АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Британський національний музей

Читайте также:
  1. Вінницький національний технічний університет
  2. Г. Новий британський словник англійської мови
  3. Диференційований підхід до обслуговування різних груп музейних відвідувачів
  4. Івано-Франківський національний технічний
  5. Історія розвитку українського музейництва
  6. Класифікація документів. Національний стандарт України
  7. Комплектування, облік, зберігання музейних фондів
  8. Кубок из купольного погребения в Вафио (близ Спарты). Золото. Середина 2 тысячелетия до н. э. Афины. Национальный музей.С рельефными изображениями быков.
  9. Ментальність та національний характер українців
  10. Минералогический музей
  11. Музейна мережа Львова

11 грудня 1753 р. вважається офіційною датою створення Британського національного музею. Саме тоді англійський парламент своїм декретом проголосив про відкриття першого державного музею не лише у Великій Британії, але й у всьому світі.

Початково, експозицію музею було розташовано у спеціально викупленому домі лорда Галіфакса ― Монтеню-хаус ― в Блумсбері, де Музей було фактично відкрито через 6 років ― в 1759 році.

З 1823 до 1847 рр. тривало будівництво нових приміщень для музею під керівництвом архітектора Роберта Смерка. Новий корпус знаходиться і сьогодні по вулиці Great Russell Street. Будівля збудована в стилі грецького Відродження, який особливо поширився в ХІХ ст. і має безліч своїх прототипів у багатьох містах Європи (грецькі колони, використані у фасаді, можна виявити практично у кожному столичному місті).

Рішення про створення Національного музею прийняв звичайно британський парламент, проте до такого рішення його підштовхнув лікар Ганс Слоа(у)н. Саме він у 1751 р. запропонував парламенту купити його дорогоцінну наукову колекцію за 20 000 фунтів стерлінгів. Ганс Слоан мріяв, щоби його колекція зберігалася саме у Лондоні, де мала шанс бути належно оціненою. Парламент погодився придбати цю колекцію, а згодом було куплено ще й колекцію рукописів Гарлея і бібліотеку сера Джеймса Коттона. Проте слід пам’ятати, що вищеназвані колекції купувалися не за державні кошти, а на доходи від національної лотереї, фонд якої склав 300 000 фунтів стерлінгів.

Незважаючи на парламентське покровительство, музей отримував дуже малі дотації. Саме тому доступ до його фондів, експозицій був надзвичайно обмежений. Музей не був доступний широкому загалу, і, як правило, сюди могли спершу потрапити виключно представники аристократичних кіл. Близько 40 років музей приймав не більше 60 чоловік на день, а через півстоліття ця цифра зросла до 120 чоловік. Крім того, музей був відкритий для відвідувачів лише перші чотири дня тижня. Відвідувачів пускали групами по 15 чоловік. До 1836 року музей не працював по вихідних і святкових днях (щоби уникнути великого напливу людей, особливо матросів і подібних елементів).

Спершу в експозицію музею були виставлені головним чином манускрипти, книги, монети і медалі. Розмаїття до строгої обстановки музею вносили оригінальні експонати, такі як: єгипетська мумія, заспиртована голова грифа, свиня-циклоп… Серед знаменитих експонатів був однин із двох рогів, що виросли на голові такої собі Марі Девіс, чий портрет з двома головами висів поряд. Так тривалий час Британський музей можна було порівнювати із свого роду кунст-камерою, в якій зберігалися доволі рідкісні та курйозні речі.

Завдяки численним приватним спонсорським внескам, а також періодичній парламентській фінансовій підтримці музей зміг поповнювати свої колекції і розвиватися на належному рівні. Всі скарби Британського музею виставлені у 94 галереях, загальна протяжність яких досягає ~ 4 кілометрів. Експозиції музею настільки багаті, що навіть для механічного побіжного огляду його залів знадобиться не менше семи днів. Тут зберігаються пам’ятки первісного суспільства (зокрема і Британських островів), культури Стародавнього Єгипту і Месопотамії, Давньої Греції та Риму, епохи середньовіччя, мистецтво Європи, Азії та Африки, численні збірки гравюр, кераміки, монет, медалей, унікальні пам’ятки ювелірного мистецтва тощо.

— 1772 р. ― куплено колекцію грецьких і римських ваз (сера Уільяма Гамільтона);

— 1804 р., 1814 р. ― мрамори Таунлі;

— 1810 р. ― колекція мінералів Гревіля;

— 1814-1815 рр. ― парламент купив для Музею шедеври із Афінського Парфенону за 35000 фунтів стерлінгів. В Англію скарби, виконані під геніальним керівництвом Фідія, були перевезені лордом Ельджином, колишнім англійським послом у Константинополі. Саме ці шедеври і забезпечили Британському музею світову славу і репутацію одного із найвідоміших музеїв світу. Щоправда, варто буде згадати, що певний час статуї Фідія зберігалися у звичайному сараї, бо для них не було місця ні в експозиції, ані навіть у фондосховищах. Сьогодні при вході до залу Ельджина знаходиться рельєфна модель афінського Акрополю і Парфенону у тому вигляді, в якому вони були у 1687 р. після бомбардування Парфенону венеціанським генералом Морозінні. (Збудований у суворому доричному стилі, будівництво розпочалося у 448 р. до н.е., головним архітектором та скульптором був Фідій; в центрі храму стояла золота 12 м. статуя богині Афіни, вилита із золота та срібла. Парфенон проіснував понад 900 років, виконуючи роль і язичницького храму, і католицької святині, і мусульманської мечеті).

— особливо цінними є зібрання Єгипетського залу. Тут зберігаються статуї єгипетських богів і фараонів, висічені із чорного та червоного граніту; мумії, покриті ієрогліфічними написами; гробниці і різноманітні побутові речі: одяг, прикраси, домашнє начиння.

ü тут знаходиться осколок Абідоської скрижалі, написи котрої допомогли встановити єгипетську хронологію, починаючи з першого фараона Менеса і до Рамзеса ІІ;

ü виставлена і базальтова плита ― Розетський камінь, ієрогліфічні написи на ній дозволили французькому вченому Шампольону розшифрувати єгипетське письмо. Сам Розетський напис ― це похвальна промова жреця Мемфіса на честь Птоломея Епіфана (195 р. до н.е.);

ü експонується і «Книга Мертвих» (1015 р. до н.е.);

ü мумія верховної жриці храму бога Амона-Ра у Фівах (14 ст. до н.е.), цій мумії приписують надзвичайну таємну силу, що пов’язують із трагічною смертю багатьох дослідників та робітників, що транспортували мумію, займалися її дослідженням тощо.

— Галікарнасський зал експонує залишки одного із семи чудес світу ― Мавзолею;

— англійські мандрівники і мореплавці зібрали унікальні колекції етнографічних предметів народів Африки, Азії, Америки, Австралії та Океанії.

— при будівництві нового корпусу музею було вирішено відвести окремі корпуси і для бібліотеки та читальних залів. Бібліотека Британського національного музею володіє такими раритетами як:

ü перша друкована книга на світі;

ü перші видання давньогрецьких класиків;

ü оригінал Великої Хартії;

ü підписана Шекспіром купча;

ü лист Кромвеля із описом битви при Несбі;

ü автографи Лютера, Кальвіна, Еразма Роттердамського, Ньютона, Г. Галілея, Р. Декарта …

Англійська оригінальність проявляється у всьому: так в музеї для того, щоби гризуни не псували унікальні колекції, в штат було зачислено шість кішок. Тому, якщо ви будете прогулюватися залами Британського музею і помітити кішку в уніформі (жовтий бант на шиї), то знайте ― перед вами державний чиновник. Щорічно музей відвідує понад 4 млн. чоловік. Музей відкритий з понеділка до суботи з 10.00 до 17.00, а у неділю ― з 14.30. до 18.00. Вхід до музею безкоштовний.

Лувр

У центрі Парижа, вздовж правого берега Сени, розкинувся комплекс старовинних споруд. Віддавна вони вважаються однією з головних пам’яток французької столиці. Колись тут був середньовічний замок, потім королівський палац. Тепер тут зберігається одна з найславетніших художніх колекцій світу. Історія Лувра невіддільна від історії Парижа і всієї Франції.

Назву цього французького музею виводять за співзвучністю від французького слова «loчuve» (вовчиця). Деякі дослідники вважають, що на місці сучасного музею знаходився легендарний «вовчатник».

Основні етапи формування музею:

— історично Лувр виник у кінці XII століття як одна з паризьких фортець ― саме тут Філіп Август близько 1190 р. збудував укріплення;

— у XIII столітті фортеця була перебудована королем Карлом V, а вже до XIV століття тут височіла не одна фортеця, а цілий ланцюг веж. Найдавніша з них служила надійною в'язницею, інша ― королівською скарбницею;

— у такому вигляді фортеця-замок проіснувала до 1527 р., коли король Франциск І наказав збудувати на місці замку палац. Цей палац було збудовано в 1546-1574 рр. провідним архітектором французького Відродження П’єром Леско і прикрашено скульптуром Жана Гужона. Тепер палац входить до складу так званого сучасного Квадратного подвір'я Лувра.

Слід відзначити, що Франциск I був першим з французьких монархів, у якого виникла ідея створити збірку видатних коштовностей. Ці коштовності повинні були стати невід'ємною приналежністю королівської корони, проте надалі багато предметів з цього зібрання зникали. Чимось самі королі нагороджували своїх наближених, щось роздаровувалося фаворитам і фавориткам. Правда, якщо останні потрапляли в немилість, то їм доводилося повертати коштовності до казну. І не дивлячись на те, що багато що з королівської скарбниці у Фонтенбло було втрачено, багато речей все-таки згодом потрапило і до Лувр. Але спочатку Луврський музей виник з невеликої королівської колекції, і починався він зовсім не в Луврськом палаці. Спочатку колекція французького короля Франциска I знаходилася в його улюбленій резиденції — палаці Фонтенбло.

— у другій половині XVI ст. з'явився корпус «Малої галереї», спрямований до Сени, а вздовж її берега — крило «Великої галереї». Саме тут король Генріх ІV вирішив поселити найкращих майстрів: художників, скульпторів, живописців, ювелірів, годинникарів, виникли килимові майстерні, тут чеканились монети та медалі, а з 1640 р. друкувалися книги. Вже тоді Лувр стає своєрідним центром художнього життя Франції.

— у XVII столітті проводилася грандіозна реконструкція Лувра, в результаті якої замок повинен був перетворитися на палац. «Король-сонце» Людовик XIV у період свого правління (1643-1715) навкруги великої площі збудував основні будівлі палацу і значно поповнив королівську колекцію. Але в 1678 році він перебрався до Версаля, і Луврський палац протягом декількох років був порожнім. Іноді в його залах навіть поселялися бідні парижани, що лишилися без притулку.

— згадане Квадратне подвір'я (замкнута палацова площа Лувра) створювалося протягом XVII ст. В 1624 р. архітектор Ж. Аемер-сье збудував симетрично до корпусу її. Леско споруду «Павільйон годинників», а А. Аево замкнув Квадратне подвір'я і оздобив внутрішні фасади. З колишньої «Малої галереї» Лево створив «Галерею Аполлона», інтер'єри якої оформив живописець Ш. Аебрен. Східний фасад Лувра завершує велична колоннада, зведена в 1667-1674 рр. архітектором К. Перро.

— будівництво Луврського ансамблю завершилося лише в 1850-ті роки, коли архітектори А. Вісконті та Е. Лефюель добудували так званий «Новий Лувр» — два комплекси корпусів, які замкнули ансамбль з півночі та вздовж «Великої галереї».

Основу художньої колекції Лувра складають королівські зібрання картин, скульптур, предметів декоративно-прикладного мистецтва. В 1791 р. декретом Національного зібрання Лувр було оголошено національним художнім музеєм і 8 листопада 1793 р. його було відкрито для широкої публіки. В ці роки він значно поповнився колекціями, націоналізованими у окремих монастирів, церков та аристократичних сімей.

Колекції Лувра виставлено в 6 відділах:

ü відділ Давнього Сходу (Месопотамії, Вавилону, Ассирії);

ü відділ Єгипетських старожитностей;

ü відділ Греції та Риму, античний відділ (прикрашають статуї Ніки Самофракійської та Венери Мілоської);

ü відділ живопису (визначними творами володіє і картинна галерея Лувра. Серед них — «Мадонна в скелях» і «Джоконда» Леонардо да Вінчі, «Сільський концерт» Джорджоне, «Мадонна канцлера», картини Рафаеля, Тіціана, Я. Веронезе, Я Я Рубенса, Рембрандта, А. Ван-Дейка і багатьох інших майстрів західноєвропейських шкіл. В Луврі зберігається найбільша в світі колекція французького мистецтва. Досить згадати лише полотна Ж. Фуке, Ж. та Ф. Клує, Н. Пуссена, братів Аенен, Ж. де Латура, А. Ватто, Ж. А. Давіда, Е. Делакруа, Ж. О: Д Енгра, Г. Курбе, Ж.Ф. Мілле і багатьох інших); З великими труднощами потрапляли в Лувр твори художників-романтиків і представників реалістичного напряму. Прекрасні полот­на імпресіоністів і постімпресіоністів зайняли гідне місце в музеї лише завдяки наполегливим вимогам прогресивної інтелігенції. З 1947 р. вони розташовані в Музеї імпресіоністів, який входить до складу Лувра. Симетрично до споруди цього музею розташована так звана Оранжерея, в якій виставлено серії декоративних панно «Латаття» К. Моне.

ü відділ скульптури (у відділі скульптури зібрано прекрасні роботи майстрів епохи Відродження, в тому числі статуї «Рабів» Мікеланджело, скульптури Ж. Гужона та ін. майстрів;

ü відділ декоративно-прикладного мистецтва (дзеркало Марії-Медичі, алмаз «Регент», доспіхи Карла ІХ та ін).

Сучасний стан музею: в даний час Лувр займає величезну територію — 18 гектарів. За багатством і художній значущості зібрання картин, скульптур, гравюр, малюнків, гобеленів, виробів із слонової кості, фарфору, кераміки і бронзи Лувр по праву відноситься до найвидатніших музеїв світу.

Шедеври Лувру:

ü Венеціанське дзеркало ― у Луврі виставлено дзеркало, оправлене золотом та сріблом, прикрашене смарагдами та камеями, оформлене дорогоцінним кольоровим мармуром. Це весільний подарунок Марії Медичі від Венеціанської республіки;

ü Алмаз «Регент-Пітт» ― серед коштовних каменів Лувра знаходиться і знаменитий алмаз «Регент» (137 каратів). Він був знайдений в 1700 році в Індії. Невільник-індієць, що знайшов алмаз, зробив собі на стегні рану і в ній під пов'язкою заховав коштовний камінь. Свою таємницю він відкрив одному матросу, пообіцявши тому камінь за своє звільнення від рабства. Заманивши невільника на корабель, матрос вкрав у нього алмаз, а бідолаху викинув за борт. Камінь потім матрос продав за тисячу фунтів стерлінгів англійському губернатору форту святого Георга Пітту, чиє ім'я і закріпилося як друга назва алмаза — «Пітт». Але одержані гроші злодію-матросу не пішли про запас: швидко марнотратячи їх, він згодом повісився. Згідно іншої версії, губернатор Пітт в 1701 році придбав алмаз у якогось Яхмунда за 312 тисяч франків. Герцог Орлеанський, який у той час був регентом Франції (звідси і інша назва алмаза) купив цей камінь вже за 3375 тисяч франків для Людовика XV. В 1792 році алмаз разом з іншими коштовностями корони зник при грабунку палацу Тюільрі, де ці коштовності зберігалися. Пізніше він якимсь загадковим чином повернувся назад. Проте французька республіка потребувала грошей і незабаром заклала алмаз багатому московському купцю Трескову. Повернути алмаз до Франції зміг лише генерал Бонапарт, який наказав вправити його в ефес своєї шпаги. Можна сказати, що алмаз «Регент» допоміг Наполеону надіти імператорську корону; в 1799 році він заклав його, щоб вчинити переворот 18 брюмера. В 1886 році при аукціонному розпродажі алмазів французької корони тільки історична цінність врятувала «Регент» від публічних торгів, і відтепер він зберігається в Луврі.

ü найстарішим у Луврі є «Зал каріатид». В ньому проходили радісні і сумні церемонії, святкувалося весілля Марії Стюарт, тут же Мольєр вперше показав одну з своїх п'єс королівському двору. Чотири прекрасні жіночі фігури (каріатиди) створено безрукими в наслідування античним знахідкам. Спираючись на одну ногу, вони зберігають легкий готичний вигин, щедрі драпіровки підлеглі античній ясності в композиції.

ü в основу відділу Давнього Єгипту встановлені знахідки першої наукової експедиції до Єгипту, що супроводжувала Наполеона в його єгипетському поході. Відкриття в Луврі єгипетського залу відноситься до 1826 року, а першим хранителем його був Жан-Франсуа Шампольон, що розшифрував єгипетські ієрогліфи. Зараз грандіозний збір єгипетських старожитностей займає 20 залів, в яких розміщені як колони і заупокійні капели, так і витончені ювелірні прикраси. Особливо цінними є фонди цього залу завдяки французьким розкопкам, що почалися у 1881 році. З мимовільним благоговінням зупиняються відвідувачі перед справжнім монолітом чорного базальту з клинописними зображеннями «Зведення законів царя Хаммурапі» (XVIII вік до н. э.)

ü у відділі античного мистецтва виставлена знаменита на весь світ Венера Мілоська. Вона була випадково знайдена на острові Мілос у 1820 році грецьким селянином Георгескі. З метою вигідно продати свою знахідку Георгескі до певного часу заховав античну статую в загороді для кіз. Тут її і побачив молодий французький офіцер Дюмон-Дюрвіль. Освічений офіцер, учасник експедиції на острови Греції, він відразу оцінив шедевр, що добре зберігся. Безперечно, це була грецька богиня любові і краси Венера. Тим більше що вона тримала в руці яблуко, вручене їй Парісом у відомій суперечці трьох богинь. Селянин запросив величезну ціну за античний шедевр, але у Дюмон-Дюрвіля таких грошей не виявилося. Проте він розумів справжню ціну статуї і умовив селянина не продавати Венеру, поки він не роздобуде потрібну суму. Офіцеру довелося відправитися до французького консула до Константинополя, щоб умовити його купити статую для французького музею. Але, повернувшись на Мілос, Дюмон-Дюрвіль взнав, що статуя вже продана якомусь турецькому урядовцю і навіть запакована в ящик. Її ось-ось повинні були відвезти. За величезний хабар Дюмон-Дюрвіль знов перекупив Венеру. Її терміново поклали на носилки і повезли в порт, де швартувався французький корабель. Буквально зразу ж турки спохватилися пропажі і наздогнали поклажу із статуєю. В колотнечі, що зав'язалася, Венера кілька разів переходила від французів до турків і назад. Під час цієї сутички і постраждали мармурові руки Венери. Корабель із статуєю був вимушений терміново відплисти, а руки Венери були залишені в порту. Вони не знайдені і до тепер.

ü в античному залі знаходиться і статуя Ніки Самофракійської (1863 р. знайдена на о. Самофракія фран. Археологами), про яку спочатку озивалися як «про декоративну фігуру середньої гідності». Тепер вона стоїть на високому постаменті на майданчику великих сходів, що розходяться по обидві її сторони, — тут Ніка в своїй просторовій стихії. Спрямована вперед фігура Ніки ніби протистоїть зустрічному вітру Донині сурмить вона в свій переможний ріг, і ніякі бурі сторіччі не можуть заглушити беззвучного шуму її крил.

ü картинна галерея Лувра, навіть узята окремо, могла б стати музеєм світового значення. Тут зібрані великі твори найбільших живописців — Франциско Гойї, Рафаеля, Делакруа, Рубенса, Рембрандта («Купання Вірсавії»). Ежен Делакруа в процесі своїх творчих шукань їздив до Лувр, як він сам говорив, «порадитися з Рубенсом». Перлиною Лувра є всесвітньо відома картина Леонардо да Вінчі «Джоконда». Художник писав за замовленням флорентійського банкіра Франческо дела Джокондо портрет його дружини Монни Лізи. Чи була вона красива? Що можна сказати про це зараз, дивлячись на безсмертне творіння великого генія? Напевно, багато жінок у Флоренції були красивіші за неї Але цілком розвинута фігура її була витончена, особливо досконалої форми були її доглянуті руки. І що було в ній чудово, так це простота і природність, розлита у всьому її вигляді. Не «можна допустити, щоб ця модель скучала під час сеансів, — подумав Леонардо. — Тоді нічого не вийде, окрім мертвотної передачі більш менш схожих з оригіналом рис обличчя». І тоді великий художник вдався до наступного прийому: під час писання портрета він запрошував музикантів, які грали на лірі і співали, і блазнів, які повинні були постійно підтримувати в ній веселий настрій, щоб нудьга і меланхолія не спотворили прекрасні риси її обличчя. Над цим порівняно невеликим портретом Леонардо да Вінчі пропрацював чотири роки. «Мені вдалося створити картину дійсно божественну», — так озивався сам майстер про свій твір.

А 22 серпня 1911 року «Джоконда» пропала з Лувра. В 13 годині дня, коли музей відкрили для відвідувачів, її на місці не виявилося Серед працівників Лувра почалося сум'яття. Відвідувачам було оголошено, що музей закривається на весь день зважаючи на аварію водопроводу. З'явився префект поліції із загоном інспекторів. Всі виходи з Лувра були закриті, музей обшукували. Але перевірити старовинний палац французьких королів площею в 198 квадратних метрів за одну добу неможливо. Проте до кінця дня поліції все ж таки вдалося знайти на майданчику маленьких службових сходів засклений корпус і раму від «Мони Лізи». Сама ж картина — прямокутник розміром 54х79 сантиметрів — зникла безслідно.

«Втрата «Джоконди», — це національна біда, — писав французький журнал «Іллюстрасьон», — оскільки майже напевно той, хто вчинив це викрадення, не може отримати з цього ніякої вигоди. Потрібно побоюватися, що він, в страху бути спійманим, може знищити цей крихкий твір».

Журнал оголосив нагороду: «40 000 франків тому, хто принесе «Джоконду» в редакцію журналу. 20 000 франків тому, хто вкаже. де можна знайти картину. 45 000 тому, хто поверне «Джоконду» до 1 вересня».

Перше вересня пройшло, але картини не було. Тоді «Іллюстрасьон» опублікував нову пропозицію: «редакція гарантує повну таємницю тому, хто принесе «Джоконду». Йому видадуть 45 000 готівкою і навіть не запитають імені». Але ніхто не прийшов. Проходив місяць за місяцем. Весь цей час портрет прекрасної флорентійки лежав захований в купі непотребу на третьому поверсі великого паризького будинку, в якому жили італійські робітники-сезонники.

Потім пройшло ще декілька місяців, рік, два... Одного разу італійський антиквар Альфредо Джері одержав лист з Парижа. На поганому шкільному папері незграбними буквами якийсь Вінченцо Леонарді пропонував антиквару купити зниклий з Лувра портрет Мони Лізи. Леонарді писав, що хоче повернути на батьківщину один з кращих витворів італійського мистецтва. Цей лист був відправлений в листопаді 1913 року.

Коли після довгих переговорів, листувань і зустрічей Леонарді доставив картину в Галерею Уффіци у Флоренциі, він сказав: «це хороша, свята справа! Лувр битком набитий скарбами, які належать Італії по праву. Я не був би італійцем, якби дивився на це з байдужістю!»

На щастя, два роки і три місяці, які «Мона Ліза» провела в полоні, не відобразилися на картині. Під охороною поліції «Джоконда» виставлялася в Римі, Флоренциі, Мілані, а потім після урочистої церемонії прощання відбула до Парижа.

Слідство у справі Перуджі (таке справжнє прізвище викрадача) йшло декілька місяців. Арештований нічого не приховував і розказав, що періодично працював в Лувре склярем. За цей час він вивчив зали картинної галереї і познайомився з багатьма музейними службовцями. Він відверто заявив, що давно вже вирішив вкрасти «Джоконду». Перуджі погано знав історію живопису Він щиро і наївно вважав, що «Джоконду» відвезли з Італії за часів Наполеона А тим часом Леонардо да Вінчі сам привіз її до Франції, викупивши її у колишнього власника за рахунок французького короля Картіна була королівською власністю до революції 1789 року, а потім стала надбанням нації.

Проте «патріотичні» переконання обвинуваченого відразу померкнули, коли з'ясувалося, що у минулому він вже притягувався поліцією за спробу крадіжки. Так додатково за свою «любов до Італії» вимагав півмільйона франків Та все ж вирок суду був досить м'який один рік і п'ятнадцять днів в'язниці із сплатою судових витрат Суд закінчився в червні 1914 року, а через два місяці вибухнула Перша світова війна, і людство стало стежити вже за зовсім іншими подіями.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.007 сек.)