АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Які основні напрямки дії сталінізму в післявоєнні роки?

Читайте также:
  1. I. Основні риси політичної системи України
  2. Б) Основні властивості операцій над множинами
  3. Бази даних, їх призначення та основні елементи.
  4. Бюджетна система України: основні характеристики
  5. Виникнення економічної теорії та основні етапи її розвитку.
  6. Вплив параметрів технічного стану і ТО на собівартість сільськогосподарської продукції та основні техніко-економічні показники використання МТП
  7. Глава 12 ОСНОВНІ ТЕОРІЇ ДЕМОКРАТІЇ
  8. ДЕМОКРАТІЯ: ПОНЯТТЯ ТА ОСНОВНІ ЗАСАДИ
  9. Екзистенціалізм та його основні напрями
  10. Екологічні фактори, їх класифікація та основні закони дії факторів
  11. Економічна політика і макроекономічна рівновага. Основні макроекономічні цілі
  12. Загалом, у західній і вітчизняній соціології виділилось три основних напрямки, в яких проводить свої дослідження соціологія міста.

1. Масове виселення з рідних місць цілих народів, звинувачення їх у зраді і пособництві.

В розпорядженні НКВС СРСР від 7 січня 1944 року зазначалося: "… усіх виявлених пособників на території України заарештувати з конфіскацією майна і відправити до Чорногорського спецтабору" (Красноярський край).

Така кара чекала і багатьох українців, але, як пояснив М.Хрущов на партійному з'їзді в 1956 році: "…їх було дуже багато, і не вистачило б вагонів і місця".

Найбільше відчули на собі репресії західні українці, півмільйона яких було депортовано лише у 1946–1948 роках, значна частина українського населення була примусово переселена із території Закерзоння (Лемківщина, Посяння, Підляшшя, Холмщина), в райони УРСР або у віддалені регіони Польщі внаслідок операції "Вісла" у 1944–1947 роках.

2. Особливо проявив себе сталінізм в післявоєнні роки в духовній, ідеологічній сфері з метою остаточного утвердження сталінсько-більшовицької ідеологічної доктрини. Проявом сталінізму стало грубе, некомпетентне втручання партійних органів в духовну сферу, заперечення художньої свободи, насадження авторитарних думок, звинувачення в "буржуазному націоналізмі", "космополітизмі", "низькопоклонстві перед Заходом" і т.д.

В другій половині 40-х років ухвалено 12 партійних постанов про так звані помилки і перекручення в ідеологічній сфері. В них, як правило, домінували три тези:

− критика "проявів буржуазного націоналізму" в галузях літератури, мистецтва, науки;

− недостатнє висвітлення в художній творчості "проблем радянської дійсності, соціалістичного реалізму", їх переваг над західними;

− заклики до розгортання "більшовицької критики, самокритики, виявлення ворогів народу, класової боротьби".

Після вересневого 1947 року пленуму правління Спілки письменників України посилилось відверте публічне цькування і пряме звинувачення у "націоналізмі" М.Рильського, Ю.Яновського, І.Сенченка, О.Довженка.

Велику групу науковців республіки, зокрема істориків М.Петровського, К.Гуслистого, М.Супруненка, генетиків М.Гришка, С.Гершинзона, І.Полякова та ін.,звинувачували у відході від більшовицьких принципів партійності.



Отже, і в післявоєнні роки тоталітарна сталінська система продовжувала діяти, вона завдала великої шкоди всьому суспільству, культурі. Творча діяльність завмерла, процвітав так званий соціалістичний реалізм, Сталін і його оточуючі готували нову чистку, новий наступ проти власного народу.

Проте, внутрішня і зовнішня ситуації були вже іншими – тоталітаризм, сталінізм, репресії вичерпували себе, такі антинародні методи заходили в тупик, життя вимагало змін, і вони настали після смерті Сталіна.

 

4.Особливості та методи відновлювлення і утвердження радянської влади на західноукраїнських землях у післявоєнний період.

Повернення радянської влади в західноукраїнські землі з 1944 року мало свої особливості:

− в довоєнний період радянізацію цих земель не встигли завершити;

− західноукраїнські землі повинні були стати плацдармом наступу СРСР і радянської тоталітарної системи на захід;

− тут залишилася найбільша небезпека радянській системі, тут не було страху, боротьба проти зайд продовжувалась.

Радянська влада поставила перед собою мету – в найкоротші терміни і прискореними темпами зрівняти західноукраїнські землі в політичному і економічному аспекті із всією територією СРСР.

В сучасній історичній літературі загальний характер змін, що відбулися в процесі відбудови і утвердження радянської влади на території Західної України, оцінюється як суперечли-вий і неоднозначний, особливо в соціально-економічній сфері.

До позитивних змін і наслідків можна віднести розвиток і модернізацію економічного потенціалу регіону, зокрема:

− було здійснено реконструкцію старих заводів і фабрик, відбудовано і споруджено понад 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств. Обсяг валової продукції за післявоєнну п'ятирічку зріс у 3,2 раза;

− тут спостерігаються значно вищі, ніж у східних областях УРСР, темпи промислового розвитку (більше ніж у 2 рази);

‡агрузка...

− відбулися якісні зміни у традиційних галузях господарства західноукраїнських областей;

− переробка лісової сировини і розвиток місцевих галузей – деревообробної, паперової, хімічної, поява нових галузей про-мисловості: машинобудівної, приладобудівної, легкої та ін.;

− відкриття і розробка в регіоні значних родовищ корисних копалин не тільки республіканського, а й союзного значення.

Проте, все це супроводжувалось негативними факторами і наслідками:

− тут повторилась сталінська модель індустріалізації: відста-вання легкої, харчової галузей промисловості, домінування валових, кількісних показників, відсутність закінченого техно-логічного циклу, повна залежність від союзного центру і т.д.;

− саме в 40-50-ті роки часто нераціонально вичерпувались природні багатства краю, особливо ліс і нафта;

− порушено давні традиції землеробського господарства краю, непродумано, волюнтаристськи, штучно здійснювалась індустріалізація;

− матеріальна допомога, яка надавалась зі Сходу, виконувала дві функції: з одного боку, це дійсно було джерело відбудови і піднесення господарства, а з другого боку, це робилося з метою насадження і утвердження радянської системи в усіх сферах життя, асиміляції, русифікації і перевиховання населення;

− з 1944 року відновлено процес примусової форсованої колективізації, яка супроводжувалась насильством, терором, масовими репресіями, депортаціями населення краю.

Отже, як і в довоєнні роки, радянська влада в західноукраїнських землях утверджувалась, в основному, командно-адміністративними методами, без відповідного врахування історичних, природних, духовних традицій, без достатньої опори на місцеві кадри, корінне населення.

 

 

5.Репресії проти культури і церкви на західноукраїнських землях в другій половині 40-х років.

Як відомо, радянська влада в західноукраїнських землях повела активну боротьбу з неграмотністю, значно розширила мережу освітніх культурних закладів, забезпечила умови для появи і розвитку нового покоління української інтелігенції. Проте ця робота часто проводилася з метою встановити жорстокий контроль над духовною сферою, розправитись з усіма тими, хто не сприйняв радянську владу, найперше із національно свідомою інтелігенцією, духівництвом, поширити русифікацію краю.

Ще з XIX ст. духовним джерелом патріотизму, національної свідомості в західноукраїнських землях була Українська греко-католицька церква. До встановлення радянської влади греко-католицька конфесія мала тут 4440 церков, Духовну академію, 5 духовних семінарій, 127 монастирів. За нею йшло понад 5 млн. віруючих.

Після смерті в листопаді 1944 року митрополита А.Шептицького радянська влада почала активний наступ проти УГКЦ. Незважаючи на певну лояльність нового митрополита Й.Сліпого до влади, уже в квітні 1945 року органи держбезпеки заарештували всіх українських греко-католицьких священиків на чолі з митрополитом.

Тоталітарна влада діяла давно випробуваними способами – обманом і терором. За вказівкою і сприянням НКВС була створена ініціативна група (Г.Костельник, М.Мельник, А.Пельвецький), яка мала завдання розірвати унію з Римом і возз'єднати греко-католицьку церкву з російською православною. 8–10 березня 1946 року так звана “ініціативна група із самоліквідації УГКЦ" скликала собор у Львові в храмі св.Юра згідно з його рішенням Берестейська унія 1596 року скасовувалась, а "греко-католицька церква возз'єднувалась з російською православною церквою".

Наслідком такого "возз'єднання" стала жорстока розправа із греко-католицьким духовенством: 1400 священиків, 800 монахів заслано в Сибір, понад 200 розстріляно.

За таким же сценарієм в 1947–1949 роках було ліквідовано українську церкву на території Закарпаття.

Такими були наруга, насильство над совістю, сумлінням мільйонів віруючих, але навіть такі жорстокі методи не зламали сили духу західноукраїнської інтелігенції, духівництва, вони продовжували боротьбу словом і думкою і в неймовірно тяжких умовах виховали покоління нинішніх провідників нації, церкви, культури.

 

 

 

6.Особливості боротьби з радянською репресивною системою

на західноукраїнських землях у другій половині 40-х – початку 50-х років.

Незважаючи на жорстокі репресії, терор, страх, які чинила радянська система, народ не скорився чужій владі. На західноукраїнських землях і в післявоєнні роки продовжується національно-визвольна боротьба, масовий рух опору, який очолила ОУН, УПА.

Настав новий період боротьби українських патріотів- повстанців, який умовно можна поділити на два етапи:

перший (1945–1946 рр.) – відкрите збройне протистояння великих з'єднань.

другий (1947–1950 рр.) – перехід до підпільної боротьби, діяльність невеликих бойових груп.

Метою боротьби українських повстанців після 1944 року було:

− не дати можливості радянській владі швидко закріпитися у західноукраїнському регіоні;

− утримувати під своїм контролем частину української території, створивши тут альтернативні радянським органам влади національно-державні структури;

− підтримати національний дух українців, вселяти віру у неминучість здобуття української самостійної держави.

То була жорстока, трагічна, але справедлива боротьба з боку українських повстанців.

Це була відповідь на репресії, терор, який проводили радянські органи влади на українських землях.

Це була війна між регулярними частинами Червоної армії, підрозділами НКВС і частинами УПА. Сили були нерівні, жертви незіставні: в післявоєнні роки сталінська репресивна машина знищила понад 400 тис. населення, а українські повстанці – 30–40 тис. військовослужбовців, державних та охоронних органів, партійних і радянських активістів.

Не все було справедливим і однозначним у цій боротьбі, були і невинні жертви з обох сторін, були випадки, коли боївка діяла на свій розсуд, повстанці ставали на шлях зведення особистих рахунків, були зради серед своїх, але чимало було провокацій, організованих НКВС, – створення спеціальних псевдобоївок, завданням яких було скомпрометувати національно-визвольну боротьбу повстанців.

Отже, в післявоєнні роки УПА і її координаційний воєнно-політичний центр, утворений в липні1944 року – Українська Головна Визвольна Рада (УГВР) були, по суті, єдиною силою в Радянському Союзі, яка організовано вела боротьбу проти сталінізму і тоталітаризму, на чолі якої стояв командувач УПА, генерал-хорунжий Роман Шухевич (псевдонім – Тарас Чупринка), який загинув у нерівному бою з енкаведистами в с.Білогоща на Львівщині 5 березня 1950 року.

Ця героїчна і трагічна сторінка нашої історії ще чекає свого грунтовного, об'єктивного дослідження, але незаперечно – це була вагома, бойова ланка в безперервному ланцюгу боротьби за українську державу в XX столітті.

 

 

7. Суперечливий характер "доби Хрущова"

в Україні?

Доба Хрущова в СРСР (1953–1964 рр.) ввійшла в історію радянської влади як чергова і невдала спроба повернутися до цивілізованих політичних і економічних методів державного керівництва, її в дечому можна порівняти із політикою НЕПу

20-х років.

На початок 50-х років радянська сталінська система зайшла в черговий тупік, тому без певної демократизації, десталінізації політичного і економічного життя рух вперед був неможливий.

Цей процес був надто суперечливим і неоднозначним. В чому це проявилось, зокрема, в Україні?

До позитивних політичних, ідеологічних факторів можна віднести:

− припинення кампанії "боротьби проти націоналізму", часткове сповільнення процесу русифікації, зростання ролі українського фактору у різних сферах суспільного життя;

− на словах засуджено тоталітарну державну систему, названо деякі злочини 30–40-х років, частково реабілітовано жертви сталінських репресій (в 1956–1959 роках реабілітовано 250 тис. чоловік, звільнено з таборів 66 тис. в'язнів, в т.ч. 6,5 тис. членів ОУН).

Але, з іншого боку, процеси десталінізації, демократизації в цій сфері залишились незавершеними, половинчастими:

− основним винуватцем названо Сталіна, а не радянську тоталітарну систему; всі звинувачення приписувались культу особи;

− перелік і засудження злочинів були далеко не повними, та й сам М.Хрущов був прямо причетний до злочинів системи;

− гостра критика, яку містили партійні документи (постанова ЦК КПРС від 30 червня 1956 року), не зачепила суті командно-адміністративної системи, не викрила її соціальної природи.

Такими ж суперечливими і неоднозначними були рішення і дії в сфері соціально-економічної політики. З одного боку:

− розширились права УРСР: із союзного у республіканське підпорядкування перейшли десятки тисяч підприємств, організацій, більше як у два рази зріс бюджет республіки, розширено юридичну компетенцію, склад і права місцевих органів влади;

− в середині 50-х років УРСР відігравала одну з головних ролей в єдиному господарському механізмі СРСР. За кількістю виробленого чавуну на душу населення Україна випереджала всі держави світу, а за видобутком вугілля вийшла на друге місце в світі. Сільськогосподарське виробництво вперше за довгі роки стало рентабельним. Виробництво валової продукції сільського господарства за 1954–1959 роки порівняно з попередньою п'ятирічкою зросло на 35%;

− з лютого 1957 року була впроваджена нова система управління господарством, її суть – територіальний принцип управління через ради народного господарства (раднаргоспи). Це сприяло поліпшенню розподілу праці, її кооперації в межах економічного регіону, кращому використанню місцевих ресурсів, зменшенню диктату центру.

З іншого боку, ці успіхи не були закріплені, вони були недовготривалими; офіційна політика залишалася непослідовною, суперечливою, волюнтаристською, елементи ринкової, цивілізованої економіки вступали в протиріччя з радянськими догмами планової соціалістичної економіки.

Зокрема, це проявилося в зменшенні і обмеженні розмірів присадибних господарств, встановленні грошових податків з громадян, які тримали худобу, розробці і прийнятті волюнтаристських програм у господарстві.

Україна стала експериментальним майданчиком надпрограм у галузі аграрної політики:

1. Освоєння цілинних земель у Казахстані та інших регіонах СРСР, куди з України виїхало до 100 тис. осіб і відправлено 90 тис. тракторів та іншої сільськогосподарської техніки, вичерпувало людські і матеріальні ресурси, суттєво послабило сільське господарство республіки.

2. Постійне і невиправдане розширення площ посівів кукурудзи та інших культур. Посіви кукурудзи в УРСР збільшились з 2 млн.га до 5 млн.га, але результат був абсолютно непропорційний затраченим зусиллям і ресурсам.

3. Грандіозним хрущовським проектом стала надпрограма у тваринництві, її суть полягала у тому, щоб у найближчі роки наздогнати і перегнати США у виробництві м'яса, масла і молока на душу населення. Ця гонка виснажувала сили, енергію, ресурси і закінчилася тим, що виробництво продукції тваринництва на початку 60-х років не збільшилось, а зменшилось.

Отже, чергова спроба змін в радянській системі в другій половині 50-х років зазнала невдач. Основна причина їх була в тому, що навіть незначні зміни, які впроваджувались у політичній і економічній сфері новим партійним керівництвом, вступали в протиріччя із програмними догмами радянської тоталітарної системи.

 

Лекція 16.

УРСР в умовах наростання кризових явищ радянського ладу. Початки розпаду більшовицької тоталітарної системи.

 

 

1.Основні напрямки і особливості боротьби проти радянської тоталітарної системи в кінці 50-х – поч. 80-х рр.

Історія України XX ст. – це безперервна боротьба за утвердження української державності, проти імперії, тоталітаризму, більшовизму, форми, методи, завдання якої змінювались в залежності від конкретної ситуації.

Однією з ланок цієї боротьби став дисидентський рух, який започаткований в кінці 50-х рр. після короткого періоду т.з. хрущовської відлиги. (Дисидент – той, хто має іншу думку (інакомислячий), яка не співпадає з офіційною правлячою системою та ідеологією).

Соціальна база дисидентського руху – інтелігенція (80%). Він був довготривалим у часі – понад 20 років і виношував у собі зародок альтернативного, демократичного суспільства, концентрував опозиційні інтелектуальні сили, створював передумови для відродження української суверенної держави.

В дисидентському русі 60-х – поч. 80-х рр. можна виділити п'ять основних течій.

1. Самостійницька, яка мала на меті реалізувати право нації на самовизначення, на створення власної самостійної держави.

Ось деякі приклади:

− в кінці 50-х рр. у західних землях України виникло кілька нелегальних організацій: Об'єднана партія визволення України (м.Івано-Франківськ), Українська робітничо-селянська спілка, Український національний комітет;

− у 1958 р. на Львівщині групою юристів під проводом Левка Лук'яненка створено підпільну організацію Українська робітничо-селянська спілка, яка вперше у післявоєнній історії визначила ідею і програму боротьби за самостійність України мирними конституційними методами, за вихід України з СРСР. У січні 1961 р. Львівський обласний суд засудив Левка Лук'яненка, Івана Кандибу та інших членів УРСС до тривалих строків ув'язнення;

− у 1964–1967 рр. діяв Український національний фронт (УНФ), що випускав самвидавом журнал "Воля і Батьківщина", редактором якого був Зенон Красівський.

2. Національно-культурницька течія, яка рішуче виступала за розвиток української мови, культури, засуджувала шовінізм, русифікацію, виступала на захист прав і свобод усіх народів, їх національних інтересів.

Найбільше цю течію репрезентували "шістдесятники" – письменники, діячі культури Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Панас Заливаха, Алла Горська та ін. Згодом на зміну цій генерації прийшли Ігор та Ірина Калинці, Василь Стус та ін. Наприклад, 1 вересня 1965 р. в київському кінотеатрі "Україна" під час презентації кінокартини С.Параджанова "Тіні забутих предків" було влаштовано маніфестацію проти репресій української інтелігенції. У цій акції брали участь І.Дзюба, В.Стус, В.Чорновіл та ін.

У грудні 1965 року І.Дзюба надіслав листа в ЦК КПУ з протестом проти арештів, до якого додав написану у вересні-грудні і поширену у самвидаві роботу "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Такі приклади можна продовжити.

3. Правозахисна, або демократична течія, представлена в нашій республіці Українською Гельсінською групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР в 1975 р. УГГ була утворена в листопаді 1976 р. у м.Києві. Її очолив письменник-фронтовик М.Руденко. До складу входили О.Бердник, П.Григоренко, Л.Лук'яненко, І.Кандиба та ін., всього 37 осіб.

3. Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті, за відродження національної релігії. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та Автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Представниками цієї течії були Г.Вінс, І.Гель, В.Романюк, Й.Тереля та ін.

5. Соціально-економічне дисидентство, рух за покращення соціальних та економічних умов праці. Проявами цієї течії дисидентства були робітничі заворушення, страйки, які відбувалися: в 1963 р. у Кривому Розі (спричинені підвищенням цін на харчові продукти), портових робітників в Одесі, заворушення і страйки робітників у Дніпропетровську і Дніпродзержинську (травень-червень 1972 р.), страйк робітників машинобудівного заводу в Києві (1973 р.).

Загалом у списку дисидентів 60–70-х років можна назвати майже тисячу осіб, які представляли усі регіони України.

На початку 80-х років, за даними Секретаріату Міжнародної амністії, кількість політв'язнів в СРСР становила від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час українці становили від 25 до 75%.

Отже, протягом 60-х – першої половини 80-х років в Україні значною мірою активізується опозиційний рух. Він стає помітним фактором суспільно-політичного життя, його лідери чіткіше формулюють основну мету та орієнтири, завдяки самвидаву в маси проникають опозиційні погляди та ідеї. У суспільстві, в якому домінували страх, апатія, пасивність, дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки зберігав і формував гуманістичні, демократичні, національні та суспільні ідеали, наближав час утвердження незалежної, демократичної суверенної держави.

 

 

2.Русифікаторська політика радянської влади в УРСР в другій пол. XX ст.

Нова хвиля русифікації в XX ст. почалась після короткої "відлиги" середини 50-х років, яка налякала центральну владу в Москві. Вже в 1958 р. компартія приймає постанову "Про зміцнення зв'язку школи з життям…", де акцентується увага на посиленні вивчення російської мови. В 1959 р. Верховна Рада УРСР затверджує шкільний закон, який дає право батькам вибирати своїм дітям мову навчання.

З 1961 р. комуністична партія проголошує теорію і політику: "злиття націй", "двомовності", "мови міжнаціонального спілкування".

Шовіністичну російську ідею заповзятливо підтримала партійна влада в Україні, функціонери від науки А.Скаба, І.Білодід, У.Кравцев та ін.

В 60-х роках в обласних центрах і в м.Києві українські школи становили 28%, а російські – 72%, в інших містах відповідно 16% і 84%.

В 70-х роках освіта стає об'єктом форсованої русифікації: якщо в 1961 році школи з українською мовою навчання охоплювали 69% учнів, то в 1971 р. – 60%, а в 1977 р. – 58%. Російською мовою навчалися відповідно 30%, 39%, 41% учнів.

З початку 70-х років посилюється ідеологічний диктат у духовній сфері, який досягає свого апогею в Україні у період т.з. "маланчуківщини". (В.Маланчук – партійний ідеолог, який зробив кар'єру як "борець з українським буржуазним націоналізмом" , з 1972 р. стає секретарем ЦК КПУ і головним русифікатором республіки). Починається період чорних списків, особистої цензури, політичних доносів, ідеологічного диктату.

Саме в цей період української історії відбувається найпоширеніша, найактивніша русифікація. В чому вона проявилася?

1. Масовий перехід шкіл, вузів на російську мову викладання.

В 1978 р. прийнята чергова партійна постанова "Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках". Це привело до того, що число учнів, які вивчали в школах українську мову, зменшилось до 49%, в той час як українці серед населення республіки становили майже 73%. Майже всі вищі навчальні заклади України перейшли на викладання російською мовою, в т.ч. й Івано-Франківський інститут нафти і газу, інші вузи Галичини.

Режим найбільшого сприяння російській мові завершений постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 26 травня 1983 р. "Про додаткові заходи для удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх учбових закладах союзних республік". Вчителям російської мови було встановлено 15% надбавки до ставок, учнів заохочували спілкуватися російською на перервах і поза школою. А майже 13 млн. українців, які проживали і проживають в Росії, не мали і не мають там донині жодної української школи.

2. Українська мова та її носії оголошувалися неперспективними, а то й підозрілими.

На з'їздах, конференціях, нарадах, в міністерствах, відомствах та інших радянських установах було "не прийнято" говорити українською. Національна мова була витіснена з Академії наук, науково-дослідних установ, наукових досліджень, дисертацій. Через анонімки, наклепи, доноси т.з. "націоналістично налаштовані елементи" звільнялися з роботи, звинувачувалися у відсутності інтернаціоналізму і надмірності національного. Українська мова витіснялася не лише з міст, а й з багатьох сіл, розташо-ваних довкола промислових центрів. З'явився новий термін – "народ України" і повністю зник – "український народ".

3. Критичний стан склався і в таких сферах культури як театр, кіно, навчальна, наукова і художня література, періодичні видання.

Більш як половина українських театрів ставила вистави російською мовою. Одеська кіностудія з 60-ти відзнятих фільмів українською мовою випускала лише Три. Репертуар кінотеатрів на 99% був російськомовним.

Якщо в 1970 р. в республіці видавалось українською мовою книг і брошур 38%, то в 1988 році – лише 21%. Число українських газет за цей же час скоротилось з 80,9% до 70,3%.

4. Активно застосовувались асиміляція, змішування народів у "єдиний радянський народ", переселення українців у східні райони республіки і у віддалені регіони радянської імперії.

Число українців серед жителів республіки постійно зменшувалось, а частка росіян зростала. Якщо в 1959 році мову своєї національності вважали рідною 93,5% українців, то в 1989 – 87,7%, кількість українців з 1970 р. по 1989 р. зросла на 6%, а росіян – на 24%. Симптоматично, що за 1979–1989 рр. частка українців серед жителів республіки зменшилась на 0,9% при збільшенні питомої ваги росіян з 21,1% до 22,1%.

Такі приклади можна продовжити. Національно свідомі українці протестували проти російської мовно-культурної асиміляції, експансії. Ще в 1965 році Іван Дзюба надіслав керівникам УРСР П.Шелесту та В.Щербицькому листа і свою книгу "Інтернаціоналізм чи русифікація?" з перекон-ливим, теоретично і документально обгрунтованим аналі-зом цілеспрямованої русифікаторської політики Москви.

Ці духовні рани не так легко загоїти і сьогоднішній Українській державі.

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 |


При использовании материала, поставите ссылку на Студалл.Орг (0.199 сек.)