Час: 2 години

МВC УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Факультет_____________________

Кафедра філософії і соціальних дисциплін

СОЦІОЛОГІЯ

Лекції з курсу

Тема № 8. Соціологія етносоціальних та національних відносин

Галузь знань 0304 „Право”

Напрямки підготовки 6.030402 „Правознавство”

Освітньо-кваліфікаційний рівень бакалавр

Напрямок підготовки 0601 „Право”

Спеціальність 6.060100 „Правознавство”

6.060100 „Павоохоронна діяльність”

Освітньо-кваліфікаційний рівень бакалавр

Спеціальність 7.060101 „Павознавство”

7.060102 „Павоохоронна діяльність”

Програма обговорена і схвалена

на засіданні кафедри філософії

і соціальних дисциплін

30 серпня 2010 року

Протокол №1

Одеса 2010

Тема № 8. Соціологія етносоціальних та національних відносин

Навчальні та виховні цілі: сформувати об’єктивний погляд на проблеми міжнаціональних відносин, націю як політичний та соціальний суб’єкт

Час: 2 години

Навчальні питання:

Вступ.

1. Предмет етносоціології.

2. Сучасна теорія етногенезу.

3. Національні (етнічні) процеси та відносини.

4. Проблеми національного розвитку в Україні.

Висновки

Навчально-методичне забезпечення:

1. Картунов О. В. Вступ до етносоціології. – К., 1999.

2. Некрасов А. И. Основы социологии: конспект лекций. – Х., 2002.

3. Соціологія. Підручник для вищої школи / за ред. проф. В. П. Андрущенка, проф. М. І. Горлача. – Київ – Харків, 2001.

4. Швецова А. В. Національний характер, як феномен культури.

5. Послання Президента України до Верховної Ради України 2000 року „Україна і поступ у ХХІ сторіччя. Стратегія економічної і соціальної політики на 2000-2004 роки”. (02.02.2000р.).

6. „Стратегія розвитку”. Виступ Президента України Л. Кучми на першій

сесії Верховної Ради України четвертого скликання 18.06.2002р.

Вступ. Національні відносини (міжетнічні відносини) виступають одним із головних чинників розвитку суспільства. Як правило, вони пов’язані із усім комплексом соціальних відносин, що значно ускладнює їх вивчення та аналіз.

Однак, саме цей факт визначає головні напрямки і цілі конкретних соціологічних досліджень, які вивчають взаємосприйняття та пріоритети етносів у процесі соціального розвитку.

Питання №1. Предмет етносоціології.

Етносоціологія визначилася як самостійна наука у 60-х роках 20 століття. Етносоціологія – галузь соціології, що досліджує виникнення, сутність та функції різних етносів (рід, плем’я, народність, нація) з метою виявлення загальних закономірностей їх розвитку та взаємодій у системі соціальних відносин, що склалися. Етносоціологія вивчає соціальні аспекти життя та діяльності різних етнічних утворень, а також національну специфіку соціальних спільнот та відносин (вплив національних орієнтацій, цінностей, традицій і на розвиток соціальних відносин).

Питання №2 Сучасна теорія етногенезу.

Сучасне людство розвивається по загальним законам, має загальні ознаки і одночасно розпадається на багато численні історичні спільноти: держави, класи, сім’ї, нації і т. ін. Особливе місце серед цих спільнот посідає етнос. За підрахунками ООН людство складається із не менш ніж 3 тисяч етносів, які входять у більш, ніж 220 держав світу.

Етноси не вічні – вони народжуються, розвиваються і вмирають – цей процес і називається етногенезом.

Історично перші форми етносу з’являються на основі кровноспорідненого об’єднання - род та племені.

Подальші форми етносів (народ, нація) розвиваються на основі соціокультурного об’єднання. У сучасній теорії етногенезу під етносом розуміється історично усталена спільнота людей, що склалася на певній території і якій властиві загальні, відносно стабільні особливості мови, культури, побуту, а також усвідомлення своєї єдності та відмінності від інших подібних утворень.

Принципи визначення та життєдіяльності етносу:

1)спорідненість та загальність походження (генеалогічний принцип), етнос спершу виростає із людської спільноти, об’єднаної зв’язками спорідненості (родинності);

2)еволюційний – етнос історично змінюється;

3)етнічної само ідентифікації особистості – співвідношення особистості з етносом;

4)регулятивний принцип – етнос визначається у взаємодії та змаганні з іншими етносами;

5)персоналізованість етнічної спільності – створення особливого типу людини;

6)гетерогенність етнічної свідомості особистості – залежність етнічної свідомості від соціального положення та ролі особи.

Психологічна єдність етносу забезпечується інтерсубєктивісттю та контактністю його представників, яким властиві спільні уявлення, реакції, картина світу і т.ін. Суттєві риси етносу: 1)расово-антропологічні риси; 2)мова; 3)культурні риси; 4)самосвідомість.

На відміну від раси, формування якої є результатом біологічного розвитку (раса виступає об’єднанням людей з спільними біологічними рисами – коліром шкіри, волосся, рисами обличчя та будовою тіла), етноси, як і всі соціальні спільноти, є результатом соціальної взаємодії.

Історично перші людські спільноти були мікро спільнотами і засновувалися на комюнотарному принципі спілкування (безпосередньому) та на кровноспоріднених зв’язках (це рід та плем’я у структурі родового суспільства). Радикальні зміни у розвиток родового суспільства внесла неолітична революція - виникнення виробничих форм господарства – землеробства та скотарства. Наслідками цього стали ріст населення, розширення меж розселення та освоєння нових територій, формування нового типу осілості. Поряд з родинними зв’язками все більшу роль став грати фактор виробничої організації, особливо там, де землеробство стало основою життя людей та набуло спеціалізованого виду, як, наприклад, іригаційна система у Єгипті чи у Месопотамії. У цих умовах спільнота людей із родової перетворилася на функціонально-територіальну, що поклало початок новій форми суспільства – державності, як основи соціальної організації(у кінці 4 тис. до н.е. Єгипет, який налічував близько 40 територіальних одиниць – номів).

Відповідно – змінилася спільнота людей. Власне саме у той час і з’являється нова форма етносу – народ чи народність – спільнота, заснована на інституційному принципі організації.

Для народу чи народності характерні такі риси:

1)збільшення масштабу спільноти,

2)більш високий ступінь консолідації, заснованої на виробничому факторі,

3)переважання інституційного принципу єдності над комюнотарним, тобто перевага культурних форм єдності над антропо-генетичними (родовими). Новий етап етнічного розвитку пов’язаний з буржуазними революціями к.18 – поч..19ст., результатами, яких було об’єднання малих народностей у державу, націю, розвиток громадського суспільства та його необхідного фактора – свідомої, політично активної особистості, яка свідомо ідентифікує себе з відповідного національною спільнотою.

Нація – це історично сформована спільнота людей, яка відзначається:

1)спільною історичною територією та відповідною державою;

2)спільною національною самосвідомістю – уявленнями, історичною пам’яттю, міфологією і т.ін.;

3)загальною, масовою громадською культурою;

4)єдиними юридичними правами та обов’язками;

5)загальною економікою з можливістю переміщення у межах національної території;

6)наявністю національно визначної, політично активної особистості.

Таким чином, нація може розглядатися і як етнічна спільнота (народ), і як політична (у яку входять усі громадяни країни, незалежно від їх етнічного походження). У строгому розумінні нація більш політична та соціальна спільнота, ніж етнічна, Тому, як пише Геллнер – „нація у певному сенсі є продуктом людських переконань та пристрастей”. Тобто на відмінну від попередніх форм етносу, необхідним фактором формування нації є особистісне свідоме самовизначення, само ідентифікація людини з певною нацією, готовність формувати та поділяти її долю.

Свою етнічну належність людина не може змінити – вона обумовлена національністю батьків, конкретним мовними і культурним оточенням, особливостями побуту, традицій і т.ін. Етнічну належність дає людині доля, але свою національну визначеність кожен обирає сам, через поєднання власної долі з долею певної людської спільноти – нації. І тут треба зазначити, що і відносно своєї рідної нації кожен повинен себе обрати. Саме особистісне свідоме самовизначення складає один із необхідних чинників виникнення та існування нації. Нація може виникнути і існувати лише силою самовизначення особистостей, які відносять себе до цієї нації. Скільки є таких особистостей – така і чисельність нації. Саме у цьому – у необхідності особистого самовизначення щодо нації – полягає радикальна відміна нації від попередніх форм етносу. Не „кров” чи „мова” визначають належність людини до нації, а її участь у загальнонаціональному житті, її готовність поділяти загальнонаціональні прагнення.

Нація – це спільнота, у якій кожен має власну долю та право бути суверенним політичним, соціальним і економічним суб’єктом (громадянином), що гарантується відповідними національними та державними інститутами.

У стані суспільної апатії та застиглості, незмінності суспільних форм життя, не гарантованості чи відсутності прав особистості нації не виникають. Тому нації має відповідати громадський устрій суспільного життя, який би робив можливим національне самовизначення особистості через активізацію її соціальної та політичної діяльності. Успіх національного розвитку залежить від того, які життєві можливості нація може запропонувати своїм потенційним членам, як і які зможе гарантувати їх права та свободи. Наскільки ці пропозиції будуть привабливими – такою буде і доля нації. Але національні пропозиції – це пропозиції можливостей, це надання людині життєвих шансів, використання яких залежить від самої особи. Історичним успіхом, чи невдачею не лише нація дістає собі оцінку, але й люди дізнаються, чого вони варті, адже головним джерелом енергії національного життя є сила та рішучість особистостей.

Таким чином, поняття нації пов’язане з поняттям громадського суспільства, гарантіями природних, невід’ємних прав людини, правовою державою, позбавленими привілеїв та обмежень відносин приватної власності та вільного підприємництва, з загальнонаціональною культурою. Чи може зникнути етнічність? Вона уособлює собою культурну спадщину. Немає мови взагалі, культури взагалі, традицій взагалі, форм спілкування взагалі і т.ін. Змінюються чи зникають лише конкретні форми етнічної культури, та конкретні етнічні характеристики людини.

Питання №3. Національні (етнічні) процеси та відносини.

Етноси виникають, змінюються та зникають, цей історичний розвиток називається етногенезом і відзначається процесами, що розділяють етноси, та тими, що об’єднують етноси/ Об’єднуючі процеси – це консолідація, асиміляція та інтеграція. Консолідація – злиття декількох самостійних, споріднених щодо мови та культури народів у єдиний новий етнос за рахунок стирання принципових відмінностей. Початок об’єднання слов’ян у 9-12 ст. Створення французької нації через буржуазну революцію – к.18-поч.19 ст.; Поглинання прусським королівством однією за одною маленьких німецьких держав у 19 ст.

Асиміляція – поглинання етносу другими, звичайно більш багато численними та сильнішими, в результаті чого втрачаються давні властивості та з’являються нові (Італія, Англія).

Інтеграція – взаємодія усередині держави декількох достатньо відмінних народів, яка приводить до виникнення у них ряду спільних рис (США, СССР, Чехословакія і т.ін.).США – спільні громадські права індивідів, заборона сегрегації (розподіл категорій людей за расовими ознаками).

Національні конфлікти як форма національних відносин.

Формування нації приводить до створення держав. Як правило, це не окремий етнос, а група етносів, які склали одну націю. Будь-яка нація полі етнічна. Тому нація по суті виступає як державний етнос. Це визначає специфіку міжнаціональних відносин.

Національні відносини – це відносини між суб’єктами національно-етнічного розвитку (націями, народностями, національними групами) та їх державними утвореннями, а також між людьми різних національностей чи етнічних груп. Головні питання у національних відносинах: 1) це питання рівноправ’я чи підкорення, причин виникнення недовіри та конфліктів, досягнення певного рівня економічного, політичного та культурного розвитку етносів однієї держави; 2) питання зовнішньодержавних національних відносин та методів і умов вирішення різноманітних проблем у міжнаціональних стосунках в інтересах мирного існування та соціального прогресу.

Цікаво, що у 90-х роках 20 ст. спостерігається своєрідний етнічний бум, тобто загострення уваги до проблем національної культури та національного розвитку, що є своєрідною реакцією народів на нівелюючий вплив сучасних глобальних технологій та моделей образу життя на національну самобутність. Вчені називають цей феномен „етнічним ренесансом” чи „етнічним парадоксом сучасності”. При цьому процеси національного відродження потенційно несуть у собі можливість міжнаціональних конфліктів.

Національний конфлікт – це конфлікт між етнічними спільнотами, який характеризується певним рівнем організованої політичної дії та участю суспільних рухів, і викликаний, як правило, обмеженням чи ігноруванням прав і свобод відповідних етносів чи націй. У національний конфлікт вступають етноси, незадоволені своїми політичним та соціальним статусом. Це незадоволення активізує історичну пам’ять, давні стереотипи міжнаціональної боротьби, сприяє формуванню образу ворога, яким і виступає інший етнос.

Особливо інтенсивно розгортаються міжнаціональні конфлікти у тих країнах, де держава реально не може забезпечити реалізацію прав своїх громадян на повноцінний соціальний та культурний розвиток. При цьому, оскільки для більшості людей образ держави асоціюється з образом титульного народу, то існує реальна можливість спрямування етнічної ненависті саме на нього.

М.Гектер у зв’язку з цим висунув концепцію „внутрішнього колоніалізму”, у якій створив модель виникнення етнополітичного напруження:

1) конфліктогенне по своїй природі об’єктивне обмеження етнічних груп багатонаціональної держави у процесі її нерівномірної модернізації;

2) усвідомлення цього факту членами етнічної групи як власного пригноблення титульною нацією, або відповідною державою;

3) формування етнонаціоналізму як реакції етнічної спільноти на „внутрішній колоніалізм” Центру. Можна назвати також ситуаційні джерела етнополітичних конфліктів:

1) раптове зникнення стримуючих факторів зовнішнього середовища, що може статися через швидке послаблення вищої політичної влади чи зникнення зовнішньої загрози;

2) історичний спадок міжетнічних відносин;

3) внутрішня боротьба за лідерство у межах етнічної групи;

4) економічна ситуація;

5) рівень політичної та загальної культури.

На сьогодні виділяються головні типи етнополітичних конфліктів:

1) територіальні конфлікти, пов’язані із воз єднанням роздроблених етносів - зіткнення урядом і національним визвольним рухом, який користується підтримкою сусідньої держави (Кортах);

2) конфлікти, породжені намаганням етнічної меншості реалізувати право на самовизначення у формі створення незалежного державного утворення;

3) конфлікти, пов’язані із відновленням територіальних прав депортованих народів;

4) конфлікти, на основі яких знаходяться претензії тієї чи іншої держави на частину сусідньої держави;

5) конфлікти, пов’язані із абсолютизацією та протиставленням принципів права народів на самовизначення з вимогою територіальної цілісності держав;

6) із намаганням легітимізувати соціально-політичну перевагу корінної чи титульної нації над іншими народами;

7) конфлікти між культурно відмінними національними спільнотами.

Три головні форми вирішення етнополітичних конфліктів:

1) оперативні рішення, спрямовані на недопущення розростання конфлікту за рахунок підсилення охорони життєважливих об’єктів, ліквідною найбільш відчутних наслідків конфліктів, покарання організаторів погромів, активізація інформаційно-розяснювальної роботи і т.ін.; 2) тактичні рішення, спрямовані на урегулювання тих конфліктів, які вже виникли через економічний, політичний, силовий тиск на їх учасників; 3) стратегічні рішення, зорієнтовані на попередження криз у міжнаціональних відносинах на основі завчасного створення правових, політичних та соціально-психологічних умов для безболісного і цивілізованого розвитку національних процесів.

Питання №4. Проблеми національного розвитку в Україні.

Своєрідність національних відносин полягає у тому, що вони включають у себе усі сфери суспільного життя – економічну, політичну, соціальну, духовну.

При цьому необхідно відзначити, що нація стверджує себе серед інших націй та народностей, намагаючись ввійти у світове людство та залучити до свого життя усі етнічні утворення, що її складають. На сьогодні у науковій літературі зустрічається поняття „титульного народу” – того народу, на основі якого головним чином розвивається нація і який повинен нести відповідальність за життя інших етносів. У сучасних розвинутих країнах проголошені рівні права усіх націй та народностей. Але дискримінація (інколи латентно) існує. Як правило, представники малих етнічних груп мають менший прибуток, зайняті менш престижною працею, менш освічені, відсторонені від влади. В СССР національна дискримінація була офіційно заборонена, але цілі народи були примусово переселені. Був визначений курс на розвиток малих народів і разом з тим деякі етноси зникли. Якщо у 1926 році було 57 національних та 75 етнічних груп, то у 1979 – 35 національних та 17 етнічних. Було переслідування активних виступів на захист національної культури та національного руху за самостійність. Підвищена розповсюдженість російської мови, різке зменшення українських шкіл та вживання української мови.

У 80-х роках лише дві держави світу – СРСР та ПАР - офіційно фіксували національне походження. Україна у Європі займає найбільшу територію – 603,7 км², по кількості населення – біля 48 млн. Поступається лише ФРГ та Франції. Після росіян – українці другий по чисельності слов’янський етнос.

На поч..90-х років ХХ ст.. у світі проживало більше ніж 66 млн. Українців, - 18 млн. –проживає за межами України. В Росії – 5,7 млн., у Казахстані – 1,5,у Молдавії – 781 тис., у Білорусії – 535 тис. у Киргиз стані – 210 тис., у Прибалтиці – 250 тис., у США – 1,8 млн., у Канаді – 2 млн., у Аргентині – 560 тис., у Бразилії – 350 тис., у Австралії -220 тис.

Зараз в Україні проживають представники 120 народностей.

Більшість населення України завжди складали українці. У середині 20-х років – 80,6%, в 30-х – 73,5%, 50 – 76,8%, 80-х-90-х – 72,7%.

Росіян в Україні – у 20-х – 3 млн., в к.50-х – 7 млн., у 80-х – більше 11 млн.

У теперішній час на території України приблизно 40 млн. українців.

Проблема відносин з іншими народами. 90% людства живе у багатонаціональних державах. (Моноетнічності можна досягти лише штучно – Нахічевань – Вірменія - Азербайджан). Проблема етнічної та національної консолідації, яку можна вирішити лише через розбудову громадського суспільства та правової держави. Національна згода, толерантність.

Поиск по сайту: