Політичне і економічне життя Марокко

Марокко - конституційна монархія. Діє конституція від 10 березня 1972 р. з наступними змінами, прийнятими на референдумах 1992 р., 1996 р. та 2011 р. У минулому - протекторат Франції. Незалежність проголошена 2 березня 1956р.
Глава держави і верховний головнокомандуючий збройними силами - король. Престол успадковується по чоловічій лінії. Повноліття короля настає з 16-річного віку. До повноліття найвищу владу в країні здійснює регентська рада, яка має законодавчі і конституційні права. Король призначає і зміщує прем'єр-міністра і міністрів, головує в Раді Міністрів, а також може розпускати парламент. Глава держави - король Марокко – МОХАММЕД VI (Mohammed VI). Вступив на престол 23 червня 1999 р.
Законодавча влада належить королю і двопалатному парламенту - Палаті представників і Палаті радників. Палата представників у складі З25 депутатів обирається шляхом прямих загальних виборів строком на 5 років. 270 членів Палати радників обираються колегією виборщиків, який складається з депутатів місцевих органів влади, членів професіональних палат і об’єднань найманих робітників. Строк повноважень Палати радників 9 років, кожні 3 роки вона поновлюється на одну третину. Палата представників обрана 25 листопада 2011 року. Голова – Абдельвахад РАДІ (Abdelwahad Radi).
Палата радників обрана 3 жовтня 2009 року. Голова - Мохамед Шейх БІАДІЛЛАХ (Mohamed Cheikh Biadillah).
Виконавча влада здійснюється урядом, членів якого призначає король. Уряд сформовано 3 січня 2012 року. Прем’єр–міністр Королівства Марокко Абделілах БЕНКІРАН (Abdelilah Benkirane).
Політичні партії

Істікляль (Istiqlal - "Незалежність"). Партія. Заснована в 194З р. Генеральний секретар - Хамід Шабат. Друковані органи - газети "Аль-Алям" (Al-Alam), "Опіньйон" (L'Opinion).
Конституційний союз (Union Constitutionnelle - UC). Партія. Установчий з'їзд відбувся в квітні 198З р. Голова - Мухаммад АБІД (Muhammad Abied). Друкований орган - газета "Рісалят аль-Умма" (Rissalat al-Oumma).
Народний рух (Mouvement populaire - MP). Партія проберберського напрямку. Створена в 1959 р. Генеральний секретар – Моханд ЛАЕНСЕР(Mohand Laenser).
Національно-демократична партія- НДП (Parti National Democrate - PND). Заснована в 1981 р. в результаті розколу в Національному об'єднанні незалежних. Генеральний секретар - Абдалла КАДІРІ(Abdellah Kadiri).
Національне об'єднання незалежних - НОН (Rassemblement National des Independants - RNI). Партія. Створена в жовтні 1978 р. з ініціативи депутатів парламенту, які входять в групу "незалежних". Голова - Мустафа МАНСУРІ (Mustapha Mansouri). Друковані органи - газети "Аль-Магріб" (Al-Maghreb) і "Аль-Місак аль-Ватані" (Al-Mithaq al-Watani).
Партія справедливості і розвитку – ПСР (Parti de la justice et du developpement – PJD). Заснована в 1996 р. шляхом злиття партії Народний демократичний і конституційний рух і ряду ісламістських угрупoвань поміркованого толку. У жовтні 1998 р. одержала нинішню назву. Лідер – Абделькерім ХАТИБ(Abdelkerim Khatib). Генеральний секретар – Абделілах БЕНКІРАН.
Партія прогресу і соціалізму - ППС (Parti du progres et du socialisme - PPS). Заснована в серпні 1974 р. Налічує біля 35 тис. членів. Генеральний секретар партії – Мулай Ізмаїл АЛАУЇ(Moulay Ismaїl Alaoui).
Соціалістичний союз народних сил - ССНС (Union Socialiste des Forces Populaires). Партія. Заснована в 1974 р. рабатською фракцією партії Національний союз народних сил. Налічує 100 тис. членів. Перший секретар - Абдельвахед РАДІ(Abdelwahed Radi). Друкований орган - газета "Аль-Іттіхад аль-Іштіракі" (Al-Ittihad al-Ichtiraki).
Соціал-демократичний рух – СДР (Mouvement democratigue etsocial – MDS). Партія. Заснована в 1996 р. Лідер – Махмуд АРШАН(Mahmoud Archane).
Фронт демократичних сил – ФДС (Frontd es forces democratigues – FFD). Партія. Заснована в 1997 р. в результаті розколу в Партії прогресу і соціалізму. Генеральний секретар – Тамі аль- ХІЯРІ(Thami el – Khiari).

Історію економічного розвитку Марокко можна розділити на кілька етапів. Початок першого належить до 1840-1875 років, коли Марокко відчинило двері європейській торгівлі. Далі йде період політики протекціонізму і внутрішніх економічних реформ кінця ХІХ ст, впроваджених з ініціативи Мулай Хасана I (1873-1894 рр.). Провал реформ і політика європейських держав стосовно Марокко прискорили боргову кризу (1904-1912 рр.), яка призвела до того, що країна опинилася в економічній залежності від французького протекторату, а також до розподілу території Марокко між Францією та Іспанією і встановлення міжнародного управління Танжером (1912-1956 рр.). Після здобуття незалежності (1956-1965 рр.) Марокко успадкувало економіку протекторату, основою якої був експорт первинної сировини, цитрусових і фосфоритів. Така економіка не могла захистити країну від валютної кризи, частково спричиненої різким підвищенням цін на світовому ринку цукру. Криза спонукала уряд встановити суворіший контроль у сфері торгівлі і валютних операцій і посилити державний контроль над сільськогосподарськими землями, які належали французам, та експортом овочів і фруктів з цих земель (1965-1973 рр.). У 1973-1978 роках Хасан II зосередив увагу на проблемах індустріалізації країни і розвитку як державних, так і приватних підприємств, призначених для виробництва раніше імпортованих товарів. Після двадцяти років кредитного контролю, ліцензування торговельних угод і спроб розвивати державну економіку уряд був змушений скоротити масштаби розвитку державного промислового та агропромислового сектора і взяти на озброєння економічні методи, здатні стабілізувати макроекономічний дефіцит. Протягом 1979-1985 років, користуючись прихильним ставленням з боку Міжнародного валютного фонду і Світового банку, Марокко зробило перші кроки зі зменшення зовнішньої заборгованості. Після 1986 року королівство здійснило лібералізацію економіки, приватизувало державну промисловість і створило в Касабланці фондовий ринок. Колонізація і французький протекторат (1912-1956 рр.). Попри те, що французька колоніальна присутність була відносно нетривалою (44 роки), вона сприяла розвитку широкомасштабного товарного сільського господарства, сільськогосподарського зрошування, зростанню економічної значущості Касабланки, великомасштабному розвитку видобутку фосфоритів і домінуванню зв'язків із Францією у зовнішньоторговельному балансі. Сільськогосподарська продукція - здебільшого фрукти та овочі, а також фосфорити і фосфорна кислота - становили важливу частину марокканського експорту у 1930-х роках і залишаються основними його статтями нині. Французький промисловий капітал на чолі з Паризьким і Нідерландським банком (Париба) і групою Шнейдер користувався левовою часткою економічних можливостей у Марокко.

Незалежність та експорт сировини (1956-1965 рр.). Після 1961 року Марокко вступило в період реалізації фінансованих державою проектів розвитку і порівняно сильного контролю держави над підприємництвом. За султана Мухаммеда V марокканці почали брати економіку під свій контроль. Основні галузі - залізничний транспорт, імпорт чаю та цукру - були націоналізовані невдовзі після здобуття незалежності (монополія на чай і цукор була приватизована у 1994 р.).
Марокко розпочав свій перший п'ятирічний план 1960-1964 рр. з метою реорганізації сільського господарства і промисловості для задоволення соціальних потреб і деколонізації економіки. План був неуспішним, і наступні ініціативи уряду стосувалися розвитку зрошуваного землеробства та сфери торгівлі. У сфері імпорту уряд розробив заходи зі зменшення залежності від ввезення цукру, які передбачали субсидування місцевого виробництва цукрового буряка і тростини на зрошуваних площах. Водночас держава встановила контроль над імпортом чаю та цукру. У сфері експорту уряд піддав критиці європейський агробізнес та вивезення за кордони валютних коштів, що надходять від експорту марокканських овочів і фруктів. Було прийнято рішення створити власну маркетингову компанію, яка повинна була встановлювати параметри цін як для виробника сільськогосподарської продукції, так і для посередників. Ця політика супроводжувалася масовою передачею сільськогосподарських земель від французів до приватних марокканських виробників.Встановлення контролю держави над економікою і приватним сектором стали головними тенденціями у 1973-1978 роках. Після двох невдалих спроб державного перевороту в 1973 році король та його економічні радники розробили план державних інвестицій в економіку. Реалізації плану сприяло різке зростання надходжень від продажу фосфоритів на світових ринках. У галузі сільського господарства уряд Марокко прискорив реалізацію програми з будівництва у сільській місцевості дамб та створення іригаційних систем. У галузі промислового виробництва передбачалася реалізація Закону про "марокканізацію" від 1973 року, згідно з яким всім іноземним підприємствам було запропоновано передати 51% акцій марокканцям. Фінансове забезпечення плану з державних інвестицій в економіку зіткнулося з двома перешкодами: все більшим втягуванням Марокко у конфлікт у Західній Сахарі і різким падінням на світових ринках у 1975-1976 роках цін на сировину, у тому числі фосфорити, внаслідок збільшення імпортної вартості пшениці і нафти. У результаті "марокканізації" і політики втручання держави в управління економікою виникла ситуація, коли більша частина власності опинилася в руках невеликої групи державних, приватних і змішаних холдингових компаній, включаючи "Омнімум Норд-Африкен", в якій сконцентрувалися фінансові інтереси фінансової корпорації ПАРИБА і членів королівської родини, зокрема брата короля Мулай Абдаллаха.
У 1978-1979 роках королівство Марокко почало згортати свою інвестиційну програму. Окупація колишньої Іспанської Сахари коштувала країні один мільйон доларів на день, а військові видатки поточного бюджету сягнули рівня 40%. Потрібні були додаткові асигнування для створення і розвитку інфраструктури та надання субсидій сотням тисяч нещодавніх переселенців. Жорстока посуха разом з високими цінами на світовому ринку пшениці різко збільшили вартість імпорту цієї культури.
Збільшувався зовнішній борг країни, а ціни на ввізні товари продовжували зростати. Економічні радники короля Хасана II спільно з експертамиМіжнародного валютного фонду (МВФ) розпочали пошуки стабілізаційних заходів. У 1979 році МВФ спільно з Марокко розробляли програму податкових реформ і поліпшення системи управління у державному секторі економіки. Однак всі ці кроки бажаного результату не дали, і країна наближалася до банкрутства. У 1981 р. були урізані субсидії на основні продукти харчування. Таке рішення влади викликало невдоволення в країні і спонукало три профспілки провести у Касабланці страйк, який у свою чергу призвів до масових протестів і численних сутичок з силами безпеки. Попри всі спроби уряду запровадити нові заходи з жорсткої економії і девальвації марокканської грошової одиниці, дирхама, Марокко не вдалося уникнути кризи. Упродовж 1985 р. збільшувався курс американського долара, зростали військові витрати на проведення операцій у Західній Сахарі. Уряд пішов на скорочення видатків на інвестиції і соціальну сферу, а король Хасан II оголосив про намір ще ширше відчинити двері країни для іноземних інвестицій.

Ринкова реформа. Процес лібералізації і приватизації триває з 1986 р. і дотепер. З 1986 р., після відновлення контактів з МВФ, уряд Марокко здійснив низку реформ у руслі рекомендованої фондом структурної перебудови економіки. Пропоновані заходи включали скорочення як державного, так і імпортного споживання (девальвація, бюджетні обмеження), заохочення ринкових сил, приватних інвестицій і збільшення обсягів експорту (лібералізація торгівлі, послаблення кредитного і валютного контролю, приватизація державних підприємств, подальше скорочення соціальних субсидій тощо). У 1986 р. уряд Марокко лібералізував експорт плодоовочевої продукції і ліквідував державну маркетингову компанію. Держава відмовлялася від своєї частки у гірничовидобувних, промислових, туристичних, сільськогосподарських і фінансових підприємствах та установах.
У результаті цих заходів сума зовнішньої заборгованості значно скоротилася. Великою підмогою для Марокко є значний потік грошових переказів від марокканців, які працюють за кордоном.
Частка обробної промисловості у валовому внутрішньому продукті збільшилась.
Поступово була розширена і модернізована інфраструктура країни, що включає порти, залізниці, аеропорти, автомобільні шляхи, систему зрошування, гідроелектростанції, готелі і систему комунікацій.
Більша частина трудового населення Марокко зайнята у тіньовій економіці.

Запаси корисних копалин та енергоресурси. Марокко є провідним виробником фосфоритів (третє місце у світі за виробництвом і перше за експортом, головний імпортер - США). Промислове значення мають також родовища залізної руди, свинцю, марганцю, кобальту, міді, бариту, фториду й цинку. Фосфорити, які видобуваються у районі Юсуфії і Хурибги, розташованому у зоні "фосфоритне плато", відрізняються дуже високою якістю, втім, як і фосфорити родовища Бу-Краа на території Західної Сахари.
З 1940-х років ведеться розробка родовищ кам'яного вугілля у районі Джерада, але внаслідок виснаження вугільних пластів обсяги вуглевидобутку постійно знижуються. У результаті широкомасштабної нафтогазорозвідки було виявлено лише кілька незначних родовищ, і країні доводиться задовольняти внутрішні потреби у нафті і природному газі за рахунок імпортних закупівель. Газопровід Магриб–Європа з подачі газу до Іспанії дає змогу користуватися багатими ресурсами природного газу Алжиру. Проте пошуки нафти тривають, при цьому особлива увага приділяється прибережному шельфу Атлантичного океану. Нафтопереробні заводи побудовані в Сіді-Касемі і Мохаммедії.
Електроенергія, що виробляється в Марокко, надходить як з теплоелектростанцій (які працюють на кам'яному вугіллі й нафті), так і з гідроелектростанцій. Обсяги електроенергії, яку виробляють гідроелектростанції, прямо залежать від кількості опадів і становлять від однієї восьмої до однієї десятої загальних обсягів продуктивності ТЕС.

Сільське господарство. Марокко продовжує залишатися переважно аграрною країною, у якій 40% працездатного населення зайняті у сільськогосподарському виробництві, котре дає 25% експортної продукції. Попри успіхи в розвитку системи зрошування, як і раніше вирішальним чинником у сільськогосподарському виробництві Марокко залишаються погодні умови. У традиційному сільському господарстві Марокко працює близько 90% працездатного сільського населення, яке обробляє 70% з наявних у країні 9,4 млн. га орних земель. У таких малопродуктивних господарствах практично не використовується сільськогосподарська техніка, а отримана продукція споживається головним чином самими виробниками. У більшості марокканських землеробів площа земельної ділянки не перевищує 5 га. Багато хто з них не має власної землі і змушений найматися сільськогосподарськими робітниками або ж ставати здольниками. На іншому полюсі знаходиться сучасний аграрний сектор з його великими і сучасними господарствами, які виробляють товарну продукцію. Площа лише 1% сільськогосподарських підприємств дорівнює або перевищує 50 га землі, але вони дають 80% експортної і 25% всієї сільськогосподарської продукції країни.

Рибальство. Прибережні води Марокко багаті на рибні ресурси. Країна посідає провідне місце в Африці з вилову сардин, восьминогів і тунця. Найбільшими риболовецькими портами є Агадир, Тантан і Сафі. Три чверті улову становлять сардини, які консервують і відправляють на експорт.

Лісове господарство. Протягом ХХ ст Марокко втратило 70% лісів. Ліси вкривають близько 9% поверхні королівства. У Марокко щорічно знищується 30 тис. га лісів і, хоча на площі 45 тис. га висаджуються нові ліси, приймається лише 40–50% саджанців. Дуб та атлантичний кедр, деревина яких використовується у декоративних цілях і для різних виробів, ростуть у товарних лісах району Середнього Атласу і гір Риф, лісові масиви коркового дуба у районі Гарба дають товарний корок, решта деревини йде на виготовлення деревного вугілля, яке широко використовується населенням Середнього Атласу і гір Риф для приготування їжі.

Туризм У Марокко туризм є другим важливим джерелом отримання валюти. Розвиток туризму змінив зовнішній вигляд Феса, Марракеша і ряду інших, дрібніших міст, таких, наприклад, як Варзазат, де були побудовані великі сучасні готельні комплекси.

Промислове виробництво. Більша частина багатогалузевого промислового сектора Марокко була створена у 1950-х роках. Заходи з лібералізації інвестиційної політики, зміни в міжнародному торговельному законодавстві і приватизація державних підприємств сприяли з середини 1980-х років припливу інвестицій, але в цілому місцевий промисловий сектор все ще слабко розвинений і базується на сімейному бізнесі.
Купівельна спроможність населення є невисокою, і марокканська промисловість орієнтується переважно на випуск експортної продукції (здебільшого текстилю і шкіряних виробів) до країн Європейського Союзу. Основна промислова база країни зосереджена у прибережному районі Касабланка – Кенітра. Є підприємства з консервування м'яса і риби, рафінування цукру, борошномельні заводи. Автоскладальне виробництво у Касабланці працює на імпортованих вузлах і деталях. У Касабланці функціонує значна кількість фармацевтичних компаній. Виробництво фосфорної кислоти і потрійного суперфосфату (для хімічних добрив) здійснюється у районі Сафі і Джорф-Ласфар.

Транспорт. Порти. Майже всі товари в Марокко транспортуються морським шляхом. Хоча найважливішим морським портом як і раніше залишається Касабланка.
Залізничний транспорт. Марокко має у своєму розпорядженні ефективну залізничну мережу.
Автомобільний транспорт Марокко має у своєму розпорядженні мережу асфальтованих шосейних доріг загальною довжиною. Автомобільним транспортом здійснюються 85% пасажирських і 75% вантажних (без фосфатів) наземних перевезень.

Зовнішня торгівля. Обсяги експорту продовольства перебувають у прямій залежності від погодних умов, світові ціни на фосфорити вже тривалий час не підвищувалися, а що стосується відвідань Марокко туристами, то їх кількість безпосередньо залежить від стану економіки європейських країн і таких міжнародних подій, як, наприклад, війна у зоні Перської затоки.

4.Особливості розвитку Тунісу. Людина мешкала на території сучасного Тунісу з часів палеоліту. Тут виявлено сліди прадавніх ашельської, мустьєрської, атерійської й іберо-маврусійської культур, зміна яких, як вважають, визначалася приходом нових народів і племен. У VІІІ тисячолітті до н.е. в Тунісі поселилися білі люди середземноморської раси (капсійська культура), що переселилися, імовірно, з саван доісторичної Сахари – гіпотетичної прабатьківщини семіто-хамітських народів. У ІV тисячолітті до н.е. тут сталася неолітична революція, поширилися землеробство й тваринництво, з'явилися укріплені селища і виділилася племінна знать. У ХІІ столітті до н.е. на території Тунісу мешкали лівійці. У подальші століття на узбережжя висаджуються грецькі та фінікійські мореплавці. Найстарішою фінікійською колонією на території Тунісу вважається Утіка, заснована 1101 року до н.е.; за нею йдуть Гіппон, Хадрумет, Лептіс, нинішня столиця країни – місто Туніс тощо. У 814 р. до н.е. біженці з фінікійського міста Тіру заснували поселення Карт-хадашт (Карфаген). Згодом Карфаген перетворився на величезне місто з населенням більш як мільйон мешканців і стало центром величезної військової і торговельної держави Північної Африки, вплив якого поширювався на все узбережжя, від Гібралтара ка Киренаїки, а також на Велику частину Іспанії, Сардинії, Сицилії, Корсики і Балеарські острови. Кораблі карфагенян панували в західній частині Середземного моря, запливали далеко в Атлантичний океан і до екваторіальної Африки. Могутність стародавнього Карфагена була зломлена Римською державою в ході трьох Пунічних воєн. В результаті останньої з них у 146 р. до н.е. Карфаген завоювали римляни і повністю зруйнували, а територія сучасного Тунісу була включена до складу Римської держави. Пізніше римляни відновили Карфаген, і він став процвітаючою столицею римської Африки.

В епоху Римської держави землі Тунісу були справжньою житницею імперії: вони давали більш як 60% зерна. Розцвіла римсько-пунічна культура, яка поєднувала як латинські, так і карфагенські елементи. В середині І ст н.е. тут стало поширюватися християнство, і римська Африка стала одним з основних християнських центрів тодішнього світу. Уродженцями провінції були відомі богослови й мислителі Тертулліан, Кипріан і святий Августин. Проте в ІІІ столітті господарство римського Тунісу стало занепадати; позначилася дія екологічної кризи, викликаної знищенням лісів і нестачею води. Зростання податків і бідності вело до соціальних заворушень, повстань і вторгнень сусідніх берберських племен. У 312 р. стався розкол християнської церкви в Африці: від неї відділилась опозиційна течія донатистів, яка одержала широку народну підтримку. В цих умовах у Північній Африці висадилося німецьке плем'я вандалів. У 439 р. вандали захопили Карфаген і перетворили його на столицю власного королівства. Влада королів вандалів, у свою чергу, виявилася неміцною. Посилився натиск берберів, що спиралися на підтримку донатистів. У 533–534 рр. війська східно-римського імператора Юстиніана захопили територію держави вандалів. Візантійське правління продовжувалося в Тунісі трохи більше сотні років. Панування східно-християнської (православної) церкви викликало невдоволення як католиків, так і донатистів. У 646 р. візантійський намісник проголосив відокремлення Африки від Східної Римської імперії. Але вже з 647–649 рр. Туніс став об'єктом майже безперервних вторгнень арабів. Боротьба арабів, візантійців і берберів за Туніс супроводжувалася жорстокою боротьбою і остаточно завершилася перемогою арабських військ лише на самому початку VІІІ століття. Столицею мусульманського Тунісу, що увійшов до складу Арабського халіфату, стало в 670 році місто Кайруан.

Мусульманський Туніс. Більшість жителів африканських провінцій прийняли іслам, і в Тунісі стала розвиватися нова арабська культура. У політичному відношенні країна до 800 р. залишалася частиною Арабського халіфату. Потім, при династії Аглабідів (800–909 рр.), фактично існував самостійний Туніський емірат, правителі якого здійснювали багаточисленні набіги на Сицилію і континентальну Італію. До 909 року Туніс був завойований берберами, які сповідували іслам ісмаїлітського напрямку. Вони поклали початок шиїтській династії Фатимідів. У подальші роки їй удалося охопити Північну Африку, Єгипет, Сирію і Західну Аравію. Але в 973 р. Фатиміди перенесли свою резиденцію до Єгипту, а управління Тунісом передали місцевій династії намісників – Зіридів (972–1148 рр.). Це був період високого розквіту мусульманської культури Північної Африки. Проте в 1148 р. прихильники сунітської течії в ісламі зробили переворот, жорстоко розправилися з шиїтами, а правитель аль-Муізз із династії Зіридів проголосив відокремлення від Фатимідів. У 1052–1057 рр. направлені Фатимідами кочові племена знову завоювали Туніс. При цьому країна була повністю спустошена і занепала, на десятиліття перетворившись на величезне пустинне кладовище. Династія Зіридів закріпилася на узбережжі.
Розорена країна стала об'єктом європейського завоювання. У 1135–1148 роках більшу частину Тунісу захопили нормани, які правили Сицилією. Норманський король Рожер II (1130–1154) проводив політику віротерпимості, і при його дворі процвітала арабська культура. Але його наступники розвернули гоніння на мусульман. Скориставшись невдоволенням мусульманського населення Північної Африки, армії релігійно-політичного руху Альмохадів у 1159–1160 роках оволоділи Тунісом і приєднали його до Альмохадської держави, центр якої знаходився в Марокко. У 1229 році альмохадський намісник з роду Хафсидів проголосив відокремлення країни від цієї держави. Правитель із династії Хафсидів Аль-Мустансир (1249–1277) тимчасово прийняв титул халіфа. У 1270 році він розгромив хрестоносців, що вторглися до Тунісу, на чолі з французьким королем Людовиком IX. Після смерті Аль-Мустансира у Тунісі настав період кризи, безперервних міжусобиць і релігійного догматизму. В середині ХІV ст. країну двічі окуповували марокканці. Вона була розорена. Останні хафсидські султани, що спиралися на християнську гвардію не могли зберегти країну. Коли в 1534 році турецькі війська Хайраддіна Барбаросси захопили Туніс, султан призвав на допомогу іспанського короля Карла V. У 1535 р. іспанці узяли штурмом місто Туніс, внаслідок чого загинуло близько третини його населення. Формально на троні були відновлені Хафсиди, але по суті влада перейшла до іспанських окупаційних сил. У 1540–1550-х роках мусульманам удалося вибити їх з південних і центральних районів країни, а в 1574 р. турки захопили Туніс і поклали край правлінню Хафсидів. До 1587 р. Туніс було офіційно оголошено провінцією імперії Османа.

Правління Османа і туніські беї. Спочатку Тунісом Османа управляв султанський намісник – паша, який спирався на турецькі війська, яничар, очолюваних командирами-деями, і місцеві військові формування під командуванням беїв. У 1591 р. яничари вчинили переворот і встановили уряд у складі 40 деїв, через три роки замінений диктатурою одного дея. Турецький паша зберіг за собою суто представницькі функції. Економіка країни в цей період розпочала поступово відроджуватися, не в останню чергу, завдяки переселенню мусульман з Іспанії. З початку ХVІІ ст. посада беїв стала спадковою і належала роду Мурадідів. У 1640 р. беї фактично усунули деїв від влади. Нарешті, в 1702 році начальник кавалерії Ібрахім аш-Шериф повалив Мурадідів і оголосив про те, що зосереджує у своїх руках функції паші, дея і бея. Він був розгромлений і захоплений в полон правителями Алжиру, але в 1705 р. новий начальник кавалерії Хусейн бен Алі став беєм і заснував фактично самостійну династію Хусейнідів, яка залишалася при владі до 1957 року. Формально визнаючи верховну владу султанів Османа, нові беї проводили самостійну внутрішню і зовнішню політику, мали свій герб і прапор. У країні не було турецької адміністрації і турецьких військ. У 1735–1806 рр. Туніс перебував у васальній залежності від правителів Алжиру, але це не стало на заваді для його розвитку. Беї заохочували торгівлю, ремесла, мануфактурне виробництво і судноплавство, вели морські війни з Венецією і Францією, відбили алжирське вторгнення, а в 1811 р. подавили заколот яничар і вигнали їх із країни.
Становище змінилося після перевороту 1814 р., що привів до влади старшу гілку Хусейнідів, які спиралися на консервативне духівництво і загони мамелюків. У країні розпочалися релігійні розбрати, було відновлено корпус яничар, введено систему господарських монополій, що завдало істотних збитків економіці. Біля берегів Тунісу курсували французькі та британські військові кораблі. У 1827 р. туніський флот був знищений англо-франко-російською ескадрою в Наваринській битві. Держава опинялася у все більшій залежності від європейців і була винна крупні суми грошей європейським купцям. У 1830 р. Франція нав'язала Тунісу нерівноправний договір, що відкрив країну для європейських торговців.
Щоб добитися модернізації правителі країни пішли на проведення деяких реформ за єгипетським зразком. Міністр Шакер і бей Ахмед (1837–1855) організували регулярну туніську армію за європейським зразком, остаточно ліквідувавши корпус яничар, споруджували казенні фабрики і заводи. Відкрилося військове училище, заохочувалося вивчення європейських мов і було дозволено діяльність християнських місіонерів. Останні відкрили коледж, заснували друкарню і розпочали книгодрукування арабською мовою. У Тунісі селилися італійці та інші іноземці. У 1838 р. стала видаватися перша газета (італійською мовою). Проте в 1853 р. реформи були згорнуті через нестачу коштів. Уряд скористався західними позичками, і незабаром країна опинилася в цілковитій фінансовій залежності від закордону.
Ліберальні просвітителі на чолі з Хайраддіном-пашею намагалися добитися проведення політичних перетворень. У 1857 р. тунісцям були надані гарантії недоторканності честі, особистості і майна, рівність перед законом, свобода підприємництва і торгівлі. У 1860 р. споруджено першу державну друкарню і розпочато випуск газети арабською мовою. У 1861 р. у Тунісі було прийнято першу в арабському світі Конституцію. Уряд Хайраддіна (1873–1877) проводив політику "освіченого абсолютизму", заохочуючи освіту, запроваджуючи тверді закони і розподіляючи пустуючі землі серед селян. Але все це не могло вирішити фінансових проблем. Уже в 1869 році бей був змушений визнати за Міжнародною фінансовою комісією повноваження управляти туніськими фінансами. У 1879–1880 роках між Італією і Францією розгорнулася дипломатична боротьба за Туніс. Хоча більшість іноземців у Тунісі були італійцями, перевага опинилася на боці Франції. У 1881 р. французькі війська окупували країну. Останні осередки збройного опору до кінця 1882 р. було придушено. Відповідно до угод 1881 і 1883 років між Францією і беєм, над Тунісом встановлювався французький протекторат.

Період французького протекторату. Франція зберегла в Тунісі монархію на чолі з беєм і його урядом, але реальна влада перейшла в руки французького генерального резидента і колоніальних служб. Європейські фірми і поселенці зайняли найбільш родючі землі, встановили контроль над банками, більшістю промислових і великих торгівельних підприємств. Французькі компанії видобували в Тунісі свинець, фосфорити, залізняк, будували залізні та шосейні дороги, розвивали зв'язок і розширювали порти. Будувалися школи і ліцеї, поширювалися європейські знання. В той же час, становище основної маси населення – селян - залишалося тяжким. Невдоволеними були також інтелігенція і заможні верстви: вони добивалися «Дустура», тобто відновлення конституції 1861 року. У 1907 р. арабські націоналісти створили партію "Молодий Туніс", яка очолила національний рух 1909–1912 рр. Наприкінці 1911 – початку 1912 року в Тунісі відбувалися сутички демонстрантів з військами і поліцією. Французька влада ввела стан облоги, розгромила молодий туніський рух і заарештувала його лідерів. Повстання 1915–1916 рр. у Південному Тунісі було придушене.
У 1920 році на основі младотуніських організацій виникла ліберально-конституційна партія «Дустур». Вона вимагала відновлення конституції 1861 року, демократизації місцевого управління, легалізації профспілок, рівності арабів у правах з французами, впровадження виборних принципів у політичному житті. У 1922 р. влада протекторату погодилися зі створенням Великої ради, яка складалася з французької і туніської секцій, а також рад областей. Члени Великої ради частково призначалися, а частково обиралися шляхом двоступеневих виборів і обговорювали бюджетні питання. У 1925–1926 рр. настала нова хвиля репресій. Становище в країні погіршилося в результаті економічної кризи початку 1930-х років. У 1934 р. в партії "Дустур" стався розкол. Від організації, що зберегла вірність колишньому керівництву ("Старого Дустура"), відкололася група "Дія", яка складалася з молодих і радикальних членів на чолі з Хабібом Бургибою. Вона створила партію "Новий Дустур", що прагнула до активніших і енергійніших дій у боротьбі за соціальні та політичні реформи. У 1931–1938 Туніс охопила хвиля селянських заворушень, страйків і демонстрацій. Влада протекторату змушена була дозволити діяльність профспілок. Наприкінці 1930-х репресії відновилися. У січні 1938 в Бізерті було розстріляно робітничу демонстрацію. Після демонстрації в Тунісі і зіткнень з поліцією в квітні французька влада запровадила облоговий стан, провела масові арешти і заборонила діяльність партії «Новий Дустур». Адміністрація, пов'язана з режимом Віші у Франції, розпустила Велику раду, скасувала всі цивільні й демократичні свободи. Наприкінці 1942 країну зайняли італійські і німецькі війська. Вони звільнили ув'язнених націоналістів, включаючи Бургібу, однак той відмовився від співпраці з окупантами. Бей Мухаммед аль-Монсеф і сформований ним уряд намагалися скористатися ситуацією для досягнення незалежності від Франції, але в травні 1943 італійські й німецькі сили були вигнані з Тунісу, і країна перейшла під владу Франції. Бея змістили і вислали з країни.

Після Другої світової війни в 1945 у Тунісі було відновлено діяльність Великої ради, скасовано попередню цензуру і проведено вибори до Установчих зборів Франції. У 1947 було створено туніську Раду міністрів. Бургіба, який повернувся в Туніс у 1949, став докладати зусиль для досягнення компромісу з метрополією в рамках збереження протекторату. Він запропонував передати тунісцям виконавчу владу і провести вибори до парламенту, який потім виробить демократичну конституцію. У 1950 партія «Новий Дустур» увійшла до туніського уряду. Однак Франція відмовилася йти на будь-які подальші поступки і категорично відхилила заклики до внутрішньої автономії. На знак протесту в грудні 1951, з ініціативи обох партій «Дустур», профспілок і комуністів, було проведено триденний загальний страйк. У відповідь французька влада арештувала лідерів дустурівців і комуністів, а потім – і членів туніського уряду. Національний рух пішов у підпілля і проводив безперервні страйки, демонстрації та інші виступи протесту. Потім почали створюватися партизанські загони, які об'єдналися в Армію національного визволення і повели збройну боротьбу з французькою владою. Бей та інші національні лідери відмовлялися обговорювати нові французькі пропозиції про проведення обмежених реформ. Влада Франції змушена була поступитися. Влітку 1954 французький прем'єр-міністр П’єр Мендес-Франс прибув до Тунісу і оголосив про надання країні внутрішньої автономії. Було сформовано новий уряд за участю дустурівців, збройна боротьба припинилася і почалися переговори, що завершилися підписанням у червні 1955 угоди про автономію Тунісу. За цим пішли створення національного уряду, легалізація політичних партій, профспілок і масових організацій, скасування військового стану і амністія всім політичним в'язням. У наступному році відбулися нові франко-туніські переговори, на яких було досягнуто домовленості про проголошення незалежності країни. 20 березня 1956 Франція визнала незалежність Тунісу. Главою держави став бей Мухаммед Ламін.

Незалежний Туніс. На виборах до Національних установчих зборів повну перемогу здобула партія «Новий Дустур», і 14 квітня 1956 р. її лідер Х. Бургіба очолив уряд країни. Він реорганізував державний і адміністративний апарат, реформував місцеве самоврядування, створив армію, поліцію і національну гвардію, запровадив світські суди і цивільні норми сімейних відносин, надав жінкам виборчі права. 25 липня 1957р. Установчі збори проголосили Туніс республікою. Її президентом став Хабіб Бургіба. 1 липня 1959 р. було прийнято республіканську конституцію. До 1962 р. туніський уряд проводив політику «економічного лібералізму»: він заохочував національне підприємництво і прагнув домогтися більшої економічної незалежності від Франції. Влада націоналізувала залізниці, транспортні компанії, підприємства з виробництва електроенергії і газу, взяла під контроль французькі компанії у гірничодобувній галузі. У сільському господарстві республіка конфіскувала земельну власність бея і обмежила максимальну площу земельних володінь. Землі французьких колоністів були викуплені: частину з них була розподілена серед селян, решта перейшла у власність держави. У центрі конфлікту з колишньою метрополією було питання про перебування французьких військ у країні. Уряд Тунісу вимагав їх вивести, Франція відмовлялася це зробити. Після того, як у 1958 р. французька авіація бомбардувала туніське село, влада Тунісу звернулися з скаргою до Ради Безпеки ООН і блокувала французькі бази. У результаті було досягнуто угоди про евакуацію всіх французьких баз, за винятком Бізерти. У 1961 р. навколо Бізерти відбулися збройні сутички між французькими і туніськими військами. Нарешті, в 1963 р. останні французькі солдати покинули країну. У внутрішній політиці партія «Новий Дустур» прагнула монопольно заволодіти політичною владою. Наприкінці 1950-х її керівництво подавило внутрішньопартійну опозицію, а також встановило повний контроль над профспілками. Припинила діяльність партія «Старий Дустур». У 1963 р.було заборонено Туніську комуністичну партію. У країні фактично встановилася однопартійна система. У 1964 р. Бургібу було переобрано президентом без будь-якої опозиції. У 1962–1969 з ініціативи міністра Ахмеда бен Салаха в Тунісі проводилися соціально-економічні реформи в дусі «дустурівського соціалізму». В 1964 р. «Новий Дустур» було перейменовано на Соціалістичну дустурівську партію (СДП). Прискореним темпом споруджувалися нові промислові підприємства, розвивалися металургія, машинобудування, хімічна і нафтодобувна промисловість та електроніка, велося енергійне житлове будівництво. Провідну роль у промисловості відігравав державний і «змішаний» сектор. Землі французьких колоністів, що залишилися, було конфісковано. Уряд почав кооперування селянства. Однак життєвий рівень населення при цьому практично не зростав, а примусові заходи при створенні кооперативів викликали широке невдоволення, призводячи іноді до насильних зіткнень. Влада обмежила право на проведення страйків і придушила протести студентів у 1965–1968 рр. Скориставшись зростанням незадоволення, президент Бургіба восени 1969 змістив бен Салаха з усіх урядових постів. Пізніше колишнього міністра було арештовано (в 1973 втік за кордон і створив опозиційний Рух народної єдності), а більшу частину його реформ – скасовано. Кооперативи в сільському господарстві і торгівлі було розпущено, багато промислових підприємств – приватизовано. Активно здійснював нову економічну політику уряд на чолі з прем'єр-міністром Хеді Нуїрою (1970–1980 рр.). Але ці заходи привели до зростання соціальної напруженості, великих страйків і студентських заворушень початку 1970-х років. Влада була змушена розморозити і підняти заробітну плату, поліпшити пенсійне забезпечення. У 1977 відбулися масові протести проти підвищення податків; багато їх учасників було арештовано, а активістів підпільного Руху народної єдності віддано під суд.У зовнішній політиці Туніс проводив політику нейтралітету і неприєднання, однак з 1960-х років дедалі більше орієнтувався на країни Заходу. У 1969 р. Туніс підписав угоду з ЄЕС. Відносини республіки з арабськими країнами нерідко були досить складними. До 1961 р. Туніс не брав участь у роботі Ліги арабських держав (ЛАД) через розбіжності з Єгиптом, яким керував президент Насер. Повернувшись до ЛАД, Туніс закликав до помірності і обережності у питаннях арабської єдності, а в 1965-1967 і 1968-1970 рр. знову бойкотував цю організацію, закликаючи до мирного врегулювання палестинської проблеми і знаходження шляхів примирення з Ізраїлем. Водночас, у 1970-х роках Туніс більш рішучо став підтримувати національний рух палестинських арабів (у 1982-1993 рр. у Тунісі розміщувалася штаб-квартира Організації звільнення Палестини). У 1979 р., після того, як Єгипет підписав мирний договір з Ізраїлем, у Туніс з Каїра було переведено штаб-квартиру ЛАД. У 1974 р. Бургіба було знову переобрано президентом, не зустрівши якоїсь опозиції, а в 1975 р. його проголосили президентом довічно. На початку 1980-х років уряд розпочав обережну демократизацію. Так, у 1981 р. було знято заборону на діяльність Туніської компартії, а опозиційні кандидати змогли брати участь у парламентських виборах. Всі місця, як і раніше, дісталися правлячій СДП, що набрала 94,8% голосів. Комуністи отримали 0,8%. Кандидати, близькі до Руху демократів-соціалістів (РДС) і Партії народної єдності (ПНЄ), отримали відповідно 3,3% і 0,8% голосів. У 1983 р. діяльність Руху демократичних соціалістів і Партії народної єдності була офіційно дозволена. Легалізувавши помірну опозицію, влада сподівалася таким чином послабити зростаючу популярність ісламських фундаменталістів, яких вони продовжували переслідувати. 50 провідних діячів Руху ісламістського спрямування було заарештовано. Падіння світових цін на нафту на початку 1980-х рр. викликало серйозні економічні труднощі в Тунісі, зростання безробіття і цін. Уряд Мухаммеда Мзалі (1980-1986) відмінив у 1984 р. державні субсидії на основні продукти харчування, що призвело до масових заворушень, страйків і демонстрацій протесту. Влада придушила їх, а профспілкових лідерів заарештувала. У 1986 р. уряд звинуватив фундаменталістів у терористичній діяльності і розпорядився заарештувати провідних активістів ісламістського руху. У жовтні 1987 р. Бургіба призначив прем'єр-міністром генерала Зін аль-Абідіна Бен Алі. Через місяць новий лідер здійснив безкровний конституційний переворот. Він добився проведення медичного обстеження довічного президента, і лікарі оголосили главу держави нездатним виконувати обов'язки через вік (помер у 2000 р. у віці 97 років). Після цього Бен Алі був оголошений президентом Тунісу; новим прем'єр-міністром він призначив Хеді Бакуша. У 1988 р. президент перетворив правлячу СДП на Демократичне конституційне об'єднання (ДКО) і продовжив здійснення "дозованої демократії". У 1989 р. Бена Алі було переобрано президентом. На парламентських виборах кандидатам ДКО протистояла сильна опозиція. Ісламісти, які організували Партію відродження (Ан-Нахда), не дістали права діяти легально, але зуміли висунути своїх прихильників як незалежних і здобути більш як 13% голосів. Близько 4% виборців, які проголосували, підтримали ПНЄ. Після виборів був сформований новий уряд (прем'єр-міністр Хамед Каруї). У травні 1991 р. сталися нові сутички між ісламськими студентами і поліцією; 2 людини загинуло. Влада оголосила про розкриття антиурядової змови ісламістів, звинувативши їх у спробі організації державного перевороту і створення теократичної держави. Було заарештовано 300 членів Ан-Нахди, включаючи 100 співробітників збройних сил. Президент Бен Алі прагнув розвивати відносини з арабськими країнами. У 1989 р. Туніс виступив ініціатором створення Союзу арабського Магрибу. У 1990-1991 рр. він не підтримав військові дії проти Іраку. У 1990 р. Туніс відновив дипломатичні відносини з Ісламською Республікою Іран. З 1992 р. у країні стала поширюватися кампанія з арабізації управління і господарської сфери. Вивіски, назви вулиць і фірм мали бути написані арабською мовою.
У галузі економіки уряд країни проводив реформи у рамках плану "оздоровлення", розробленого за участю Міжнародного валютного фонду і Міжнародного банку реконструкції та розвитку. Клерикальна опозиція продовжувала виступи проти правлячого режиму. На початку 1992 р. вона організувала сутички своїх прихильників з армією і поліцією. Влада заарештувала керівництво Партії відродження, а весною і влітку 1992 р. пройшли політичні процеси, на яких обвинувачені отримали суворі вироки.
Перед загальними виборами 1994 р. туніське керівництво пішло на зміну виборчого закону. Відтепер 144 депутата як і раніше обиралися на основі більшості поданих голосів, а 19 місць надавалися опозиції, незалежно від результатів голосування в округах. Ці 19 мандатів розподілялися між легальними опозиційними партіями, відповідно до кількості отриманих ними голосів. Правляче ДКО, отримавши підтримку майже 98% виборців, які проголосували, зайняло всі 144 місця, що визначалися "звичайним" шляхом. З опозиційних партій РДС отримала 10 місць, Рух оновлення (колишні комуністи) - 4, Юніоністсько-демократичний союз - 3 і ПНІ - 2. Основний суперник Бен Алі - правозахисник Монсеф Марзукі не був допущений до президентських виборів і Бен Алі був обраний главою держави на новий термін, набравши 99,9% голосів. Наприкінці 1990-х рр. внутрішньополітична ситуація у країні загострилася. Міжнародні правозахисні кола критикували відсутність свободи висловлювати свою думку і наявність великої кількості політв'язнів. На зростаючі протести з боку профспілок і правозахисників влада відповідала репресіями. Вона заборонила також поширення іноземних газет, в яких повідомлялося про тортури і побиття на допитах у Тунісі. У липні 1999 р. всіх членів керівництва Туніської робочої компартії було засуджено до багаторічних термінів ув'язнення. На виборах у жовтні 1999 р. влада допустила деяке розширення представництва легальних опозиційних партій (до 34 місць). Усього в них брали участь 7 партій і 10 незалежних списків, і ДКО знову отримало всі парламентські мандати, крім виділених для опозиції. На президентських виборах було вперше дозволено висунути альтернативних кандидатів. Проте, Бена Алі було обрано на новий термін, він зібрав 99,4% голосів. На частку кандидатів від ПНЄ і РДС припало 0,5%. Президент призначив новим прем'єр-міністром Мухаммеда Ганнуші, колишнього міністра з питань міжнародного співробітництва та іноземних інвестицій. У кабінет міністрів було включено 4 жінок. Колишній голова опозиційної Ліги з прав людини зайняв новий пост міністра з прав людини і зв'язку. У листопаді 1999 р. Бен-Алі помилував 3 тисячі ув'язнених, включаючи 600 членів Ан-Нахда і комуністів. Незважаючи на протести Франції, туніське керівництво прискорило кампанію з арабізації. З 11 січня 2000 р. введено в дію декрет про повне переведення адміністрації на арабську мову. 14 січня 2011 р. в країні введено надзвичайний стан у зв'язку із загостренням внутрішньополітичного положення. Уряд відправлено у відставку. Президент Зін аль-Абідін бен Алі, що перебував при владі понад 20 років, покинув країну. Згідно конституції, виконання обов'язків президента покладено на голову парламенту Фуада Мебазаа. 8 лютого 2011 р. в країні введено пряме президентське правління. 23 жовтня 2011 р. відбулися вибори в Національну установчу асамблею Тунісу, в результаті яких 18 партій або партійних коаліцій отримали свої місця в новому парламенті. На виборах перемогла партія "Ан-Нахда", що до березня 2011 р. знаходилася під забороною (41% голосів виборців та 89 депутатських місць з 217). Партія "Республіканський конгрес" отримала 29 місць. Демократичний форум за працю і свободи - 20 місць. Ці партії сформували більшість в установчій асамблеї. В опозиції залишилися партія "Народна вимога справедливості і розвитку" /"Аль-Аріда"/, Прогресивно-демократична партія, інші партії та незалежні депутати. Першочергові завдання асамблеї - обрати президента, прем'єр-міністра перехідного уряду та розробити проект нової конституції.

Сільськогосподарське виробництво – основа економіки країни, у ньому зайнято майже чверть працездатного населення. Дві третини території Тунісу мають сприятливі умови для господарювання сільського. Країну можна розділити на п'ять сільськогосподарських районів: родючі гірські долини півночі, де вирощується пшениця; північно-східні області, включаючи п-ов Ет-Тіб, що спеціалізуються на виробництві цитрусових і винограду; північна частина центрального району, відома своїми оливками; центральний район – центр вівчарства і оазиси посушливої південної частини центральної області. Природно-кліматичні умови не гарантують урожаї, і, оскільки зрошуваних площ небагато, успіх землеробства залежить від кількості осадків, що випали в той або інший рік. Головні сільськогосподарські культури – пшениця, ячмінь, кукурудза, овес і сорго. Обсяги виробленої у Тунісі сільськогосподарської продукції не покривають потреби населення, тому країна змушена імпортувати пшеницю й інші продовольчі культури. Важливе місце посідає виробництво фруктів, які становлять важливу статтю експорту. На експорт вирощуються оливки, апельсини, фіги, фініки і виноград. Окрім того, у країні обробляють помідори, картоплю, дині, зелений перець-чилі й інші види перцю, цукровий буряк, абрикоси і мигдаль. Важливе місце у тваринництві посідає вирощування овець, курчат і кіз, велика увага приділяється також розведенню великої рогатої худоби, коней і верблюдів.У сільських районах важливим енергоносієм служить деревина. Незважаючи на те, що виробництво сирої нафти перевищує внутрішні потреби країни, Туніс змушений імпортувати деяку частину нафти. Крім того, оскільки розвиток потужностей національних нафтопереробних підприємств не відповідає потребам країни, Туніс змушений закуповувати за рубежем понад 50% споживаних нафтопродуктів.На момент досягнення у 1956 незалежності Туніс мав у своєму розпорядженні систему транспортних комунікацій; за минулі роки вона значно розширилася і поліпшилася. Головні міста сполучені залізничним сполученням і автошляхами з твердим покриттям, залізничною колією з узбережжям пов'язаний ряд внутрішніх районів, де виробляється видобуток фосфориту. Країна має у своєму розпорядженні чотири комерційні морські порти: Туніс-Ла Гулетт (Туніс-Хальк аль-Уед), Бізерта, Сус, Сфакс і Габес. Є також нафтовий термінал у Схирі на узбережжі затоки Габес, який пов'язаний з внутрішніми районами нафтовидобутку нафтопроводами. Тунис пов'язаний з Алжиром залізницею і шосе, а з Лівією, оскільки залізничний шлях обривається в Габесе, тільки автотрасою. До теперішнього часу система залізничних шляхів модернізована і розширена. Торговий флот Тунісу відносно невеликий, але він перевозить значну частину експортно-імпортних вантажів. П'ять великих міст мають у своєму розпорядженні власні аеропорти: Аль-Увайна (Туніс-Картаж), Монастір, Джерба, Таузар і Табарка. Більшість міжнародних авіарейсів обслуговується аеропортом Аль-Увайна поблизу столиці.Найважливіша мінеральна сировина – нафта, хоч щодо її запасів, які на початку 1990-х років було оцінено у 263,9 млн. т, Туніс набагато поступається сусіднім країнам. Перші значні родовища нафти було виявлено у 1964 р. у районі Борми, поблизу південного кордону з Алжиром. На початку 1980-х років основними районами нафтовидобутку служили родовища в Бормі, поклади нафти в Дулебі на півночі центрального району і шельфові райони затоки Габеса поблизу Сфакса. Туніс – один з провідних виробників фосфориту, видобуток яких ведеться головним чином у центральних районах країни, насамперед у районі Гафси. У незначних кількостях у країні налагоджено також виробництво залізничної, свинцевої і цинкової руд, а також солі.Найбільш розвиненими є текстильна і швейна промисловість. Велика частина текстильного виробництва йде на експорт. Інші важливі галузі виробництва: нафтопереробка, металургія, виробництво енергоустаткування, машин і транспортних засобів, хімічних товарів на основі фосфориту, цементу, взуття, тютюнових виробів, паперу і меблів. Підприємства розташовані насамперед у Тунісі, за ним йдуть Сус, Сфакс, Габес і Бізерта.Основні статті імпорту – машини і устаткування, сира і перероблена нафта, продовольчі товари, транспортні засоби, деревина, а також бавовна-сирець і бавовняна пряжа. Експортні надходження текстильні товари і шкіра, хімічні і супутні товари, машини і транспортне устаткування, сільськогосподарські продукти і продовольчі товари, мінеральна сировина, паливо і мастильні матеріали. Інші важливі статті експорту – фосфорит і продукти їхньої переробки, оливкова олія, вино, обчищений свинець, залізо і сталь. Окрім того, важливими джерелами іноземної валюти є туризм і грошові перекази тунісців. Головні зовнішньоторгівельні партнери: Франція, Італія і Німеччина.

Поиск по сайту: