Санкції цивільного процесуального права

Поняття, види і структура норм цивільного процесуального права

Норми цивільного процесуального права — це встановлені державою України загальнообов'язкові правила, що регулю­ють порядок здійснення правосуддя у цивільних справах за­гальними судами загальної юрисдикції та визначають систе­му процесуальних дій, виконуваних суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин, та систему їх процесуальних прав й обов'язків, реалізація яких забезпечується визначени­ми законодавством цивільними процесуальними засобами (га­рантіями).

Норми цивільного процесуального права мають такі озна­ки:

1) встановлюються тільки державою. Санкціонованих норм у цивільному процесуальному законодавстві немає;

2) є загальнообов'язковими для всіх осіб на території України: органів, юридичних і службових осіб, суду, учасників цивільного процесу — осіб, які беруть участь у справі, та осіб, які не беруть участь у справі. Вони визначають обов'язкові правила розгляду і вирішення цивільних справ судом, його
компетенцію, суб'єктивні процесуальні права і обов'язки учасників процесу та інших осіб, умови і процесуальну форму їх реалізації;

3) мають загальний характер, є правилами поведінки суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин численного застосування. Конкретні за змістом норми цивільного процесуального права спрямовуються до багатьох адресатів і розраховані на типовий варіант поведінки — є правилами засто­сування одного масштабу до різних осіб;

4) забезпечуються виконанням різними правовими засобами, у тому числі цивільними процесуальними засобами захисту і відповідальності;

5) спрямовані на виконання завдань цивільного судочинства щодо захисту прав та законних інтересів громадян, юридичних осіб та держави шляхом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ у повній відповідності до чинного законодавства.

Для правильного розуміння закріплених у нормі правил поведінки, розкриття їх особливостей, точного їх застосуван­ня і дотримання, вони класифікуються: за змістом, за сферою застосування, за методом впливу на поведінку правомочних осіб.

За своїм змістом норми цивільного процесуального права поділяються на регулятивні і дефінітивні. Регулятивні вста­новлюють правила поведінки конкретних суб'єктів цивіль­них процесуальних правовідносин: суду, сторін, третіх осіб, інших учасників процесу. Такими є норми статей 27, 31, 34, 46 ЦПК України. Дефінітивні норми визначають завдання цивільного судочинства, формулюють принципи процесу та його інститути, мають визначення цивільних процесуальних понять: ст. 57 ЦПК України -— доказів, ст. 67 ЦПК України — процесуальних строків, статті 28, 29 ЦПК України — проце­суальної правоздатності і дієздатності. У дефінітивних нор­мах визначаються також загальні правила поведінки, що не стосуються конкретних суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин, але поведінка яких має відповідати таким правилам. Так, відповідно до ч. З ст. 137 ЦПК України дока­зи, що їх вимагає суд від підприємств, установ, організацій, а також від окремих громадян, надсилаються безпосередньо до суду. Або ст. 5 ЦПК України встановлюється, що правосуддя у цивільних справах здійснюється судом на засадах поваги до честі і гідності та рівності перед законом і судом усіх громадян незалежно від їх походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, став­лення до релігії, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Дефінітивними є норми статей З, 6, 7, 10, 11, 14 та ін. ЦПК України.

За сферою застосування норми цивільного процесуального права поділяються на загальні, спеціальні, виключні. За­гальні норми мають значення для всіх видів провадження, І всіх стадій процесу. Вони вміщені у ЦПК України в основно­му у розділі І «Загальні положення» і встановлені щодо основ­них засад цивільного судочинства (статті 1—14); складу суду і його відводу (статті 18-25); підвідомчості цивільних справ (статті 15, 16); доказів (статті 57—66); учасників цивільного процесу (статті 26—66); судових витрат (статті 79-89); проце­суальних строків, судових викликів і повідомлень (стат­ті 67-78). До них належать норми, що визначають правила підготовки цивільних справ до судового розгляду, передба­чені статтями 130—156 ЦПК України. Вони діють з урахуван­ням особливостей при підготовці справ, що виникають з окре­мого провадження. Спеціальні норми регулюють права, обов'язки і процесуальні дії суб'єктів цивільних процесуаль­них правовідносин лише у певній стадії розвитку цивільного судочинства — у стадії розгляду справи по суті чи у стадії апе­ляційного касаційного оскарження або у розгляді певної кате­горії справ — визнання особи обмежено дієздатною чи недіє­здатною. Виключні норми спрямовані на конкретизацію, до­повнення загальних і спеціальних норм та встановлюють з них винятки (частини 4-6 ст. 152 ЦПК України). Так, ст. 112 ЦПК України надає право сторонам встановлювати договірну територіальну підсудність, крім позовів на право про будівлі, виключення майна з опису тощо, для яких встановлені прави­ла виключної підсудності.

За методом впливу на відносини, що ними регулюються, і поведінку їх суб'єктів, норми цивільного процесуального пра­ва поділяються на імперативні і диспозитивні. Імперативні встановлюють обов'язки (ч. З ст. 27, ст. 145 ЦПК України), заборонення (ч. 4 ст. 137, ст. 145 ЦПК України), примушування (ч. 2 ст. 146 ЦПК України). Диспозитивні встановлюють пра­ва суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин на ак­тивну поведінку в межах, визначених такими нормами (статті 3, 27, 31, ч. 1 ст. 199 ЦПК України).

Правова норма складається з певних частин. У теорії права домінує положення, що таких частин три: гіпотеза — визна­чає умови, при настанні яких така норма підлягає застосуван­ню; диспозиція — встановлює правила поведінки; санкція — наслідки, які настають у випадку порушення або невиконан­ня даної норми і. На думку окремих авторів, норма цивільно­го процесуального права є двочленною і складається лише з гіпотези і диспозиції.

Аналіз норм ЦПК України підтверджує, що вони мають як двочленну, так і тричленну структуру. Тричленну структуру має норма, встановлена статтями 50, 94 ЦПК України: гіпоте­за — свідком може бути кожна особа; диспозиція — свідок має з'явитися до суду і дати правдиві показання про відомі йому обставини; санкція — якщо викликаний свідок не з'явиться у судове засідання з причин, визнаних судом неповажними, його може бути піддано примусовому приводу через органи внутрішніх справ (ч. 1 ст. 94 ЦПК України).

Також тричленну структуру має норма, встановлена стат­тями 53, 143 ЦПК України: гіпотеза — для з'ясування обста­вин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки або ремесла, суд мо­же призначити експертизу; диспозиція — особа, призначена експертом, повинна з'явитися на виклик суду, провести по­вне дослідження і дати обґрунтований та об'єктивний висно­вок на поставлені запитання; санкція — за злісне ухилення від явки до суду експерт несе відповідальність за ч. 2 ст. 1853 КпАП України, а за надання завідомо неправдивого висновку або за відмову без поважних причин від виконання покладе­них обов'язків — відповідає за статтями 384, 385 КК України.

Двочленну структуру має норма, передбачена ч. 6 ст. 53 ЦПК України: гіпотеза — експерт через відсутність у нього необхідних знань або без залучення інших експертів; диспо­зиція — невідкладно повинен повідомити суд про немож­ливість проведення ним експертизи.

Тричленну структуру має норма ст. 72 ЦПК України, яка передбачає наслідки пропуску процесуальних строків, а двоч­ленну — норма ст. 73 ЦПК України, яка регулює продовжен­ня та поновлення процесуальних строків. Деякі норми з двочленною структурою забезпечуються санкціями, передбачени­ми в інших нормах права. Так, норма ст. 7 ЦПК України «Мо­ва, якою здійснюється цивільне судочинство» має гіпотезу і диспозицію, а санкція за її порушення — скасування судового рішення — визначена ч. З ст. 309 ЦПК України. Аналогічно норма ст. 206 ЦПК України забезпечується санкцією, визна­ченою п. 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України, передбачає скасування рішення, якщо справа розглянута з порушенням або неправильним застосуванням норм процесуального права, зокрема таємниці нарадчої кімнати.

Структурні елементи норм цивільного процесуального пра­ва мають різний характер, тому можуть бути класифіковані. Гіпотези поділяються:

а) за характером викладених в них обставин — на односто­ронні і двосторонні. Односторонні передбачають лише пра­вомірні або неправомірні обставини, настання яких зумовле­но застосуванням даної норми права. Такою є гіпотеза норм ст. 11 ЦПК України з правомірними обставинами, яка перед­бачає, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за звер­ненням фізичних чи юридичних осіб. Двосторонні гіпотези передбачають як правомірні, так і неправомірні обставини, які є підставою для застосування такої норми права. За наяв­ності неправомірних обставин застосовується одне правило, а за наявності правомірних — інше. Прикладом є ст. 169 ЦПК України, якою передбачені наслідки неявки у судове засідан­ня особи, яка бере участь у справі;

б) за ступенем визначеності гіпотези — на визначені, відносно визначені і невизначені. Визначені точно формулюють умови, за яких така норма підлягає застосуванню, наприклад, норма ст. 193 ЦПК України про судові дебати. Відносно визначені вказують на загальні умови, з настанням яких така норма підлягає застосуванню. Але наявність чи відсутність цих умов має у кожному випадку визначити суд. Такою є нор­ма ст. 126 ЦПК України про об'єднання та про роз'єднання позовів, ст. 367 ЦПК України про допуск судом негайного ви­конання рішення. Невизначені гіпотези не передбачають кон­кретних умов, за яких така норма підлягає застосуванню (ст. 73 ЦПК України про поновлення та продовження проце­суальних строків).

Диспозиції норм цивільного процесуального права поділя­ються за способом вираження закріплених у них правил по­ведінки на прості, описові, відсилочні, бланкетні. Прості диспозиції обмежуються вказівкою на дії, що дозволяються чи забороняються, без визначення термінів, які вказують на такі дії. Це норма ст. 31 ЦПК України про права сторін на зміну позивачем предмета або підстави позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, на відмову від позову; на визнання відповідачем позову і на укладення сторонами мирової угоди. Але норма права не розкриває поняття позову, його предмета, підстав мирової угоди. Описові диспозиції правила поведінки пояснюють з необхідною повнотою і точністю, що сприяє єдиному тлумаченню і правильному за­стосуванню відповідної норми права. Описові норми про цивільну процесуальну правоздатність і дієздатність встанов­лені статтями 28, 29, ЦПК України. Прості й описові диспо­зиції поділяють на визначені і відносно визначені. Відси­лочні диспозиції не встановлюють правил поведінки своїх ад­ресатів при настанні умов, зазначених у гіпотезах цих норм, у яких такі правила визначені. Відсилочною є диспозиція ч. З ст. 141 ЦПК України, якою передбачено, що огляд продуктів та інших речових доказів, що швидко псуються, за місцем їх знаходження здійснюється у порядку, встановленому ст. 140 ЦПК України. А також диспозиція ч. 1 ст. 364 ЦПК Ук­раїни, якою передбачено, що при розгляді справ у апе­ляційному порядку застосовуються правила, встановлені для розгляду справ у суді першої інстанції. Бланкетні диспо­зиції не передбачають правил поведінки адресатів правової норми, а вказують на інші норми, у яких ці правила мають бути встановлені. Такою буде норма ст. 17 ЦПК України, за якою крім випадків, передбачених законом, цивільні справи за згодою сторін можуть бути передані на вирішення тре­тейського суду.

Поняття, види і функції санкцій цивільного процесуального права

Найважливішими гарантіями реалізації норм цивільного процесуального права є встановлені ним санкції. Незважаючи на їх теоретичне і практичне значення, у науці цивільного процесу вони майже не досліджувалися, не розглядалися у на­вчальній літературі. Цим пояснюється й неоднозначне виз­начення поняття «санкція». Розуміння санкції лише як захо­ду державного примусу звужує її зміст до заходу відповідаль­ності, що є одним з видів санкції.

Санкції — це встановлені в нормах цивільного процесуаль­ного права наслідки, що настають у разі їх недодержання і по­рушення, тобто всі правові наслідки, які забезпечують ре­алізацію норм³. Ними є заходи захисту і заходи відповідаль­ності.

Заходи захисту спрямовані на припинення правопорушен­ня, поновлення порушеного права і забезпечення виконання обов'язку. Нових (додаткових) обов'язків на суб'єктів цивільних процесуальних правопорушень вони не поклада­ють. До заходів захисту належать санкції, які припиняють правопорушення (припиняючи), і які поновляють права (правопоновлюючі). Припиняючі санкції спрямовані на припи­нення неправомірних процесуальних дій, отже, проти настан­ня правових наслідків, на досягнення яких спрямовані такі дії: відмова у прийнятті заяви до провадження суду (ч. 2 ст. 122 ЦПК України), у прийнятті зустрічного позову (ст. 123 ЦПК України); залишення заяви без руху (статті 121, 297 ЦПК України), попередження (ст. 92 ЦПК України), закриття провадження у справі і залишення заяви без розгляду (статті 201-207 ЦПК України).

Правопоновлюючі санкції спрямовані на поновлення пору­шених цивільних процесуальних прав, забезпечення вико­нання обов'язків шляхом скасування (повного або часткового) незаконних рішень, ухвал суду (статті 307, 336 ЦПК Украї­ни), поворот виконання (статті 380-382 ЦПК України) тощо.

Заходи відповідальності покладають на правопорушника новий додатковий обов'язок — відшкодувати збитки, сплати­ти штраф, тобто виявляються у покаранні. У процесуальній літературі це положення не безспірне. Юридичною відповідальністю визначається: застосування припиняючих і правопоновлюючих санкцій за невинні об'єктивно проти­правні діяння, реалізація і застосування санкцій тощо. Такі судження не тільки не ґрунтуються на положеннях чинного процесуального законодавства, а й ігнорують відмінність між санкцією захисту і відповідальності.

Основою для правильного розуміння цивільної процесуаль­ної відповідальності є норми цивільного процесуального пра­ва, що передбачають відповідальність за окремі види цивільних процесуальних правопорушень. У них немає по­няття відповідальності, але визначені заходи відповідаль­ності та підстави їх застосування за конкретні правопорушен­ня. ЦПК України встановлює такі заходи відповідальності: стягнення збитків (статті 133, 155, 268), стягнення компен­сації за втрату заробітку (ст. 85), стягнення судових витрат і збитків (ст. 133), примусовий привід (статті 94, 146), видален­ня із залу судового засідання (ст. 92).

Отже, встановлені нормами цивільного процесуального права і забезпечені державним примусом заходи, що поклада­ються на учасників процесу у вигляді обтяжливого, нееквіва­лентного (додаткового) обов'язку або некомпенсованого поз­бавлення прав за протиправні цивільні процесуальні дії або за бездіяльність, називаються цивільною процесуальною відпові­дальністю.

Заходи відповідальності спрямовуються на майно і особу правопорушника, заходи захисту — на саме правопорушення, його наслідки та дії (бездіяльність) правопорушника. Для застосування заходів процесуальної відповідальності необхідна, як правило, вина правопорушника і тільки як виняток — на­стає безвинна відповідальність. Для застосування заходів за­хисту вина правопорушника не потрібна.

Заходи цивільної процесуальної відповідальності мають майновий або особистий немайновий характер.

Майновий характер мають стягнення завданих збитків, у тому числі стягнення компенсації за втрату робочого часу і су­дових витрат. Немайновий — примусовий привід (статті 94, 146 ЦПК України), видалення із зали судового засідання. У процесі розгляду справи із залу судового засідання можуть бути видалені особи, які беруть у ній участь, та інші учасники процесу (ст. 92 ЦПК України). Цей захід примусу застосо­вується до зазначених осіб за порушення встановленого по­рядку під час розгляду справи і спрямовується на припинення здійснення ними права на участь у судовому засіданні. Для громадянина — позбавлення права на присутність у судовому засіданні, для сторін і третіх осіб — припинення права брати участь у розгляді судом справи, отже, і на виконання процесу­альних дій, спрямованих на захист своїх прав і охоронюваних законом інтересів.

Цивільні процесуальні санкції захисту і відповідальності сприяють запобіганню правопорушень, але встановлені ЦПК України такі заходи, як окрема ухвала (ст. 211), забезпечення позову (ст. 151), забезпечення можливих збитків відповідача (ст. 153), попередження (ст. 92), спрямовані виключно на за­побігання порушення цивільних процесуальних норм, а та­кож шкідливим наслідкам, які можуть настати внаслідок правопорушень.

Режим законності у цивільному судочинстві забезпе­чується також застосуванням до суб'єктів цивільних процесу­альних правопорушень заходів кримінальної, дисциплінар­ної, адміністративної і громадської відповідальності.

За злісне і більш небезпечне цивільне процесуальне право­порушення, яке є одночасно кримінальним злочином, настає кримінальна відповідальність. Підлягають кримінальній відповідальності за статтями 384, 385 КК України свідок (ст. 50 ЦПК України), експерт (ст. 53 ЦПК України), перекладач (ст. 55 ЦПК України). Кримінальна відповідальність вста­новлена за втручання у вирішення судових справ, за погрозу щодо судді, народного засідателя, за посягнення на їх життя тощо (статті 376, 377, 379, 382 КК України).

Представники сторін і тих осіб, що є посадовими особами, а також члени колегії адвокатів за несумлінне ведення справи відповідають у дисциплінарному порядку або в порядку гро­мадського впливу (ст. 147 КЗпП України, ст. 16 Закону Ук­раїни «Про адвокатуру»).

Судді несуть дисциплінарну відповідальність за порушення законності при розгляді цивільних справ, за допущення на­вмисного порушення закону або несумісність, що призвели до скасування чи зміни судового рішення (ст. 31 Закону України «Про статус суддів»).

Адміністративна відповідальність встановлена: за неповагу до суду, що виявилася у злісному ухиленні від явки до суду свідка, позивача, відповідача, чи у непідкоренні зазначених осіб та інших громадян розпорядженням головуючого, у пору­шенні порядку під час судового засідання, а також за вчинен­ня будь-ким дій, які свідчать про явну неповагу до суду або встановлених у суді правил. Адміністративне стягнення на­кладається у вигляді арешту на строк до п'ятнадцяти діб або штрафу від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян (ст. 1853 КпАП України). Залишення посадо­вою особою без розгляду окремої ухвали або постанови суду чи невжиття заходів до усунення зазначених у них порушень за­кону, а також несвоєчасна відповідь на окрему ухвалу (поста­нову) чи подання тягнуть накладення адміністративного штрафу від п'яти до восьми неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян (ст. 185⁶ КпАП України).

Функціонування санкцій процесуального захисту і проце­суальної відповідальності можливе тільки у механізмі цивільних процесуальних правовідносин. Правовідносини об'єднують у діалектичній єдності суб'єктивні процесуальні права і обов'язки, реалізація і виконання яких забезпечуєть­ся застосуванням державного примусу відповідно до встанов­лених санкцій. Але як засіб впливу на правопорушника шля­хом покладання на нього додаткових обов'язків або позбавлення прав на виконання певних процесуальних дій чи засто­сування інших заходів державного примусу, санкція за цією ознакою має спільність з суб'єктивними процесуальними правилами та обов'язками. Санкції — це складові пра­вовідносин і щодо їх змісту виконують правоохоронювальну функцію. Перебуваючи у потенційному стані, вони можуть перейти у нову якість —: динамічність при виникненні право­порушення, яке не завжди у складі первинних правовідно­син. Підстави для застосування санкцій цивільної процесу­альної відповідальності у вигляді відшкодування завданої майнової шкоди і санкції скасування незаконних і необґрунтованих рішень виникають у складі певних правовідносин, але реалізуються в інших самостійних процесуальних пра­вовідносинах.

Інші санкції відповідальності (попередження, видалення із залу судового засідання) і, як правило, санкції процесуально­го захисту реалізуються у складі певних правовідносин при аномальному їх розвитку. Застосуванням санкцій захисту і відповідальності забезпечується реалізація їх функцій: понов­лення порушеного цивільного процесуального правопорядку шляхом припинення неправомірних дій (бездіяльності) суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин і спону­кання їх до виконання своїх обов'язків, а також забезпечення реалізації кореспондуючих їм прав суду; захист прав грома­дян і організацій як конкретних суб'єктів цивільних процесу­альних правовідносин, порушених неправомірними діями; зміцнення законності у цивільному судочинстві і запобігання цивільним процесуальним правопорушенням; виховання суб'єктів правовідносин, інших громадян у дусі неухильного виконання норм цивільного процесуального права.

Поиск по сайту: