АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Народна дидактика про письменство, книгу, школу, вчителя

Читайте также:
  1. В-третьих, международная торговля способствует конкуренции на внутренних рынках и позволяет потребителям покупать самые разнообразные товары со всего мира по разумным ценам.
  2. Вступне слово вчителя.
  3. Геохронология , её методы. Международная геохронологическая шкала.
  4. Дидактика вальдорфської школи – фактор формування цілісної особистості
  5. Дидактика як складова педагогічного знання
  6. Західноукраїнська Народна Республіка
  7. ІІрофесійні вимоги до вчителя музики загальноосвітньої школи
  8. Матеріал для вчителя
  9. Международная ассоциация политических наук была создана в ____ году.
  10. Международная деятельность по охране водных ресурсов.
  11. Международная миграция капитала: сущность ,предпосылки, основные формы
  12. Международная миграция рабочей силы

Етнопедагогіка опоетизовує вчення, порівнюючи його з світ­лом сонця ("Вчення — світ, а невчення — тьма", "Ученому — світ, а невченому — ніч"). Значення науки, знань у житті перео­цінити важко ("Науки ні вода не затопить, ні вогонь не спалить", "Наука в ліс не веде, а з лісу виводить"). Ученість завжди має перевагу над невченістю ("За одного грамотного сім неграмотних, дають") чи недовченістю ("Учений недовчений гірше, як про­стак"). Освіченість допомагає людині впевнено прямувати по життєвій дорозі: "Учений іде, а неук слідом спотикається", "Незнайко на печі лежить, а знайко по дорозі біжить". Письмен­ність відкриває кожній людині широкий шлях до знань, світла, розуму. Вона робить людину зрячою. В одній з народних загадок говориться так: "Хороше бачить, а сліпий". їй вторить народний афоризм: "Письменний бачить поночі більше, як неписьменний удень". Кожний крок в оволодінні грамотою вселяє впевненість, віру в краще майбутнє ("Де грамотні люди, там біди не буде"). Письменність ніколи й нікому не зашкодить ("Грамота не хворо­ба, літ не збавить"). Вона завжди стає людині в пригоді ("Грамоти вчиться — завжди пригодиться", "Грамотний видющий і на все тямущий", "Хто пише та малює, той діток своїх годує"). Мудрих, палких, переконливих і дуже повчальних вис­ловлювань на користь письменності в народній дидактиці немало. Усі вони закликають оволодівати грамотою, прагнути стати письменним ("Як відступиш від грамоти на аршин, то вона від тебе на сажень").

Жагуче прагнення до письменності серед народу не випадко­ве. Оволодіння грамотою відкриває дорогу до такого могутнього світоча знань, як книга. Книга — це геніальний і неперевершений винахід людства. Народна дидактика присвятила їй най­кращі, найщиріші, найтепліші слова: "Книга вчить, як на світі жить", "Сонце освітлює людині шлях, книжка дає їй крила".

Українська народна дидактика закликає Шанобливо стави­тись до школи "Поганцем той називається, хто рідної школи цу­рається", "Навіть з далекої дороги кланяйся шкільному порогу", "Честь школи не плямуй ніколи", "Честь школи — твоя честь".



Школа немислима без учителя. Від діда і прадіда передаєть­ся у народі здорова моральна естафета шанобливого ставлення до вчителя. "Шануй учителя, як родителя", — вчить народна ди­дактика. Учительська праця найскладніша, але водночас і найблагородніша, найвеличніша, бо вчитель творить найбільше чудо на землі — людину. Тому й педагогічну місію учителя називають у народі святою ("Священна праця вчителя щоденна"). Про вчи­теля кажуть найтепліші слова, такі, які можна сказати про найрідніше, — про матір і батька ("Учитель, як мати, прагне все краще дітям дати", "Учитель, як батько й мати, вчить честь ша­нувати").

Варто зазначити, що український народ не тільки проповідує шанобливе ставлення до освіти й учителя, а й невпинно бореться за здійснення цього в житті. Яскраво простежується це зокрема на прикладі історичного становлення і розвитку українського шкільництва1, започаткованого зі шкіл князя Володимира Вели кого. За літописними сповіщеннями перша школа в Україні була створена X ст. у Києві. Володимир "почав ставити церкви і попів по інших городах і людей приводити на крещення по всіх горо­дах і селах. І почав (Володимир) посилати забирать дітей у... мужів своїх і віддавати їх на навчання книжне"2. У 1086 р. княжна Анна Всеволодівна організувала жіночу школу, в якій 300 дівчат училися читати, писати, співати й рукоділлю. Отже, з першого кроку українського шкільництва в суспільстві ствер­джувалась думка, що наука потрібна кожній людині, незалежно від її статі. Оригінальною рисою Київської Русі було й те, що всі князі та їхні родини, а також придворні були, як правило, освіченими людьми, добре знали, крім рідної, кілька іноземних мов, мали великі бібліотеки, самі любили читати книжки й за­охочували до цього інших. Це дало підставу літописцю року 1037 зазначити зокрема, що київський князь Ярослав "до книг був прихильний, читав часто і вдень, і вночі"3. Таке ставлення до книги, школи і науки з боку державних осіб, звичайно, служило повчальним прикладом для людей усіх інших станів.

‡агрузка...

Школи функціонували, як правило, при монастирях та князівських дворах. Справою шкільництва відало духівництво. Однак освічені люди були серед усіх верств населення. Тим більше, що потяг до освіти серед народу був надзвичайно вели­кий. І писемність у її найпростішій формі була відома нашим да­леким предкам ще в VI—VIII ст. Болгарський монах Храбр (IX ст.) твердив, що вже у дохристиянські часи слов'яни писали "чертами" і "резами". Прийняття ж християнства сприяло даль­шому розвитку науки й освіти.

Економічний прогрес країни зумовлював поступові зміни у роботі школи. Потреба в знаннях зростала, то й загальний потяг до освіти невпинно збільшувався.

Історичний шлях українського шкільництва тісно пере­плітався з долею нашого народу. Поневолення України іноземними загарбниками загальмувало розвиток освіти. Виборення ж українським народом культурної самостійності й політичної не­залежності сприяло злетові освіти, зумовило українське Відрод­ження XVIІпол. XVIIIст., коли в Україні сформувалася густа мережа різноманітних шкіл — братських, Козацьких, січових (запорізьких), дяківських, церковних, професійних шкіл народно­го мистецтва, народних ремесел і промислів.

Арабський мандрівник Павло Алеппський, який у 1654 та 1656 роках побував в Україні, з великим захопленням відзначив, що тут є дуже багато письменних людей не тільки серед чоло­віків, а й серед сільського жіноцтва. З приводу духовного потен­ціалу українців, їх ставлення до навчання дітей він у своїх до­рожніх нотатках записав: "Усяке місто й містечко в землі козаків багаті помешкаицями, надто ж маленькими дітьми. У кожному місті безліч дітей, і всі вміють читати, навіть сироти"1.

Самобутність та неординарність українського шкільництва якраз і полягає у тому, що його рушійною й організаційною си­лою виступав народ. Завдяки цьому українці мали свою оригінальну національну школу, побудовану на засадах народної педагогіки, наділену гуманним ставленням до дітей й глибоким демократизмом, коли громада, батьки й учні вибирали й запро­шували до себе вчителів, що працювали на контрактній основі. Таке унікальне явище, як "мандрівні дяки", тобто вчителі в Україні (XVII—XVIII ст.), не мало аналогів у світі! До речі, слово "дяк" у "Лексиконі" Памви Беринди (XVII ст.) трактується як "дитиновчитель".

Як правило, українські школи утримувалися за рахунок по­датків (роківщини) парафіян, що відкривало доступ до освіти дітям усіх верств населення. За традицією школи здебільшого будувались недалеко від церкви. Нерідко при школі був приту­лок для сиріт, а поруч — шпиталь. Цим учителі й громада за­свідчували, що дбають не тільки про навчання учнів, а й про їхнє виховання, фізичне й моральне здоров'я, духовний світ, привчають виявляти милосердя й піклування про хворих, калік, знедолених. Школа мала свою бібліотеку, сад, пасіку, що теж неабияк облагороджувало освітянську й виховну роботу вчителів, Підтримувало традиції народної педагогіки.

Освітні здобутки, зумовлені активною підтримкою народу, козацтвом Запорізької Січі, зумовили появу українських ака­демій високого європейського рівня в Острозі (1680 р.), Києві (1632 р.), Харкові (1727 р.), де вчились студенти не тільки з України, а й з інших країн. В 1661 р. у Львові був відкритий перший був Україні університет. Згадані вищі навчальні заклади стали осередками підготовки української інтелігенції. Певна час­тина її здобула вищу освіту в західноєвропейських навчальних закладах. Деякі з них пізніше стали провідними вченими в євро­пейських вузах. Так, ректором Болонського університету був ви­датний український учений Юрій Дрогобич. Падуанський універ­ситет на початку XVII ст. закінчив соратник Богдана Хмель­ницького Станіслав Морозовицький, відомий у народі як полков­ник Морозенко (загинув під час облоги Збаража у 1649 р.). Саме про цього складено одну з найпопулярніших народних дум "Ой, Морозе, Морозенку". Острозьку академію закінчив Мелетій Смотрицький, автор слов'яноруської "Граматики" (1619 р.), яка до середини XVIII ст. була єдиним підручником з граматики в Україні, Росії та Білорусії. Вихованцем цієї ж академії був гетьман Війська Запорізького Петро Конашевич-Сагайдачний, оспіваний в українській народній пісні "Ой на горі та й женці жнуть". У Києво-Могилянській академії здобув освіту Григорій Сковорода. Серед випускників цього вищого навчального закладу були не тільки культурно-освітні діячі України, а й значна час­тина козацьких воєначальників, в тому числі соратники Богдана Хмельницького — Іван Чернята, Федір Лобода, Тимофій Носач, Іван Кравченко, а також гетьмани України Іван Виговський, Павло Тетеря, Юрій Хмельницький та Іван Самойлович1. Усі во­ни стали національними героями України, а своїм особистим прикладом освіченості, вірним служінням народові сприяли утвердженню особливого авторитету інтелігентної людини в українській етнопедагогіці. Інтелігентна людина, серед українців користується особливою повагою. У західних областях України ще майже донедавна звичайного, скромного сільського вчителя називали професором, а вчительку — професоркою.

Історичний шлях української національної школи був тер­нистим. Загарбавши Україну, російські, польські, німецькі, ру­мунські, чеські, угорські колонізатори закривали національні школи. Російському урядові дуже не подобалась особлива "склонность народа малорусского к ученню". Абсолютиська політика Катерини II поклала кінець українській вищій та се­редній школі, знищила й народну нижчу школу на Лівобережній Україні. Якщо в 1788 р. на її території було 134 школи й одна школа припадала на 746 чоловік населення, то в 1875 р. вже було на тій самій території усього 52 школи. Одна школа припадала на 6750 чол. Йшло насильницьке насаджування російських шкіл. У дуже скрутному становищі опинилась українська школа в Наддніпрянській Україні. Така політика російського царизму призвела до того, що в 1902 р. в Київському шкільному окрузі 2 млн. дітей опинилось поза школою (83% всіх дітей шкільного віку). Подібна біда спіткала українську школу й на інших тери­торіях України. Скажімо, якщо в 1911/12 навчальному році в Га­личині діяло 2420 українських шкіл, то в 1927/28 їх залишилось усього 745. Зате кількість польських шкіл тут відповідно збіль­шилась: з 1590 до 2325. Отже, причиною збільшення неписьмен­ного українського населення у XIX — поч. XX ст. була колоніза­торська політика урядів інших країн.

Наш народ, шануючи традиції національної педагогіки, не­впинно боровся за українську школу, за право навчання дітей рідною мовою. І в цьому проявлялась солідарність усіх націо­нально свідомих українців. Завдяки їхній активній підтримці, моральній та матеріальній, Україна виплекала й відстояла в тяжкій боротьбі своє національне шкільництво, яке сягнуло євро­пейського рівня, вславилося розмаїттям шкіл різних типів — як початкових, так і середніх та вищих (колегіуми, училища, семі­нарії, гімназії, ліцеї, інститути, університети, академії).

Наш народ споконвіку мав чудову традицію — направляти особливо здібних дітей для здобуття освіти у престижні нав­чальні заклади. Це робилося на кошти наукових товариств, куль­турно-освітніх організацій типу "Просвіта", "Рідна школа" тощо, а то й на добровільні пожертвування громадян. Український на­род завжди схвально ставився до меценатства й приватної ініціативи в галузі народної освіти. Тут жила благородна тради­ція безкоштовної участі громадян у будівництві й ремонті шкіл, читалень, народних домів (так колись називали в Україні Будин­ки культури, побудовані на кошти громади). На них встановлю­вали памятні дошки з іменами меценатів чи активних учасників будівництва. На. жаль,- у багатьох населених пунктах України через нехлюйське ставлення до історичних пам'яток минулого вони по-варварському знищені.

Історико-педагогічний досвід показав, що справжнє шкіль­ництво завжди грунтується на супрязі наукової педагогіки з пе­дагогікою народною. Це стосується всіх її ділянок, у тому числі і шкільних підручників. У процесі збирання живого етнопедагогічного матеріалу нам доводилось не раз бесідувати з 75—85-літніми чоловіками і жінками, які й до цього часу прекрасно па­м'ятають цілі сторінки старих підручників.

Виникає запитання: чому? А тому, що ці підручники були побудовані на засадах добре зрозумілої людям народної педаго­гіки, чого не можна сказати про підручники сучасні, в яких тра­диції етнопедагогіки втрачені. Водночас розвалена сама основа української національної школи. Відродження її є першочерго­вим завданням нашого народу.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 |


При использовании материала, поставите ссылку на Студалл.Орг (0.006 сек.)