприкінці 2000 р.), то з початком 2001 р. президентська сторона акцентувала увагу на виключно українській природі скандалу. Приховані від очей громадськості домовленості президентів України й Росії у квітні 2001 р. у Дніпропетровську означали категоричну підтримку Росією українського політичного курсу. Про ціну такої “підтримки” рядовий український громадянин міг лише здогадуватися.

У травні 2001 р. в українсько-російських відносинах з’явився новий дипломатичний “туз” – посол в Україні В.Черномирдін, за яким було закріплено ще й виконання за сумісництвом обов’язків спецпредставника В.Путіна з розвитку торговельно-економічних зв’язків між двома країнами. Насправді ж Чорномирдіна було призначено задля отримання контролю Росії над українською газовою інфраструктурою.

У перші місяці дипломатичної роботи колишній голова російського уряду спрямував зусилля на відновлення паралельної роботи енергосистем Росії та України, важливої складової дніпропетровських домовленостей президентів двох країн. Паралельна робота енергосистем була призупинена наприкінці 1998 – на початку 1999 р. за ініціативою російської сторони, оскільки на той час Україна заборгувала Росії близько 130 млн. дол. США. За два роки Росія зрозуміла, що припустилася необачної помилки, відгородивши себе від європейського ринку. Тепер Україна купує російську електроенергію і пропускає її через свою територію в Центральну і Західну Європу, не використовуючи при цьому на повну потужність власну енергосистему.

Економічна складова російської експансії в Україну не обмежується, звісно, наведеними вище прикладами. Головні акценти при цьому робляться на експансію російського капіталу. Згадуваний нами “Эксперт” 2002 р. прогнозував, що до 2005 р. 70 % продукції, виробленої в Україні, випускатиметься з участю російського капіталу. Що стосується військової сфери, то тут Росія відверто прагне “повернення до військового та військово-технічного співробітництва за стандартами, які склалися у відносинах між Росією та деякими державами СНД”.

Й, нарешті, ледь не основним важелем російської політики в Україні російські експерти вважають російське та російськомовне населення нашої держави, удавані утиски щодо якого досить часто є “вагомим” аргументом для виправдання втручання Росії у внутрішні справи України.

Таким чином, ідеться про три ключові позиції “нової політики” Москви щодо України. Ці складові видаються досить респектабельними з погляду норм міжнародних відносин. Тут уже не порушується питання кордонів. Тут ідеться про інше – про права людини, економічний прагматизм і співробітництво у військовій сфері. Щоправда, тривалий час поза кадром залишалися ще дві позиції – “приватизація” проросійськи налаштованої української еліти і виправлення єльцинської помилки щодо висунення “свого” кандидата на президентських виборах в Україні у 2004 р. та забезпечення його обов’язкової перемоги. З останнім, правда, в Росії не склалося, але годі й сподіватися, що після поразки “свого” кандидата В.Януковича, Москва облишить наміри отримати керованого нею президента України.

Насамкінець зауважимо, що від другої половини ХVІІ ст. й донині, надзвичайно важливим і, вже на жаль, традиційним знаряддям утримання України у сфері геополітичних інтересів Росії, вважається Російська православна церква та підпорядкована їй УПЦ Московського патріархату. Тобто, крім політичних, економічних та гуманітарних важелів впливу на Україну, Росія застосовує ще й такий специфічний інструментарій як релігія.

У світлі викладеного єдино вірним шляхом, що забезпечить державну незалежність України, збереже національну ідентичність українців і призведе, нарешті до підвищення добробуту нації, є стратегічний курс України на її інтеграцію до європейських та євроатлантичних структур. Будучи членом НАТО і ЄС або навіть однієї з цих організацій, Україна остаточно виходить із силового поля зовнішньої політики Росії, перестає бути об’єктом її неоімперської політики і знаходитиметься у сім’ї держав, які не зазіхатимуть на її незалежну державність. Жоден європейський політик, не говорячи про уряди країн – членів НАТО і ЄС, не виступає за розбудову “єдиної Великої” Німеччини, Польщі, Франції тощо, не вважає українців німцями, поляками, французами і не виношує планів включити їх до якогось наднароду. Набуття Україною членства у НАТО та ЄС знаходиться у повній відповідності з нормами сучасного міжнародного права, аніскільки не порушує законних інтересів Росії і не перешкоджатиме підтриманню і розвиткові нормальних українсько-російських відносин.

ЛЕКЦІЯ 2. КРАЇНОЗНАВЧА ХАРАКТЕРИСТИКА РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ (РФ)


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 |


Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.028 сек.)