АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Ігор тільки зовні здавався спокійним і впевненим у собі. Насправді ж у його серці бушувало сум'яття, а голова тріщала від тривожних думок і передчуттів. Він розумів, що без бою з половцями, бодай без короткої зустрічі з якою-небудь, хай і невеликою, ордою, без перемоги над нею повертатися з півдороги додому — смерті подібно. Вся Русь насміхатиметься з нього! А більше всього на світі боявся він насмішки, зневаги. Його самолюбна душа не винесла б такого безчестя! Душа гордого Ольговича! Ні, краще смерть, ніж зневага! Смерть у бою, на людях — красна!

Разом з тим його глибоко вразили суворі застереження долі — спочатку кінь під ним підбився, а потім бог явив небесне знамення, що було, як засвідчив Славута, пророчим і фатальним для його роду.

Йому загрожує явна небезпека! Смерть? Полон?

Що ж, він воїн і давно звик до думки, що одного разу шабля або стріла, бойова сокира чи спис можуть не оминути його, як і він не може оминути своєї долі!

Тривожні думки й сумніви тіснилися в Ігоревій голові і сповнювали серце гризотою. Та зовні князь здавався спокійним, упевненим, іноді навіть усміхався і весь час знаходився попереду війська, ведучи його все далі і далі на схід. За два дні полки подолали відстань від Дінця до Осколу і, вийшовши на Ізюмську сакму[62][62], досягли умовленого місця. Всеволода тут ще не було.

— Почекаємо, поки підійде брат мій, — сказав Ігор і дозволив ставати на спочив.

Всеволод прибув через два дні, привівши з собою дві тисячі кметів-трубчевців та курян. Це були відбірні рослі воїни, під стать своєму князеві, добре озброєні та споряджені всім необхідним для далекого походу.

Наступного ранку об'єднане військо сіверських князів під загальним керівництвом Ігоря круто повернуло понад Осколом на південь, до половецьких степів. Замір Ігоря був хитрий і обіцяв безсумнівний успіх. Князь вирішив ударити на половців не в лоб — через Сулу, Псло і Ворсклу, звідки Кончак, Кза та інші хани могли чекати нападу русичів, а обійти їх з тилу і завдати короткого, але сильного удару по їхніх стійбищах та кочовищах там, де вони не чекають, — з-за Дінця.

Шлях лежав прямий — по Ізюмській сакмі — на Сальницю, невелику, але добре відому військовому люду, купцям та мандрівникам річку, що впадала з північного, руського, боку, якраз навпроти Ізюмського кургану, в Донець, де здавна існував брід, перевіз і де колись Володимир Мономах вщент розгромив сильні половецькі полки.



З нижнього Осколу Ігор послав Яня з копієм гриднів-сторожових наперед, щоб розвідати брід через Донець і прилеглий до нього степ на половецькому боці.

Увечері восьмого травня русичі підійшли до Сальниці і стали на нічліг за горбом, який приховував їх від половецьких спостерігачів, коли б вони зачаїлися на високому Ізюмському кургані. Багать не розпалювали, шуму не здіймали.

Увесь день дев'ятого травня військо спочивало. І дружинники, і вої помилися в теплій воді Сальниці та її мілководних обрічків, рдяглися перед наступними боями в чисті сорочки, попідстригали чуби та бороди, полагодили взуття, одяг, збрую. Молодики пасли в лузі коней. А біля похідного Ігоревого намету, що стояв на зеленому пригірку, під тінистими вербами, зібралися бояри, воєводи та ліпші мужі на боярську думу. Обмірковували, як краще і в якому порядку перебродити Донець, куди скерувати перший удар — понад узбережжям Дінця на нижню течію Тору, де були кочовища Кончака, чи поза Сюурлієм на верхів'я Тору, а чи повернути на захід у тил орільським половцям, погромити їх і вже Муравським чи Залозним шляхом навпростець, щоб було ближче, повертатися додому?

Всі сиділи кружка, просто на траві. Перед кожним на простелених рушниках — сухарі, солонина, цибуля, часник, дерев'яні чаші з джерельною водою. Каші чи кулешу не варили, щоб не виявити себе димами багать.

Розмова велась без поспіху. Кожен говорив те, що думав, знаючи, що останнє слово все одно буде за князем.

Воєвода Ольстин Олексич, круглоголовий, чорний, з бистрими, трохи розкосими очима, які він успадкував від матері-ковуйки, гаркавив:

— Княже, бгатіє! А повегнімо на Огіль та вдагимо тамтешніх половців! Вони нас не ждуть, і ми Їх легко поколошматимо, а звідти нам пряма дорога додому — через Ворсклу та Псло...

‡агрузка...

Тисяцький Рагуїл був іншої думки.

— Щоб ударити на орільських половців, не треба було йти аж до Осколу, а повернути поза Ворсклою на південь і Муравським шляхом досягнути Орелі. По-моєму, нам слід від Ізюмського кургану піти прямо на Сюурлій, де весною паші для коней та скоту невпрогорт і де зараз, напевно, кочує яка-небудь орда. Розгромимо її, захопимо полон, табуни, отари — і цим же Ізюмським шляхом назад!

Молоді князі Святослав і Володимир, двоюрідні брати, пошепталися між собою, і промовляти став Святослав:

— Князі і дружино, знаючі люди кажуть, що до Тору звідси п'ятдесят верст, а на Торі, як відомо, кочовище і стійбище самого Кончака. То чому б, коли ми вже тут, не погромити його? А заодно і половецькі городки зимівники, що стоять, як кажуть, між Ізюм-курганом і Тором... Тут і здобич була б багатша, і слава більша!

Бояри загули, зважуючи, куди краще направити удар. Про грізне знамення, що явилося їм на Дінці, всі ніби призабули, а якщо хтось і пам'ятав, то не наважувався згадувати.

Думки розділилися.

Мовчали тільки князь Всеволод та боярин Славута. Всеволод знав, що ось-ось повернеться з розвідки Янь і тоді буде ясно, що робити, куди йти, а до того краще послухати інших — адже серед багатьох слів завжди можна впіймати кілька розумних. Тому розстебнув сорочку і, прислухаючись до розмов, підставив свої широкі груди приємній прохолоді, яку приносив з річки легкий вітерець. А Славута сидів одинаком під вербою і не встрявав у розмову, бо відчував себе тільки гостем в Ігоревім війську. Якщо Ігор побажає почути його думку, — а не побажати цього він не міг, — тоді і він мовить.

Ігор побажав. Вислухавши всіх, він повернувся до Славути.

— Учителю, а що ти скажеш?

Гомін відразу влігся. Славуту знали не тільки як учителя — князевого наставника, коли той був отроком, як великого книжника, а й як досвідченого воїна, мудрого радника і ще більше — як уславленого співця.

Славута підвівся, щоб усі його чули, розправив сиву бороду.

— Моя думка така. Щоб зариватися глибоко в Половецький степ, сил у нас недостатньо. Тому швидкість і несподіваність удару — запорука нашого успіху. Я знаю, що за верст тридцять звідси, між річками Сюурлієм і Каялою, є гарні випаси і місця для кочовищ. Не думаю, щоб цієї весни там нікого не було. Там напевне стоять вежі якоїсь орди. Якщо нам пощастить непомітно підійти до неї, то ми візьмемо великий полон, захопимо коней, худобу і швидко повернемося назад.

— Як же це зробити?

— Туди треба йти не вдень, а вночі, щоб ми звалилися на половців, як сніг серед літа!

— Уночі? По чужій землі? — почулися тривожні голоси.

Славута розвів руками.

— Я ж сказав уже, що знаю ці місця, як свої п’ять пальців, і проведу вас туди навіть з зав’язаними очима. Ми підемо понад берегом річки Ташлик, тобто Кам’янки по-нашому, і в нас буде вдосталь води. Ми матимемо час погодувати коней тими запасами вівса, що в нас іще лишилися, і вранці, зі свіжими силами, нагрянемо на кочовища по обидва береги Сюурлію! Якщо нам пощастить удень розбити половців, ми вночі повернемося знову сюди, за Донець, і нам звідси відкриється безпечна дорога на Русь!..

— Їде Янь! — раптом вигукнув князь Володимир Ігоревич. Всі миттю схопилися на ноги. Що скажуть вивідачі?

Понад Сальницею у супроводі кількох вершників мчав Янь Рагуїлович. На вітрі розвівався його золотисто-пшеничний кучерявий чуб.

Залишивши своїх супутників на березі річки, він швидко піднявся на узвишшя, до князівського намету. Бояри розступилися, впускаючи його в коло.

Ігор ступив крок назустріч.

— Ну, що? З чим приїхав? — спитав нетерпляче. Янь був стомлений і несподівано для всіх серйозний.

— Княже, ми далеченько проїхали в степ. Спочатку нікого не зустріли і вже думали повертати назад, аж раптом, визирнувши з-за горба, я побачив половецьких ратників із зброєю — вони об’їздили, мов сторожа, всю околію...

— Помітили вас?

— Ні. Але здалося мені, що вони чимось стривожені і ведуть пильну охорону шляхів...

— Невже щось пронюхали про нас?

Янь здвигнув плечима.

— Княже, або треба їхати швидко туди і напасти на них, або повертатися додому, бо, мабуть, не наш це є час!

Ігор випрямився, обвів бистрим поглядом князів і гордо сказав:

— Якщо ми повернемося додому не бившись, то сором нам буде паче смерті! Йдемо! І як нам бог дасть!.. Піднімайте людей і переводьте на той бік! Щоб дотемна бути нам усім на тім боці шелом’яні!

 

Переправившись через Донець на половецький берег, Ігореве військо по крутій стежині піднялося на високу Ізюмську гору і, дочекавшись у заростях її пологого південного схилу вечора, рушило в степ. Попереду — сторожові, за ними — передовий полк князя Святослава, потім — головний полк Ігоря, куди входили його дружина та Всеволодова, а ще далі розтяглося прикриття.

Просувалися по чужій землі обережно, не поспішаючи. Боялися, щоб гулким тупотом копит не викрити себе передчасно.

Степ жив своїм звичним, предковічним життям. Густо пахло полином та чебрецем, сюрчали — аж заливалися — голосисті цвіркуни. Здалеку доносилося протяжне вовче виття, уривчасто гавкали дикі собаки та лисиці, що вийшли на нічне полювання, з-під кінських ніг спурхували налякані птахи. А з високого темно-синього неба тихо усміхалися зорі, мерехтливим своїм промінням скупо освітлюючи воїнам путь у землю незнану.

Коли військо поминуло широку долину і поза горбом почало повертати на південний схід, Ігор зупинився і оглянувся.

Позаду, закриваючи півнеба, темніла похмура Ізюмська гора.

Ігореві перехопило дихання. Від неясного тривожного передчуття стиснулося серце. Там, за горою, залишилася рідна сторона, мила серцю зелена Сіверщина, залишилося все, що він любив, — розлогі поля і дрімучі ліси, гамірливі городи і тихі села, повноводі ріки і озера, знайомі стежки-доріжки, по яких ходив тридцять і чотири літа, ніжно-спокійна синьоока жона Ярославна, маленькі синочки і крихітка доня... Чи повернеться він до них знову? Чи складе голову в цьому чужому полинному степу?

З його грудей вихопилося мимовільне, як стогін, зітхання, а з вуст гострим болем вирвалося:

— О Руська земле, уже за шелом’янем єси!

Усім, хто оточував князя і хто почув ці слова, стало сумно, аж моторошно. Хтось теж, як і князь, важко зітхнув, хтось перехрестився, у когось в оці блиснула проти зір сльоза. А над військом, перелітаючи з вуст до вуст, прошелестіло-пронеслося тисячократне повторене:

— О Руська земле, уже ти за горою! Уже ти за горою єси!..

Важко, як важко розставатися з рідною землею, коли надовго вирушаєш у чужий край! А ще важче, коли йдеш на війну і не знаєш, чи повернешся!..

Невдовзі показалася невелика степова річечка Ташлик. Її долиною війська пішли вперед — назустріч течії. Опівночі зробили привал — напоїли коней, трохи перепочили, а потім, по знаку Ігоря, рушили далі — в глибину Половецького степу.

Перед світанком зробили ще один привал. На цей раз довший. Воїни погодували коней вівсом, що залишався в дорожніх саквах і який берегли для такого випадку, попасли, напоїли їх вволю, самі підкріпилися і полягали спочивати. Та мало хто спав. Зі сходом сонця всі знову були на ногах. Ігор наказав роздати важке військове спорядження, що везли з собою на запасних та сумних конях, — лати, кольчуги, шоломи, щити, луки, тули зі стрілами, поручі, поножі, — бо розраховував на скору зустріч з половцями.

Тепер дружини вишикувалися так, щоб відразу можна було стати в бойовий порядок. Рухалися від Кам'янки до Сюурлію — десять верст — без поспіху, виславши наперед і на обидва крила посилену сторожу.

Прекрасне видовище являв собою в ці сонячні ранкові години 10 травня 1185 року, в п'ятницю, Ігорів полк! Ішов він зімкнутим строєм, щільно, по вісім вершників у ряду, розтягнувшись на таку відстань, скільки око могло сягнути. На лівій руці кожного вершника — руський червоний щит, що проти ранкового сонця багрянів, мов стяг, і здалеку здавалося, що із краю в край широке Половецьке поле перегороджене тими черленими щитами. На срібних стружіях майоріли над військом барвисті Ігореві корогви, розвівалися знамена інших князів, тріпотіли на вітрі різнокольорові трикутнички прапорців, прикріплених до списів старших дружинників. Ряхтіла кінська збруя, блищали крицеві лати, сонцем горіли золоті князівські шоломи. Тішили і милували око різної масті коні — вороні, сірі, гніді, білі, карі, солові... Та все ж головним кольором, що впадав в очі, був багряний колір руських черлених щитів, — вони, мов мечем, розділили, перегородили навпіл зелений весняний степ...

Ігореві очі блищали захопленням. Оглянувшись, він вигукнув:

— Славуто, поглянь! Яке військо іде! Які соколи! Військо йшло бадьоро, гордо — милуватися справді було чим.

Перед ранньою обіднею[63][63] прискакали сторожові.

— Княже! За річкою — половці! Шикуються поспішно! А далі, за ними, — вежі з жонами та дітьми! А ще далі — стада, отари!

Ігор зібрав князів і воєвод.

— Браття, от і зустрілися ми з кочовиками. Видно, для них це несподіванка. Уряджайте полки до бою! Я зі своїм полком стану посередині, по праву руку від мене — брат мій Всеволод, по ліву — Святослав. Перед Святославом стане Володимир, а перед Всеволодом займуть місце ковуї. Наперед же виведемо від усіх князів стрільців добрих, щоб зав'язали бій!

На ходу перешикувавшись у бойові порядки, шість Ігоревих полків швидко пішли низиною на зближення з противником.

Ігор виїхав на пагорб, з якого відкрилася широка долина половецької річки Суурлик[64][64], назву якої руські воїни переінакшили на свій лад — Сюурлій, бо так легше було вимовляти. За річкою, на протилежному пологому березі, гарцювали на конях половецькі лучники-стрільці, далі стояли нерівними рядами полки, зібрані, видно, в поспіху великому, бо стрій їхній ламався, хвилювався, а ще далі, в полі, темніли на возах юрти-вежі, метушилися жінки й діти, зганялися стада й отари.

Ігор здибив гарячого коня, показав мечем на ріку.

— Браття, сього єсми шукали! А потягнемо!

Полк стрільців, Святославів і Володимирів полки та ковуї швидко помчали до берега. Половецькі лучники випустили в них через річку по стрілі, не завдавши, однак, нікому ніякої шкоди, а потім, побачивши, що руські полки з ходу пішли в наступ, повернулися назад і помчали до своїх.

Тут, на полі, за Сюурлієм, зав'язався короткий, але гарячий бій. В атаку пішли чотири полки, що складали по кількості воїнів більше половини всього війська. Ігор і Всеволод поволі йшли позаду, готові допомогти тому, кому така допомога була б потрібна.

Випустивши рій стріл, руські стрільці вийняли мечі, зімкнули ряди і з голосними криками кинулися на половців. Володимир поспішив за ними. Святослав почав тіснити праве крило противника, ковуї налягли на ліве.

Половці прийняли удар, намагаючись прикрити свої вежі з жінками і дітьми. Та відразу ж були збиті з місця і покотилися назад. Охоплені жахом, зрозумівши, що утриматися не пощастить, вони проскочили мимо веж, не зупиняючись і кидаючи все своє добро та рідних напризволяще. Три руські полки — Святославів, Володимирів і Ольстина Олексича — рубали їх, брали в полон, а потім стрілами розсипалися по полю, захопили вежі з красними дівчатами та жонами половецькими, захопили одяг, золото, срібло, всіляке узороччя половецьке і, не зупиняючись, кинулися далі — переслідувати ворога, що поспіхом відступав до Дінця та верхів'я Каяли.

Ігор в'їхав у розгромлене половецьке стійбище. Тут верещали діти, голосили жінки, стогнали поранені. Меткі вої збивали до гурту стада й отари.

Бояри піднесли Ігореві ханський бунчук — посріблений спис, до якого був прив'язаний довгий пушистий кінський хвіст, та білу корогву з намальованим на ній страшним драконом-змієм, що видихав з роззявленої пащі вогонь.

— Княже, це тобі, — сказав Рагуїл. — Захопили у ханській вежі... Виявляється, ми попатрали самого хана Кзу!

— Хай знає, старий розбійник, як нападати на наші села і городи! Хай відчує тепер на власній шкурі силу руського меча! — загули бояри.

Ігор був радісний, щасливий. Перемога! Досягнув, чого хотів, — напився шоломом з великого Дону, переміг самого хана Кзу і взяв полон!

— Забирайте найцінніше — і гайда звідси! Тут ні паші для коней та скоту, бо все витоптано, ні дихнути буде від трупного духу! Підемо до умовленого місця, діждемося наших — і рушимо у зворотну путь!

Славута нахилився до Ігоревого плеча.

— А може, послати гінців услід за князями, щоб зразу поверталися?

Ігор був радісно збуджений перемогою, аж хмільний від неї, а тому безпечно відповів:

— Повернуться — не діти... Хай трохи потішаться!

За кілька верстов від бойовища знайшли гарне рівне поле і стали табором. Полон поставили під охороною посередині, коней і скот пустили пастися...

Збігала година за годиною. Звернуло з обіду. Полки Святослава, Володимира і Ольстина Олексича чомусь не поверталися.

Ігор почав нетерпляче поглядати на сонце. І чого баряться?

Славута хвилювався ще більше.

— Даремно ти їх відпустив від себе, княже. Зразу після бою потрібно було повертати назад. До вечора були б на Сальниці. Бо степ уже заворушився.

— Ну, не так скоро збере Кончак свої орди! — відповів Ігор. — Поки гінці домчать до Орелі та Самари, до Дніпра та Помор'я, поки тамтешні хани зберуть своїх людей, не один день мине...

— Не легковаж, княже!

Ігор промовчав. Йому й самому було досадно.

Перед вечором повернулися ковуї, за ними прибув Володимирів полк, і лише перед самим смерком у табір поволі всунувся, переобтяжений полоном та іншою здобиччю, полк Святослава.

Здобич у всіх була велика, і молоді князі раділи, мов діти.

— Я погромив Сугрівське городище і захопив майже тисячу полонеників, — хвалився Володимир.

— А ми набрали стільки паволок та дорогих оксамитів, що на все інше й дивитися вже не хотіли! Половецькими накидками, покривалами та кожухами мости мостили по болотах та грузьких місцях, коли поверталися з-під Шаруканя! — вторив йому Святослав.

Небагатослівний, стриманий Ольстин Олексич не проявляв так гучно почуттів, та по його очах було видно, що він також задоволений і перемогою, і здобиччю.

— Добре ми їх потріпали! — сказав коротко.

— Се бог силою своєю потріпав ворогів наших, а на нас возложив честь і славу! — промовив Ігор і скоса глянув на Славуту, мовби запрошуючи його прислухатися до того, що буде сказано далі. — Та ми поки що зробили тільки півділа, браття. Друга половина діла — попереду...

Ви самі бачили, що на Сюурлії перед нами стояли невеликі сили половецькі. Але завтра їх буде ціла тьма! Тож не будемо гаятись і ждати, поки вони прийдуть, а нині ж знімемося з місця і підемо через ніч! А якщо хто з половців завтра і нагряне сюди, то не всі поженуться за нами, а тільки ті, в кого добрі коні. Отже, сили їхні значно зменшаться, і нам тоді — як бог дасть! Будемо битися!

Славута слухав уважно й схвально кивав головою. Це була розумна думка. Мети походу досягнуто — тож, не гаючись, назад! Щоб не було біди!

Та тут схопився Святослав, заблагав:

— Стрию, далеко я ганявся за половцями, і коні мої не витримають ще одного нічного переходу! Це ж непосильно для них — ніч, день та й знову ніч! Вони падають з ніг!

— Візьмеш половецьких коней, княже, — сказав Славута. — їх достатньо маємо...

— Поки ми їх потемну половимо, поки пересідлаємо, то світати стане... Та й люди стомилися! Не витримають! — І Святослав повернувся до Всеволода: — Скажи їм, стрию! Ми ж упадемо по дорозі! Відстанемо!

Всеволод підтримав Святослава.

— Ігорю, треба дати людям і коням перепочинок! Весняна ніч коротка — не встигнуть половці за одну ніч прийти сюди! А ми тим часом перепочинемо і на зорі зі свіжими силами — в путь!

Ігор завагався і мовчав, поглядаючи по черзі то на Всеволода, то на Святослава, то на Ольстина, то на Володимира.

Чашу терезів на бік Святослава перехилив Ольстин Олексич.

— Княже, коні справді стомилися... Люди теж... Ігор надовго задумався, дивлячись, як пригасає малиновий жар багаття. Потім хитнув головою і тихо промовив:

— Гаразд. Ставте сторожових, відпочивайте. А з зорею — в путь!

А хан Кончак сю ніч не спав.

 

Дізнавшись опівдні про несподіваний напад урусів, він спочатку здивувався, не розуміючи, як вони могли непоміченими пройти від Ворскли аж до Сюурлію, а потім, не знайшовши пояснення цьому, задоволене потер руки, подумавши: "На ловця і звір біжить! Ну, Святославе, тепер ти мій! Сам лізеш у розставлені мною тенета!"

Він не мав ні найменшого сумніву, що на Сюурлій прийшов сам Святослав Київський з братією. Ще два тижні тому з Росі повернувся Джабай і привіз від Аяпа надзвичайно важливу звістку про те, що Святослав задумав великий похід на Дон і зараз поплив по Десні збирати сили!

"Швидко ж ти їх утратиш, Святославе! — злорадно усміхнувся тоді Кончак. — Тепер, знаючи твої наміри, я нанесу тобі попереджувальний удар!"

Однак він скоро передумав. Для чого сурганитися аж під Київ, коли уруси самі йдуть до рук? Чи не краще приготувати Святославові пастку тут, у Половецькій землі?

Ця думка йому сподобалась. Знаючи зі слів Аяпа, куди і якими силами ударить Святослав, він вирішив ждати його приходу дома, на Торі. Сюди та в найближчі навколишні степи він зразу ж закликав орільських та приморських ханів, які й прибули з ордами. Примчали навіть кулобичі з далекої Куль-Оби! Є чим пригостити зарозумілого Ольговича! Буде кому відплатити і за Коб'яка з братією, і за недавню хорольську ганьбу! Всі сили Дешт-і-Кипчака стягнуті в один кулак!

Ну, Святославе! Начувайся!

Після полудня примчав до нього хан Кза. Мов паяний, заточуючись, ввалився в юрту, в знемозі опустився на подушку, простягнув уперед благально руки. На зморшкуватому, подзьобаному віспою обличчі брудні патьоки поту, рідке сиве волосся збилося в ковтюхи.

Кончак уже знав, з чим прибув Кза, в душі зловтішаючись, мовчки ждав, що скаже хан-суперник.

Кза одним духом випив чашку холодного кумису, на яку очима показав йому Кончак, промовив хрипко:

— Хане! — і тут же поправився: — Великий хане! Прокляті уруси захопили мої вежі і мої табуни! Половили усіх жінок і дітей мого роду! Я ледве встиг вивести військо з-під удару! Що мені робити? О, я нещасний! Скажи, що мені робити?

Кончак ледве стримав у собі хвилю радості, що раптом розперла груди. Кза, той самий Кза, який завжди ставав на його шляху, який не визнавав за ним верховної влади над Дешт-і-Кипчаком, нині сам назвав його великим ханом! Яка примхлива доля! Вороги своїми руками прочищають йому шлях до влади! Спочатку уруси прибрали Коб'яка, хитрого і могутнього Коб'яка, який хотів одноосібно правити Степом, а тепер поставили перед ним на коліна сильного і гордого Кзу!

Та хитрий Кончак жодним словом, жодним порухом не проявив своїх почуттів. Навпаки, нахилившись, обняв Кзу за плечі, підбадьорив:

— Не сумуй, хане! Ти врятував військо, а поки за твоїми плечима військо, ти — хан! Жінок же та дітей твоїх визволимо! І стада твої нікуди не дінуться! Іще завтра Святослав розплатиться з тобою за кривду сповна!

— Який Святослав? — здивувався Кза. — Київський? Я його там не бачив... Над полками урусів майоріли стяги Ігоря Сіверського...

— Ігоря Сіверського? То й він тут, мій сват? Пай-пай! — Кончак узявся в боки. — Упізнаю гарячого Ольговича! Видно, напросився, щоб Святослав дозволив іти в голові... Отже, це він тебе сьогодні гарненько попатрав!

Кончак усе-таки не втримався, щоб не вколоти хана-недруга.

Кза схопився на ноги. Кончакові слова боляче вдарили його по серцю.

— Я відомщу йому!

— Ми помстимося! Ми! Гуртом! І не тільки йому, а всім князям і передусім Святославові! — жорстоко кинув Кончак і взяв Кзу за плечі. — Настав наш час, хане! Круг мене нині зібрався весь Половецький степ! Я приготував Святославові добрячу петлю, і він уже всунув у неї свою голову! Залишилося зашморгнути!.. Якщо ми тут погромимо урусів, тоді ніяка сила не спинить нас у нашому поході на Русь! Ти розумієш, що це означає?

Кза, звичайно, розумів: Русь залишиться без захисту. Але він також розумів і те, що ця перемога незмірно зміцнить владу Кончака над степом. Коли б Кза не думав про визволення своїх родовичів з уруського полону, він і пальцем не ворухнув би, щоб допомогти Кончакові. Та що зробиш — мусиш!

— Ми розгромимо їх! — озвався похмуро. Кончак струснув його за плечі.

— Кза, допоможи мені! Кза! Хай твої вивідачі слідкують за кожним кроком Ігоря і про все повідомляють мені! Це добре, що він відірвався від Святослава! Ми погромимо спочатку Ігоря — завтра погромимо! А потім гуртом навалимося на Святослава з братією... Кза!

Кза вийшов, а Кончак плеснув у долоні і владно кинув молодому вилицюватому джигітові, що заглянув у юрту:

— Коня мені!

 

Дрімає у полі хоробре Ігореве гніздо. Далеко залетіло! Сонна ніч зависла над ним темним половецьким шатром. Тільки вряди-годи хтось хрипло забелькоче вві сні чи захропе стривожено кінь, натрапивши в траві м'якими рухливими губами на щось бридке, відразливе — на слизького слимака чи на холодну земляну жабу.

На сході ледь-ледь зажеврів край неба. Кривава зоря світ ізвістує. Із широкої долини Сюурлію потягнуло туманною прохолодою і терпким запахом лепехи.

Славута підвів голову, розплющив очі. Прислухався. Що його збудило? Чи комарі завели свою передранкову пісню, чи десь у норі розтривожилося кубло степових джмелів? А чи...

Він нахилився, припав вухом до землі. Завмер. Ні, не комарі то і не джмелі. То гуде земля. Степ стугонить від тисяч кінських копит! З усіх усюд той гул долітає!

Де й сон подівся!

Славута кинувся до Ігоря, що спав неподалік на м'якій половецькій кошмі, затермосив щосили.

— Княже, вставай!

Ігор протер очі.

— Що? Пора вже?

— Половці!

Ігор підскочив.

— Не може бути! Звідки?

— Ідуть — і від моря, і від Дону, і від усіх сторін. Сам послухай!

Ігор ліг на землю.

— Ну, що? — заквапив його Славута.

— Ти не помилився, учителю... Справді, коні копитами б'ють! Земля гуде, мов перед грозою! Обступають нас бісові діти зі всіх боків! Ну й веремія здійметься уранці!..

Славута скрушно похитав головою.

— Якби тільки веремія...

— Ти думаєш — гірше? Що ж нам робити?

— Передусім будити людей, готуватися до бою, а потім усією силою пробиватися до Дінця!.. Тільки тепер не до Сальниці — туди далеко, а до найближчого берега навпростець! Тут усього сім-вісім верстов... І броди є... Нам би тільки дістатися ріки — там ліси, вони сховають нас, прикриють, та й половцям ніде буде розвернутися...

Ігор почав будити брата Всеволода і сина Володимира.

Прибігла сторожа, сповістила:

— В степу показалися половецькі ратники!

Незабаром весь табір заворушився, загув. Одно слово — половці! — враз підняло всіх на ноги, навіть тих, кому сон був миліший за все на світі. Ще толком ніхто нічого не знав — де половці, скільки їх, — а тривога вже полонила людей, змусила їх мовчки, без зволікань вхопити зброю, сісти на коней і стати у свої копія, стяги, полки. Полон з вежами поставили всередину, посилили охорону. Ждан підвів Ігореві Воронця.

Минуло небагато часу. Небо посвітлішало, піднялося. Погасли зорі. Над степом поволі вставав новий день — субота, 11 травня 1185 року. Скочувалося з горба і тануло в долинах клоччя нічного сірого туману.

І коли посвітлішало настільки, що став прозиратися виднокіл, всі — і князі, і бояри, і дружинники, і вої — раптом замовкли, заніміли, мов приголомшені, ніби вражені громом, не в силі вимовити й слова. Зі всіх боків — куди не глянь — їх оточували, обступали густі, непроглядні, мов ліс, половецькі полки! Темними хмарами облягли вони Ігореве військо, підходячи все ближче і ближче. Маяли вдалині половецькі стяги, метлялися на довгих тичках пишні кінські хвости — бунчуки, в небо здіймалися стовпи рудої степової куряви. І не знали руські князі, кому проти кого виступати.

— Боже! — тільки й вимовив Ігор помертвілими вустами.

А Всеволод у збудженні великому вдарив кулаком по луці сідла, вилаявся:

— Прокляття! Грім і блискавка на мою голову! Яким же я був недоумком учора, що не послухався тебе, брате!

Святослав зблід і стиснув тонкі збляклі вуста. Це ж він у всьому винен! Він погнався за половцями далі за всіх, він повернувся пізніше за всіх і, головне, наполіг, щоб заночувати в цьому проклятому полі Половецькому!.. Зараз він ладен був покласти голову під меч, аби лиш повернути минулий вечір і виправити свою помилку!

Всі довго мовчали. І тиша ця була важка і гнітюча.

А земля гула, стугоніла!.. І підходили вони все ближче!

Немало літ прошуміло над Славутиною головою, не раз смерті в очі заглядав він у багатьох боях, — здається, пора звикнути до небезпек, але й він, коли уздрів ту темну хмару, що обступала Ігорів полк, здригнувся і відчув, як попід серцем війнуло зимовою стужею.

Такого він ще не видів! Бути грому великому! Іти дощу стрілами з Дону великого!

Першим опам'ятався Ігор. Приструнчивши срібними острогами Воронця, підвівся на стременах, підняв руку і гукнув скільки духу було, на все поле:

— Браття і дружино! Доля послала нам важке випробування, а мене покарала за те, що я злегковажив суворим знаменням! Видно, зібрали ми проти себе усю землю Половецьку! Бій буде жорстокий — не на життя, а на смерть, і ні на кого нам надіятися — тільки на самих себе! Тож сміливо на ворога! Краще кістьми ляжемо, ніж безчестям себе знеславимо! Хай ліпше хижі птахи та дикі звірі тіла наші шматують, ніж осоромимо ми землю Руську!.. Станемо, браття, в круг! Станемо в такому порядку: я — попереду, ліворуч від мене — Святослав, за ним — Володимир, потім — Ольстин з ковуями і, нарешті, по праву руку від мене — Всеволод! І будемо, стримуючи ворога зі всіх боків, пробиватися до Дінця! Тут недалеко! Тільки там, на Дінці, у темному лузі, наш порятунок! Там шлях на Руську землю!

Полки швидко стали в бойовий круг — давнє відоме шикування війська при круговій обороні. Передній ряд закрився стіною щитів, виставив у бік ворога частокіл довгих списів. Внутрішні ряди приготували луки і стріли. Всередині поставили половецькі вози для поранених, посилили охорону біля полону та стад.

Міцний це був горішок — Ігорів полк, опоясаний непробивною стіною черлених щитів, наїжачений гострими списами та смертоносними стрілами, захищений міццю лат, кольчуг та шоломів! Нелегко його розкусити нікому — навіть Кончакові з усіма його ордами!

Ігор зі своєю дружиною, закованою в броню, став на вістрі всього руського війська. Саме тут і саме він повинен був прорвати вороже кільце і вивести всіх до Дінця.

Половці зупинилися на відстані польоту стріли, заповнюючи в своїх рядах прогалини, облягали сіверян щільно зі всіх боків. А зі степу до них підходили все нові й нові загони. І руські князі та воєводи були у подиві великому: як зумів Кончак за одну ніч зібрати всю силу половецьку?

Побіля Ігоря стали Славута, Ждан та Янь. Ігор узяв Славуту за руку.

— Учителю, прошу тебе, вийди з ряду! Не по твоїх літах це діло! Займися пораненими — їх буде сьогодні немало!

Славута хотів заперечити, та Ігор насупив брови.

— Не треба! Поранених буде невпрогорт — хто допоможе їм краще, ніж ти? А якщо мене поранить, чи Всеволода, чи Володимира?..

Славута вжахнувся.

— Бог з тобою, Ігорю? Що ти говориш перед боєм?

— Все може бути. Війна!

Старий боярин схилив голову, поцілував князя в плече.

— Гаразд. Іду!

Тут вони розсталися: Славута поїхав до веж, а Ігор повернувся у свій полк. Ждан зняв з нього золотий князівський шолом, що міг бути дуже помітною ціллю для ворожих лучників і копійників, подав звичайний, гриднівський.

З-за обрію поволі виринав кривавий пруг сонця.

Битва розпочалася раптово, відразу по всьому полю. На половецькому боці пролунав чийсь гортанний, схожий на рик ведмедя голос, Ігореві здалося, що то був голос Кончака, — і тисячі й тисячі половецьких стріл хмарою знялися в блакитно-малинове світанкове небо і рясним дощем пролилися на Ігореві полки.

Впали перші убиті, застогнали поранені, збилися і понеслися схарапуджені коні, що втратили верхівців.

У відповідь проспівали пісню смерті співучі сіверянські стріли і вирвали з Кончакових полків немало молодих чорнооких джигітів.

Стріли сипалися безугавно, стукали, мов град, об шоломи, об лати й кольчуги, об щити та обшиті залізними бляшками кінські попони, вириваючи з рядів то одного, то іншого воя.

Видно, Кончак, використовуючи кількісну перевагу, вирішив не вступати поки що в рукопашний бій, а лучним боєм знекровлювати руське військо.

Ігор зрозумів це відразу. Тоді він видобув меча і підняв коня на диби.

— Уперед, русичі! Уперед! За мною, браття! Гридні-списники опустили напереваги міцні довгі списи і, набираючи розгону, понеслися на половців. За ними мчали мечники, а потім уже лучники, що на ходу випускали рій стріл, щоб ними прикрити передні ряди нападаючих.

Удар був жахливий. Над полем пролунав гуркіт — то списи русичів зустрілися з половецькими щитами і загримкотіли об них, ніби грім грянув над самою головою. Задзвеніли, задзвякали мечі і криві половецькі шаблі; заіржали, здиблюючись і ошкірюючи зуби, знавіснілі коні; тисячами горлянок закричали у бойовому шалі воїни.

Передні ряди половців були враз зім'яті, розтрощені, повергнуті на землю. Задні теж здригнулися і під натиском Ігоревої панцирної кінноти почали відступати в степ.

Ігор підбадьорив своїх:

— Уперед, браття! Ще удар — і прорвемо вороже кільце! Дужче нападайте! Сміливіше! А за нами прорвуться усі!

Він бився в передніх лавах, і його прямий двосічний меч не знав спочинку. Воронець грудьми, прикритими кольчужною сіткою, розштовхував низькорослих коней степовиків, копитами вдавлював у землю тіла поранених чи вибитих із сідла ворожих воїнів. Поряд з князем билися наймогутніші новгород-сіверські витязі. Вони глибоко врубалися в густі ряди ординців — уже зовсім недалеко виднівся голий степ. А там десь і Донець з його рятівними для руського війська лугами, заростями та лісами!

Ні на крок не відставали від князя Янь Рагуїлович та Ждан. Як завжди, радісно усміхнений, відчайдушний Янь кидався навперейми степовикам, що мітили зчепитися з князем, і невідворотним ударом меча перетинав їм дорогу життя. Ждан вів на поводі запасного коня — на той випадок, коли Воронець під князем упаде чи буде поранений, — а довгим списом не менш успішно, ніж Янь, захищав князя зі свого боку.

До відкритого поля залишалося зовсім недалеко.

— Ще трохи, браття! Ще піднатужмося — і перед нами вільна дорога до Дінця! — гукнув Ігор. — Уперед, браття!

Та половці теж зрозуміли, до чого прагнуть русичі, і докладали всіх зусиль, щоб зупинити їхній бойовий порив. Сюди вже поспішали свіжі половецькі загони, оговталися від несподіваного сильного удару Кончакові батирі, з обох боків на Ігорів полк, що глибоко ввігнався у ворожий стрій, розколюючи його, мов клин дерево, знову сипонув рясний дощ половецьких стріл.

Від них зразу впали десятки новгородсіверців.

Ігор підняв щита, щоб захиститися, та раптом відчув болючий удар в шуйцю[65][65]. Стріла влетіла в широкий рукав кольчуги, знайшла єдине незахищене місце між кольчугою та поручами і пронизала руку наскрізь.

Щит упав на землю. Ігор схитнувся.

— Княже, що? — скрикнув перелякано Ждан. — Поранений?

Ігор зблід. В рані бриніло тонке древко стріли з білим оперенням. На гриву коневі бризнула кров.

Ждан схопив поводи Воронця, завернув назад.

— Князя поранено! Прикрийте його!

Янь прикрив Ігоря щитом, дружинники зімкнули позад нього ряди, поволі почали під роєм стріл відступати.

Замішання в рядах русичів не залишилося непоміченим половцями, і вони посилили обстріл.

Ігор від болю й досади зціпив зуби. Яке нещастя! Все втрачено! А так же було недалеко від прориву!

Стріла ятрила рану, пекла вогнем. А голову свердлила думка: "От коли знамення дало про себе знати! Нещаслива доля Ольговичів не оминула й мене!"

— Не відступайте, браття! Не відступайте! Я зараз повернуся з підмогою! — гукнув він воям, що здригнулися в замішанні.

Та звістка про поранення Ігоря блискавично поширювалася серед війська і засмучувала всіх. Тільки початок битви — і вже поранено князя! Як же бути без нього в такий час!

— Рагуїле, очолюй полк! Не відступай, пробивайся далі вперед! Мені перев'яжуть рану — і я повернуся! — гукнув він тисяцькому, а Жданові і Яневі сказав: — Ведіть мене до Славути!

Посеред табору, на половецьких возах, застелених нікому тепер не потрібними паволоками та оксамитами, лежали поранені. Одні стогнали, інші просили пити. Біля них клопоталися знахарі та костоправи, що витягали з ран стріли, тамували кров, складали і зв'язували розтрощені кістки, накладали пов'язки.

Славута вже почув про поранення Ігоря і біг йому назустріч.

— Стріла? Знімайте з коня!

Ігор сів на воза. Славута обережно підняв важкий рукав кольчуги, відламав наконечник стріли і витягнув з рани древко. Потім зняв поручі, закотив рукава кольчуги й сорочки, дістався до рани.

— Ну, що? — спитав Ігор, кривлячись від болю.

— Дякувати долі, кістка ціла, — зрадів Славута. — А рана, хоч і болюча, не страшна. Ось ми тобі зав'яжемо її — і відразу стане легше!

Він дістав з торбини сувій чистого, добре вибіленого полотна, відрізав чималий шмат, один кінець густо помастив маззю, що пахла медом і чистотілом, і перев'язав рану. Потім підв'язав руку перед грудьми.

Ігор відразу сплигнув з воза.

— Куди? — сторопів Славута.

— Як — куди? — здивувався князь і правицею показав на битву, що вирувала, ревла, біснувалася довкола. — Туди!

— З одною рукою? Ти ж поранений!

— Ну й що! Моє місце там! — Ігор повернувся до своїх молодих супутників: — Допоможіть мені сісти на коня!

Ті переглянулись. Як же допомогти? Не піднімати ж князя руками!

Тоді Ждан став на коліно, нахилив плечі, Янь нахилився поруч з Воронцем, і Ігор по їхніх спинах зійшов угору і сів у сідло.

Його побачили воїни, і з сотень грудей вирвався радісний поклик:

— Князь Ігор живий! Князь Ігор з нами! Вперед, браття!

 

Страшно довгим і важким був той суботній день для Ігоревого полку. Проти восьми тисяч руських воїнів билося щонайменше двадцять, а то й тридцять тисяч степовиків, і до них все прибувала й прибувала підмога.

З полудня почала дошкуляти спека. Хоча стояла тільки перша половина травня, сонце пекло немилосердно, по-літньому. Металеві шоломи, кольчуги і лати нагрівалися так, що здавалося, лини на них води — зашкварчать! Суха земля під кінськими копитами здіймалася їдкою курявою, забивала горло, ніс, а піт, змішаний з нею, виїдав очі.

Хоча ніхто не снідав, їсти не хотілося, зате дедалі все більше допікала спрага. І люди, і коні знемагали без води... А її не було!.. Води! Води! За один-єдиний ковток без роздумів кожен віддав би всю вчорашню здобич!

Кілька разів Ігор кидав свої дружини в атаку на північ,

у той бік, де відкривався найближчий шлях до Дінця. В кольчугах і латах, зі списами напереваги безстрашно летіли руські витязі в саму гущу половецьких полків — кололи, рубали, били сокирами та булавами, топтали кіньми, арканили і стягували з сідел... З боєм просунулися далеко в степ, та до Дінця пробитися не зуміли. їм насупроти ставали нові, свіжі загони половецької кінноти, і, здавалося, не було їм ні кінця ні краю.

Найвищої напруги битва досягла в другій половині дня і перед вечором.

Відбивши всі намагання русичів прорватися до Дінця, Кончак зрозумів, що чаша терезів перехилилася на його бік і ключі від перемоги опинилися в його руках. Він посилив натиск з півночі, від Дінця, і з заходу та півдня від Сюурлію, залишаючи більш-менш вільним, прикритим лише слабеньким заслоном, шлях на схід, до невеличкої, довжиною всього в вісім чи дев'ять верст річки Каяли, що текла в глибокій долині з крутими скелястими берегами з півночі на південь і впадала в Сюурлій неподалік від великого озера. Він уже дізнався, що цілком несподівано, замість Святослава Київського з об'єднаною силою всієї Руської землі, зустрів лише одного Ігоря з братією. Дізнався — і злорадно вигукнув:

— Зарвався, Ігорю! Хоча й сміливий ти, хоча й досвідчений воїн, а нині зарвався! Знехтував, злегковажив небезпекою, що чигає на тебе! Отут ми тебе й пристьобнемо! Отут, на Сюурлії чи на Каялі, тобі й кінець буде! Ой-бой!

Вимотавши сили русичів безперервним обстрілом, короткочасними, але гострими і кровопролитними кінними наскоками, а особливо тим, що змусив їх терпіти спеку й безводдя, Кончак перед вечором кинувся всіма силами в атаку.

І знову гаряче небо затьмарилося роями половецьких стріл. Знову задзвеніли шаблі, закричали вої, заіржали коні, застогнали поранені. Шум, тріск, гам, скрегіт, тупіт, крик знялися над кривавим бойовищем і не вщухали ні на хвилину.

З палаючим поглядом і запеченими, почорнілими вустами, з закривавленою пов'язкою на руці Ігор гасав по полю, піддавав воям духу. Мчав від Святослава до Володимира, від ковуїв до Всеволода, а потім до новгород-сіверців — підбадьорював, закликав триматися і щосили пробиватися до Дінця, надихав і добрим словом, і мечем, а головне, одною своєю появою в самій гущі бою.

— Ігор тут! Ігор з нами! — лунало по рядах, і вої з новим завзяттям кидалися в бій, забуваючи і про те, що ось уже який час б'ються вони без їжі та води, що пече їх сонце і палить сухий степовий вітер, що коні ледве тримаються на ногах від утоми й спраги, що майбутнє невідоме. Смерть? Полон?

Вечір приніс легку прохолоду, але не приніс перепочинку. Бій тривав далі. Коли стало особливо важко, примчали Ольстин Олексич та Рагуїл з декількома воєводами.

— Княже, усім нам тут кінець! І вої, і ковуї, і витязі, і вся братія ляжуть трупом! —схвильовано загаркавив Ольстин. — Треба тікати!

— Як же втекти? — не зрозумів Ігор. — Ми оточені!

— Вночі невеликою дружиною можна буде пробитися, княже, — почав пояснювати Рагуїл. — Пересядемо на підмінних коней, знайдемо прогалину серед половецьких полків — і проб'ємося!

— А чорні люди? А вої, у яких немає підмінних коней? Як же вони? Залишити їх?

— Усі ми не врятуємося! Марна надія! Ігор спалахнув.

— Що ви мовите? Одумайтеся! Як же я можу покину ти простих воїнів, а з одними воєводами тікати! Або нам добре, або зле станеться — то всім гуртом! Бо якщо я втечу з воєводами та старшою дружиною, а простих воїнів залишу в руках іноплемінників, то який одвіт дам перед богом? Тоді довіку каратимуся більше, ніж коли б я смерть прийняв! Будемо вночі всі разом пробиватися до Дінця! Такий мій рішенець!

Присоромлені воєводи поскакали до своїх стягів, і бій розгорівся з новою силою — нічний бій!

Вістрям своїм Ігорів полк був націлений на Донець. Мечем і списом прокладали собі шлях сіверські дружини, встилаючи його своїм і ворожим трупом. Коли коні почали падати від знемоги і спраги, воїни спішилися.

Ігор заохочував:

— Браття і дружино, тут зовсім близько! Бувалі люди кажуть, що за той час, скільки потрібно доброму молодцеві, щоб пообідати, ми туди навіть пішки дійдемо! Так піднатужмося, браття! Вперед!

Окремі стяги під натужувалися і глибоко врубувалися в темні й непроглядні полки половецькі, відтискуючи Їх усе далі й далі в поле. Здавалося, ще одне зусилля — і залізний обруч половецький трісне. Ігор кидався до них і захриплим голосом гукав:

— Соколи! Витязі руські! Ну, ще трохи! Ще!

Та прорватися ніде не щастило. Всюди на цьому шляху темною непробивною стіною стояли кочовики, які супроти одного руського воїна виставляли трьох чи чотирьох своїх. І під ранок стало ясно: тут не пробитися.

А на світанні, у неділю 12 травня, трапилося найгірше: раптом почали тікати ковуї. Скориставшись тим, що Кончак з-перед них відтягнув значну частину своїх сил на північ, вони, як тільки загорілася ранкова зоря, прорвали неміцний половецький заслін і кинулися без оглядки в степ. Вони ще не знали, що це була пастка, хитромудре поставлена на них Кончаком.

Над полем пролунав чийсь стривожений голос:

— Ковуї тікають! Ковуї!

Ігор щосили ударив острогами Воронця, помчав услід за втікачами. Ні Янь, ні Ждан на своїх стомлених конях не змогли його наздогнати.

— Верніться, браття! Верніться! — гукав розпачливо Ігор.

Та ковуї, чи то не впізнаючи його, чи, охоплені жахом і бажанням будь-що врятуватися з цього пекла, не хотіли впізнавати, мчали далі, не звертаючи на нього уваги.

Тоді Ігор скинув шолом і ще дужче приострожив Воронця.

Невже ніхто не впізнає князя?

— Воєводо Ольстин! Браття ковуї! — загукав щосили. Та захриплий голос потонув у гучному тупоті копит і дикому лементі, що знявся над головами втікачів. Лише один вершник оглянувся і зупинився. Це був Михалко Гюргович, син ковуйського хана з Остра.

— Прости, княже, — схилив він чорночубу голову. — Злякалися ми! Смерті злякалися!.. Адже половці вважають нас відступниками, зрадниками і в полон не беруть — січуть усіх підряд!

За ковуями здіймалася хмара куряви, а в широку прогалину, що утворилася в оборонному кільці русичів, хлинули загони кочовиків.

Ігор зрозумів: це кінець! Ніяка гать не спинить весняну повінь, якщо вона прорвала собі прірву! Ніяка сила не спинить тепер половців, що скористалися боягузтвом ковуїв і ринули в саму серцевину руського війська!

— Прокляття! — вигукнув він. — Що ж вони наробили! І самі загинуть, і нас усіх віддадуть на поталу ворогові!

— Там Каяла, а за нею — озеро, — пояснив Михалко Гюргович. — Вони хочуть дістатися до води, а звідти, напоївши коней і самі напившись, далі в степ... Якщо пощастить, звичайно...

— Якщо пощастить.... Нещасні! Там далі — Каяла! Чи ж зуміють перебратися через неї... Та, врешті, що нам зараз до них!..

Різкий окрик Яня, що разом зі Жданом наближався до князя, вивів Ігоря з заціпеніння:

— Половці!

Ігор підвів голову. Половці були недалеко. Вони мчали йому навперейми. Вже добре видно оскал кінських морд, хижий блиск очей розпалених боєм верхівців.

— Тікаймо! — пригнувся в сідлі Михалко Гюргович і вдарив князевого Воронця батогом по крупу.

Коні бігли з усіх сил. Та сил було мало. Ні гострі остроги, ні батіг, ні лайка, ні понукання, ні благання, — ну, виручай, друже! — ніщо не могло примусити бігти їх так, як бігли напоєні, нагодовані і не змордовані половецькі коні.

Ось Янь і Ждан. Вони тікають разом з князем, але скоро відстають. Відстав і Михалко Гюргович — Ігор вирвався вперед. Йому залишається один перестріл із лука до своїх. Зовсім близько! Один перестріл!

— Ну, конику, ну, Ворончику, виручай! Воронець мчить. Змучений, знесилений, спраглий, витягується в нитку, хрипко дихає. З нього клоччям спадає на землю піна, болісно зойкає селезінка. Сили його вичерпалися, він спотикається, ледве не падає з ніг...

Тоді з гущавини руського війська виривається високий бородань, хапає першого ж коня, що, втративши господаря, никає по полю, і мчить князеві на виручку. Його розкошлачена борода розвівається на вітрі, в жилавій руці виблискує проти сонця двосічний меч, він здалеку гукає захриплим голосом:

— Князюшко, тримайся! Я Будило! — зістрибує на землю. — Бери мого коня!

Але тут помічає, як передній половчин на повному скаку натягує лука.

— Не стріляй! Це князь Ігор! — кричить щосили Будило і кидається навперейми стрілі, підставляючи їй свої груди.

Стріла пронизує його наскрізь.

Будило голосно охнув, змахнув руками, мов крилами, але на ногах утримався і ще раз крикнув:

— То наш князь! Не вбивай його! — І, збитий копитами половецького огиря, важко упав навзнак додолу.

Половець нарешті зрозумів його, опустив лука і схопився за довгий аркан, що висів при боці. Не встиг Ігор зіскочити з Воронця, як тонка петля зашморгнулася довкола тіла, вирвала з сідла і жбурнула в потолочений бур'ян.

Все! Кінець! Смерть!

З рани на руці знову хлинула кров, в очах потемніло. Потім він відчув, як на плече лягла чиясь важка рука, підвела, поставила на ноги. Як із туману, випливло широке темне обличчя з кущуватими бровами, що зрослися над переніссям. Вузькі хижі очі блищали радісно-здивовано.

— Кинязь Ігор?

— Ти хто? — спитав Ігор, ще не зовсім усвідомлюючи того, що з ним сталося.

— Я Чилбук із роду Тарголовичів... Тепер ти мій полонений, кинязю! — І половець вправно захалявним ножем відрізав від пояса прикрашеного сріблом і самоцвітами князівського меча. — Їдь зі мною. Ти вже відвоювався!

Ігоря оточили Чилбукові родичі, щось радісно заґелґотали, мов гуси, і помчали з поля бою до ліска, що виднівся вдалині, намагаючись якомога швидше вивернутися з-під темної лави своїх одноплемінників, які клином заганялися в розірвану оборону русичів — на місце ковуїв.

З руського стану їм навперейми вимчав вершник. До Ігоря долетів його розпачливий крик:

— Княже, княже!

Чилбук підняв лука, хижо вискалив зуби. Ні, він нікому не віддасть князя — таку дорогу здобич! Грудьми захищатиме його! Ще мить — і стріла прониже груди необачному!

Ще мить...

Та тут пролунав Ігорів голос:

— Не стріляй! Це мій лікар! Славута! Чилбук опустив лука.

— Він хоче здатися мені в полон?

— Він поспішає, щоб лікувати мене!

Славута наблизився, зі слізьми в очах обняв князя.

— Ігорю, ти ще раз поранений? Ні? Слава богу! А пов'язка знову закров'янилася, почала сповзати... Ось я накладу тобі нову!..

Чилбук відвів Ігоря у безпечне місце, на вершину горба, звідки було видно все поле бою, дав попити кумису. Славута заново перев'язав князеві руку.

Сюди ж Чилбукові люди привели Яня, Ждана і Михалка Гюрговича, приставили до них сторожу.

Всі були в розпачі, пригнічені. Янь кусав губи і плакав, мов дитина. Ждан зчорнів на лиці, міцно зціпив зуби, а князь Ігор смертельно зблід і палаючим поглядом дивився туди, де знемагали, де сходили кров'ю його полки.

Після втечі ковуїв половці швидко розітнули руське військо навпіл. Всеволода, оточивши, тиснули до великого озера, маючи надію добити його там. А Володимира, Святослава і Рагуїла, воїни яких зовсім знемогли від спеки, спраги та втоми, почали припирати до крутих берегів Каяли. Біля озера гинули під шаблями оточені ковуї. Недалеко ж вони втекли! Дві чи три сотні кинулися вплав, сподіваючись досягти протилежного берега, та стомлені, ледь живі коні, напившись без міри води, швидко потонули, затягуючи за собою на дно і вершників.

— Боже, що робиться! — прошепотів Ігор. — Усе пропало! Все загинуло!

Половці справді обсіли русичів, мов сарана, і розстрілювали з луків. Вої падали, устилали землю трупом. Ті, що прорвалися до Каяли, з високих круч бачили внизу воду, та напитися не могли — річка в'юнилася в глибокій ущелині. Окремих сміливців, які спускалися вниз, вражали стріли кочовиків, що стояли на протилежному боці.

До обідні з цими полками було покінчено. Полонених половці в'язали, важкопоранених добивали, а з мертвих здирали зброю, одяг, взуття.

Тримався ще Всеволод зі своїми трубчівцями та курянами. Ігореві добре було видно, як він прорубався крізь половецький заслін до Каяли, перейшов її, кинувся до озера, що голубіло вдалині, і там, ідучи понад берегом, відбивався від ворога. Частина його воїв пустилася, як і ковуї, вплав до того берега, та вони не допливли й до середини — потопилися в ньому разом з кіньми.

Довго виблискував проти сонця Всеволодів шолом. Ігор бачив, з якою запеклістю відбивався його єдиний улюблений брат від степовиків, як він шаленів у бою, рубаючи ворогів своїм важким двосічним мечем, як танула горстка його відчайдушних витязів, і з жахом зрозумів, що й Всеволода не мине зла доля.

Ось переламався в його руці меч. Хтось подав йому списа, і молодий князь прохромив ним груди нападникові, що заніс над його головою шаблю...

— Брате мій, хоробрий буй-туре Всеволоде! — вигукнув Ігор. — Прости мене, що завів тебе сюди на погибель... Боже, дай мені смерті, щоб не бачити, як упаде мій брат! Бо це я в усьому винен! Я! Великий грішник! Тепер споминаю я гріхи свої перед господом богом моїм, — як багато убивств заподіяв я і крові пролив у землі християнській! Це ж я не пощадив християн, взявши на щит город Глібов біля Переяслава! Тоді немало завдав я горя, розлучаючи батьків з дітьми своїми, брата з братом, друга з другом, жінок з чоловіками, дочок з матерями, подруг з подругами своїми! І все тоді полоном і горем було покрито! Живі мертвим заздрили, а мертві радувалися, що в вогні, як святі мученики, спокус життєвих позбулися! Старих повбивали, юнакам же люті, без жалю, рани завдавали, мужів сікли, жінок оскверняли! І те все зробив я!.. Не пристало мені тепер жити!.. І се нині виджу кару від господа бога мого!.. Де нині улюблений брат мій? Де нині брата мого син? Де чадо моє? Де бояри думаючі? Де мужі хоробрі? Де полк мій? Де коні і зброя многоцінна?.. Чи не через все те віддав господь мене, зв'язаного, в руки поганинам? Се воздав мені господь за беззаконня моє і за злість мою! І впали сьогодні гріхи мої на голову мою!..

Він ударив себе здоровою рукою в груди і, щоб ніхто не помітив сліз в його очах, опустив голову. А коли підняв, то вже не видно було ні брата Всеволода, ні його славних витязів, ні черлених щитів, ні барвистих руських стягів...

Затих над Половецьким полем гомін бою, що тривав без перерви суботу, ніч на неділю і неділю до півдня. Затих брязкіт мечів, і гуркіт щитів, і тріск списів, і тупіт кінських копит. Чулися тільки радісні вигуки переможців, стогони вмираючих сіверян та каркання воронів, що зліталися на покорм.

— Навіщо я залишився жити? — прошепотів Ігор. — Чому мене не вразила гостра шабля чи половецька стріла?..

Під'їхав з ханами Кончак. Сидів на коні прямо, гордовито. У чорних блискучих очах неприхована радість. Радість перемоги!

— От ми й зустрілися, Ігорю! І я не заздрю тобі! — сказав бундючно. — Ти хотів завоювати Половецький степ, а став невільником, рабом простого кочівника Чил-бука! Ой-бой!.. Що тепер скажеш?

Ігор мовчав. Очі його погасли, щоки поблідли.

Кончак повернувся до ханів.

— А хто полонив князя Всеволода?

— Роман Кзич, син хана Кзи, великий хане, — відповів хтось.

— А князя Володимира?

— Копті з роду Улащевичів!

— А Святослава Ольговича?

— Єлдечюк з роду Бурчевичів!

— Отже, всі князі в наших руках! Що ж будемо робити з ними, хани? Скараємо смертю, продамо в неволю чи визначимо викуп?

— Викуп! Викуп! — закричали хани. — Та такий, щоб Русь застогнала! Щоб князі запродали не тільки табуни свої, не тільки поля й ліси свої, не тільки смердів і холопів своїх, а й дітей та жон своїх!

— Ти чуєш, Ігорю? — знову повернувся до новгород-сіверського князя Кончак. — Ми даруємо тобі, і всім князям, і воєводам, і боярам, і твоїм дружинникам, і воям життя! Але за життя треба платити!

Ігор підняв голову

— Скільки? Передусім — за воїв!

— За воїв? Тут просто: у вас, на Русі, багато наших людей, у нас — ваших. Тож обміняємо воя за воя!..

— А за бояр, воєвод?

— По сто та по двісті гривень — хто чого коштує!

— А за князів?

— По тисячі гривень!

— А за мене?

Кончак завагався

— Дві тисячі гривень! — вигукнув хан Кза

— Дві тисячі! Дві тисячі! — підтримали його інші хани.

Ігор скривив у гіркій усмішці рота.

— Все моє князівство не нашкребе стільки!

— Нашкребе! Дістане! Або згинеш у неволі! Як хан Коб'як у Києві! — зі злістю кинув Кза.

— Мене взяв у полон ваш муж по імені Чилбук. Що ж він скаже? Якого він викупу хоче? — спитав Ігор.

— Чилбукові буде за це винагорода, а в полоні ти у мене, Ігорю! — пояснив Кончак.

Бачачи, що його здобич вислизає з рук, Чилбук випхався з натовпу наперед, слізно заблагав:

— Але ж, великий хане... Великий хане... Справді...

Кончак перебив його.

— Я беру князя Ігоря на поруки, Чилбуку! Він поранений і потребує лікування та догляду, якого ти не можеш йому дати. А князь, як бачиш, коштує дорого! Він житиме у мене, бо належить не одному тобі, а всьому племені половецькому! А навзамін одержиш удвічі більше, ніж одержить нині перший-ліпший наш воїн! Тсє! Тсє!

Чилбук скривився, скрушно похитав головою, поцмокав язиком і відійшов убік. Не сперечатися ж з самим Кончаком!

Кончак дав знак, і хани почали роз'їжджатися. Кожен зі здобиччю потягнув у свої стійбища, до своїх веж.

 

Додому, на Тор, Кончак повертався переобтяжений полоном і здобиччю. Ігореві дозволив узяти з собою кого побажає і приставив до нього сторожу. Князь побажав, щоб біля нього були Славута, Янь і Ждан.

Сонце схилялося до заходу. Курява, що протягом двох днів висіла над степом, вляглася, розсіялася, і зорові вершників відкрилося жахливе видовище.

Скільки сягав погляд, у столоченому бур'яні лежали, мов снопи, вбиті і вмираючі. Поміж ними бродили поодинокі степовики, підбираючи те, що ще залишалося і мало хоч яку-небу дь вартість.

— Боже, боже! Тут цілий полк! Дві або три тисячі! — з болем вигукнув Ігор. — Погляньте, які витязі! Які сміливці! Це ж я завів вас сюди на загибель, браття мої!

Ось, розкинувши руки, зі стрілою в грудях лежить і дивиться розплющеними очима в голубе небо безвусий юнак. Лице біле, кучері русяві, а темні брови навіки застигли на мертвому чолі.

Красень!

Чий же то син? Чиє материнське серце обіллється кровлю в далекій Сіверській землі, коли туди прийде звістка про нечуване побоїще? І старий батько заціпеніє від горя, і кохана дівчина затужить-заголосить над блакитним Сеймом чи над чарівницею Десною, і сестриці заквилять, мов чаєнята, на порозі рідної хатини! Але ти, витязю, вже не почуєш їх...

А ось, либонь, смерд — плоскінна сорочка, постоли на ногах, борода скуйовджена... Розкинув руки, лежить у бур'яні спокійно, мов живий. І коли б не стріла в грудях, можна було б подумати, що приліг спочити після важкої цілоденної праці біля рала...

Хто ти? Звідки? Щось знайоме ввижається в обличчі твоєму!

Ждан торкнув князя за руку.

— Це ж коваль Будило, княже! Пам'ятаєш? Заступив тебе собою!

Ігор збентежився. Як не пам'ятати! Коваль Будило з Путивська! Язичник! Поклонявся своїм предковічним прабатьківським богам — Дажбогу, Перуну, Велесу, поклонявся нивам і лісам, рікам і озерам, дубам і березам! І за це сидів на цепу у князівській темниці! А нині віддав за князя життя своє!

І перед ним ти винен! І перед ним ти в неоплаченому боргу!

Ігор їхав мовчки. Стогони, що долітали з усіх боків, гнітили його, розривали серце. Він ладен був затулити вуха й очі, щоб нічого не чути й не бачити.

Нараз Ждан кинувся вбік, скочив з коня. Тужливий крик вирвався з його грудей:

— Брате! Братику Йване!

Від того крику всі зупинилися. Кончак зупинився теж.

Іван лежав горілиць і був ще живий. В його животі стриміла стріла, а поряд з ним темніла вузенька стрічка закипілої крові.

Почувши крик, він розплющив очі, ворухнувся. Довго дивився на Ждана, мовби не впізнавав, потім перевів погляд на князя, на половців, на Кончака. Нарешті розціпив сухі, вкриті смертельною смагою вуста, тихо промовив:

— Ждане, ти? Я так тебе кликав, брате мій! І ти прийшов!

— Я тут, Іванку! Я допоможу тобі! Я зараз... Іван заперечливо похитав головою.

— Мені вже ніщо не допоможе... Хіба не бачиш? — і поглядом показав на стрілу. — Не в ногу, не в руку, навіть не в груди, а в живіт, — а це завжди смерть... Послухай... Якщо ти повернешся додому...

— Я в полоні...

— З полону повертаються... Тож якщо повернешся додому, доглянь моїх сиріток... Допомагай їм, поки виростуть... І матері... Матері не кидай...

— Все зроблю, як кажеш!

— От і добре... А тепер ще одне прохання... Уволь мою волю — добий мене!.. Щоб не мучився... Добий!..

— Ну що ти, Йване! Як можна! Іван з великим зусиллям простогнав.

— Молю тебе — добий!.. Візьми що-небудь... Уламок списа абощо — і добий!

Ждан затулив обличчя руками, схилився коневі до гриви і голосно заридав. А Кончак, що уважно слухав цю розмову, красномовним жестом показав охоронцю на пораненого, і той одним ударом шаблі позбавив його нелюдських мук...

Шлях їхній лежав на Тор, у кочовище великого хана, понад озером, де загинули ковуї і де до останнього бився яр-тур Всеволод. Береги озера, як і поле, були завалені вбитими і пораненими. На них з огидно-радісним карканням уже спускалося вороння. Чим далі вони від'їздили від Каяли, тим більше серед кочівників проявлялася радість перемоги. Назустріч воїнам, що поверталися з кочовища зі здобиччю, поспішали всі, хто міг ходити. Лунали співи, гули бубни. Половецькі дівчата радісно зустрічали переможців-батирів, приймали від них подарунки — золоті та срібні хрестики, персні, фібули-застібки, гривні. Радість і веселість переповнювала серця кочівників.

А на серці у Ігоря та його супутників було нелегко... "Пересів ти, княже, із золотого сідла в сідло поганина-кочівника, у сідло рабське!" — думав Ігор, з болем і тугою озираючись на безкраїй Половецький степ, де полягло його військо.

На Торі, біля броду, Кончак під'їхав до Ігоря.

— Княже, ради нашої колишньої дружби, ради тих двох тисяч гривень, які ти рано чи пізно внесеш як викуп за свою свободу, я не закую тебе в залізні пута і не кину до ями. Я відведу тобі простору юрту, де ти житимеш зі своїми людьми, з якими побажаєш. Тобі слугуватимуть двадцять джигітів з ханських та байських родин, вони ж і охоронятимуть тебе від розбійників-татів, якими повниться степ. Ти зможеш вільно їздити по кочовищу, полювати, розважатися, джигіти завжди будуть до твоїх послуг...

— Дякую, хане. Ти добрий, — відповів Ігор.

— Я не втрачаю надії породичатися з тобою, Ігорю. Адже ми свати, і діти наші підросли. Твій син — витязь, а моя донька — на виданні.

— Майбутнє покаже, — байдужно відповів на це Ігор.

— Так, майбутнє покаже, — погодився Кончак і підвів очі. — Чого ще бажаєш, княже? Кажи! Вволю!

Ігор пильно подивився на хана. Чого він заграє з ним? Які його потаємні наміри?

А вголос сказав:

— Якщо живий мій тисяцький Рагуїл, то пришли його до мене, хане. І священика б мені...

— Ну, попів та дяків ваших у нас хоч відбавляй! Якого захочеш, такого й пришлю...

- Я не хочу, щоб це був раб... Я хочу, щоб був зі святою службою! — І таких є достатньо! Серед половців уже багато хрещених.

Особливо, коли мати — русинка... Мій син Юрій теж похрещений... Отже, піп тобі буде!.. Навіть з Русі привеземо... З города Дінця... Ще що?

— Більше нічого.

— Ну, тоді прощавай... Сторожа допровадить тебе куди слід, а я — до свого народу! Перемога ж! Та ще яка!

І Кончак, зловтішно посміхнувшись, приострожив свого баского коня і погнав через річку на той берег.

А там, серед темних гостроверхих веж, кипіли веселі юрмища кочівників, гриміли тулумбаси, заливалися ріжки, гули домри, то тут, то там спалахували й радісно дзвеніли тягучі половецькі пісні... Половці урочисто відзначали перемогу над Ігорем.

 

Ігор думав, що з від'їздом Кончака його душевні муки стишаться. Він пірне у темне нутро половецької юрти, впаде на шорстку кошму і забудеться у важкому непробудному сні.

Та він помилився.

Як тільки перебралися на той бік Тору, кожному бранцеві половці накинули на шию аркан і, хоча й не змусили злазити з коней, у такому ганебному стані потягли через усе стійбище — напоказ людям.

Попереду тягнули Ігоря.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 |


При использовании материала, поставите ссылку на Студалл.Орг (0.447 сек.)