АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Передбачених Конституцією України

Читайте также:
  1. II. Організація перевірок органами Держтехногенбезпеки України
  2. IІІ. Проведення перевірок суб’єктів господарювання та органів влади та інших підконтрольних об’єктів органами Держтехногенбезпеки України
  3. Агальна характеристика конституційного права України.
  4. Адміністративні проступки за Кодексом України про адміністративні правопорушення
  5. Адміністративно-правовий статус громадян України та іноземців
  6. Адміністрації України М.Я.Азаров
  7. Адміністрація Президента України
  8. Акти Верховної Ради України
  9. Акти Президента України
  10. Аналіз та оцінка рівня економічного розвитку регіонів України
  11. Аналіз та оцінка рівня соціального розвитку регіонів України
  12. Архіви адміністративних та судових установ Правобережної України

(представницька функція парламенту)

За час, що минув з моменту прийняття Акта про неза­лежність України, парламентаризм пройшов досить склад­ний шлях свого становлення як закономірний етап продов­ження розвитку вітчизняного парламентаризму, так і впровадження в життя основних елементів сучасного розу­міння парламентаризму як особливої системи державного керівництва суспільством, яка характеризується поділом єдиної державної влади в процесі здійснення політичної та ідеологічної ролі парламенту, на законодавчу, виконавчу та судову гілки, що притаманне демократичним країнам світу.

-297-

Слід зазначити, що окремі риси сучасного парламента­ризму в Україні були започатковані в процесі розвитку.віт­чизняного парламентаризму, навіть за існування України у складі колишнього СРСР. Зокрема, згідно зі ст. 23 Конститу­ції УРСР 1937 р. Верховна Рада Української РСР визнавала­ся єдиним законодавчим органом УРСР, який самостійно здійснює законодавство з кола питань, що входили до компе­тенції України.

Основною організаційно-правовою формою роботи Вер­ховної Ради згідно з Конституціями УРСР 1937 і 1978 рр. ви­знавалася сесія, яка складалася з пленарних засідань і робо­ти постійних комісій. Було прийнято закони про її органи, а також про Регламент Верховної Ради.

Протягом майже десятилітнього періоду становлення парламентаризму в Україні на підставі сучасних моделей парламентаризму демократичних країн світу Верховна Рада зробила чимало для впровадження в життя його основних принципів. Це стосується передусім прийняття і впрова­дження в життя основних нормативно-правових актів про порядок формування парламенту України.

Відповідно до ч. 2 ст. 76 Конституції України конститу­ційний склад Верховної Ради України як парламенту стано­вить чотириста п'ятдесят народних депутатів, які обирають­ся на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування на чотири роки.

Безумовно, Закон України "Про вибори народних депута­тів України" 2001 р. усунув низку негативних положень За­кону України "Про вибори народних депутатів України" 1997 р. Проте основний недолік цього закону в новому не був подоланий.— принцип нерівності кандидатів, що висува­ються до парламенту, залишився.

Слід зазначити, що багато з обраних таким чином депу­татів від своїх щедрот могли зробити для своїх виборців на­багато більше, ніж інші кандидати, які таких можливостей не мали. Недарма серед депутатів в обігу фраза: "Бідний де­путат виборцям не потрібний". На жаль, при цьому у свідо­мості виборців закладалась не сумісна з принципами демо­кратії позиція, згідно з якою засади рівних можливостей кандидатів у народні депутати взагалі не потрібні.

Як зазначалося, у процесі роботи в парламенті значна частина народних депутатів у період здійснення своїх повно-

-298-

важень виявляють повну неспроможність відповідати вимо­гам, які висуваються до професійних парламентаріїв. Проте, використовуючи відповідні виборчі технології та адміністра­тивний ресурс, вони займають депутатські крісла протягом трьох і більше скликань. Мабуть, доцільно було б наприкінці повноважень Верховної Ради якимось чином оцінювати діяльність депутатів і за наявності негативної оцінки обме­жувати строк їх легіслатури лише обранням їх на повторний строк.

Внаслідок чого виникла можливість застосування згада­ної виборчої технології, що сприяє обранню до Верховної Ра­ди осіб, які за своїми якостями взагалі не можуть бути пар­ламентаріями? Перш за все завдяки закріпленню в законі окремих положень, які безпосередньо порушують конститу­ційні права громадян України, зокрема, політичні. У закла­денні в цьому нормативно-правовому акті положення щодо обрання депутатів на основі відносної більшості. Нарешті, у закріпленні передбаченої в Законі змішаної мажоритарно-пропорційної виборчої системи.

Щодо першої причини. Цілком правильним було закріпи­ти в Законі положення про те, що участь громадян у виборах є добровільною.

Проте, і юридичне, і фактично громадяни України усува­ються від безпосереднього формування Верховної Ради Ук­раїни як вищого представницького органу держави. Закріп­лення у Законі положення щодо обрання депутатів до парламенту України на основі відносної більшості без зазна­чення певного відсотка участі виборців у голосуванні при­зводить до того, що навіть участь у виборах одного виборця дає підстави вважати, що вибори відбулися і кандидат у де­путати вважається обраним.

Нарешті, щодо закріпленої у Законі мажоритарно-про­порційної системи. Вибори до Верховної Ради України, які відбулися в березні 1998 р., довели, що законодавче закріп­лення змішаної мажоритарно-пропорційної системи було передчасним, незважаючи на те, що саме така змішана ви­борча система є характерною для перехідного періоду ста­новлення постсоціалістичних країн.

Саме ця система сприяла створенню всіх необхідних умов для того, щоб мати максимум варіантів щодо безпере-

-299-

шкодного обрання депутатів, які лобіюють у парламенті власні, а не державні інтереси.

Мається на увазі початкове (до прийняття рішення Кон­ституційного Суду України, згідно з яким на майбутніх вибо­рах кандидат у депутати може балотуватися або в мажори­тарному окрузі, або обиратися від імені своєї партії) положення Закону, згідно з яким одна й та сама особа могла бути включена лише до одного списку кандидатів у депутати від політичної партії, виборчого блоку партій та одночасно висунута лише в одному одномандатному виборчому окрузі (п. З ст. 20 Закону України "Про вибори народних депутатів України" 1998 р.).

Серед обраних депутатів у березні 1998 р., з числа на­родних обранців попереднього скликання було обрано лише З депутати. Решту депутатів було обрано за партійними списками від політичних партій.

Отже, мажоритарно-пропорційна система давала можли­вість простіше пройти до парламенту і не перебувати під контролем виборців.

Внаслідок застосування цієї системи знову ж таки обме­жувалися конституційні права тих громадян, які не підтри­мували жодну з політичних партій.

Нарешті, виходячи з того, що в Україні налічується 130 партій, жодна з яких не користується у населення достатнім авторитетом, і які представляють лише 3% виборців, запро­вадження мажоритарно-пропорційної системи було не лише передчасним, а й таким, що безпосередньо порушувало від­повідні політичні права громадян.

Це виявлялося, зокрема, у тому, що виборці на порушен­ня закону про вибори мали не один, а фактично два голоси, якщо вони голосували за політичну партію в багатомандат­ному окрузі і за членів цієї партії в одномандатному мажори­тарному окрузі.

Слід відзначити таку особливість закону про вибори, яка виявилася при виборах до Верховної Ради України 31 берез­ня 2002 р. в тому, що за певну партію проголосувало 10— 12%, тобто було обрано ЗО—35 депутатів, а від мажоритар­них округів було обрано 50—60% депутатів від тієї самої партії. Виходить, що виборець, голосуючи за партію, був проти, а за депутатів від тієї партії був за. Це суперечить елементарній логіці і призводить до того, що в цілому відпо-

-300-

відна партія налічує в результаті виборів не 30—35 осіб, а 140—150, як це відбулося щодо партії "За єдину Україну".

Парламент — передусім законодавчий орган, і тому про­відне місце в ньому має належати депутатам-юристам. Однак офіційні статистичні дані свідчать про те, що їх настільки за­мало в парламенті, що Центральна виборча комісія змушена була об'єднати їх разом із соціологами та політологами.

Незважаючи на це, до складу Верховної Ради України 14-го скликання у березні 1998 р. з 223 обраних депутатів від одномандатних виборчих округів обрано лише 53 особи з освітою юристів, соціологів, політологів, що становить 23,81% від загальної кількості обраних депутатів.

Ще гірші показники виборів до парламенту 31 березня 2002 р., згідно з якими з 217 обраних депутатів від одноман­датних виборчих округів обрано 24 депутати з освітою "юрист", що становить 11,1% від загальної кількості1.

На виборах до Верховної Ради України у 1998 р. в бага­томандатному виборчому окрузі від якого було обрано 225 депутатів, соціологи, політологи та юристи становили від за­гальної кількості депутатів лише 6,67%, тобто 15 осіб2.

Дещо збільшилася порівняно з 1998 р. кількість депутатів-юристів, обраних по багатомандатному загальнодержав­ному виборчому окрузі. З 225 обраних депутатів лише 21 має таку спеціальність, що становить лише 9,33% від загаль­ної кількості3.

Достатньо зазначити, що за всі роки незалежності України, до парламенту не було обрано жодного фахівця з галузі конституційного права.

Безумовно, відсутність достатньої кількості депутатів-юристів безпосередньо відобразилося на якості законів та ін­ших нормативно-правових актів, які приймала Верховна Ра­да України.

Можливо, доцільно було б у чинному законі про вибори передбачити певні норми представництва в парламенті для кандидатів, які мають юридичну, економічну, фінансово-бюд­жетну та деякі інші спеціальності.

1 Див.: Голос України. — 2002. — 16 квітня.

Див.: Парламент України: вибори-98. Інформаційно-аналітичне видан­ня. Центральна виборча комісія. — К., 1998. — Т. 2. — С. 625. 3 Див.: Голос України. — 2002. — 17 квітня.

-301-

Як відомо, і громадяни, і політичні партії є елементами громадянського суспільства, яке лише починає будуватися в державі.

Тому при підготовці нового закону про вибори 2001 р. парламент мав враховувати не лише інтереси самих народ­них депутатів, а й насамперед виходити з інтересів основно­го суб'єкта виборчого процесу — виборця — громадянина України, адже саме йому, згідно з відповідними статтями Конституції і закону про вибори, надано найважливіше полі­тичне право — не лише вільно обирати, а й вільно обиратися.

Як же не порушуючи політичні права громадян, зокрема права обирати і бути обраним, з розумінням ставитися до об'єктивної необхідності вдосконалення виборчого законо­давства на певному етапі розвитку парламентаризму в Ук­раїні?

Якщо взяти за основне згадане політичне право громадя­нина, то можна вийти на розв'язання таких проблем: якою мірою це позначиться на процесі реалізації представницької функції парламенту, формування його органів; як реалізація цього права може сприяти здійсненню громадянами всього спектра наданих їм інших політичних прав, зокрема такого, як право на свободу об'єднання у політичні партії та громад­ські організації, метою яких є перш за все здійснення і за­хист своїх прав і свобод та задоволення політичних, еконо­мічних, соціальних, культурних та інших інтересів (ст. 36 Конституції).

Для майбутньої побудови громадянського суспільства не­обхідно, щоб громадянин у цьому суспільстві був вільний, виявом чого завжди має бути право вільного вибору. Тому в процесі виборів громадянин ні в якому разі не може штучно усуватися від реалізації свого права обирати і бути обраним, а навпаки, виборче законодавство повинно гарантувати сво­боду вибору громадян без будь-якого впливу, відповідно до Конституції України.

На жаль, як свідчить аналіз нового виборчого законодав­ства, ці конституційні положення або не забезпечуються від­повідними законами, або не враховуються у процесі їх підго­товки. Спробуємо довести це на основі аналізу двох законів: Закону України "Про вибори народних депутатів України" від 27 вересня і 997 р. та нового Закону України "Про вибо­ри народних депутатів України" від 18 жовтня 2001 р.

-302-

Цілком правильним, як уже зазначалося, було закріплен­ня у Законі 1998 р. положення про те, що участь громадян України у виборах є добровільною (п. 4 ст. 1 Закону). Але положення, згідно з яким вважалося, що виборці, які не бра­ли участі у голосуванні на виборах, підтримують результати тих виборців, які взяли участь у голосуванні на виборах, без­посередньо порушували конституційні права громадян Украї­ни, згідно з якими вони мають право вільно обирати до орга­нів державної влади (статті 38 і 71 Конституції).

Фактично за згаданою статтею Закону громадяни Украї­ни усувалися від безпосереднього формування Верховної Ра­ди України як вищого представницького органу держави.

Не бралося до уваги й те, що неучасть у виборах — теж політика, яка свідчить про недовіру населення до кандидатів у депутати як представників існуючої державної влади.

Проте цей Закон врахував об'єктивно існуючу пасивність виборців у процесі проведення попередніх виборів 1994 р., яка пояснювалася багатьма причинами об'єктивного і суб'­єктивного характеру. Саме тому й було визначено мінімаль­ну кількість виборців, участь яких у виборах давала підстави для того, щоб визнати вибори такими, що відбулися.

Закріплена у Законі виборча квота у 4% відобразила прагнення дрібних партій бути представленими у парламен­ті. Тим самим об'єктивно закладалися основи структуризації парламенту, особливо її більшості, яка за своїм змістом мог­ла бути лише ситуаційною.

Вибори до Верховної Ради України, які відбулися у бе­резні 2002 р. за новим виборчим законом, довели це. Зокре­ма, як і прогнозувалося у виборах взяли участь 35 полі­тичних партій, зареєстрованих Центрвиборчкомом, проте ознайомитися з їх програмами пересічний громадянин прак­тично не міг.

У Законі не було визначено, як бути виборцям, які не ба­жають обрати із загального списку відповідної партії жодно­го кандидата?

На підставі пропорційної системи багатьом кандидатам у депутати, які не були членами відповідної партії, був закри­тий доступ до парламенту. Єдиним виходом з цього стано­вища був обов'язковий вступ таких осіб до певної партії. Більше того, тим самим знову закладався притаманний ра-

-303-

дянській.. системі поділ громадян на партійних і позапартій­них, тобто другорядних.

У разі виборів депутатів від різних партій, у виборчому окрузі налічувалася певна кількість партій, представники яких відстоювали не загальні для всіх виборців інтереси, а інтереси певної партії та власні.

За умови, якщо до парламенту було обрано депутатів ли­ше від 6 політичних партій, виникає закономірне питання,; яка з цих партій візьме на себе відповідальність за подаль­ший розвиток Української держави?

Пропорційна система порушує принцип індивідуальної відповідальності депутатів, обраних за списками партій, пе­ред виборцями, адже за згаданої системи відповідальність перед ними несе певна партія, а не окремий депутат. Тому, безумовно, виникає ситуація, коли громадянин не може ви­значитися, до кого звернутися за захистом своїх прав.

Легалізація пропорційної системи ні в якому разі не сприяла утворенню конструктивної більшості парламенту, навпаки, вона лише ускладнила існуючу ситуацію. Крім то­го, згадана система відобразиться на утворенні органів і об'­єднань парламенту, зокрема депутатських груп і незалежних депутатів.

І нарешті, запровадження згаданої системи, свідчить про несвоєчасне прагнення парламентарів скопіювати пропор­ційну виборчу систему країн Європи, які йшли до її впрова­дження не 10 років, як Україна, в якій лише відбувається процес виникнення партій, а сотні років, протягом яких і ви­никли авторитетні політичні партії, що мають довіру народу і беруть всю повноту відповідальності за свою діяльність че­рез представників цих партій у парламенті.

Отже, якщо змішану мажоритарно-пропорційну систему буде збережено, то підвищення виборчої партійної квоти до 6—7% стає об'єктивною необхідністю. Це підтвердили під­сумки виборів до Верховної Ради України 31 березня 2002 р., які свідчать про зменшення кількості партій, які по­долали 4%-вий бар'єр, з 8 до 6.

За умови існування 6—7%-вого бар'єра кількість таких партій становила б 2—3.

Взагалі ж людина як джерело влади і найвища соціальна цінність і партії — речі не сумісні, оскільки партії завжди ві­дображали не інтереси народу, а власні. М. Волошин з цього

-304-

приводу зазначав: "Партійність — річ свідомо не людська і не божественна, вона знищує в людині і саму людину, і бо­жество"1.

Крім того, незрозумілою є практика Верховної Ради Ук­раїни, коли вона позбавляє український народ права самому вирішувати, яка виборча система має бути впроваджена на сучасному етапі. По суті повторюється негативна практика радянського періоду, коли питання кому, кого і як обирати вирішував не народ, а орган, склад якого формується.

Єдиним суб'єктом реалізації принципу формування не лише парламенту України, а й обрання глави держави, депу­татів та головних посадових осіб органів місцевого самовря­дування має бути народ України відповідно до законів, які приймаються всеукраїнським референдумом.

Проте, на практиці формування органів державної влади здійснює, за винятком законодавчої влади, не народ, а відпо­відні органи (Президент України, парламент, Кабінет Мініст­рів). При цьому закони щодо формування усіх гілок влади розробляє і приймає знову ж таки не народ, а орган, який він формує.

Цей недолік можна було б усунути, зокрема у 1993— 1994 рр., коли проводилася плідна робота над підготовкою Закону "Про державну владу в Україні", в якому визначали­ся конкретні засоби формування певних органів державної влади саме народом на основі законів, прийнятих на підставі рішень всеукраїнського референдуму, на підставі викорис­тання певних проектів законів, підготовлених відповідними державними органами.

Щодо пасивності громадян України, яка спостерігалася під час проведення попередніх виборів, основою якої, на жаль, були і зберігаються ще з часів існування СРСР, такі складові: інститут самозбереження, породжений синдромом страху; недовіра до політики, яка здійснюється владою; на­решті, бідністю більшості громадян України.

Усунення цих причин бачиться передусім в утворенні в Україні потужного суспільного прошарку населення, який би не залежав від щедрот багатьох депутатів, які обираються, що дало б можливість самому громадянину без адміністра-

Див.: Волошин М. Из литературного наследия. — М.: Книга, 1989. — \~і. 526.

-305-

тивного тиску з боку влади самостійно вирішувати питання про те, кого обирати в парламент.

Це у свою чергу призвело б до розв'язання проблеми "народ—громадянин" та усвідомлення того, що кожний гро­мадянин — частина народу України. Ми не повинні забува­ти глибоко філософську, правову аксіому Платона: "Без ме­не народ не повний".

Якщо громадяни, нарешті, усвідомлять, що вони не без­словесна маса, яку можна за будь-що купити, а перш за все люди, то й кандидати, що їх обирають до парламенту, стали б поважати етику своєї професії, основою якої є порядність, чесність у протиставленні її антиподу, як спадку від минуло­го, як своєрідній антиетиці професіоналізму, побудованій на підлабузництві, плазуванні, зрадництві власних поглядів, як­що вони не збігаються з позицією представників влади.

Вибори 2002 р. певною мірою свідчать про підвищення активності громадян у процесі голосування за відповідні пар­тії та депутатів від мажоритарних округів, проте залишаєть­ся проблема застосування адміністративного ресурсу та ви­борчих технологій, через котрі не дістає відображення справжній вибір громадян щодо своїх представників у парла­менті.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.008 сек.)