Лікування гнійних ран

Вторинна хірургічна обробка (ВХО) робиться у всіх випадках інфікованих ран, коли немає функціональних і косметичних протипоказань. Вона полягає в розкритті гнійного вогнища й напливів, евакуації гною й висіченні нежиттєздатних тканин при обов'язковому забезпеченні адекватного дренування рани. Переважно проточно-промивне дренування. На всіх етапах операції використають ефективні антисептики. Шви, як правило, не накладають. Надалі можливо накладення вторинних швів. В окремих випадках при радикальному висіченні гнійника при ВХО можуть бути накладені первинні шви з обов'язковим дренуванням рани. При наявності протипоказань до проведення ВХО обмежуються заходами щодо забезпечення адекватної евакуації ексудату. При нагноєнні операційних ран обмежуються зняттям швів і розведенням країв рани. При цьому ВХО в повному обсязі виконується рідше.
Місцеве лікування гнійних ран після хірургічної обробки залежить від фази ранового процесу.

Напрямок лікування у фазі запалення - Боротьба з інфекцією, адекватне дренування, прискорення очищення рани, зниження системних проявів запальної реакції. Після ВХО здійснюється регулярна зміна пов'язок з осмотичноактивними речовинами й антисептиками, водорозчинними мазями; для прискорення некролиізу - протеолітичні ферменти; замазка-кавітація; вакуумна обробка; обробка рани пульсуючим струменем антисептика й ін.

Напрямок лікування у фазі регенерації - боротьба з інфекцією, захист грануляційної тканини й стимуляція репарації. Застосовуються жиророзчинні антибактеріальні мазі, що стимулюють речовини. Після повного очищення рани здійснюється накладення вторинних швів, лейкопластирне стягнення, викону-ється аутодермопластика.

Напрямок лікування у фазі реорганізації рубця - прискорення епітелізації. Застосовуються пов'язки з індиферентними мазями, фізіотерапія.

Таблиця №4: Особливості лікування ран

Загальне лікування гнійних ран

1. Основою є антибактеріальна терапія в 1 - 2 фазах ранового процесу. Препарат необхідно призначати з урахуванням чутливості мікрофлори рани. Крім антимікробних препаратів використаються бактеріофаги.

2. Дезінтоксикаційна терапія також застосовується в 1 - 2 фазах при наявності системних проявів запального процесу. Використаються інфузії сольових розчинів, форсований діурез, переливання розчинів дезінтоксикаційної дії, у важких випадках - екстракорпоральна детоксикація.

3. Імунотерапія здійснюється шляхом застосування засобів активної й пасивної імунізації або имуномодуляторів.

4. Симптоматична терапія містить у собі купировання больового синдрому, корекцію порушень органів і систем, корекцію порушень гомеостазу.

5. До сучасних комплексних методів лікування можна віднести системну озонотерапію, що володіє дезінтоксикаційною, антигіпоксантною й імуностимулюючою лікувальною дією.

Контроль над плином ранового процесу необхідний при лікуванні будь-якої гнійної рани. Крім клініко-лабораторних методів застосовуються різні методи контролю над динамікою мікробного пейзажу, рівня обсіменіння й регенераторних процесів у тканинах. Це бактеріологічні, цитологічні й сучасні високоточні лабораторні, у тому числі експрес-методи - газорідинна хроматографія, тести з використанням ферментних систем й ін.

Опис й оцінка стану рани

Для вибору адекватної тактики лікування при описі стану рани необхідна комплексна клінічна й лабораторна оцінка багатьох факторів, при цьому враховується:

1. Локалізація, розмір, глибина рани, захоплення підлягаючих структур, таких як фасції, м'язи, сухожилля, кістки й ін.

2. Стан країв, стінок і дна рани, наявність і вид некротичних тканин.

3. Кількість й якість ексудату (серозний, геморагічний, гнійний).

4. Рівень мікробної контамінації. Критичним рівнем є значення 105 - 106 мікробних тіл на 1 грам тканини, при якому прогнозується розвиток раневої інфекції.

5. Час, що пройшов з моменту поранення.

Пов’язка та дренування рани

Дренування рани - лікувально-профілактичний хірургічний метод, спрямований на створення умов, несприятливих для розвитку інфекції в рані за допомогою підтримки тривалої евакуації ранового ексудату й забезпечення контролю над плином місцевого патологічного процесу.