АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Кіммерійці, скіфи та сармати на території України

Читайте также:
  1. Античні поліси на території України
  2. Валютний курс та макроекономічний стан України.
  3. Верховний Суд України.
  4. Вчинення нотаріальних дій консульськими установами України.
  5. Господарський кодекс України.
  6. Державна виконавча служба в системі органів Міністерства юстиції України.
  7. З 1991 р. — за умов незалежності України.
  8. Завдання і принципи діяльності прокуратури України.
  9. Завдання, організація діяльності й система Служби безпеки України.
  10. Засади адміністративно-правового статусу громадян України.
  11. Історичний аспект формування уряду України.

 

Кіммерійці –найдавніший народ української історії, який був південним сусідом праслов'ян у X-VII ст. до н. е. Кіммерійці жили в південноукраїнських степах від Дону до Дунаю. Їх остаточне походження не з'ясоване. Кіммерійський народ складався з племен, об'єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Військо кіммерійців формувалось з загонів вершників, які були добре озброєними. Ці племена займалися скотарством, в якому провідне місце посідало конярство. Широкого розвитку у кіммерійців набуло мистецтво, яке носило прикладний характер. На кам'яних виробах висікались зображення різноманітної військової амуніції. За мовою кіммерійці, вірогідно, були іранцями. Розвиток їхнього суспільства був зупинений навалою скіфів.

Скіфи –один з найдавніших народів Стародавнього світу. Вони з'явились на території України в першій половині VII ст. до н. е., прийшовши зі Сходу, із степів між Каспієм, Уралом і Кавказом. Наприкінці VII ст. до н.е. скіфи остаточно підкорили місцеві племена, завершивши політичне формування Скіфії.

Про життя скіфів, їх побут, звичаї, релігію, суспільний лад, зовнішній вигляд докладно розповідає грецький історик і географ Геродот у своїй праці «Історія». Його розповіді підтверджуються археологічними дослідженнями скіфських пам'яток. Ядро Скіфії становили племена царських скіфів і скіфів-кочівників, які панували над усіма іншими племенами. Поблизу давньогрецького міста Ольвія жили калліпіди або елліноскіфи. Далі на північ мешкали скіфи-орачі, на схід від них – скіфи-землероби. Останні два народи,вважають дослідники, не були етнічними скіфами, а належали до праслов'янських, які потрапили під скіфський вплив. Північно-причорноморська Скіфія досягла свого розквіту в IV ст. до н. е., в часи правління царя Атея, який вів часті війни за контроль над причорноморськими землями. Ударною силою скіфського війська була кіннота. Воїн-скіф був одягнутий переважно в панцир, мав бойовий пояс і щит, а його голову захищав шолом. Арсенал скіфської зброї складався з невеликого складного лука, списа, дротиків, сокир, кинджалів, коротких мечів.

Лісостепові племена скіфів займалися орним землеробством, у них розвивалось скотарство, садівництво, різні промисли та ремесла. Про соціальне розшарування скіфського суспільства красномовно свідчать численні поховання скіфських володарів у вигляді курганів, в яких знайдено унікальні вироби із золота та срібла. Скіфська релігія була політеїстичною. Усі боги зображались у вигляді людини. В образотворчому мистецтві скіфів переважав звіриний стиль (образи коня, оленя та інше).



Отже, у своєму розвитку скіфське суспільство досягло стадії переходу від варварства до цивілізації. На рубежі IV-III ст. до н. е. почався занепад цієї могутньої держави і на більшій її території з'явились нові кочові племена.

Сармати– сформувались у заволзьких степах на рубежі ІІІ-ІІ ст. до н. е., хвилями просувались на захід в пошуках нових територій, нових пасовищ. Античні автори в своїх творах підкреслювали агресивність і войовничість сарматів. Під кінець ІІ ст. до н. е. починається масове переселення сарматських племен на територію Північного Причорномор‘я, а вже на рубежі нашої ери вони освоюють степи між Доном і Дніпром, проникаючи аж до Південного Бугу і Дунаю. Постійні сарматські набіги і вимоги сплачувати данину зумовили переселення ранньослов’янського населення Середнього Подніпров’я на нові території.

Апогею розвитку сарматське суспільство досягло в І ст. н. е. Господарство сарматів носило характер попередників, а суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних до ранньокласових відносин. Сармати були вправніші за скіфів у військовій справі, використовували досконалішу зброю. З часом частина сарматського населення була асимільована місцевими слов’янськими племенами.

 

6.Східнослов’янські племена на території України в І тисячолітті н. е.

 

В історичній науці однією з важливих проблем є походження (етногенез) слов’ян. На основі письмових, археологічних, лінгвістичних, етнографічних, антропологічних та інших джерел протягом багатьох сторіч дослідники намагаються вирішити цю проблему.

Першу спробу вирішити проблему етногенезу слов’ян зробив літописець Нестор у “Повісті минулих літ”, де започатковано дунайську теорію походження слов’ян, яка була домінуючою в ХІІІ-ХV ст. у працях польських і чеських вчених. Її прихильниками були російські історики С.Соловйов, М.Погодін, В.Ключевський.

‡агрузка...

В ІХ ст. на сторінках Баварської хроніки викладена ще одна версія походження слов’ян – скіфо-сарматська, або азійська теорія, тобто предками слов’ян визнавали скіфів і сарматів. Пращурами слов’ян до кінця XVIII ст. вважалися також алани, роксолани, кельти, фракійці та інші. Хоча ці гіпотези не були достатньо науково обгрунтовані.

В ХІХ–поч.ХХ ст. почався новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов’ян. Праця чеського славіста Л.Нідерле ”Слов’янські старожитності” (1902 р.) започатку-вала вісло-дніпровську теорію походження слов’ян. Центром прадавніх слов’янських земель Л.Нідерле вважав Волинь.

Польські вчені Ю.Косташевський, Я.Чекаловський та інші у 30–40-х роках обгрунтували вісло-одерську концепцію, яка пов’язує слов’янські старожитності з лужицькою культурою.

У 50–60-х роках виникає дніпро-одерськатеорія (П.Третяков, М.Артамонов, Б.Рибаков), яка увібрала у себе ідеї і висновки багатьох попередніх теорій.

Сучасні українські археологи В.Баран, Д.Козак, Р.Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію. На думку вчених, формування слов’янського етносу – це досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку ряд етапів, зокрема, можна виділити два основних:

· до рубежі ІІІ-ІІ ст. до н. е. слов’янський етнос зосереджується головним чином у межиріччі між Віслою та Одером, частково поширюючись на Волинь;

· в ІІ-І ст. до н. е. з появою зарубінецької культури центр активної слов’янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою ,Бугом, Дніпром.

Перші згадки про слов’янські племена зустрічаються у творах римських вчених І-ІІ ст. н. е., де слов’яни фігурують під назвою венеди.

Візантійський хроніст Йордан в V ст. н. е. повідомляє про три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я) і склавини (Подунав’я).

Динамічний і драматичний час пережили слов’янські племена на наших землях в II-VI ст. – ішов процес великого переселення народів; переміщення готів із Прибалтики у Причорномор’я. У 375 р. готів перемогли гуни. Вони створили між Доном і Карпатами державу, на чолі якої став Аттіла. Після кількох поразок від римлян і смерті Аттіли у 457 р. гунська держава розпалася. Відчувши, що гуни не становлять загрози, слов’янські племена у V ст. могутнім потоком пішли у візантійські землі. До кінця VII ст. анти і склавини захопили майже весь Балканський півострів, проникши до Малої Азії.

Видатний український історик М.Грушевський вважав антів предками українського народу, а їх союз – початком праукраїнської державності (з ІV ст.). Початковими ознаками державності у антів можна вважати: поступовий перехід від первіснообщинного ладу до появи елементів феодальних відносин (власності); визначення осілої території, яку займали антські племена; формування суспільного устрою на засадах демократії (віче, рада); наявність талановитих і авторитетних вождів, князів (Бож, Мезамир); військова дружина, яка виконувала роль мілітарної сили і органу управління.

Прихід аварських племен із Центральної Азії і невщухаючі аваро-слов’янські війни (568–635 рр.) призвели до розпаду антського союзу.

У VI-IX ст. більшість європейських та східних авторів ведуть мову про етнічні угруповання, які проживали на території України під назвою склавини (термін “склавини” трансформувався у “слов’яни”).

В результаті розселення слов’ян (VI-VII ст.) на території Східної Європи виникають три групи слов’янських племен: західна, південна і східна. Східні слов’яни на той час заселили більшу частину території України. У них виникає цілий ряд союзів племен: поляни (жили на правому березі Дніпра), сіверяни (над Десною і Сеймом), древляни (над Прип’яттю), дуліби (над Західним Бугом), тиверці (над Дністром), уличі (між Південним Бугом і Дніпром), білі хорвати (на Прикарпатті).

Основною галуззю господарства слов’янських племен було орне землеробство. Для обробітку землі використовували рало із залізним наконечником, а потім – плуг із череслом і леме-шем. У землеробстві поряд із перелоговою системою викорис-товувались дво- і трипілля. Слов’яни вирощували пшеницю, жито, просо, ячмінь, гречку. Розвивалось і тваринництво – на м’ясо, сировину для виробництва різних речей, а домашня худоба використовувалась в основному як тяглова сила. Допоміжну роль у господарстві займали полювання, рибальство. Важливе значення для економічного розвитку східних слов’ян мало відокремлення ремесла від землеробства, що сприяло виникненню товарного виробництва, яке у VIII-X ст. не лише активізувало внутрішній обмін, а й розширило внутрішню і зовнішню торгівлю. Виділяються такі галузі ремесла: добування і обробка заліза, ткацтво, деревообробка, прядіння, обробка шкіри, гончарство, ювелірне виробництво та ін.

Швидкий розвиток економіки східних слов’ян обумовив розклад родоплемінної організації (VI-VIII ст.) і утворення перших територіально-політичних об’єднань – зародків держави.

Віруваня східних слов’ян мали політеїстичний характер. Обожнюючи сили природи, слов’яни були язичниками. Найвищим божеством вважався Перун – бог грому і блискавки; Даждьбог, Стрибог – боги сонця і повітря були дарителями земних благ та ін.

Таким чином, у стародавню добу Україну населяли різні народи і племена. Починаючи з епохи бронзи зароджується праслов’янський етнічний масив, що з часом посів провідне місце на українських землях.

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 |


Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.008 сек.)