АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Ідея “прогресу” та специфіка культурного розвитку країн Західної Європи і України в ХVІІ –ХVІІI ст

Читайте также:
  1. II. Світовий освітній простір і система освіти в Україні.
  2. III. ДЕКЛЯРАЦІЯ ПРАВ І ОБОВ'ЯЗКІВ ПРАЦЮЮЧОГО І ЕКСПЛЬОАТУЄМОГО НАРОДУ УКРАЇНИ
  3. V етап розвитку міграції робочої сили розпочався з 1980 років і триває понині. Збільшення масштабів еміграції з країн з перехідною економікою характерно для такого етапу.
  4. а) З основ законодавства України про культуру.
  5. А. Революційна українська партія (РУП)
  6. А. Українська демократична партія
  7. Авдання та методи контролю органів державної фінансової інспекції України?
  8. Автономна Республіка Крим — територіальна автономія у складі України
  9. Аграрні реформи в Україні
  10. Актуальні проблеми економічної безпеки України
  11. Аналіз Закону України « Про державну службу»
  12. Аналіз навчально-методичного комплексу для учнів 7-го класу з історії України

Епохою просвітництва важається століття між «славетною революцією» в Англії (1640 – 1660 рр.) і Великою Французькою революцією, коли набули розвитку ідеї культу розуму, освіченості

Слово «Просвітництво» пов’язане з ідеєю світла й передбачає протиставлення – «темрява». Протиставлення світла й темряви мало велике значення для людини XVII – XVIII століть.

Сумнів і недовіра, невдоволення споконвічними уявленнями про світ, людину, історію стають вирішальними чинниками мислення, інтелектуальної діяльності. Людина XVIII століття наважується викривати й відкидати «стару» етику й естетику, патріархальні засади суспільства, критикувати владу й релігію. Наукові відкриття, здійснені в XVI – XVII століттях, поставили науку на нову дослідну основу. Йоганн Кеплер, продовжуючи пошуки попередників, приходить до висновку, що орбіти планет являють собою еліптичні фігури різної кривизни, а Сонце знаходиться в одному з центрів еліпса. Галілео Галілей за допомогою телескопа продемонстрував враженому людству вигляд «нового неба». Нескінченний Всесвіт стає фізичною реальністю. Ісаак Ньютон у XVII столітті сформулював закони механіки, які заперечували постулати середньовічної науки. Відкриття Кеплера й Галілея, Декарта і Ньютона впритул підвели людство до думки, що фізичний всесвіт підкоряється розуму, підлягає вимірюванню, а його закони є логічними й можуть бути виражені математичними формулами. Формули й цифри цілком доступні людині. Якщо мова природи – це мова цифр, то для пояснення природних явищ людині не потрібна допомога Вищих Сил.

Наукові знання стають загальним надбанням. Просвітники вважали своїм завданням пропагування знань, спрямованих на виховання у народу сміливості думки, незалежності суджень. З цією метою створюється перша «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел», ідеологом і організатором якої був відомий філософ Дідро. Він залучає до роботи багатьох видатних учених свого часу – Вольтера, Руссо, Гольбаха, Монтеск’є, Д’Аламбера та ін. Наука відтепер визнається повноцінним засобом пізнання світу, інші ж джерела знань, передусім релігійний досвід, претендувати на це вже не можуть.

Розуму зводиться в культ філософами (Спіноза, Декарт, Гоббс, Локк). До середини XVII століття розум сприймався як «частина душі», після Локка – переважно як «процес мислення», набуваючи функції діяльності. Тісно пов’язаний з наукою, розум перетворюється на її основне знаряддя. Він трактується як джерело і двигун пізнання, етики й політики: людина може й повинна діяти розумно, суспільство також може й повинно будуватися на засадах розуму. У зв’язку з цим набуває актуальності питання про місце людини в суспільстві. Формується ідеал діяльної, самостійної, ініціативної особистості, здатної боротися за місце під сонцем. Умовою досягнення власних цілей було проголошено «розумний егоїзм», прагнення матеріального процвітання, енергійність, наполегливість і розсудливість у досягненні мети.



Із ідеєю створення «розумного» суспільства пов’язані теорії «природного права» й «суспільного договору» (Дж. Локк, Т.Гоббс). На думку Гоббса, людина від природи принципово недосконала, схильна до аморальних вчинків, і, врешті-решт, якщо над нею немає ніякого контролю, небезпечна для себе й подібних собі, оскільки її природний стан – «війна всіх проти всіх» Отже, інстинкт самозбереження змушує людину до укладання суспільного договору й створення держави.

Дж. Локка цікавить питання, яким чином держава може забезпечити дотримання прав особистості. Людини, дані їй від природи право на життя, свобода й працею здобута власність потребують постійного захисту з боку держави. Це, на думку Дж. Локка, можливо за умов дотримання принципів розподілу влади: законодавчої – за парламентом, федеративної – за королем і міністрами, а виконавчої – за судом і армією. Якщо ж влада не спроможна створити нормальні умови для існування й саморозвитку людей, вони мусять змінити політичний устрій. Так Просвітництво підвело людство до висновку про необхідність буржуазних революцій, апогеєм яких стала Велика Французька революція 1789 року.

Реалістичність світобачення, підкріплена цифрами, стає основою мислення буржуазії. Зростає торговельний капітал, експлуатуються багатства колоніальних країн, до ринкових відносин залучається село. Розвиток раціонального буржуазного способу виробництва зумовив підвищення попиту на науково-технічні знання, які можна було активно застосовувати з практичною метою. Отже, зростає попит на прикладні науки, серед яких одне з провідних місць посідає механіка.

‡агрузка...

На ряду з розвитком науки просвітниками абсолютизується йосвіта, і й виховання.Причини всіх негараздів людства вони вбачали у неосвіченості, й були переконані, що прогрес науки, просвіта народу можуть здійснити вирішальний вплив на життя суспільства й перебудувати його на засадах загальної рівності, що відповідає законам Природи. Діячам того часу здавалося, що людину достатньо озброїти знаннями, навчити відрізняти добро від зла – і вона творитиме тільки добро, а зло взагалі зникне, й у суспільстві запанують злагода й щастя. Висувається теза, що якщо створити належні умови для виховання дітей, протягом одного-двох поколінь усі нещастя буде викорінено.

Наукові відкриття не могли не позначитися на духовному житті: ставили під сумнів будь-які твердження, в тому числі й постулати християнської релігії. Своєрідним примиренням науки і догми стає деїзм – вчення про Бога як Творця Всесвіту, який після створення підпорядкований природному, закономірному перебігу подій. Отже, світ створений Богом, але існує за законами природи, які спроможна опанувати людина. Деїзм як вчення вільнодумства відкриває можливість виступати проти релігійного фанатизму, за свободу совісті й звільнення науки й філософії від опіки церкви.

Світогляд епохи своєрідно виявився в мистецтві. З одного боку, воно втілює міфи й ілюзії, світлі ідеї і мрії про майбутнє, про «золотий вік» і світлу гармонію; з іншого – напрочуд тверезе й розсудливе, аналізує недосконалість людського суспільства, історії, індивідуальної психіки. Як результат – співіснування двох стилів – классицизм (впорядкованого й раціонального, що приживається переважно в країнах, де домінує абсолютистська монархія) і барокко (динамічним і протирічним, що переважає там, де панує католицизм).

Класицизм як цілісна система смакових уподобань з’являється у Франції при королівському дворі і звідти розповсюджується серед аристократичних кіл всієї Європи. При французькому дворі натуралістичні та ірраціональні крайнощі культури бароко було засуджено як „італійське божевілля”, від якого необхідно звільнятися. Історичним підґрунтям класицизму був абсолютизм, який сприймався тоді як ґарант стабільності, миру, злагоди. Це давало митцям привід бачити в державі уособлення розуму нації, завдяки чому служіння державі та її символу, королю, сприймалося як найголовніший обов’язок кожного, як виконання громадського обов’язку, що лежить вище за особисті інтереси. Держава навіть оголосила класицизм офіційним художнім методом. Створюються навіть цілі заклади, що повинні були розвивати класицизм в тій чи іншій сфері мистецтва. Цей стиль виражав прагнення до раціонального, гармонійного життя, стабільності та порядку. Його привабливою стороною виступав моральний пафос, громадська спрямованість. Орієнтуючись на античні зразки, він фактично базувався на раціоналізмі Декарта.

Митці мали дотримуватися певних правил і вимог. Головним їхнім завданням було наслідування поданим раніше зразкам. Зразковим вважалося античне мистецтво. Архітектура класицизму – це світ гармонії та симетрії. Перед архітекторами від самого початку постає проблема співвідношення ансамблю палацу та парку. Так, у досить пустельній місцевості, у 18 км від Парижа, з’явився казковий Версальський палац з велетенським парком і фонтанами. Міра та порядок, композиційна врівноваженість стають основою живопису классицизму, що найкраще можна простежити у полотнах Пуссена. Його герої – люди сильних характерів, високого почуття обов’язку перед суспільством і державою („Смерть Гер­ма­ні­ка”, „Танкред та Ерменія”).

Дух епохи Просвітництва в усій повноті розкрився в літературі. Теоретичне обґрунтування класицизм отримав у поемі-трактаті Ніколя Буало „Поетичне мистецтво” (1674). Головне призначення літератури, на думку Буало це наслідування природі та зразкам. Треба вчитися у майстрів минулого. Усі жанри літератури було розділено на „високі” та „низькі”. До перших, де зображувалося життя королів та героїв, належали ода, трагедія, героїчна поема. До других, в яких розповідалося про менш привілейовані верстви населення, – комедія, байка, сатира, ідилія. Змішувати елементи поетики різних жанрів не дозволялося. Серед письменників-класицистів 17 ст. помітно виділяються французькі драматурги Корнель, Расін та Мольєр, поет Лафонтен.

Прогресивні письменники закликали до розвитку суспільства, заснованого на приватній власності, свободі торгівлі та промисловості (Д.Дефо, Дж.Світ, П.Бомарше). Основними жанрами літератури стають сатиричний і сімейно-побутовий роман, “роман виховання”, філософська повість, сатирико-моралістичне есе, драма, особливо міщанська. Відмова від будь-якої регламентації, небажання віддавати перевагу одному з жанрів, була чітко виражена Вольтером: “Усі жанри гарні, крім нудного”. Англійський письменник Д.Дефо у своїх памфлетах засуджував переслідування передових людей, висміював пихатість англійської аристократії. Інший англійський письменник-сатирик Дж. Свіфт у романі “Мандри Гулівера” під виглядом казкових подорожей героя, висміяв вади сучасного йому суспільства: жадібність, інтриги, несправедливість. Він висловив думку про нікчемність тогочасного життя, алегорично переніс втілення людського благородства на коней.

Найвидатнішим представником німецької літератури кінця XVІІІ століття був поет і мислитель Й.В.Гете, що став одним з найбільш освічених людей свого часу. Як гуманіст він вірив у геніальні творчі можливості людини, що знайшло відображення у всесвітньовідомій драматичній поемі “Фауст”.

За часів Імперії класицизм переходить в імперський стиль – стиль ампір, який перш за все проявився в архітектурі і декоративно-ужитковому мистецтві. Для нього характерне широке застосування ордерної системи, позолоти на темно-синьому або червоному фоні у поєднанні з білим мармуром. Цей масивний, величавий стиль, широко використовував східні мотиви (наприклад: єгипетські) ніби на підтвердження зв’язку наполеонівської імперії з найдавнішими імперіями Сходу (орнамент, елементи “тваринного” стилю та ін.).

Окрім класицизму на поч. XVIІI століття складається такий стиль, як рококо. Цей стиль домінував у перші десятиліття. У рококо дивним чином з’єднуються гедонізм, примхливість, зневажання природного заради екзотики, - і блискуча художня культура. Цей стиль побудований на асиметрії, яка створювала відчуття неспокою – грайливе, насмішкувате, дразливе почуття. Сюжети картин і літературних творів були, насамперед, любовними, еротичними. Представниками цього напрямку у живописі були Буше, Ватто, Фрагонар, у літературі Е.Парні. Рококо знаходить яскравий вияв в ужитковому мистецтві – меблях, посуді, бронзі, порцеляні. Відчуття свята в інтер’єрі створювали багато чисельні дзеркала, позолота, шовк шпалер, зручні меблі, статуетки.

Просвітництво в Україні. Аналізуючи культурно-історичний процес в Україні кінця XVII – XVIIІ ст., більшість науковців описують цей період як епоху Бароко з властивим їй світовідчуттям. Разом з тим, Україна як європейська держава не була ізольована від культурно-історичних процесів, які відбувалися в Західній Європі. Отже, українське Бароко хронологічно збігається з європейським Просвітництвом, що зумовило певну своєрідність розвитку української культури цього періоду. Світогляд українця XVIIІ ст. був бароковим (див. попередній розділ), однак вплив просвітницьких ідей був досить помітним. Українським філософам були добре відомі твори Ф.Бекона, Т.Гоббса, Р.Декарта й ін. Ідеї європейського Просвітництва з притаманним йому акцентом на поширення освіти, удосконалення людського розуму на наукових засадах як запоруки історичного розвитку людства знайшли відгук в українській філософії.

Особливості розвитку філософської думки в Україні з кінця XVIIІ ст. значною мірою зумовлювалися обставинами суспільно-політичного життя українського народу. Починаючи з цього часу, 80% українських земель входило до складу Російської Імперії, тим часом як західноукраїнський регіон – Галичина, Закарпаття й Північна Буковина – був під владою Австрійської імперії Габсбургів. Рубіж XVIIІ – ХІХ ст. позначає межу, на якій скінчилася самостійна політична історія України козацької доби. З цього часу історія духовного життя України позначена пробудженням почуття своєї народності як антитези до тяжкого політичного та соціально-економічного становища. Стимульований цим поглиблений інтерес до своєї минувшини зустрічається з ідеями, що розроблялися в тогочасній культурі Західної Європи, створюючи ґрунт для подальшого розвитку філософської думки.

Одним із найвпливовіших освітніх центрів України XVIIІ ст. була Києво-Могилянська академія (академією вона стала називатися з 1701 року). До кінця століття вона залишалася університетом західноєвропейського типу з гуманітарною організацією освіти з латинською мовою викладання. Упродовж XVIIІ ст. академія дедалі більше модернізувалася. Курс математики, який спочатку включався до філософії, розширювався й виводився в окремий курс. Викладалася не тільки геометрія, а й алгебра, вища математика, а також іноземні мови (німецька, староєврейська, французька, польська й грецька). Українське православ’я та українське вище шкільництво зберігали зв’язки із Заходом, частими були виїзди на навчання за кордон. Курс філософії, який читався в Києві, був однотипним з подібними курсами в європейських університетах. Переважно це був арістотелівський курс, однак зустрічаються посилання й на середньовічних класиків, і на філософів Нового часу. Так, Георгій Щербацький (курс 1751 року) посилається на Спінозу, Гассіннді й ретельно розбирає принцип Декарта «Cogito ergo sum» («я мислю, отже, я існую»). Значну увагу професори Києво-Могилянської академії приділяють проблемам натурфілософії, теорії пізнання й логіки. Розуміння сутності людини, її місця у Всесвіті простежується ще в ранніх курсах, прочитаних в Академії. Так, іще в 1635-1636 навчальному році в курсі риторики Й.Кононович-Горбацький проголошував: «Нічого немає на землі великого, крім людини, і нічого великого в людині, крім розуму».

Українські мислителі XVII – XVIIІ ст. демонстрували досить різноманітні погляди на світ і людину, осмислювали й творчо використовували здобутки світової філософії, розробляли власні світоглядні моделі. Так, Яків Павлович Козельський середній (близько 1728р. – після 1793р.) був орієнтований на сучасну філософську думку Заходу. Після риторики в Києво-Могилянській академії навчався в Петербурзі механіці, артилерії, фортифікації, мав наукові праці в цих галузях. Я.Козельський доводив, що політика повинна керуватися гуманістичними критеріями; написав філософський твір «Философические предложения» (1768р.), переклав і видав філософські статті з Енциклопедії Дідро.

Визначною постаттю в історії української духовної культури був видатний філософ, поет, співак і музикант, байкар і педагог Георгій Савович Сковорода. Образно-символічний світ мислення Сковороди – цілком співзвучний його епосі – відповідає принципам барокової культури з притаманною їй алегоричністю. Разом з тим, дослідники його творчості пов’язують його ідейно-теоретичну спадщину з найрізноманітнішими філософськими течіями: античною (Сократ, Платон, Арістотель, стоїки, Плотін); з ідеями отців церкви; представників філософії просвітництва та німецькими містиками. Філософія Сковороди – явище цілком своєрідне. Він витлумачує філософію як «любомудріє» – любов до мудрості. Любомудріє для нього – це спосіб життя, який ґрунтується на шуканні істини й буття в істині згідно з нею. Результатом філософствування є життя, яке будується відповідно до вимог людського щастя.

Українські митці XVII – XVIIІ ст. більшою чи меншою мірою реалізували себе фактично в усіх стилях і жанрах, які розвивалися на той час у Європі. Чільне місце в українському мистецтві цієї доби посідав стиль бароко (див. попередній розділ). Серед художників були представники таких ідейно-художніх напрямків як класицизм і сентименталізм. Чимало талановитих українських митців отримали художню освіту в Росії і вважаються представниками української і російської культр епохи Просвітництва. Один із них – представник історичного жанру А.П.Лосенко. У його картині на античний сюжет «Прощання Гектора з Андромахою» простежується класицистичне прагнення логічної впорядкованості, точності, ясності думки. Художника привабює ідеал людини-громадянина, втіленням якої є античний Гектор.

Образ людини Нового часу відтворили на своїх полотнах українські художники Д.Г.Левицький і В.Л.Боровиковський. Першим художнім досвідом ці живописці зобов’язані українському іконопису в стилі бароко, але згодом у Петербурзі вони стають видатними портретистами. Герої їхніх картин різноманітні, але тема спільна – людина, характер, особистість. Творчий почерк Д.Левицького – чітко вибудована композиція, увага до деталей, переважно холодний колорит і деяка дистанційованість від людини – робить створені ним образи дещо пафосними, прохолодно-світськими. Мистецтвознавці неодноразово вказували на близькість його образів до персонажів англійських майстрів, насамперед, Джошуа Рейнолдса. Портрети роботи В.Боровиковського близькі руссоїстській ідеї «природності», «природної людини». Його «сентиментальні» портрети свідчать про прагнення художника розкрити внутрішній світ своєї моделі. Образи В.Боровиковського вражають скромністю, людяністю, сердечністю, вони життєві й глибоко національні. Роботи Д.Левицького й В.Боровиковського не поступаються кращим європейським зразкам цього жанру.

Епоха Просвітництва була важливим поворотним пунктом у духовному розвитку Європи, який вплинув практично на всі сфери соціально-політичного і культурного життя. Відкинувши політичні і правові норми, естетичні кодекси старого суспільства, просвітники зробили титанічну роботу для створення позитивної, зверненої перш за все до людини, незалежно від соціальної приналежності, системи цінностей, яка органічно увійшла до крові і плоті західної цивілізації.

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 |


При использовании материала, поставите ссылку на Студалл.Орг (0.168 сек.)