АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

ДніпропетровськА державнА фінансовА АКАДЕМІЯ 8 страница

Читайте также:
  1. I. Перевести текст. 1 страница
  2. I. Перевести текст. 10 страница
  3. I. Перевести текст. 11 страница
  4. I. Перевести текст. 2 страница
  5. I. Перевести текст. 3 страница
  6. I. Перевести текст. 4 страница
  7. I. Перевести текст. 5 страница
  8. I. Перевести текст. 6 страница
  9. I. Перевести текст. 7 страница
  10. I. Перевести текст. 8 страница
  11. I. Перевести текст. 9 страница
  12. Il pea.M em u ifJy uK/uu 1 страница

 

Раніше торгові шляхи “Великого шовкового” тримали в руках купці Согду (Самарканда, Фергани, Шашу, Кешу тощо), але на початку VІІІ ст. квітучу середньоазіатську торговельну цивілізацію знищили араби, які почали дерти з купців астрономічні побори за перехід через Іран - і тоді ініціативу перехопили єврейські купці-рахдоніти, які спробували возити шовк із Китаю через Хазарію і Північне Причорномор'я прямо до Європи. Крім того, араби несподівано виявили інтерес до хутра, а поблизу воно було лише на Русі (яка продавала його до Візантії) та на півночі Східної Європи (землі чудь, меря тощо). В Західній Європі хутра не було (тільки королі носили горностаєві мантії), отже “хутровий шлях” до халіфату проліг від Ками через Волгу й Каспій - знову ж таки через Хазарію. Для процвітання єврейським купцям потрібен був контроль над Хазарією та Руссю, тож не дивно, що в Ітілі та Києві на рубежі VІІІ - ІХ_ст. виникли могутні іудейські общини.

 

Китай після кривавого заколоту Ань Лушаня (756 - 763) лежав у руїнах і продавав шовк за безцінь, тому досить швидко купецькі факторії рахдонітів накопичили фантастичні багатства, найняли для охорони караванів і складів могутні загони професійних вояків-головорізів, а в перших роках ІХ ст. мудрий єврейський лідер Обадія (“який боявся Бога і шанував закон”6) здійснив шаблями найманців у Хазарії кривавий державний переворот. Заляканого хакана примусили одружитися з єврейкою (у євреїв родовід вівся по жіночій лінії), і вже в наступному поколінні тюрко-єврейський хакан став іудеєм, але реальну політичну владу в державі захопив лідер рахдонітської общини - ха-мелех (“цар”). Що ж до хакана, то він перетворився на харизматично-релігійного сакрального живого бога, який не мав ніякої влади, а його іменем правив цар. Хакан став своєрідним талісманом іудейської Хазарії, якого боготворили, коли країна процвітала, і вбивали за перших негараздів, замінюючи сином чи братом.

 

Хазарські тюрки не підкорилися рахдонітам і втекли до печенігів, в орді яких завжди цінували досвідчених вояків, але хазарам тікати було нікуди - і рахдоніти стали їхніми жорстокими поневолювачами.

 

Єврейські купці продавали все і всім (із Китаю на Захід везли шовк, із Великої Пермі (Біармії) та Русі до арабів - хутра й рабів і т. ін.), а на зароблені кошти наймали професійних вояків (із печенігів, мусульман, слов'ян, русів_ - до 12 тис. горлорізів) і смітили грішми на відпочинку. В країні панувала жорстока теократична іудейська диктатура. Що ж до корінних хазарів-язичників (іудаїзм не можна прийняти - іудеєм можна лише народитися), то вони не вирізнялися войовничістю і тому перетворилися на безправних пасинків на власній батьківщині. З них здирали фантастичні побори, їхніх дочок перетворювали на одалісок, які тішили у вертепах Ітіля багатих і розбещених рахдонітів. За найменший вияв непокори зухвальцям на місці рубали голови непереможні царські гвардійці-найманці, котрі за високу платню служили іудейським хазяям на совість.

 

Міць іудейської Хазарії зростала. У 889 р. вона перемогла печенігів, потім завоювала Волзьку (Камську) Болгарію, а в 940 р. іудейський цар Песах поставив на коліна Київську Русь (де правили скандинавські конунги-варяги), примусивши руських князів здати переможцям усю зброю*У “Повісті врем'яних літ” факт принизливого роззброєння Русі літописець прикрасив, але фразами про “двогострість руських мечей” та “одногострість” хазарських шабель не прикрити той факт, що хазари отримали “от дима меч”. Див.: Повість врем'яних літ. К., 1990. С. 24.>. Іудейська Хазарія перетворилася на грандіозного торговельно-грабіжницького спрута. Вона повністю контролювала всі купецько-транзитні шляхи Східної Європи, висмоктувала данину з печенігів, гузів, русів і варягів, русичів-слов'ян, аланів, волзьких болгар і хазарів. Та незабаром химерну імперію вразила криза, що призвела її до повного краху.

 

Причин занепаду було кілька. Китай після падіння династії Тан і низки усобиць повернувся до політики конфуціанської самоізоляції (династія Сун) і припинив експорт шовку. Занепад Багдадського халіфату позбавив рахдонітів щедрих покупців рабів і хутра, а поневолені народи, відчувши, що фінансова стабільність (а отже й військова могутність найманого війська) іудейського каганату похитнулася, почали дедалі активніше боротися з рахдонітською диктатурою. До цього додалася екологічна катастрофа.

 

У Х ст. із Північного Причорномор'я перемістилися на північ дощові вітри Атлантики. Від цього повноводнішою стала Волга і підвищився рівень Каспійського моря (яке отримує з Волги 81 % своєї води). Наступ моря призвів до втрати райської заплави, під водою опинилися чудові рибні угіддя й луки, залило підвали, попливли фундаменти жител.

 

Економіка, політика й екологія Хазарії потрапили у глибоку кризу, й у 965 р. ослаблу імперію розгромив київський князь Святослав.

 

“Іде Святослав на Козари. Слишавше же Козарє, изидоша протіву с князєм своїм каганом, і ступішася біті; і бивши брані межи імі, одолє Святослав Козаром і город їх Белувежю взя”7.

 

Хазари, побачивши грізних русів, розбіглися (бо ненавиділи гнобителів-рахдонітів не менше русичів), найману гвардію вої Святослава знищили, а ненависних рахдонітів вирізали. У 966 р. агонізуючий каганат добили тюркомовні огузи Середньої Азії, яких у свою чергу тіснили зі сходу кипчаки (половці).

 

Другий тюркський каганат кок-тюрк (“блакитних тюрків”, 678 - 742). Взявши покірних тюркютів на службу, Тани оселили їх південніше Гобі впереміш з іншими кочовими тюркомовними племенами, використовуючи цю першо-класну бойову кінноту для масштабних завоювань. Поступово із суміші тюркютів, татабів, едізів, уйгурів та залишків інших етносів у спільних походах склалася нова етнічна спільнота, яка дістала назву кок-тюрк (“блакитних тюрків”). Матеріально жили вони непогано і 50 років віддано служили династії Тан, для котрої здобували перемоги від Примор'я до Середньої Азії, але з 660-х років справами Китайської імперії почала заправляти жахлива У Цзетянь. Тюрків перестали вважати за людей, бойових генералів замінили гнучкі конфуціанці-царедворці, а тих, хто протестував, відправили у відставку або просто знищили. Горді степняки вважали себе людьми, а не рабами, тому плазувати перед чванливими сановниками не стали, а повстали в 679 р.

 

“Весь тюркський народ так сказав: “Я був державним народом, де моя держава? Для кого добуваю я держави інші?... Народом був я, що мав кагана, - де мій каган? Якому кагану віддаю я працю й сили?... Краще загубимо самі себе і викоренимо”. І вони почали йти до загибелі”8.

 

Повстанців було не більше 12 тис., тому шансів на перемогу в них не було. Три роки китайці методично вирізали незгодних, але в 682 р. “бунтівників” очолив агресивний хан зі славетного роду Ашина Кутлуг (682 - 693), який здійснив неможливе. Використавши момент, коли Китайську імперію лихоманило від безумних експериментів У Цзетянь, а більша частина танської армії воювала з Тибетом, кок-тюрк самі перейшли в наступ, що було несподіванкою для ворогів. За своє царювання Кутлуг здійснив 47 походів, дав 20 великих битв. “Ворогів він присилував до миру, тих, хто має коліна, він примусив схилити коліна, а тих, хто мав голови, - нагнутися”9. Померши в 693 р. в ореолі слави, Кутлуг залишив нащадкам відновлений степовий каганат кок-тюрк, який займав усю територію Монголії.

 

Китай утратив контроль над степом, а кагани Ашина продовжили завоювання: в 706 р. вони підкорили киргизів, у 710 - 711 рр. розгромили міцний каганат тюркомовних тюргешів (одного з п'яти племен дулу), а в 714 р. гарем кагана “блакитних тюрків” поповнила китайська принцеса.

 

Кок-тюрк наслідували своїх великих попередників тюркютів, занедбали продуктивне тваринництво і на правах орди почали жити поборами з сусідів. Іншим кочовим народам (карлуки, хулуву, нушибі, татаби, кидані, уйгури тощо) це не сподобалося, але їхній виступ у 717 р. “блакитні тюрки” потопили в крові, а напад 300-тисячного танського війська у 720 р. каган Більге відбив без проблем.

 

“Розумні” китайські стратеги розпочали похід узимку. Від лютих морозів полопалися тятиви на китайських луках і самострілах, а померзлих піхотинців латники-кавалеристи кок-тюрк перекололи списами. Для залякування підданих на майбутнє каган наказав у 722 р. вирізати всіх татабів (включаючи жінок і дітей).

_ 30 років степи від Тихого океану до Середньої Азії контролювалися державою “блакитних тюрків” - “Вічним Елем”. Почала бурхливо розвиватися відроджена тюрксько-степова культура, про що свідчать десятки кам'яних скульптур (балбалів), розкішна усипальниця хана Кюль-тегіна (732 р.) і надривний тюркський міф “Сай-Солонг”, казкова масштабність котрого перекриває всі наші уявлення про можливості гіперболи.

 

Проте кок-тюрк швидко полюбили розкіш, тому кривава диктатура “блакитних тюрків” висмоктувала з поневолених народів усі соки. Кілька десятиліть “Вічний Ель” (самоназва імперії кок-тюрк) тримався на терорі та воєнних перемогах, але всякому терпінню настає край, і в 742 р. знову повстали уйгури, басмали та карлуки.

 

Їм на допомогу прийшли китайці, армія яких після масштабної військової реформи 742 р. стала професійною. Кок-тюрк билися несамовито, але для перемоги на чотирьох фронтах сил не вистачило. За ними полювали як за дикими тваринами, розлючені сусіди прагнули вирізати поголовно всіх “блакитних тюрків”, і лише небагатьом пощастило втекти до Китаю, де їх із часом взяли на службу в прикордонну варту. “Вічний Ель” перестав існувати, але відновити панування над степом танцям не судилося.

 

Колишні союзники (басмали, карлуки й уйгури) розв'язали криваву боротьбу за “тюркську спадщину”. Басмали врешті-решт зійшли з політичної арени, карлуки укріпилися в Семиріччі та на Алтаї, а землі від Західної Маньчжурії до Джунгарії дісталися уйгурам. У 747 р. на політичній карті Азії утворився Уйгурський каганат на чолі з ханами з роду Яглакар.

 

Уйгурський каганат (747 - 847).

 

Уйгури розмовляли тюркською мовою, кочували “з огляду на наявність трави й води”10 між річками Орхон і Тола, вирізнялися войовничістю. На відміну від тюркютів вони були рудоволосими європеоїдами і вважали себе нащадками дівчини, що віддалася вовкові.

_ Уйгури вважалися численним і відносно багатим кочовим народом, але соціальна неорганізованість, анархічність суспільних структур довго не давала їм можливості досягти успіхів у політичних змаганнях. Будучи одним із телеських племен, уйгури, всупереч власним прагненням, змушені були протягом століть залишатися на других ролях у різних каганатах.

 

Загибель кок-тюрк звільнила степи від жаху перед непереможними ханами Ашина, й у 747 р. уйгурський хан Моянчур (746 - 759) заснував новий могутній каганат - номадичну імперію уйгурів (747 - 847), яка займала територію від Алтаю до гір Великого Хінгана, від “Великого Китайського муру” до озера Байкал.

 

У жорстоких війнах уйгури розбили карлуків і киргизів, а коли Тани самі запросили степняків до Китаю для придушення заколоту Ань Лушаня (755 - 762), уйгури нажилися пограбуванням беззахисних китайських міст і сіл. Лише печенігам пощастило успішно відбити агресію молодого уйгурського каганату.

 

Владу Моянчура визнали кидані, татаби, кібі, татари, долемань, дубо, байирку та ін.; киргизи сплачували йому данину соболями, а тибетці насилу витримували натиск уйгурів на своїх північних кордонах, проте, втягуючись у світові культурно-господарські зв'язки, степняки чимдалі частіше відчували примітивність власних релігійних вірувань, які не могли конкурувати з розробленими ідеологічними системами Китаю, Ірану чи Індії. Бажання увійти в “цивілізоване співтовариство” на рівних правах з іншими великими цивілізаціями Євразії спонукало уйгурів шукати в сусідів придатні релігійно-філософські системи. Оскільки ворожнеча з Китаєм унеможливлювала будь-які ідеологічні запозичення з “Піднебесної”, степняки звернули увагу на захід.

 

У VІІ - VІІІ ст. багато прозелітичних релігій намагалося поширити свій вплив на світ номадів, але не всім щастило. Візантійське християнство (халкедонітство) забороняло вживати в їжу кумис, чим абсолютно не влаштовувало степняків. Арабський халіф Хішам (724 - 743) спробував залучити до ісламу тюргешів, але їхній хан категорично відмовився ставати мусульманином, мотивуючи це тим, що “немає серед нас ані цирульників, ані ковалів, ані кравців; якщо вони дотримуватимуться наказів ісламу, то звідкіля вони добудуть засоби до життя?”11. Християни-монофізити боролися за збереження свого впливу в Африці й Вірменії, а вся енергія буддійських проповідників витрачалася на збереження буддизму в Індії, Тибеті, Китаї, Південно-Східній Азії, Кореї, Японії.

 

Із прозелітичних релігій активну пропаганду серед кочовиків вели у VІІІ ст. лише адепти несторіанства і маніхейства12. Долю майбутньої релігійної орієнтації Уйгурського каганату вирішила політика. Грізний Моянчур сповідував традиційне уйгурське язичництво (схоже на тюркютський поганський синкретизм). Його смерть уйгури сприйняли як величезну втрату, але оплакували кагана-засновника недовго: наступники розпочали жорстоку боротьбу за престол. Закордонні місіонери теж втяглися у внутрішні чвари, одначе принц, якого підтримували несторіани, програв боротьбу за владу. В 766 - 767 рр. каган Ідігянь прогнав із держави всіх християн і сперся на маніхейських проповідників. Такого шансу в прихильників “світлої віри” (маніхейства) ще не було, і “цар віри” (маніхейський патріарх, який таємно мешкав у Вавилоні) “наказав усім духовним і монахиням увійти в державу уйгурів проповідувати”13.

 

Ораторські здібності маніхейських проповідників (їхні “промови лилися, як спущена ріка”14) справили неабияке враження на кагана та уйгурську верхівку. Вони прийняли нову віру “і більша частина племені наслідувала їх”15.

 

Степняки навіть змушені були частково міняти свій уклад життя. Маніхейський канон передбачав пісні дні, коли можна було їсти лише овочі та фрукти - і уйгури почали в степах заводити городи (щоб не померти з голоду). В Уйгурії з'явилися осілі поселення, а заснований на березі р. Селенги в 758 р. Байбалик перетворився на справжнє місто - центр ремесел, торгівлі й культури. Маніхеї створили для уйгурської мови спеціальну писемність (на базі согдійського письма). В уйгурів з'явилися свої книги, монети власного карбування, кам'яні храми (кумирні) тощо. Здавалося, що “країна диких звичаїв, наповнена димлячою кров'ю, пере-творилася на країну, де споживають овочі, країна вбивств - на країну потягу до добрих справ”16, - але захоплення виявились передчасними.

 

За суттю своїх канонів маніхейство було вченням антисоціальним, самознищувальним. Воно вважало злом реальний світ, а добром - небуття, тому моральні закони “світлої віри” схвалювали все, що сприяло розкладу й загибелі нашого поганого (з їхньої точки зору) буття. Співчуття заміняла жорстокість, замість радощів проповідувався сум, замість родини - аскетизм і розпутство, замість правди - брехня тощо. Проявом зла оголошувалися любов і кохання, дружба й добробут, краса й почуття. За такі проповіді в “цивілізованих країнах” маніхеїв переслідували як єретиків, і прагнення реваншу, що вирувало в серцях гнаних, цілком зрозуміле, але, прорвавшися до влади, маніхеї продемонстрували такий шалений фанатизм і нетерпимість до іновірців, що перевершили всі жорстокості, застосовувані проти них досі.

 

Буддистів маніхеї оголосили шанувальниками сатани, а християн, конфуціанців, шаманістів, даосів, бонців почали, вперше в історії Степу, знищувати за їхні релігійні погляди. В каганаті зруйнували всі неманіхейські святині, а у власних кумирнях “жерці світла” зображували Будду сатаною, що миє ноги Мані. В 768 р. уйгури силою примусили китайців встановити в країні маніхейські кумирні.

 

Більшість уйгурів залишалися нормальними людьми. Усвідомити, що вкритий травами степ, вірний кінь, дружина й діти є уособленням зла, вони не хотіли, а зрозуміти філософські абстракції боротьби Світла з хаотичною Темрявою - не могли. До життя в канонах маніхейства тягнулася лише державна верхівка, але це, з одного боку, породило ідейний розкол між ханами й народом, а по-друге, сприяло фізичному виродженню правлячої верхівки каганату. Уйгурська міць занепала, й у 780 р. маніхейська община здійснила відкритий державний переворот: владу хана обмежила рада племінних старійшин (найвпливовішими серед них були вожді народу едізів). Вони обирали кагана з роду Яглакар, але його владні повноваження обмежувалися військовими функціями, а політичними керівниками степової держави стали маніхейські “обрані”. Апогею досягли криваві репресії маніхейських ортодоксів проти “невіруючих”: “В усій землі простолюдини й живі істоти, чисті й добрі захищались, а злі - знищувалися”17.

 

Маніхейське віровчення було дуже логічним, масштабністю не поступалося конфуціанству, але уйгурам воно принесло горе. Розбещеність підірвала фізичні потенції етносу, релігійні чвари і репресії розвалили державну єдність, городництво на голих рівнинах обернулося ерозією грунтів і пиловими бурями, а релігійна нетерпимість посварила уйгурів з усіма сусідами - і на рубежі VІІІ - ІХ ст. почався розвал. Владу уйгурів почергово скинули шато, киргизи, татари, татаби, а коли в зиму 839 - 840 рр. у степах випало несподівано багато снігу, в уйгурів почався падіж худоби, голод та епідемія моровиці. На виснажений каганат у 840 - 841 рр. напали киргизи, а коли після низки поразок голодні уйгури у відчаї почали грабувати прикордонні провінції Китаю, до киргизів додалися танські горлорізи. За п'ять років уйгурів вирізали майже до останнього18, і лише жалюгідні залишки могутнього в минулому народу втекли в район Турфанського оазису (р. Манас), відмовилися від жахливого маніхейства і, прийнявши нейтральний буддизм, утворили Пізню Уйгурію (країну купців, садівників, монахів і перекладачів буддійських сутр). Очолював її тепер не хан, а ідикут, а засновником вважався князь Бугу Цзунь, який хитрою дипломатією врятував уйгурський народ від геноциду.

 

Держава Бохай (698 - 926).

 

З давніх часів на теренах Примор'я й більшої частини Маньчжурії мешкали племена мукрі або мохе (прототунгусів). В епоху середньовіччя вони вступили, перебуваючи на етапі вождівства - ранньоструктурованого суспільства з елементами початкової соціально-майнової диференціації. Наймогутнішими серед мукрійських племінних союзів-чіфдомів доби раннього середньовіччя вважалися об'єднання сумоських і гудоських мохе (кожне з яких на випадок війни виставляло 7 тис. вояків, озброєних примітивними списами, мечами й луками з отруєними стрілами).

_ Ханьці не змогли поширити свій вплив на сопки Маньчжурії та ліси Примор'я, але з утворенням могутнього Тюркютського каганату мохе змушені були на початку VІІ ст. приєднатися до імперії ханів Ашина. Беручи участь у масштабних тюркютських завоюваннях, багатіли за рахунок воєнної здобичі мукрійські вожді, міцніла їхня влада, а після краху каганату прототунгуси знову здобули незалежність. У мохе виділилася спадкова родова знать, а влада вождя передавалася тепер від батька до сина. Проте остаточне перетворення мукрійських вождівств на повнокровну державу відбулося після масового припливу когурьоських іммігрантів (з Північної Кореї) після розгрому в 668 р. їхньої держави китайцями. Пришельці принесли з собою традиції державного управління, шовківництво, наукові знання, ієрогліфіку, що прискорило соціально-політичну еволюцію прототунгуських протодержав та ініціювало завершення наприкінці VІІ ст. процесу державотворення у мукрі. Офіційною датою народження мохеської держави Бохай (Чжень, Пархе, 698 - 926) вважається 698 р., коли верховний вождь мукрійців Да Цзожун, застосовуючи “скіфську тактику”, дав відсіч танським агресорам, а потім, заручившися підтримкою східних тюркютів, “заснував державу Чжень, проголосив себе ваном (“королем”)19.

 

Да Цзожун постійно розширював свої володіння, кількість його підданих перевищувала 100 тис. дворів, а особиста гвардія налічувала 10 тис. вояків. У разі війни бохайці могли виставити до 150 тис. вояків. Імперія Тан у 705 р. змушена була де-факто визнати Цзожуна суверенним правителем усіх мохе.

 

Основним заняттям мукрі залишалися тваринництво (насамперед конярство), полювання й рибальство, але після напливу іммігрантів із Кореї дедалі більшу роль у господарстві почало відігравати орне землеробство (особливо в долині р. Мудань). Бохайці культивували чумизу, ячмінь, гречку, просо, коноплі та суходільний рис, сади рясніли абрикосами, сливами й вишнями, а серед ремесел високого рівня досягли шовківництво, обробка заліза, виробництво кераміки, різьба по кості. Велику роль у господарстві мохе відігравало збиральництво, насамперед женьшеню (який разом із хутром складав основу бохайського експорту).

 

Бурхливо розвивалася бохайська культура. На базі ієрогліфіки мохе створили за допомогою когурьосців власний складовий алфавіт, після чого неписьменним юнакам із знатних родів заборонили одружуватися, аж доки вони не оволодіють грамотою. Державною релігією мукрі залишався шаманізм, але познайомилися вони й з буддизмом, і з конфуціанством. У бохайців японці запозичили неповторний звичай кріпити на поясі гаманці за допомогою спеціальних брелків - нецке.

 

Вершиною могутності держави Чжень стали 20-ті роки ІХ ст. (період правління войовничого короля Жаньсю), коли Бохай значно розширив свої володіння, мав п'ять столиць (головною з них вважалася “верхня” - Дунцзінь). Мохе підтримували активні дипломатичні й торговельні зв'язки з Японією та Китаєм, успішно відбивали спроби експансії корейської держави Корьо (918 - 1392), але криваві війни з агресивними уйгурами виснажували сили Бохаю. Давалися взнаки і старі родоплемінні міжмукрійські суперечності, клановий сепаратизм і напружені стосунки між корінними мохе (творцями Чжень) і нащадками когурьосців (які вважали себе культуртрегерами в оточенні “дикунів-мукрійців”). У момент, коли на початку Х ст. на східних кордонах Бохаю утворилася агресивна держава киданів, мохеську спільноту роздирали усобиці.

 

Ослабленням багатого сусіда скористалися войовничі й напівголодні кидані. В 926 р. вони почали масштабну агресію проти Бохаю. Виснажлива війна тривала 10 років. Знесилена чварами держава Чжень героїчно боронила свою незалежність, але сили виявилися нерівними: 926 р. впала остання бохайська столиця, регулярна гвардія загинула в бою, уцілілі <%-1>мукрійці втекли до лісів Примор'я, де врятувалися <%1>від киданьського терору, а більшість чиновників (як правило, когурьоського походження) емігрували до Кореї. На завойованих землях кидані утворили васальну державу (Східну Дань), на яку наклали обтяжливу данину (150 тис. відрізів тканини і 1000 коней на рік).

 

Держава киданів (907 - 1125).

 

Кидані (самоназва - китаї) - монголомовний народ, нащадки одного з відгалужень сяньбійського етносу, населяли степи Західної Маньжчурії і до VІІ ст. займалися полюванням та рибальством. Потрапивши під владу тюркютів вони перейняли у сусідів навички тваринництва, а потім по черзі підкорялися Танам, “блакитним тюркам”, уйгурам і тільки після краху Уйгурського каганату й занепаду Танської імперії знову здобули незалежність. Панівною релігією киданів, їхнім офіційним культом був язичницький шаманізм. Жили вони конфедерацією восьми племен під началом єдиного верховного вождя, котрим ставав по черзі на три роки кожен із восьми племінних вождів (даженів - “великих людей”). Такий державний устрій у китаїв зберігався півстоліття, доки в 903_р. черговим великим вождем конфедерації не став Єлюй Амбагянь (Абаоцзи, 903 - 927), який у 907 р. завдяки державному перевороту перетворив киданьську конфедерацію племен на монархічну державу.

 

Амбагянь народився 872 р. після того, як мати побачила уві сні, як до неї на груди впало сонце. З трьох місяців малюк Амбагянь почав ходити, з року - розмовляти, а “досягши зрілого віку, вирізнятися міцною статурою, сміливістю, войовничістю й кмітливістю. Чудово їздив верхи та стріляв із лука, пробиваючи стрілою залізо...”20. Його опорою стало рідне плем'я іла.

 

У 905 р. на запрошення “двічі вірного” зрадника Чжу Веня (який намагався за допомогою степняків стати китайським імператором) кидані під проводом Єлюя Амбагяня воювали в Китаї, де захопили багато коштовних трофеїв, а коли в 907 р. настав час здати владу іншому даженю, Абаоцзи за порадою хитрої дружини Шулюй запросив усіх вождів на бенкет, де, напоївши їх вином, відрубав усім даженям голови.

 

Тоді ж Єлюй Амбагянь проголосив себе “Небесним імператором”, дружину - “Земною імператрицею”, а для згуртування войовничих підданих розпочав масштабні війни з сусідами. Успішні набіги давали киданям багату здобич, і заради матеріального добробуту вони не стали порушувати питання про “нелегітимність” імператорської влади. Рід Єлюй узурпував киданьський престол.

 

У 911 р. Абаоцзи поневолив татабів, у 915 р. - амурське плем'я угі, а в 916 р. розпочав десятирічну війну з могутнім Бохаєм. Того ж року Амбагянь придумав назву для своєї імперії - Ляо (“Залізна”). В 926 р. за наказом “Небесного імператора” на базі китайської ієрогліфіки була створена перша киданьська писемність (із трьох тисяч знаків).

 

У 927 р. після гучних перемог над бохайцями й татарами Абаоцзи залишив своєму синові Дегуану (927 - 947) у спадок державу, яка контролювала всю Маньчжурію, та кидані мріяли про більше.

 

В першій половині X ст. роздроблений Китай являв собою жалюгідне видовище в політичному плані. На півночі мінялися династії, на півдні різалися “десять царств”, а киданів багатства південного сусіда притягували як магніт, і в 936 р. їхня монголомовна орда вторглася в долину Хуанхе.

 

Ляосці влаштували в долині Хуанхе масовий бандитизм і пограбунок, “спустошили землі,...перетворивши їх на руїни”21. “Молодих і здорових при цьому вбивали мечами, а старих і малих кидали в рови і канали... Населення втратило майже все майно”22.

 

Дезорганізовані китайські армії не змогли зупинити агресора, і в 946 р. Дегуан захопив Кайфин, звідки пригнав до Ляо безліч китайських бранців, але жити одним лише бандитизмом держава довго не може, і, приєднавши до Ляо 16 китайських областей, Дегуан запровадив при дворі китайський церемоніал, сформував централізований бюрократичний апарат (за китайським зразком). Нову імперську столицю Яньцзін (сучасний Пекін) прикрасили чудові храми й будівлі, завдяки китайським полоненим розвивалися ремесла й торгівля. Кидані займалися тепер лише війною та конярством (теж із військовим ухилом), їхнє життя протікало у війнах і розвагах, а податки з китайських виробників, підданих Ляо, годували цю монголомовну кочову орду.

 

Племінник і спадкоємець Дегуана Уюй (947 - 951) довів до апогею китаїзацію ляоського державного організму. “В одязі, ремеслах та мистецтвах” відмінності між Ляо й Китаєм звелися майже нанівець, і “навіть назви чиновних посад - і ті були майже такими самими, як і в “Серединній державі”23.

 

Проте дуальність ляоської етно-політико-економічної структури швидко далася взнаки. Організувати керівництво складними іригаційними системами кидані так і не навчились, 952 р. в Ляо “сталася велика повінь, унаслідок якої 440 тис. мешканців, які зазнали шкоди, втекли на терени Китаю”24. Серед поневолених киданями кочовиків зростало невдоволення засиллям бюрократії, нехтуванням степових традицій “вільності” племен і масштабами китаїзації. До всіх бід додалося возз'єднання Китаю під скіпетром династії Сун (979 р.), яка створила постійне військо з найманців-професіоналів і розпочала війну за повернення окупованих киданями китайських окраїн. Проте воєнні кампанії 979 та 986 рр. Суни програли (їхню піхоту зім'яла на рівнині закована в лати киданьська кіннота таранного типу, очолювана непереможним ляоським генералом Єлюєм Сюго), а в 1004 р. розгромлений Китай підписав з киданями принизливий мир, за яким імператор Ляо проголошувався “старшим братом” сунського “Сина Неба”, до того ж Китай зобов'язався щорічно сплачувати киданям данину (200 тис. відрізів шовку і 100 тис. зливків срібла; з 1042 р. данину збільшили майже удвоє).

 

В XI ст. імперія Ляо досягла апогею своєї могутності. Населення становило 4,8 млн підданих (із них 800 тис. киданів). Ляоський сюзеренітет визнали Корея і держава тангутів, а неврожай і голод уразили імперію лише раз за століття (1029 р.). Чимало успішних воєнних операцій провели кидані проти степняків Монголії: у 1089 - 1100 рр. кочова антиляоська конфедерація була розгромлена, а її лідер Могуси потрапив у полон до киданів.

 

Родовитого бранця ляосці привезли до своєї столиці, урочисто розрубали на шматки на центральному майдані й з апетитом з'їли.

 

Однак війни, етнічні й релігійні конфлікти, господарські негаразди підточували міць строкатої киданьської держави. Остаточно її доконали чжурчжені (предки маньчжурів, нащадки мукрійського племені телі), які мешкали в центральній Маньчжурії і змушені були платити Ляо обтяжливу данину ловчими соколами, перлами, женьшенем, золотом, воском, тканинами, кедровими горіхами тощо. Непокірних чжурчженьських вождів кидані “били киями, а то й страчували”25.

 

Чжурчжені розмовляли мовою тунгусо-маньчжурської мовної групи, сповідували шаманізм, жили полюванням, рибальством і збиральництвом (іноді займаючись рільництвом), до яких поступово додалося тваринництво (розводили свиней, овець, биків, коней). Основними видами ремесел були видобування й ковальська обробка металів, примітивне ткацтво, виробництво кераміки, ліків, обробка шкур, дерева й кості, виготовлення зброї. Своїм сусідам продавали коней, перли, женьшень, мед, віск, хутра, а ввозили чай, шовк, книги, посуд, вино й монети з Китаю та Кореї. За антропологічними ознаками чжурчжені належали до монголоїдів, але мали “жовте волосся... жовті очі з зеленими зіницями”26.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77 | 78 | 79 | 80 | 81 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.014 сек.)