Особливості сучасної філософії

У другій половині XIX ст. поступово готується, а на рубежі XX ст. починає здійснюватись перехід до нової некласичної науки, змінюються принципи, зразки, парадигми філософству­вання. Якщо філософи ХУІІ–ХУІІІ ст. вірили, що з ліквідацією феодальних суспільних відносин встановиться царство розуму, справедливості, рівності і навіть братства між людьми, то капі­талістична дійсність спростувала ці ілюзії. Філософія XIX ст. відмовляється від досягнень попередньої філософії, і заявляє, що в усьому досвіді людства виявляється безсилля розуму; вона стає на позиції ірраціоналізму.

Отже, ірраціоналізм невипадково сформувався у XIX ст., коли поширення відчуження на сферу розумової прані, криза буржуазного суспільства і його культури ввійшли в супе­речність з ідеями «царства розуму» та суверенності розуму, що їх проголошували просвітителі. Ірраціоналістичний настрій розуму одержує широке розповсюдження і особливо вияв­ляється у таких течіях, як «філософія життя» (Дільтей, Бергсон та ін.), екзистенціалізм (Хайдеггер, Ясперс та ін.) та деяких різновидах неопозитивізму.

Для філософії XX ст. характерні також сцієнтизм і антисціентизм –протилежні світоглядні позиції, пов'язані з абсолю­тизацією позитивних (сцієнтизм) або негативних (антисцієнтизм) аспектів впливу природничих наук на розвиток культури. Сцієнтизм – це уяв­лення про наукове знання як про вищу культурну цінність і достатню умову для орієнтації людини у світі.

Сцієнтистська орієнтація виявляється у некритичному зас­тосуванні у гуманітарних науках (зокрема суспільних) зовнішніх форм і методів організації знання, властивих природ­ничим і точним наукам, запереченні суто філософських про­блем, позбавлених пізнавального досвіду; визнанні справді на­уковими лише математичних і конкретних природничих знань, що характерно, наприклад, для позитивізму.

Антисцієнтизм стверджує принципову обмеженість науки у вирішенні проблем людського існування, зважав на негативні наслідки науково-технічного прогресу (руйнування природного середовища, створення зброї масового знищення, тлумачення науки як «дегуманізованої сили», що є джерелом трагічного людського існування). Позиції антисцієнтизму захищають такі напрямки сучасної філософії, як екзистенціалізм, феноменологія.

Загалом під сучасною західною філософією розуміють су­купність філософських вчень, що виникли наприкінці XIX – на початку XX ст. і основні ідеї яких розробляються і сьогодні

Сучасна духовна культура уособлює єдність, синтез двох тенденцій: модифікованого старого та народженого нового, тоб­то єдність класичного і некласичного. В узагальненому вигляді водорозділ між класичною і некласичною філософією, передусім, проходить через ставлення до проблеми раціонального та його протилежності – ірраціональності.

До класичного типу філософії належать такі течії, як неокантіанство, феноменологія, неопозитивізм, структуралізм, аналітична філософія, неотомізм, марксизм та інші; до некла­сичного – філософія життя, екзистенціалізм, персоналізм, по­стмодернізм тощо.

2. Неокантіанство, неогегельянство

Антикласичним орієнтаціям у ХІХ–ХХ ст. постійно опану­вав міцний ідейний рух, спрямований на захист розвитку тра­дицій філософської класики. Під гаслом «Назад до Канта» в останній третині XIX ст. народилося неокантіанство, а під гас­лом «Назад до Гегеля» сформувалося неогегельянство, що було викликано критичним ставленням до спекулятивної метафізи­ки та еклектики.

У межах неокантіанства розрізняються фізіологічний на­прямок, марбурзька та баденська філософські школи. Представ­ники фізіологічного напрямку наполягають на ідеї створення суб'єктом об'єкта пізнання. Так, на думку німецького фізика та фізіолога Германа Гельмгольца, відчуття людини хоча й вик­ликані зовнішніми причинами, однак не залежать за своїм змістом ні від них, ні від самих органів чуття; вони є просто символами, а не адекватним відображенням світу. Знання цих символів дозволяє людині спрямовувати свою діяльність.

Представники марбурзької та баденської шкіл головну ува­гу звертали на логіку пізнання та методологію. Засновник мар­бурзької школи Герман Коген наголошував на тотожності мислення і буття як предмета пізнання, знання визначав як само­стійну систему, в межах якої розгортається вся різноманітність відносин між пізнанням та дійсністю, суб'єктом та об'єктом. Поза знанням, на думку Когена, немає нічого, дійсність висту­пає як форма, у якій осмислюється або існує знання; будь-які зміни знання призводять до зміни дійсності, а не навпаки.

ІІауль Наторп розробляв проблеми так званої соціальної педагогіки, зокрема зазнаючи, що від освіти залежить включен­ня.людини у світову культуру, в нове суспільство, де людина виступає самоціллю. Наторп визначив три основних початий в моралі – чесність, справедливість та любов, – які обумовлю­ють соціал-демократичні цінності: свободу, справедливість і со­лідарність. Ернст Кассірер осмислював місце і роль культури в житті людства. На його думку, культура є квінтесенцією людського існування, її зміст пов'язаний з формоутворюючими принципами та системами символів. Символ він тлумачив як форму самопізнання людського духу, що має різні прояви: мова, міф, мистецтво, наука тощо. Саме тому важливішою функцією культури стає інформаційно-комунікативна, за допо­могою якої відбувається передача та збереження символів культури від покоління до покоління, від етносу до етносу. Людина, яку Кассірер сприймає як «тварину, що створює сим­воли», насправді починає існувати у породженому її символ­ічною творчістю світі символів. Культуру, як описує Кассірер у книзі «Філософія символічних форм», утворюють дві скла­дові: 1) символіка культурних форм та 2) діяльнісний актив­ний початок людини.

Засновники баденської школи – Вільгельм Віндельбанд та Генріх Ріккерт сформулювали поняття номотетичних методів природознавства та ідіографічних методів гуманітарних (істо­ричних) наук. Якщо в науках про природу акцентується увага на проясненні загального і встановлення законів, виявленні незмінної форми реальних подій, то в процесі пізнання явищ культури основною метою є прояснення неповторних та уні­кальних актів культурної творчості. Приналежність до цінно­стей, як твердить Віндельбанд, водночас є приналежністю до трансцендентального, без чого взагалі неможливо пізнавати сутність культурно-історичного процесу.

Саме в неокантіанській філософії формується філософська традиція розуміння, а не знання як такого. В усіх сферах діяль­ності етично зорієнтований практичний розум людини домінує над теоретичним, тому людина обов'язково вносить оцінку в процес пізнання. Оскільки смисл виступає посередником між реальним буттям та цінностями буття, то метою філософії є вивчення систем цінностей. Відповідно до систем цінностей Ріккерт виділяє шість сфер життєдіяльності: мистецтво, ети­ка, еротика (блага життя), наука, пантеїзм (містика) теїзм; їм відповідають такі базові цінності, як красота, добро, благо (ща­стя), істина, святість, на основі яких створюються специфічні цінності культури.

Неогегельянство виступало як «оновлений ідеалізм», по-но­вому інтерпретуючи діалектику Гегеля та його вчення про абсо­лютний дух. Бредлі (дійсним суб'єктом мислення вважає «абсо­лютну дійсність», або Абсолют (не просто розум, а «абсолютний досвід»). Протиріччя, на які наштовхується пізнання, – це про­сто видимість, свідчення недійсності об'єкта. Такими недійсни­ми Бредлі вважає причинність, рух, розвиток, протиріччя, бо­ротьбу тощо. Причиною пізнання мислитель вважає «неспокій» від розбіжностей фрагментарних понять розуму та «відчуття цілого», тому потрібно здійснити «синтез відмінностей», дома­гатися взаємодоповненості. Бредлі формулює принцип мораль­ної та соціальної поведінки людини: вільне підкорення індивіда загальному, тобто державі як прообразу Абсолюта в соціальній реальності. Оскільки до Абсолюта входять і протиріччя, йому притаманні і зло, і потворність, і химерність, а відтак це не по­винно викликати протесту.

З таким приниженням людини не погоджувався Бернард Бозанкет, який у праці «Принцип індивідуальності та цінність» намагався зняти конфлікт між індивідом і державою завдяки перенесенню рис індивідуальності на суспільство і дер­жаву. Держава як система індивідів має абсолютну владу над ними і покликана здійснювати постійний контроль над умами та діями людей, щоб «тваринна обмеженість» не заважала існу­ванню суспільства. Мета політики, за Бозанкетом, – знайти та реалізувати індивідуальне, а це може зробити тільки Абсолют, оскільки людина, обмежена у своєму існуванні та мисленні. Реальна можливість індивіда вийти за межі скінченності – це «самонадсходження» людського Я, що здійснюється в державі, релігії, мистецтві.

У концепції Мак-Таггарта цінність приписується не Аб­солюту як цілому, а його частинам (не можна сказати «місто нетверезе», коли нетверезі деякі його мешканці, так само не можна вважати, що світові притаманні цінності, якщо вони притаманні тільки його елементам. У такому взаємовідношенні частини і цілого, індивіда і Абсолюта, Бог виступає як частина цілого, що виконує функцію контролю. Сутність концепції без­смертя Мак-Таггарта полягає в обґрунтуванні ідеї про те, що чим більше зла у світі, тим більше добра очікується попереду. Коллінгвуд доводив, що в історії людства, як і в житті окремої людини, відбувається зміна фаз людського досвіду (типів куль­тури), причому в кожній з них людина повторює одні й ті самі форми діяльності, але на різному рівні. Коллінгвуд виділяє на­ступні фази історії: 1)фазу, коли мистецтво, релігія та наука зафарбовані силою уявлення, притаманній мистецтву; 2) фазу юнацтва, коли релігія, наука мистецтво знаходяться під впли­вом благочестивого релігійного відчуття; 3) фазу зрілого віку, коли мистецтво, релігія та наука поєднуються точністю думки. Спрямованість історичного процесу полягає в тому, щоб відно­вити втрачену єдність форм духовної активності, єдність «аб­солютного досвіду».

Концепція історичного ідеалізму Коллінгвуда близька до вчення Кроче, який стверджував, що дух – це єдина реальність, і виявляє він себе в теоретичній і практичній діяльності людей, тобто у формах культурної діяльності. В теоретичній діяльності духу виділяються дві форми: 1) інтуїтивне знання, спрямоване не одиничне, та 2) логічне пізнання, пов'язане з загальним, універсальним. Практична діяльність також поділяється на дві форми: 1) економічну, спрямовану на індивідуальний інтерес, та 2) моральну діяльність, що обумовлюється загальним благом. Історія за Кроче, – це розгортання духу, а значить розвиток свободи, яка є незалежною від будь-яких фактичних умов. Оскіль­ки абсолютний дух у Кроче збігається з індивідами, то люди вільні вже через те, що вони живуть та розмірковують. В історії відбувається коловорот, де свобода збільшується або змен­шується, а періоди реакції та терору – лише «абстрактними моментами» діалектичної конкретності історії. Причому зі збільшенням перешкод на шляху людини ефективнішою є сво­бода, оскільки перешкоди не дозволяють духу деградувати.

Всі перелічені концепції не вичерпують ідей і форм неокантіанства та неогегельянства, проте вони наочно демонструють основні напрямки ревізії гегелівської та кантівської філософії в умовах складних реалій кінця XIX – початку XX ст.

Поиск по сайту: