АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Доба руїни. Гетьманщина

Читайте также:
  1. Візуальні та інформаційні мистецтва: гіперреалізм, концептуалізм, бодіарт, лендарт та ін.
  2. Етапи етнополітичної історії України
  3. Затверджено Міністерством освіти і науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів
  4. Історичний епос та козацькі літописи другої половини XVII століття
  5. КАЗАНСКИЙ (ПРИВОЛЖСКИЙ) ФЕДЕРАЛЬНЫЙ УНИВЕРСИТЕТ
  6. Літописи – джерела знань з давньої історії України
  7. Меценатська діяльність гетьмаана Івана Мазепи
  8. Мистецтво Київської Русі
  9. Народу проти польсько-шляхетського гніту під
  10. Предмет философии и специфика философского мышления.
  11. Проблема оцінки техніки
  12. Т е м а 4. Українська козацька держава (друга половина ХVІІ- друга половина ХVІІІ ст.)

1.Гетьманство Івана Виговського.

Після смерті Богдана Хмельницького (6 серпня 1657 р.) старшина обрала спочатку регентом, а незабаром і гетьманом України сподвижника Хмельницького, генерального писаря Івана Виговського. За часів Хмельницького Виговський був співтворцем великих планів гетьмана в зовнішній та внутрішній політиці. Він твердо тримався основної лінії Хмельницького – забезпечити самостійність України, утримуючи приязні стосунки з усіма її сусідами.

Іван Виговський став гетьманом у вкрай складний час. Швеція, яка успішно вела війну з Польщею з 1655 р., з осені 1657р. зазнала ряд поразок і згортала свою зовнішньополітичну діяльність (як відомо, на договір із Швецією, укладений на Корсунській раді 1657 р. І.Виговський покладав великі надії).

Трансильванський князь Ракочій, який уклав союз з Б.Хмельницьким, був позбавлений влади, а його наступник, поставлений Туреччиною, вів дуже обережну політику.

Складна зовнішня (а також внутрішня) ситуація змушувала І.Виговського шукати різні комбінації та грати в складні дипломатичні ігри.

Виникла опозиція гетьманській владі (опозиція сильній владі завжди існувала серед козацьких низів). Так звані "нові козаки" (покозачені селяни) в роки війни підтримували владу, доки війна давала їм зиск, і завжди виступали проти, як тільки розпочинались невдачі. Після другої облоги Львова (1655 р.) Гетьманщина увійшла в мирний період. Тепер тисячі "покозачених" опинились без засобів до існування (на відміну від реєстрових козаків, вони не отримували платню від гетьмана). На жаль, І.Виговський припустився ряду прикрих помилок, які також призвели до утворення опозиції його владі:

1. Недооцінив незворотність і глибину соціально-економічних змін, які відбулися в ході національно-визвольної війни, і вважав можливим часткове відновлення старих шляхетських порядків.

2. Намагався опертися в своїй політиці на шляхту, недооцінюючи новоутворену провідну верству – козацьку старшину.

3. Нехтував традиційними "свободами і вольностями" городового і запорізького козацтва тощо.

Все це викликало глибокі протиріччя між Гетьманським урядом і Запорозькою Січчю, яка відображала демократичні тенденції українського суспільства (заради справедливості необхідно зазначити, що Запорозька Січ поступово втрачає свій позитивний потенціал, там теж беруть гору охлократичні настрої, в результаті чого вона не бажає коритись будь-якій владі і її дії часто носять деструктивний характер).



Опозиційний рух проти І.Виговського очолили полтавський полковник М.Пушкар і кошовий Запорозької Січі Я.Барабаш. Їх підтримала Москва, яка, проводячи імперський принцип "розподіляй і володарюй", користалася складною ситуацією в Україні. На початку збройного конфлікту повстанцям вдалося розбити частину гетьманських сил під проводом Івана Богуна та Івана Сербина. Тоді гетьман зібрав 20-тисячне військо, закликав на допомогу орду й рушив під Полтаву, де в запеклих боях зумів розгромити 40-тисячну армію повстанців. Загалом ця братовбивча громадянська війна коштувала Україні 50 тисяч жертв. Під Полтавою поліг Мартин Пушкар, а запорожці втекли під захист московського війська. Приборкання повстання справило сильне враження на Москву, піднесло авторитет гетьмана. Виговський і старшина зрозуміли, що Москва не може бути союзником України, бо єдина мета царизму – перетворити Україну на звичайну провінцію, значно обмежити її державні права.

Обставини, що склалися в Україні після повстання, змусили Виговського і частину старшини знову звернути свої погляди на Польщу. Переговори про новий союз України з Польщею з польського боку проводив відомий дипломат К.Беньовський, з українського – соратник Виговського Юрий Немирич. Внаслідок цих переговорів 16 вересня 1658 р. у Гадячі було укладено договір.

За ним:

− у Речі Посполитій утворювалась третя складова частина федерації – Велике Князівство Руське (з Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств);

− верховна влада, як цивільна, так і військова, належала гетьману, якого обирали пожиттєво;

− законодавчу владу мали виконувати національні збори;

− самостійними передбачалися фінанси, включаючи карбування монет;

‡агрузка...

− військо мало налічувати 30 тисяч козаків і 10 тисяч найманих військ;

− козакам підтверджувались всі права і вольності, вони "як люди рицарські" звільнялись від сплати податків і виконання повинностей, одержували дозвіл на виробництво напоїв, підлягали лише гетьманській юрисдикції;

− за клопотанням гетьмана по 100 козаків із кожного полку щороку могли одержати шляхетство;

− мала бути скасована унія, а православ’я зрівнювалось з римо-католицькою вірою.

Оцінюючи Гадяцьку угоду, потрібно відмітити, що в російській, а за нею й радянській історіографії вона трактувалась однозначно як зрада інтересам українського народу. Натомість в українській (патріотичній) літературі – як “великий компроміс”, визначний пам’ятник національної політичної думки. Сучасні дослідники (зокрема В.Смолій, В.Степанков) вважають, що немає жодних підстав перебільшувати значення Гадяцької угоди. “Її основні положення запізнилися щонайменше на сто років. Можна було б говорити про їх прогресивне значення 1569 року (під час укладання Люблінської унії)… вона означала відхід від державної ідеї, сформульованої Б.Хмельницьким, і повернення до ідеї автономізму, що було кроком назад”.

До цього слід додати, що, за влучним висловом польського дослідника З.Вуйцика, Гадяцька угода залишилась “мертвим паперовим документом”, оскільки Польща не бажала виконувати взяті на себе зобов’язання, намагаючись не допустити і тих куцих поступок, які були зафіксовані у цій угоді. Польський сейм пішов на вилучення з тексту Гадяцької угоди кількох важливих для України положень. 22 травня 1659 р. уточнений текст угоди був ратифікований: чисельність козацького реєстру була зменшена до 30 тис. чол., унія залишалась, православні могли правити в Київському воєводстві, а в Брацлавському й Чернігівському – лише поперемінно з католиками тощо.

Отже,плани І.Виговського зазнали краху. Навіть велика перемога над московським військом під Конотопом (липень 1659 р.) не змогла врятувати ситуацію. Гадяцька угода, союз з Польщею не могли задовольнити ні козаків, ні селян, ні старшину. Широким народним масам такий різкий поворот у зовнішньополітичній орієнтації в бік Польщі, з якою з 1648 р. йшла кривава боротьба, був незрозумілим і неприйнятним. Усвідомлюючи масове несприйняття його політичного курсу, І.Виговський склав булаву на раді в Германівці (вересень 1659 р.).

 

2. Доба Руїни - її причини, ознаки та політичні наслідки для України.

Доба Руїни – надзвичайно важкий для України період, коли після смерті Б.Хмельницького здобутки часів визвольної війни були значною мірою втрачені. Слід звернути увагу на те, що у вітчизняній історіографії немає одностайності щодо її хронологічних меж. Як правило, її датують 60–80-ми роками ХVІІ ст. Питання залишається відкритим, особливо щодо початку цього періоду. Закінчення Руїни пов’язують з гетьмануванням І.Мазепи.

Причинами Руїни були:

− розкол серед старшини – правлячої верстви українського суспільства;

− посилення антагонізму між різними станами українського населення;

− слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ;

− боротьба геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії, Речі Посполитої тощо.

Дослідниця цієї проблеми Т.Яковлєва, з’ясовуючи причини Руїни, слушно відзначає, що “небажання поступитися своїми вигодами заради блага України, заради збереження козацької держави, непримиренність позиції різноманітних угруповань та окремих осіб ще більш ускладнювали внутріполітичну ситуацію, провокували виступи “покозачених”, створювали хаос і плутанину, робили неможливою хоча б короткочасну стабілізацію”.

Можна виділити такі характерні ознаки Руїни:

− загострення соціальних конфліктів як наслідку соціального егоїзму старшини, її зловживань, намагання реанімувати старі шляхетські порядки, ігнорування соціально-економічних інтересів не лише селян, а й простих козаків;

− початок громадянської війни, що вела до розколу України за територіальною ознакою;

− зміцнення у свідомості політичної еліти небезпечної тенденції до відмови від національної державної ідеї й висунення на перший план регіональних, а то й приватних політичних інтересів; згасання державної ідеї, повернення до ідеї автономізму;

− звертання до урядів іноземних країн при розв’язанні внутрішньополітичних проблем України, які вміло грали на суперечностях, використовуючи їх у власних цілях;

− жорстока боротьба за владу, зокрема за гетьманську булаву, в ході якої доходило навіть до знищення суперників (Чорна Рада, 1663 р. тощо). Одночасно Україна мала два, а то й три-чотири гетьмани (згадаймо 1668 р.: П.Дорошенко, П.Суховій, М.Ханенко, Д.Многогрішний), які ворогували між собою і у своїй політиці орієнтувалися на різні країни;

− поступове зменшення конструктивності і все більш деструктивний характер дій Запорозької Січі (небажання підпорядковуватися гетьманській владі, ігнорування загальноукраїнських інтересів, віддання переваги лише власним інтересам тощо).

Як це не гірко, але доводиться визнати слушність оцінки А.Потоцьким тодішньої ситуації в Україні, яку він дав у листі до короля. Прислухаймось: “…тепер там самі себе поїдають, містечко проти містечка воює, син батька, батько сина грабує”.

Отже, в добу Руїни сталася трагедія розчленування українських земель між Річчю Посполитою і Росією згідно з договором між ними у селі Андрусів у 1667 р. Україна зникає як суб’єкт міжнародної політики і стає розмінною монетою в політичній грі її агресивних сусідів, об’єктом їхньої колонізації. Правда, на Лівобережжі в складі Російської держави ще зберігалась обмежена внутрішня автономія. Кожен новий обраний гетьман укладав окремий договір (статті) з московським урядом. В основі цих договорів лежали так звані “Статті Б.Хмельницького”, але з кожним наступним договором вводились все нові обмеження української автономії. Досить проаналізувати Переяславські Статті 1659 р. – Ю.Хмельницького, Московські Статті 1665 р. – І.Брюховецького, Глухівські Статті 1669 р. – Д.Многогрішного (певний виняток, бо були трохи кращими, ніж попередні), Конотопські Статті 1672 р. – І.Самойловича тощо.

3.Гетьманство Петра Дорошенка.

П.Дорошенко, обраний гетьманом 1665 р., був яскравим представником національно-патріотичних сил, котрі намагалися зупинити руйнівні тенденції в суспільстві, об’єднати українські землі в єдину соборну державу.

Його діяльність розпочиналася в дуже несприятливій внутрішній і зовнішній ситуації. Українські землі були надзвичайно спустошеними. За приблизними підрахунками вчених, на середину 60-х років Правобережна Україна втратила щонайменше 65–70% всього населення.

Зміцнивши свою владу на Правобережжі (спротив опозиції С.Опари, В.Дрозденка було зламано), П.Дорошенко стає на шлях обмеження впливу Польщі (відкрито не пориваючи з нею). Так, він відмовився впустити її залоги до Брацлава, Корсуня й Могилева-Подільського, зажадав, щоб жовніри залишили Білу Церкву, тощо. До речі, в січні 1666 р. на Чигиринській Раді, коли гетьман присягнув військові, а військо взаємно присягало йому на вірність, “не було специфіковано, – пише літописець С.Величко, – при якім монарху залишитись, чи при польськім, чи при московськім”.

Намагаючись зміцнити внутрішні позиції гетьманату, П.Дорошенко здійснює кілька реформаторських кроків:

− розпочинає систематичне скликання військових рад;

− створює постійне наймане військо, так звані сердюцькі полки (з числа молдаван, сербів і частково місцевих жителів), щоб забезпечити незалежність від козацької старшини;

− проводить на кордоні нову митну лінію, розпочинає випуск власної монети;

− активно заселяє спустошені землі Правобережжя.

Тим часом П.Дорошенко доводить справу до відкритого розриву з Польщею. В грудні 1666 р. він знищив на Поділлі 6-тисячний польський загін під командуванням Моховського. Як свідчить польський історик Т.Корзон, погром війська Моховського означав для виснаженої Польщі те саме, що погром під Жовтими Водами і Корсунем 20 років тому.

У січні 1667 р. в селі Андрусові (біля Смоленська) між Польщею і Росією було укладено перемир’я на 13,5 року, яке ставило під загрозу стратегічні об’єднавчі плани гетьмана. Адже відповідно до його умов територія України поділилася на три частини: Лівобережжя закріплювалося за Росією, Правобережжя – за Польщею, а Запоріжжя мало бути під їх спільним управлінням.

Непоступливість Росії і збройне протистояння з Польщею штовхали П.Дорошенка на союз з Оттоманською імперією. Тепер П.Дорошенко, опираючись на допомогу Криму і Туреччини, намагається витіснити поляків з Правобережжя.

Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, він разом з військом переходить на лівий берег Дніпра і після вбивства козаками І.Брюховецького у червні 1668 р. проголошений гетьманом обох берегів Дніпра. Це був час найбільшого тріумфу П.Дорошенка, але, на жаль, успіх не був тривалим. Польський наступ на Правобережжя, проголошення запорожцями гетьманом П.Суховія, якого підтримали кримські татари, а згодом М.Ханенка, якого підтримувала Польща, врешті, наступ російських військ на Лівобережжі і визнання лівобережної старшини на чолі з наказним гетьманом Д.Многогрішним зверхності царя – все це вкрай ускладнило становище П.Дорошенка; зврештою, це позбавило його всіляких альтернатив, посиливши протурецьку орієнтацію. Корсунська Рада (березень 1669 р.) погоджується на офіційне прийняття турецького протекторату. Туреччина разом з П.Дорошенком розпочала війну з Польщею, яка закінчилась ганебним для Польщі Бучацьким миром (1672 р). Але від перемоги Туреччини П.Дорошенко майже нічого не виграв. Західне Поділля перейшло під безпосереднє керівництво Туреччини, а П.Дорошенко мусив задовольнитися напівзруйнованими і обезлюдненими Брацлавщиною та Київщиною. В цей час турки і татари нещадно плюндрують Україну, а гетьман П.Дорошенко як їхній союзник втрачає підтримку мас, його авторитет невпинно падає. У середині 1675 р. ситуація стає критичною, гетьмана покидають майже всі прибічники. Перебуваючи у безвихідному становищі, П.Дорошенко склав свої повноваження на користь І.Самойловича (вересень 1676 р.).

Як слушно зауважив історик В.Антонович, “незважаючи на свої політичні помилки й невдачі, серед сучасних йому козацьких провідників являє Дорошенко відрадне явище: не дрібний егоїзм, не змагання до наживи й особистих вигод кермувало цим гетьманом: він щиро дбав про добро рідного краю…” Якраз все це і дало підстави назвати П.Дорошенка “сонцем Руїни”.

 

4. Гетьманство Д.Многогрішного та І.Самойловича.

Дем’ян Многогрішний (1668–1672 рр.) став наказним гетьманом на Лівобережжі після відступу з цих територій Петра Дорошенка. Многогрішний належав до тієї місцевої старшини, яка не бачила іншого виходу, як підпорядкуватись московському цареві, але рішуче стояла на позиції автономії. Він вступив у переговори з представниками Москви, і у січні 1669 р. делегація України висловила бажання приєднати Лівобережжя до Москви. В березні того ж року в Глухові відбулася рада, на якій були затверджені так звані Глухівські Статті.

 

За ними:

· в п’яти містах (Києві, Ніжині, Чернігові, Острі й Переяславі) мали залишатися московські воєводи;

· податки мали збирати представники гетьмана;

· реєстрове військо становило 30 тисяч чоловік.

Ці статті хоч і поступалися Березневим статтям Богдана Хмельницького, але до певної міри відновлювали автономію України (Лівобережної).

Іван Самойлович (1672–1687рр.) став наступником Д.Многогрішного, який був заарештований і висланий в Сибір. Його було обрано гетьманом в Княжій Діброві (біля Конотопа). Самойлович володів широким політичним світоглядом, прагнув відстоювати інтереси всієї України. Він вороже ставився до Польщі і не збирався ділити владу з Петром Дорошенком. Незабаром Самойлович, скориставшись війною Польщі і Туреччини, переконав московський уряд, що саме час покінчити з Дорошенком і приєднати Правобережжя. Після вдалих дій Рада в Переяславі 17 березня 1674 року проголосила Самойловича гетьманом обох боків Дніпра. Заручившись підтримкою турків і татар, Дорошенко зумів відвоювати Правобережжя, але свавілля поляків на цих територіях та похід татар і турків на Україну змусили його зректися свого плану і скласти гетьманські клейноди. Згодом гетьман Дорошенко присягнув цареві, але з’явитися перед Самойловичем не побажав. В битві з 30-тисячною московсько-козацькою армією, яка оточила Чигирин, Дорошенко змушений був здатися. В останні роки свого гетьманування І.Самойлович поводився незалежно від Москви, критикував її зовнішню політику, виступив проти підписання нею «вічного миру» з Польщею проти Туреччини і Криму, який би спонукав до оточення всієї України московськими військами.

Отже, за час свого гетьманування І.Самойлович намагався об`єднати козацькі землі, виступав проти прагнення Запоріжжя до політичної самостійності, приєднав частину Правобережної України і прийняв титул гетьмана обох сторін Дніпра.

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 |


Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.011 сек.)