АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Читайте также:
  1. IV Розділ. Тести на Нью-Йоркську Конвенцію про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень
  2. VIII. Аналіз внутрішніх функціональних підрозділів
  3. Апарати для розділення неоднорідних мас
  4. Висновки до другого розділу
  5. Висновки до розділу 1
  6. Висновки до розділу ІІІ
  7. Висновок до розділу
  8. Глава 3.1. Конференція студентів структурного підрозділу Університету.
  9. Глава 3.2. Студентський парламент структурного підрозділу Університету.
  10. Глава 3.3. Голова Студентського парламенту структурного підрозділу Університету.
  11. Дії підрозділів з виконання завдань, які покладаються на миротворчу місію.
  12. Додаткова література до розділу І

Відразу після різдва до Вербівки прибув молодий князь Володимир Ігорович з почтом. Його супроводжували боярин Вовк, старий досвідчений воєвода, якому Ігор доручив опікати сина, путивльський соцький, волосний тіун і півсотні гриднів. Усі верхи, в дублених кожухах, хутряних і ялових чоботях, несподівано виїхали з-за горба, спустилися вниз, у безлюдне село, занесене снігами, і, не зустрівши жодної живої душі, зупинилися на вигоні, де колись, до нападу половців, стояла дерев'яна церковця, а тепер широко розкинувся пустир.

— Трубіть збір! — наказав князь, трохи здивований тим, що ніхто з мешканців хижок та землянок не помітив прибуття військового загону.

Молодий гридень підніс до рота ріг, щосили затрубив. Сильний протяжний згук сколихнув снігову тишу і луною відгукнувся в бору за Сеймом. І зразу ж із кількох найближчих хижок злякано визирнули люди. Чи не половці?

— Сюди йдіть! Сюди! — замахав руками тіун, — Не бійтеся! Прибув князь Володимир Ігоревич!

Люди боязливо рушили навпростець, по снігу, і юрбою ставали перед вершниками.

Ждан обідав з матір'ю та Любавою. Хижку він встиг закінчити до холодів, і тепер стало вільніше: був час і коней попорати, і до сусідів заглянути, і спокійно біля столу за мискою юшки посидіти. Любава остаточно видужала, розквітла, погарнішала, і Ждан, уже не ховаючись від матері (бо раніше соромився), зазирав дівчині в вічі, милувався її красою і чекав назначеного Любавою дня, коли зможе назвати її своєю жоною.

Жили сутужно: хліба не пекли, бо ні з чого було. Брат Іван позичив кілька корців проса та ячменю — товкли в ступі і варили кашу. З лози Ждан наплів десятків два верш, рубав лід і заставляв їх в ополонки у рибних місцях, де водилися лини, соми та в'юни, — і з улову, якщо щастило, варили юшку. Окрім того, кожного дня, взявши сильця, лука, списа та рогатину, ходив на лови. Бувало, вертався з порожніми руками, але, бувало, приносив зайця, козулю чи якусь іншу дичину, і тоді в хаті було маленьке свято — ласували свіжиною.

І сподівалися на краще. Восени Ждан, зробивши з міцної дубової гілляки рало, розорав чималий шмат землі і посіяв пшеницю та жито. Посів дружно зійшов, заврунився, закучерявився, обіцяв, якщо буде з весни поліття, обернутися добрим врожаєм. А ще ж була надія і на яровину: на коня виміняли насіння гречки, проса, ячменю, і вона добре покільчилася, і якщо Ярило своїми гарячими променями не висушить ріллю, не зів'ялить паростків, теж дасть урожай. Тоді наступну зиму можна зустрічати без страху...



Ждан зачерпнув з дерев'яної миски-довбанки шмат білої розвареної линини і вже лагодився запустити в неї свої молоді зуби, як тут у хижку ввірвався протяжний звук рога — ту-ту-ту-у!

Ложка на мить застигла в повітрі, потім опустилася назад, у миску. Любава ойкнула:

— Ой, лишенько, що це?

Через невеличке кругле віконце в хижку проникало небагато світла, та все ж було видно, як і мати зблідла. Любава злякано глянула на Ждана, ніби шукаючи у нього захистку. Про їжу миттю забули, хоча були голодні.

Ждан зірвав з кілочка, забитого в стіну, кожуха, натягнув на голову шапку, вискочив надвір. Жінки поспішили за ним.

Різке сяйво сонячного дня після сутінків хижки примусило Ждана зажмуритися, затулити очі рукою. А коли трохи звик до сліпучого світла, то побачив на вигоні загін вершників, а попереду — князя Володимира Путивльського. Хоч було неблизько, він відразу впізнав його Гнідка, гривастого високого красеня з білими смужками на всіх чотирьох ногах, що не так часто буває, і білою зіркою на лобі. Це був подарунок князя Ігоря старшому синові.

Ждан полегшено зітхнув:

— Свої! Не бійтеся!

Вони побрели навпростець по снігу. А підійшовши, стали до гурту.

Князь Володимир відразу впізнав колишнього батькового конюшого.

— Ну, як? Знайшов своїх? Хату збудував?

— Брата знайшов і хижку поставив. Є де зиму перебути, — вклонився Ждан.

— Це добре. Обживайся, я звелів з вербівчан три літа ніякої данини не брати. З тебе теж. А потім — тільки половину.

— Дякую, княже, — знову схилив голову Ждан. Він знав давній звичай — з погорільців та новопоселенців кілька літ данини не беруть. Та все ж було приємно, що молодий князь пам'ятає про це.

‡агрузка...

Коли вербівчани зібралися, Володимир підвівся на стременах. Його обличчя, на якому ще не висіялася борода, було заклопотане.

— Люди! — гукнув по-юнацькому дзвінко. — Не дивуйтеся, що я не посадника чи соцького прислав до вас, а сам приїхав. Хочу всю свою волость уздріти власними очима, хочу дізнатися, скільки люду живе в ній і скільки воїв може виставити на той випадок, коли доведеться проти половців стати.

— Та невже знову нападуть, окаянні? — запитав хтось із гурту.

— Нападуть... Кончак на одне око спить, а другим Русь бачить і зуби точить на неї! Нещодавно стало відомо, що взимку хоче він з усім половецьким військом захопити Переяславську і Сіверську землі аж до Сейму, наших людей висікти чи в полон забрати, а саму землю зробити своєю, щоб ставити на ній свої вежі, щоб випасати на ній свої табуни...

— Проклятий душогуб! Кощій Безсмертний! Виродок! — почулися голоси. Володимир підняв руку.

— Ось тому я й прибув до вас. Хочу всіх, хто здатен тримати меча, хто вміє стріляти з лука і вражати ворога списом, закликати до війська. А хто ще не навчився, той мусить навчитися від бувалих воїв!

Ждан виступив наперед.

— Вербівчани всі підуть, княже! Бо тяжко постраждали вони від половців, бо люта туга і жадоба помсти змушують до цього! Небагато нас, зброї і коней у нас малувато, та, будь певен, життя свого не пошкодуємо, аби лиш помститися за свою біду і перекрити ворогові шлях на рідну землю!

— За зброєю та кіньми діло не стане: зброю візьмете у моїх коморах, а коней — з моїх табунів!

— Тоді, як настане час, дай нам знати, і ми прийдемо до Путивля! — твердо пообіцяв Ждан і звернувся до гурту: — Чи так я кажу, земляки?

Вербівчани загули одностайно:

— Так, так! Усі виступимо проти поганих! Не пустимо супостатів на свою землю!

Володимирове обличчя проясніло, розпогодилося: його невеличка волость таки виставить, як він обіцяв батькові, цілий полк у тисячу воїв! Не стільки, як батько чи старий Всеволод, та все ж цілий полк! І йому не соромно буде, поблискуючи золотим шоломом, стати попереду під барвистим князівським стягом.

 

Десь у ті дні, коли юний князь Володимир Путивльський об'їздив свою волость, київський гридень Кузьмище верстав разом з сотнею воїв нелегкий шлях з Києва до города Лубна на Сулі.

Одержавши звістку від лубенського посадника Мотиги про те, що Кончак готує великий зимовий похід на Русь, Святослав спорядив на нічийну землю між Сулою і Ворсклою сторожову сотню.

Виїхавши з Києва рано в середу, валка в суботу ввечері вже в'їхала через перекидний дерев'яний міст у Лубен. Поки вої порали коней і ставали на нічліг, Кузьмище поспішив до свого земляка і друга посадника Мотиги і застукав держаком меча у міцні дубові двері.

В добре натопленій горниці, освітленій восковою свічкою, сиділо двоє: сам посадник, плечистий рудобородий черевань, та кардокий чорнявий юнак, що обличчям і одягом дуже скидався на половця.

— Вечір добрий, друже! Не впізнаєш? — привітався прибулий.

— Кузьмище! От не ждав! — вигукнув Мотига і, схопившись з лави, кинувся обнімати несподіваного гостя. — Ти сам чи з князем?

— Сам, із сотнею воїв, — стримано відповів Кузьмище, скидаючи кожуха і підозріло глипаючи на незнайомця, що прислухався до їхньої розмови.

— Що ж тебе привело сюди?

— Твоя звістка, друже.

— Про Кончака?

— Угу, — похмуро прогув Кузьмище, незадоволення тим, що Мотига при сторонньому розпитує його про те, що не всім потрібно було знати. Не діждавшись від Мотиги пояснення, хто його гість, він запитав прямо: — А це що за хлопець? Не половець часом?

Мотига зареготав.

— Ну й око в тебе! Це справді половець, але незвичайний. Саме він приніс звістку про наміри Кончака. При ньому можна говорити відверто. Його звати Овлуром, тобто Лавром по-нашому, бо він хрещений половець. І, як я вже сказав, незвичайний!

Повісивши кожуха і баранячу шапку на дубовий кілочок, вбитий у стіну, Кузьмище сів до столу, пильно приглядаючись до зніяковілого молодика.

— Що ж у нього незвичайного? Мотига налив гостеві кухоль медяної сити, підсунув дерев'яне блюдо з вареним судаком та хлібом.

— Цей хлопець незвичайний тим, що він, хоч і половець, а наш з тобою земляк по матері і навіть близький твій родич, як я дізнався.

Кузьмище вихилив кухоль, гучно крякнув і вкинув у рота добрячий кусень хліба і шмат судака.

— Не пригадую такого родича, — закрутив головою, працюючи могутніми щелепами, як жорнами.

— Я теж не відразу признав у ньому земляка, — відповів Мотига, знову наповнюючи кухоль. — І не відразу повірив тому, що він розповів. Спочатку навіть подумав, що це половецький вивідач, і хотів кинути до ями. І тільки тоді, коли він сказав, що його мати переяславка, а він сам християнин, я пильніше приглянувся до нього. "Звідки ж твоя мати?" — спитав я. "З Баруча"[47][47]. Я мало не підскочив на лаві: адже я теж родом з Баруча!..

Кузьмище поперхнувся і витріщив на Овлура чорні очища. Він був такий вражений і здивований останніми словами Мотиги, що перестав жувати.

— То твоя мати справді з Баруча? — перепитав він юнака.

— З Баруча, — відповів той. — Її взяв у полон під час половецького нападу на Переяславщину мій батько Торіат, тоді ще зовсім молодий воїн.

— І давно це було?

— Мені зараз дев'ятнадцять літ, а я в неї один... Отже, десь років двадцять тому...

— Двадцять років!.. Ти чуєш, Мотиго? Це ж якраз тоді, коли Баруч був дотла спалений ханом Туглієм! Я, молодий київський гридень, почувши про таке лихо, стрімголов примчав додому і не застав із своїх нікого — ні батьків, ні сестер...

- Я своїх теж не застав, — похмуро докинув Мотига.

Кузьмище торкнувся Овлурового плеча.

— Як же звати твою матір?

— Рутою.

— Що? — вигукнув гридень. — Рутою? Тав усьому Баручі тільки й була одна Рута — моя сестра! То виходить... А батька її як звали, не знаєш? — засумнівався він.

Овлур схвильовано потер долоні.

— А батька її, тобто мого дідуся, звали Йовхимом, а по-вуличному Довгим, бо, казала мати, на їхній вулиці жив ще й Йовхим Короткий.

Кузьмище вперіщив кулаком по столу — аж задвигтіла горниця і сита вихлюпнулася із жбана.

— Побий мене грім і свята богородиця! То виходить, що ти мій сестринець, бо ж Рута — то моя рідна сестра, а Йовхим Довгий — то наш батько!.. Га? Мотиго, що ж це робиться на світі? Був я безрідний, мов бездомний пес, а тепер знайшов сестру і племінника.

— Виходить, тепер ти не безрідний, — сказав Мотига.

— Як же ти? — спитав Овлура Кузьмище. — Куди тепер? До матері чи залишишся тут?

— До матері!.. Я було занедужав після нелегкої зимової дороги і оце ледве вичухався. Тепер мені ліпше, і завтра збираюся рушати назад.

— Чому ж завтра? Поїдемо разом післязавтра — все ж безпечніше. Доведу аж до Ворскли, а звідти тобі до матері рукою подати!

— Гаразд, поїдемо, вуйку. Я дуже радий, що зустрівся з тобою...

Ще чотири дні, тепер уже не поспішаючи, мандрував Кузьмище зі своєю сотнею та Овлуром на схід по нічийній землі. Ні села ніде, ні хутора. Лише в затишних місцях, по лісах та в байраках, стояли невеликі хижі-зимівники, в яких Кузьмище залишав по два, по три вої з усім необхідним для життя — сухарями, солониною, мороженим м'ясом, крупою. На найвищих деревах вої влаштовували виту — невеличкий поміст, з якого видно було довкіл на багато верст, піднімали туди дерев'яний жбан зі смолою, щоб розвести вогонь і подати сусідній виті знак, що йдуть вороги, і, попрощавшись з товариством, ставали на чати.

Так поволі сотня танула і танула, залишаючи сторожу в тих місцях, де могли пройти половці. По правому, високому березі Ворскли Кузьмище поставив десяток сторож — і на одній з них, розставшись із Овлуром, залишився сам.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 |


При использовании материала, поставите ссылку на Студалл.Орг (0.174 сек.)