АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Діалектика абсолютної і відносної істини

Читайте также:
  1. Благородні істини буддизму
  2. Діалектика і сучасне наукове мислення .
  3. Діалектика як загальнотеоретичний метод філософського пізнання. Її форми та альтернативи
  4. Ймовірність відхилення відносної частоти від сталої ймовірності в незалежних випробуваннях
  5. Негативна діалектика Т.Адорно і Ж.-П.Сартра.
  6. Оптимальні величини температури, відносної вологості та швидкості руху повітря в робочої зони виробничих приміщень
  7. Оптимальні та допустимі норми температури, відносної вологості і швидкості руху повітря в робочій зоні виробничих приміщень для холодного та теплого періоду року
  8. Поняття загальної (абсолютної) економічної ефективності
  9. Правда – це почуття і усвідомлення людиною будь-якого знання (істини чи хиби) як істини.
  10. Проблема істини в пізнанні
  11. Проблема критеріїв істини

Наші знання про закони природи і суспільства, перевірені практикою, є знаннями, що правильно відображають світ, тоб­то знаннями вірогідними, які мають значення істини. Питання про істинність нашого знання основні питання теорії пізнан­ня, найважливіші для будь-якої науки. Якщо наукова теорія не дає істинного знання, вона нічого не варта.

Як відповідність знання речам тлумачив істину Арістотель; неправда виникає тоді, коли у думці пов'язується те, що розді­лене у дійсності, або розділяється те, що у самій дійсності по­в'язане. Зв'язок думок у процесі роздумів і доказів, закони і правила логіки, на його думку, не свавільні, а мають об'єктивні засади у зв'язках самого буття. Арістотель виявив необхідні закони нашого мислення, котрі не залежать від волі людей і дотримування яких є обов'язковим у процесі доказу. Цю тра­дицію у розумінні істини було продовжено у Новий час пере­важно у матеріалістичних філософських вченнях.

В ідеалістичних системах істину тлумачили або як вічну, не­змінну і абсолютну властивість ідеальних об'єктів (Платон, Августин), або як узгодження мислення з самим собою, з його апріор­ними формами (Кант). Німецький класичний ідеалізм, починаючи з Фіхте, вніс у трактовку істини діалектичний підхід. За Гегелем істина уособлює собою діалектичний процес розвитку знання, у котрому досягається відповідність поняття предмету думки.

З погляду суб'єктивно-ідеалістичного емпіризму, істина це або відповідність мислення відчуттям суб'єкта (Юм, Рассел), або збіг ідей з намаганнями людини досягти успіху (прагма­тизм), або ж взаємоузгодженість відчуттів (Мах, Авенаріус). Неопозитивісти вважають за істинність узгодженість речень науки з чуттєвим досвідом. Конвенціоналізм (Анрі Пуанкаре) виходить з того, ідо дефініція істини та її зміст мають умовний характер. Як форму психологічного стану особи сприймають істину екзистенціалісти. Таким чином, більшість концепцій істи­ни у сучасній західній філософії характеризуються заперечен­ням об'єктивного змісту знання.

Саме об'єктивність і конкретність істини як знання, що відповідає дійсності, принципово відрізняють матеріалістичне розуміння істини від ідеалістичного. Об'єктивність істини означає, що зміст істинного знання не залежить ні від людини, ні від людства. Конкретність істинивиявляється у тому, що істинне знання має своїм змістом певний, конкретний об'єкт, фрагмент об'єктивної реальності.



Істинне знання це завжди знання про щось конкретне. Наприклад, у фізичних довідниках завжди вказуються разом з відповідною температурою кипіння того чи іншого хімічного елемента ті умови, за котрим проводиться експеримент по одер­жанню довідникових даних. Це виявляється у тому, що вка­зується тиск (як правило, досліди проводяться за умов нормаль­ного тиску), хімічна однорідність (береться, як правило, хімічно чистий елемент) і таке інше. Фіксування умов необхідно для того, щоб вчений під час проведення експерименту міг одержа­ти істинне знання. З філософської точки зору це і означає ви­конання вченими вимоги конкретності істини.

Отже, конкретність істини – це залежність знання від зв'язків і взаємодій, притаманних тіш або пішим явищам, від умов, місця і часу, за яких вони існують і розвиваються. Та­ким чином, абстрактної істини немає, вона завжди конкрет­на. Конкретність міститься в об'єктивній істині. Внаслідок цього поняття істини невід'ємне від її розвитку, від понят­тя творчості, необхідного для подальшої розробки і розвит­ку знання.

Істинне знання має місце не тільки у науковому пізнанні. Існують різні форми істини, істина буденна (або повсякденна), істина наукова, художня істина, істина мо­ральна та інші. Інакше кажучи, види (форми) істини відпо­відають видам знання.

Розрізняються істина наукова і буденна. Як істинне кваліфі­кується знання «Сніг білий». Науковим корелятом цієї істини буденного пізнання буде речення «Білизна снігу це ефект дії некогерентного світла, відображеного снігом, на зорові рецеп­тори». Це речення не проста констатація спостережень, а на­слідок наукових теорій фізичної теорії світла і біофізичної теорії зорового сприймання.

Наукова істина має певні ознаки:

♦ раціональна обґрунтованість, доказовість;

‡агрузка...

♦ спрямованість на відтворення сутності, закономірностей об'єкта;

♦ особлива системна організація знання за усвідомленими принципами, тобто упорядкованість у формі теорії і роз­горнутого теоретичного поняття;

♦ перевірка на практиці, випробування логікою, бо наукова істина не може базуватися на вірі.

 
 

Перевірка наукових істин, їх відтворюваність завдяки прак­тиці надає їм властивості загальнозначущості. Звичайно, загальнозначущість не є критеріальною ознакою істинності того або іншого положення, адже той факт, що більшість проголосує за щось, зовсім не означає, що це істина. Істинність не походить із загальнозначущості, а навпаки, істинність вимагає загальнозначущості і забезпечує її.

Світ об'єктивної дійсності не може одразу і повною мірою бути пізнаванний, тому на кожному історичному етапі людство має справу з істиною відносною приблизно адекватним, не­повним знанням, що може містити у собі і помилки. Істинність знання обумовлена рівнем розвитку матеріальної практики, духовної культури, удосконаленням засобів спостереження, експеримент.

Визнання відносності істини пов'язане з невичерпністю світу і нескінченністю процесу його пізнання. Наприклад, уже давньогрецькі лікарі мали певні знання про систему кровообі­гу (серце і кровоносні судини, циркуляція крові, кровопускан­ня, втрати крові та інші). Ці знання являли собою об'єктивну істину, вони певною мірою відображували дійсний стан речей. Але у той же час ці знання містили фантастичні здогадки, по­милкові уявлення про серце і його роль, про природу крові і тому подібне. Цілком зрозуміло, що об'єктивна істина, якою володіла медицина минулого, складалася з двох частин дея­ких абсолютних знань, які не похитнув і не міг похитнути на­ступний розвиток науки (знання топографії кровоносної сис­теми або висновок про зв'язок крові з життєдіяльністю організму та інші) і великої кількості відносних істин, що з роз­витком науки уточнювались, розвивались (уявлення про роль серця або легенів у кровообігу, про джерело руху крові і тому подібне). Отже, пізнання розвивається завдяки виявленню усе нових і нових відносин істин, які, перетворюються на елемен­ти абсолютного знання.

Абсолютна істина – це повив, вичерпне знання про об'єкт. Різновидом абсолютної істини є вічна істина, а саме знання конкретних фактів, історичних подій і т. ін. Таке знання не може бути уточнене, доповнене, поглиблене і за умов подаль­шого розвитку науки. Наприклад, висловлювання: «Наполеон помер 5 травня 1821 року», «Птахи мають дзьоб» уособлюють вічні істини.

За своєю сутністю абсолютна істина це теж об'єктивна істина, яка пізнана у її повній, закінченій формі. Звичайно, така істина стосовно пізнання світу у цілому осягається не відразу, а лише у процесі нескінченного історичного розвитку людства, тобто абсолютну істину у повному обсязі можна досягти лише у нескінченному поступовому русі у такій низці послідовних людських поколінь, який для нас на практиці виявляється не­скінченним. Людина не може відобразити одразу всю природу, у її безпосередній цілісності, а може лише наближатися до цьо­го, утворюючи абстракції, поняття, закони, наукову картину світу. Це пов'язано з тим, що об'єктивний світ знаходиться у неперервному процесі історичного руху і розвитку. На кожно­му історичному етапі пізнання людина здатна відобразити світ лише частково, у тих межах, що обумовлені суспільною прак­тикою у кожен момент.

Нескінченність пізнавального процесу визначається також і тим, що предмети і явища матеріального світу за своїми власти­востями для пізнання невичерпні. Наприклад, електрон так само невичерпний, як і атом, природа нескінченна. У такому розумінні абсолютна істина виступає як процес і як мета пізнання, що нама­гаються досягти люди. Пізнання весь час заглиблюється від однієї відносної істини до іншої, більш глибокої, повної. Однак кожна відносна істина містить у собі моменти повного, вичерпного знан­ня, з яких і складається істина абсолютна.

У поглядах на істину як процес існують дві крайнощі, що знаходять своє виявлення у релятивізмі і догматизмі. Догма­тизм розглядає істину тільки як абсолютну. Він вважає, що істинне знання цілком відповідає дійсності і заглиблюватись, уточнюватись не може. З погляду догматиків існує або абсолют­на істина, що не змінюється з плином часу, або помилка. Термін «догматизм» було введено давньогрецькими скептиками Пірроном і Зеноном, котрі заперечували можливість істинного знан­ня. Пізніше зміст цього терміна еволюціонував. Кант вважав догматичним будь-яке знання, що не базується на попередньо­му дослідженні його можливостей і передумов. Для Регеля дог­матизм це метафізичне розсудливе мислення, Гносеологічну основу догматизму складає однобічне ставлення до істини, виз­нання у ній абсолютного моменту за умов одночасного ігнорування її відносності.

На противагу догматизму релятивізм (від лат. відносний) визнає тільки відносну істину і заперечує абсолют­ну. Релятивізм походить з однобічного підкреслювання пост­ійності змінності дійсності і заперечення відносної стійкості ре­чей і явищ. Гносеологічне підґрунтя релятивізму складають невизнання спадкоємності у розвитку знання, перебільшення залежності процесу пізнання від його умов (наприклад, від біо­логічних потреб суб'єкта, його психічного стану тощо). Факт розвитку пізнання, коли долається попередній рівень знання, релятивісти розглядають як доказ його неістинності, суб'єктив­ності, що приводить до заперечення об'єктивності пізнання взагалі, до агностицизму.

Наші знання відносні, але не в сенсі заперечення об'єктив­ної істини, а в розумінні визнання історичної обмеженості кож­ного досягнутого рівня знань. Разом з тим у кожній відносній істині містяться елементи абсолютної істини, що обумовлює спадкоємність наукового пізнання. Наукова філософія протис­тавляє догматизму і релятивізму таку трактовку істини, у якій пов'язані абсолютність і відносність, стійкість і змінність. Роз­витком наукового знання є його збагачення, конкретизація. Дійсній науці притаманне систематичне нарощування істинно­го потенціалу.

Поряд з фактами і теоріями у науковому пізнанні, звичай­но, зустрічаються псевдофакти і псевдотеорії, а у деяких науках навіть мають місце також і дезінформація і неправда. Дезінфор­мація може бути усвідомленою і неусвідомленою, не переста­ючи від цього бути неправдою. Неправда звичайно тлумачить­ся як навмисне зведення явно невірних уявлень до істини. Дезінформація спрямована до того, щоб ввести когось в оману. Трапляється і «неправда умовчання», коли приховують і замов­чують невдачі, помилки, зриви, провали.

Помилка є своєрідним теоретико-пізнавальним явищем, ненавмисною невідповідністю суджень або понять об'єкта. Вла­стивість навмисності суттєво відрізняє її від неправди. Поряд з цим і неправда, і помилка хибні твердження. Помилка – це невірне знання, що сприймається за істинне, або, навпаки, істин­не, що тлумачиться як хибна думка.

Причини появи помилок у науці, природознавстві різно­манітні. Серед гносеологічних причин можна вказати на характер пошуку істини: він завжди пов'язаний з висуненням припу­щень, задумів, гіпотез, здогадів. На сферу невідомого суб'єкт накладає свої попередні уявлення, що базуються на вже відо­мому. Тлумачення ж сфери невідомого з позицій відомого да­леко не завжди істинне. До гносеологічних факторів належить також багатоаспектність об'єктів і їх фрагментарне, спочатку однобічне відображення, що і дає не-істину. Припущення і гіпо­тези самі по собі не є істинними або хибними; одні більш вірогідні, інші менш або зовсім не' вірогідні. Але згідно вузькогрупових або соціальних інтересів суб'єкти здатні гіпотетич­не знання вводити до розряду істинного.

Істина не лежить на поверхні явищ, а глибоко «прихована», тому потрібні припущення, співставлення і перевірка їх. Зви­чайно, при цьому можливі помилки, хибні думки, Вчений має право на помилку, бо вона є своєрідним діалектичним способом пошуку істини. Роль помилок у розвитку науки неоднозначна. Хибні думки можуть сприяти створенню проблемних ситуацій, що стають відправним пунктом для подальшого руху науки.

Таким чином, помилки відіграють чималу позитивну роль: ведуть до створення проблемних ситуацій, сприяють знаходжен­ню вірного шляху рішення проблем, побудові істинної теорії і визначенню меж її застосування. Історія науки свідчить, що шлях до істини лежав через помилки. Вони виявились не ірра­ціональним початком у пізнанні, що відволікав від істини, а навпаки, необхідною сходинкою, спираючись на яку, наука на­ближалась до істини. Знання може бути вірогідним, коли істинність остаточно доведена і є суб'єктивна впевненість у цьому, і ймовірним, що характеризується як неповне, недостат­ньо обґрунтоване, є побоювання, що наша впевненість не вип­равдається. Наука має справу з поєднанням істини і хибних думок, адже люди – це шукачі істини, а не її володарі, вони лише вічно до неї наближаються.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 |


При использовании материала, поставите ссылку на Студалл.Орг (0.005 сек.)