АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Архаїчні джерела української культури

Читайте также:
  1. Баланс підприємства як найважливіша форма звітності, його структура та джерела даних для складання.
  2. Блок 8-3. КАРТИ — ДЖЕРЕЛА ГЕОГРАФІЧНИХ ЗНАНЬ.
  3. БРАТСТВА І РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ
  4. Братства та їх роль в обороні української культури від асиміляції у ХVІ – першій половині ХVІІ століття.
  5. Бюджетний дефіцит та джерела його фінансування.
  6. Бюджетний дефіцит, його причини, види та джерела покриття.
  7. Взаємодія та взаєморозуміння в контексті етики та культури
  8. Види майна суб'єктів господарювання та джерела його формування
  9. Визначення координат джерела забруднення
  10. Визначення потреби в оборотному капіталі та джерела фінансування.
  11. Використані джерела

У сучасній культурології розрізняють власне первісну культуру, яка існувала від часу виникнення людини приблизно до ІІІ тис. до н.е., і традиційну первісну культуру – культуру народів, які, незважаючи на досягнення цивілізації, й зараз ведуть первісний спосіб життя.

Первісна культура – це етап, через який пройшли всі без винятку культури. Її образно називають «дитинством людства». Набутий у дитинстві життєвий досвід становить основу світогляду дорослої людини. На основі первісної культури сформувалися всі культури наступних епох. Отже, зрозуміти феномени світової культури можна, наблизившись до її витоків.

Вивчаючи особливості ментальності представників тієї чи іншої культури, неможливо обійти увагою той факт, що первісна культура була саме тим етапом, на якому закладалися підвалини людської свідомості, мисленнєвої діяльності. Швейцарський психолог і культуролог К.Юнг, досліджуючи людську психіку, виявив у ній глибинні структури – архетипи колективного несвідомого, які, на його думку, успадковані людиною з прадавніх часів. Архетипи колективного несвідомого – це своєрідне відображення первісного духовного досвіду людини, це прадавні образи, які становлять суттєвий елемент психіки сучасної людини. Наприклад, архетип «священного», за К.Юнгом, це відчуття чогось величного, таємничого, такого, що викликає страх і водночас є нестримно привабливим; архетип «тіні» – це темний несвідомий двійник нашого «Я». Усі свідомі смисли, за К.Юнгом, мають архетипічну основу. Наша психіка ґрунтується на архетипах подібно до того, як на осях кристалічної решітки формується в насиченому розчині кристал. Найдавнішою формою психічного досвіду є міф, тому всі архетипи так чи інакше пов’язані з міфологічними образами й переживаннями. Міф становить основу людської душі, зокрема – й душі сучасної людини, – такий висновок випливає з теорії К.Юнга. Отже, щоб сучасній людині зрозуміти саму себе, їй треба ознайомитися з особливостями міфологічного світогляду.

Міфологічний світогляд є визначальною ознакою первісної культури. Розглядаючи первісну культуру, важливо усвідомлювати, в якому значенні використовується слово міф у сучасній культурології, чим був міф для первісної людини. Для людини сучасної міф асоціюється з розповіддю (майже казкою) про давно минулі події. При цьому історія, що переповідається, не сприймається як правда, а сам оповідач є ніби сторонннім спостерігачем зображених у міфі подій. Для представника первісної культури міф – сакральна (священна) історія, це правдиве пояснення всіх реалій навколишнього світу, відповідь на питання: «Як виник світ?», «Звідки взялися на Землі люди?», «Звідки взялося моє плем’я?». Первісна людина не може бути звичайним оповідачем міфу: виконуючи його під час священного ритуалу, вона немовби випадає з реального часу й переноситься до часу сакрального, стає учасником відтворених у міфі подій, повторюючи дії своїх предків чи ототожнюючи себе з ними, – інакше кажучи, людина сама живе в міфі й не може подивитися на нього оком стороннього спостерігача. Отже, міф не просто виконується первісною людиною, а щоразу переживається заново під час виконання. У сучасній культурології міф – це форма культури (порівняно з іншими – найбільш рання), спосіб людського буття. Коли міфологічний світогляд вичерпав себе, міф втратив функції сакрального знання й, поступово обростаючи новими сюжетами, перетворився на казку. Отже, в казках (а також інших фольклорних творах) можна простежити залишки міфологічного світогляду.



Характерною рисою міфологічного світогляду є відчуття людиною її спорідненості з природою. Первісна людина надзвичайно тісно пов’язана зі світом природи. Під впливом природного середовища (клімату, рельєфу тощо) формуються уявлення про час і простір, певні стереотипи поведінки. Не виділяючи себе зі світу природи, людина не припускає різниці між собою й звіром, рослиною, явищем природи, тому переносить усі свої почуття на природні об’єкти. Відповідно, Всесвіт може уявлятися велетенською істотою, вогонь чи річка можуть гніватися, відчувати голод або задоволення тощо. Таке світовідчуття давало людині можливість вижити серед грізних і небезпечних природних стихій. Про це дуже влучно сказав З.Фрейд: «З безликими силами неможливий контакт, вони залишаються вічно чужими для нас. Але … якщо повсюди в природі тебе оточують істоти, відомі тобі з досвіду твого суспільства, ти полегшено зітхаєш, почуваєшся як вдома серед жаху, можеш психічно обробляти свій страх… А може, ти й не беззахисний, чому б тобі не використати проти сил зовнішньої природи ті ж засоби, до яких ми вдаємося у своєму суспільстві; чому б не спробувати їх заклясти, умилостивити, підкупити…». Саме таке сприйняття навколишнього світу становить першооснову міфологічного світогляду. Відчуття спорідненості людини з природою спонукало людину до магічних дій, а також знайшло відображення у таких віруваннях як анімізм, тотемізм, фетишизм.

‡агрузка...

Оскільки міф – це певне світовідчуття, він пов’язаний з уявленнями людини про час і простір. У всіх народів існували космогонічні міфи – міфи про створення світу. Незважаючи на різноманітні сюжети, такі міфи мають спільну ознаку: у них втілена ідея виникнення з первинного Хаосу сакрального Комосу.Зауважимо, що слово Космос (від грецького kosmos – порядок) у цьому контексті означає світовий порядок. Визначальними ознаками Космосу, без яких він не мислиться, є цілісність і впорядкованість. Космос як результат творчого акту асоціюється з буттям і протиставляється небуттю – Хаосу. Сам акт впорядкування (зародження) Всесвіту є сакральним (так само міфологічним світоглядом сакралізується сама ідея народження). У космогонічних міфах реалізується міфологічна модель світу – уявлення людини про впорядкований час і простір (точніше, часо-простір, оскільки на цьому етапі розвитку свідомості час і простір не відокремлюються). Міфологічна модель світу є універсальною в тому плані, що, незважаючи на різноманітність сюжетів космогонічних міфів, у них можна простежити уявлення про: а) першостихію – стихію, з якої починалося зародження Всесвіту, наприклад, це може бути безмежний водяний простір; б) першоелемент – предмет, який виник першим і зумовив виникнення інших реалій світу, наприклад, яйце, зернина, ікринка – те, з чим пов’язана ідея народження нового життя; в) сакральних творців – безпосередніх учасників акту створення світу, наприклад, тотемних тварин, якихось обожнюваних істот; г) наявність чотирьох просторових координат, пов’язаних із чотирма сторонами світу по горизонталі; ґ) наявність трьох просторових координат – «верх» – «середина» – «низ» по вертикалі, а також вертикальної осі, яка підтримує впорядкований простір і забезпечує його цілісність. Універсальними для всього людського суспільства образами впорядкованого на три частини світу є Світове Дерево, в якому виділяються верх (крона), середина (стовбур), низ (корені), а також гора, стовп; д) сакральні числа, які є своєрідним кодом впорядкованого простору: 3 – три виміри по вертикалі, 4 – чотири виміри по горизонталі, 7 – сума трійки й четвірки, 12 – добуток трійки й четвірки. Отже, числа 7 і 12 символізують цілісність світу. Простір вважається впорядкованим, якщо він оцінений за сімома координатами: верх, середина, низ, вперед, назад, ліворуч, праворуч. Показово, що в центр цієї просторової моделі людина поміщає себе, тобто міфологічна модель світу пов’язана з самосвідомістю. Виступаючи кодом сакрального простору, числа 7 і 12 водночас пов’язані з категорією часу – з сонячним і місячним календарем і семиденним тижнем. В українській старовинній загадці простежується співвідношення між просторовою структурою дуба (символа Світового Дерева) та часовою структурою Космосу: «Дуб – дуб – довговік, на йому 12 гіллів, на кожнім гіллі по 4 гнізді[1], а в кожному гнізді по сім яєць, кожному ім’я є» (дуб – рік, гілля – місяць, гніздо – тиждень, яйце – день тижня). Сакральним у міфологічній моделі є також число 2, яке відображає дуалізм у світогляді первісної людини, який передбачає класифікацію явищ навколишньої дійсності за бінарним принципом, принципом «так» і «ні». Згідно з такими уявленнями простір набуває оцінного значення й поділяється на «свій» – позитивний і «чужий» – негативний, ворожий людині. Важливим в упорядкуванні простору є відмежування «свого» простору від «чужого». Своєрідною межею, що окреслювала «свій» простір і відділяла його від «чужого», часто було коло (аналогічно в хаті такою межею був поріг, з яким пов’язано чимало прикмет, заговорів, загадок). Усе, що перебувало за межею, сприймалося як щось вороже, некультурне, чуже. За таким самим принципом набували оцінного значення опозиції «верх» і «низ», «праворуч» і «ліворуч», «схід» і «захід», «південь» і «північ». У більшості народів «позитивним» напрямком є правий, «позитивними» сторонами світу – схід і південь. Дуалізм простежується також в протиставленні неба і землі, першостихій води й вогню, які могли ототожнюватися з чоловічим і жіночим, батьківським і материнським початком. Так, земля й вода часто асоціюються з жінкою, небо й вогонь за принципом опозиції – з чоловіком. Число 1 також є сакральним. Це – і першостихія, й першоелемент, і цілісність, нескінченність буття. В такому розумінні одиниця співвідноситься з колом.

Важливо, що уявлення про сакральний цілісний Космос вимагали від людини активних дій, спрямованих на підтримання світового порядку. Первісна людина відчувала особисту відповідальність за створений предками світ і регулярно здійснювала обряди оновлення, які передбачали виконання (= переживання заново) космогонічних міфів. Певні магічні дії повинні були забезпечити перемогу позитивних сил над негативними – тими, що могли зруйнувати Космос. У цих обрядах відображається циклічне сприйняття часу – передбачається повторюваність подій. Час замкнений у коло. Кожного разу рух по колу повертає людину до початку – того моменту, з якого починалося творення світу. Щоб це коло не розірвалося (щоб не зруйнувався Космос), треба точно відтворити все те, про що розповідає міф.Універсальна модель світу знайшла відображення в багатьох скульптурних пам’ятках, в орнаменті посуду, у візерунках народної вишивки, у розмалюванні писанки, в організації простору житла тощо. Найбільш показовим в цьому плані є так званий «Збруцький ідол», знайдений 1848 р.біля м. Гусятина на узбережжі річки Збруч. Ця пам’ятка являє собою чотиригранний стовп, прикрашений рельєфними зображеннями. Чотири грані й звернені на чотири сторони світу обличчя, ймовірно, означали для наших пращурів, що магічна сила цього ідола поширюється на весь світ. По вертикалі стовп ділиться на три частини: верхня зображує чотирьох богів «верхнього світу», середня відводиться людям (жіночі й чоловічі фігурки тримаються за руки в ритуальному хороводі), а нижня являє собою потойбічний світ. Ця пам’ятка втілює ідею цілісного Космосу. Існують різні версії щодо зображених на гранях стовпа богів. Більшість дослідників вважають, що божество «нижнього світу», яке стоїть навколішках і підтримує знизу землю з людьми – це бог потойбічного світу Велес. Він уособлює силу предків, на якій тримається порядок у світі. У верхній частині, на думку більшості науковців, зображена богиня вологи й родючості Мокош з рогом достатку в руках; кінний озброєний бог – це, ймовірно, Перун, бог грому й блискавок; жіноче божество з обручкою – очевидно, богиня кохання й шлюбу Лада. Ще один персонаж не ідентифікований (висловлюються припущення, що це Даждьбог – бог сонячного світла й урожаю). Самого ідола дослідники, зокрема Б.О.Рибаков, ототожнюють з богом Родом, який мислився як божество родючості, творець (прабатько) усього живого, як втілення чоловічого початку, животворної сили. На те, що основна функція цього бога – народження нового життя, вказує червоний («рдяний) колір, а також входження його імені до групи спільнокореневих слів, як-от: народження, родичі, родина, природа, урожай. Разом з тим, як справедливо зазначає М. Попович, Збруцький ідол – це не тільки й не стільки зображення одного конкретного бога (це суперечило б принципам міфологічного мислення, орієнтованого на подібність і причетність), а втілення єдиного творця, який поєднує в собі весь створений світ.

Аналогічне уявлення про світобудову простежується в орнаменті трипільської керамки. Орнамент писанки з міфологічними мотивами.

Поверхня посудини (своєрідної моделі Всесвіту), поділена на «просторові» зони паралельними лініями орнаменту. Небо являє собою декілька сфер. У верхній частині («верхнє небо») хрести й хвилясті лінії, на думку Б.О. Рибакова, символізують вічний рух сонця (нескінченність життя) й небесної вологи, крапки «нижнього неба» ототожнюються з краплинами дощу, що мають впасти на землю. Ще нижче знаходиться земля – її можуть символізувати ромби з крапками (символ засіяного поля), тут же зображені рослини. Очевидно, що посуд з таким орнаментом наділявся магічними властивостями й міг використовуватися під час ритуалів. Зокрема, для впливу на небесну вологу (для викликання дощу) трипільці використовували глечики з так званим «зміїним орнаментом», що являв собою спіралі, хвилясті лінії. Образ змії на такому посуді не є випадковим: у світовій міфології змія часто пов’язується з водою (наприклад, охороняє витоки річки або, навпаки, випиває її й повертає людям внаслідок дій якогось культурного героя). «Зміїний орнамент» на трипільському посуді можна пояснити й принципами магії: змія (вуж) селиться у вологих місцях, отже, контактує з вологою. Звивиста річка, якщо на неї подивитися згори, нагадує змійку. Отже, зображення змії пов’язане з водою і здатне впливати на неї (притягати дощ). Найдавніші орнаменти української писанки також відображають міфологічний світогляд наших пращурів. Яйце (першооснова життя й першоелемент міфологічної моделі), прикрашене орнаментом із космічною символікою, є магічним втіленням сакрального Космосу. Один із найяскравіших прикладів – орнамент, що складається з кількох паралельних лінії, які розділяють небесний і земний простір. Найвище знаходяться небесні світила й рогаті тварини (олені), що в міфологічній свідомості наших пращурів пов’язувалися з праматерями. Міфологічні уявлення простежуються і в орнаменті народної вишивки. Візерунки, що прикрашають старовинні українські й російські рушники й національний одяг, у давнину були своєрідними оберегами. Орнамент рушника нерідко включає мотив Світового Дерева, зображення тварин і птахів (колишніх тотемів). Чимало мотивів пов’язані з культом родючості, наприклад, стилізовані зображення жінок-праматерів. Поширеним орнаментальним мотивом чоловічого одягу був хміль – також символ родючості. На жіночому одязі, так само, як і на трипільському посуді, ромби з крапками, на думку Б.О. Рибакова, символізують засіяну землю. Показово, що такий орнаментальний елемент простежується тільки на одязі дівчат і заміжніх жінок і зовсім не типовий для одягу малих дівчаток і жінок похилого віку. Розглядаючи мистецтво, яке характеризує міфологічний світогляд, слід ураховувати, що первісна культура є синкретичною, тобто в ній у зародковому стані співіснують у нерозчленованій формі елементи трудової діяльності, вірувань, мистецтва тощо. Свідченням цього є наведені вище пам’ятки. Якщо ж проаналізувати первісне мистецтво на різних етапах його розвитку, можна простежити такі закономірності:1. У живописі періоду палеоліту домінує тема тварини, зображення людини зустрічається рідко. Характерне зображення тварин (імовірно, тотемів) у натуральний розмір і натурального кольору, що забезпечувалося використанням відповідних мінеральних фарб. Найяскравіші приклади таких малюнків зафіксовані у Франції (печера Ласко), Іспанії (печера Альтаміра). Кожна тварина зображена чудово, з дотриманням пропорційних співвідношень, однак композиції як такої ще немає: фігури розташовані хаотично, відсутні лінія обрію, пейзажний фон, відчуття верху та низу. Скульптура цього періоду пов’язана з культом родючості й представлена так званими «палеолітичними Венерами» – статуетками жінок з яскраво вираженими ознаками материнства 2. У живописі мезоліту центральне місце вже відводиться людині, яка переважно показана в русі: бігає, полює, танцює тощо. Зображення стають більш схематичними, умовними, що свідчить про розвиток абстрактного мислення, здатність виділяти й узагальнювати найважливіші деталі. 3. Мистецтво неоліту відображає діяльність людини, яка вже опанувала скотарство, землеробство. Загалом поява та розвиток мистецтва відіграли важливу роль в еволюційному розвитку давньої людини, забезпечили можливість передавати духовний досвід наступним поколінням.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 |


При использовании материала, поставите ссылку на Студалл.Орг (0.171 сек.)