АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Читайте также:
  1. IV Розділ. Тести на Нью-Йоркську Конвенцію про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень
  2. VIII. Аналіз внутрішніх функціональних підрозділів
  3. Апарати для розділення неоднорідних мас
  4. Висновки до другого розділу
  5. Висновки до розділу 1
  6. Висновки до розділу ІІІ
  7. Висновок до розділу
  8. Глава 3.1. Конференція студентів структурного підрозділу Університету.
  9. Глава 3.2. Студентський парламент структурного підрозділу Університету.
  10. Глава 3.3. Голова Студентського парламенту структурного підрозділу Університету.
  11. Дії підрозділів з виконання завдань, які покладаються на миротворчу місію.
  12. Додаткова література до розділу І

На початку лютого 1185 року, зібравши велике військо, Кончак вирушив у похід. Ішов у силі тяжкій. Тисячі вершників, ведучи запасних коней, нав'ючених зброєю та припасами, вкрили засніжений степ.

Позаду, на міцних санях, найбільш досвідчені воїни везли два тугі самострільні луки-катапульти, що натягувалися багатьма воїнами і метали через городські вали "живий вогонь", тобто запалювальні снаряди-шерешири, привезені з далекого Ірану. Разом з катапультами їхав і знавець цієї грізної зброї бусурманин Сулейман. "Живим вогнем" Кончак сподівався залякати русичів, спалити їхні городи, а вали зрівняти з землею, щоб і сліду не зосталося. Бусурманина берегли, як зіницю ока. Його везли в утепленій вовною та верблюдячою шерстю кибитці під охороною цілої сотні воїв, годували добре, задовольняли кожну його забаганку.

Кончак вирушив у цей похід з великими надіями на перемогу. О, тепер він розгромить русичів, де б вони не були — в полі чи за городськими валами, знищить їх чи відкине далеко в ліси і, приєднавши обидва береги Дніпра до Дешт-і-Кипчака, стане ханом ханів, самодержавним володарем усього степу від Волги до Дунаю і від Кубань-ріки та Лукомор'я до витоків Дону та до прип'ятських боліт! Він створить могутню кипчацьку державу, про яку мріяв його дід, великий хан Шарукан, і утвердить її на тисячу літ!..

Він підставив морозному вітрові темне суворе обличчя і пильно вдивляється в обидва крила свого війська, а воно котиться на захід сонця, і немає йому ні кінця ні краю. І немає також зупину гордим помислам і райдужним мріям великого хана. Справді, такої сили кипчаки не збирали ніколи. Хто ж із уруських князів здатен протистояти їй? Ніхто! Він добре знає їх усіх. Ніхто! До того ж їх роз'єднують чвари і свари, яких вони не можуть позбутися ось уже сто років. Князівські чвари і свари — то найперший і наймогутніший його союзник, і їх треба підтримувати, підігрівати, щоб вони не згасли і не дали можливості князям об'єднатися.

— Ярослав — ось хто допоможе мені в цьому! — вголос промовив Кончак, відповідаючи на свої потаємні думки. — Ярослав Чернігівський.

Охоронець, що їхав позаду, почувши, що хан щось сказав, наблизився до нього і перепитав, що великий хан хоче. Але Кончак нетерпляче махнув рукою і різко кинув:



— Геть!

Охоронець злякано зіщулився, втягнув голову в плечі і відстав на половину кінського тулуба, щоб не бути на очах у хана і разом з тим не проґавити жодного його слова.

Опівдні передові загони підійшли до Ворскли і з ходу, не зупиняючись, перемахнули по льоду на той бік. І майже одночасно на гіллястому дубі-нелині, що високо здіймався над лісом, спалахнув вогонь, завалував смолистий дим і чорним стовпом піднявся у синє небо.

Кончак люто вдарив кулаком по луці сідла.

— Прокляття! Уруська вита! Не пощастило скритно ввірватися на Посулля! — І, повернувшись до охоронців, кинув: — Погасити негайно! А спостерігачів піймати і привести до мене!

Сотня воїнів, збиваючи копитами снігову пилюку, швидко помчала через Ворсклу прямо на дим, що все дужче клубочився над лісом. Незабаром полум'я згасло, а дим поволі почав розвіюватись.

— Пізно, — процідив крізь зуби Кончак, з'їжджаючи на дзвінкий лід ріки. Назустріч мчав гонець.

— Ну? — зустрів його суворо хан.

— Погасили!

— Сам бачу... А полонені де?

Той знітився. Очі злякано забігали.

— Немає, хане... Уруси втекли, їх було двоє, і вони мали четверо свіжих коней... Наші погналися по сліду.

— Погналися! — передражнив Кончак гінця, ніби той був винен, що уруси втекли, і ледь помітним порухом руки відтрутив його від себе.

Два дні половці рухалися від Ворскли до Хоролу. І весь час Кончак похмуро горбатився в сідлі, ні до кого не заговорюючи, а на звертання відповідаючи односкладне. Важкі думи охмарили його чоло.

Хоча сила у нього була велика, ризикувати він не хотів. Ще вирушаючи з Тора, поклав з ходу захопити Переяслав і обложити Київ. Це при тій умові, коли б напасти пощастило несподівано. Та несподіваності не вийшло. Досі в Переяславі та в Києві б'ють на сполох. Святослав устигне зібрати князів, — у першу чергу закличе брата Ярослава та Ігоря Сіверського, — і зустріне його об'єднаними силами: сам Святослав, Рюрик, Володимир Переяславський, Ярослав Чернігівський, Ігор Сіверський з братією... Немало! А ще ж може закликати князів смоленських, волинських, турово-пінських... Ні, допустити цього не можна!

‡агрузка...

На Хоролі, проти Лубна, він раптом занедужав. Його трясло, поперек ломило. Ноги були як у льоду, а голова — як у вогні.

Він наказав вибрати зручне місце і стати кошем. Сподівався тут перебути хворість. Звідси послав нарочних до Ярослава — просити миру і дружби. Ними передав князю-сріблолюбцю дорогі подарунки — трьох жеребців, шаблю дамаської сталі, шитий найкращими ромейськими кравцями одяг на сорок срібних гривень.

Приманка вагома. Чи клюне?

 

Святославові і Рюрикові дружини збиралися в Києві та на його околицях. По рихлому снігу сюди били дорогу кінні стяги і санні валки, що везли припаси для людей і коней, ставали у відведених їм місцях на постій.

Князь Рюрик, меткий, непосидющий, цілими днями гасав на змокрілому коні від одного стяга до іншого — наводив порядок у війську. Князь Святослав листувався з князями та воєводами, щоб залучити до походу якомога більше сил.

З кожним днем прибували все нові й нові загони. Київ і Київська земля виставили всіх, хто міг і вмів орудувати мечем, луком і списом. Володимир Глібович збирав свою дружину й ополчення в Переяславі. З дня на день очікували чорних клобуків хана Кунтувдея, що мали прийти з Росі. Святослав щодня писав братові Ярославу в Чернігів, щоб той не гаявся. Тривало безперервне і напружене листування Святослава з братом Ярославом.

Дізнавшись, що Кончак перейшов Ворсклу, Святослав послав ще листа: "Брате, а допоможи мені!" На це Ярослав, одержавши від Кончака багаті подарунки і запевнення, що половці хочуть миру і дружби з чернігівським князем, відповів: "Аз есмь послал к ним мужа своєго Ольстина Олексича, а не могу на свой мужь поїхати!"

Гарячий, як і всі Ольговичі, Святослав вибухнув лайкою:

— Чортів син Ярослав! Він послав до Кончака ковуя[48][48] Ольстина із запевненням, що не братиме участі у поході, а нам тепер пише, що не може йти на Кончака тому, що боїться, як би той не перебив його послів, коли піде. Ярославе, Ярославе! Коли б ти не брат мій єдиний, я послав би свої полки на Чернігів, щоб провчити тебе! Я вигнав би тебе з білокам'яних палат чернігівських і пустив би по світу жебраком-ізгоєм!.. Ярославе, Ярославе!

Отже, один з найсильніших руських князів відколовся, поставивши цим під загрозу успіх усього походу.

Святослав написав листа Ігореві: "Брате, я з військом вирушаю в останню неділю місяця лютого на безбожного Кончака, що стоїть за Лубном на Хоролі. А збирай, брате, свої хоробрі дружини та йди на поміч мені! Ждатиму тя під Лубном!" І послав гінцем досвідченого і витривалого гридня Гов'яду.

Гонець, не гаючись, помчав у далекий Новгород-Сіверський.

Нарешті прибули чорні клобуки. Вони отаборились понад Либіддю, де на лузі, під снігом, було багато трави для коней, поставили юрти і розіклали вогнища. З котлів на весь Київ запахло вареною кониною.

Хан Кунтувдей прискакав з почетом на Ярославів двір. Боярин Славута, одягнутий у теплий кожушок, при мечі, провів його в хоромину Святослава.

Кунтувдей приніс із собою густий запах кінського поту і гіркого диму похідних багать. Розстебнувши кожуха і скинувши вовчого малахая, схилив у поклоні круглу лисіючу голову.

— Салам-алейкум, княже!

— Хане, я радий бачити тебе! — підвівся назустріч йому великий князь київський. — Скільки вершників привів?

— А привів я шість тисяч вершників, усі — молодець до молодця, бистрі, як вітер, а сміливі, як степові тури!

Святослав не зміг приховати радості. Широким помахом руки запросив хана до столу, звелів чашникові наповнити келихи найдорожчим ромейським вином.

— Дякую, хане! Твоя бистра кіннота ой як нам потрібна! Тепер ми можемо вирушати!

— Коли? — спитав Кунтувдей, обгризаючи смажене стегно гусака.

— В останню неділю цього місяця. Могли б виступити й раніше, та ми з Рюриком хочемо, щоб з нами встиг з'єднатися Ігор Сіверський... А у нас тепер, з твоїм приходом, усе готове!

— Гаразд. Мої вої встигнуть відпочити, — хитнув головою хан і промовисто повів вузьким оком на череп’яну амфору з червоним ромейським вином.

 

У четвер, 21 лютого, Святославів гонець, їдучи навпрошки і міняючи у посадників коней, прискакав до Новгорода-Сіверського.

Був сірий туманний ранок. Низькі хмари опустилися мало не до землі і, чіпляючись до дзвіниці соборів, що стояли на горах, і за верховіття дубів, котилися під поривами свіжого вітру із заходу на схід, із землі Полоцької в землю Половецьку.

Гонець застукав важким кованим кільцем у ворота фортеці. Йому відчинили і, незважаючи на ранній час, провели в князівські хороми. Незабаром туди ввійшов князь Ігор.

Гов'яда зняв шапку, вклонився в пояс.

— На Русь Кончак іде, княже. Безбожний триклятий Кончак... Уже стоїть на Хоролі. Князі київські зібрали силу немалу і ждатимуть тебе, княже, з дружиною на Сулі...

— А князь Ярослав? — спитав Ігор. — Ти заїздив до нього?

Гов'яда зам'явся.

— Князь Ярослав повів дружбу з Кончаком, одержав подарунки від нього, посланців своїх послав у степ... Та й хворий, каже.

— Отже, він не піде?

— Не піде.

— Як же Святославові? — вигукнув Ігор. — Не дай бог самому їздити на поганих!

— А він не сам, — відповів Гов'яда. — Князь Рюрик, князь Володимир Переяславський, чорні клобуки, ти, княже, з братією! Це сила!

— Погані є всім нам спільний ворог, і їх треба відбивати спільними силами! — сказав Ігор. — Я негайно зберу боярську думу — порадимося, як нам краще йти до Лубна...

За годину до князівської гридниці зібралися новгород-сіверські бояри і ліпші мужі. їх підняли з-за сніданку, а декого й з постелі. Вони всідалися на лави в кожухах, розгладжували — хто костяним гребінцем, а хто й п'ятірнею — чуби та бороди, позіхали, спантеличено переглядалися. Ніхто не знав, для чого їх покликано ні світ ні зоря.

Ігор увійшов до гридниці швидко, рвучко. Рагуїл ледве встигав за ним.

Привітавшись, князь відразу об'явив, чого так рано зібрав боярську думу.

— Кончак у силі тяжкій стоїть на Хоролі, думає, куди йти, — на Київ, на Чернігів чи на Путивль. Святослав і Рюрик закликають нас, бояри, приєднатися до них. Що будемо робити?

Бояри переглянулися, загомоніли. Із тих, хто позіхав, сон як рукою зняло. Війна, та ще й яка! Уже давно з Половецького степу долітали чутки, що Кончак збирає сили для великого походу на Русь. Отже, зібрав-таки! І вже стоїть на Хоролі.

Бояри труться, мнуться. Воно, звичайно, загроза велика. Не дай бог, поверне, триклятий, на Сіверщину — біди не минути! Але нікому не хочеться в оцю зимову непогоду розставатися з теплою хатою, з гарячими млинцями та солодким молозивом — корови ж почали саме телитися! — і брьохати снігами хтозна-куди, аж на край світу, коли, може, той окаянний Кончак поверне в інший бік, і біда омине їх стороною!

Ігор жде. Він добре розуміє настрій своїх мужів. Коли б половці стояли на Сеймі, вони не сиділи б мовчки і не переглядалися б, як свати на заручинах, коли жених дівчині немилий, а відразу б схопилися за мечі. А тут...

— Ну що, Рагуїле, Жирославе, Чернишу, Добротворе? — Він навмисне назвав вельможних бояр, які держали владу над його дружиною і над чорними людьми, бо до їхніх голосів прислухалися всі. — Що будемо робити? Чого мовчите?

Рагуїл опустив очі, даючи зрозуміти, що говорити він не хоче. Янь з легким усміхом на рум'яних устах дивився то на князя, то на бояр, що сиділи під протилежною стіною. Він наймолодший, його не питають — у нього й гора з плеч. А запитають — скаже. Що йому? До його голосу все одно ніхто не прислухається. Тож хай старші думають!

Жирослав, дебелий, чорний, довгоносий, труснув копицею чуприни.

— Княже! По-пташиному не перелетиш з Новгорода-Сіверського аж на Сулу, до Лубна чи на Хорол. Се приїхав к тобі муж від Святослава в четвер, а сам Святослав пише, що йде з Києва в неділю, — то як же можеш, княже, встигнути? З Києва до Лубна бдижче, ніж від нас, а ми не птахи і їздимо на таких же конях, що й кияни. Та й до походу треба зібратися...

Він говорив повільно, з розсудом, і його слова справили на всіх сильне враження. Те, що нікому не хотілося йти в похід, ніхто прямо сказати не смів. Але ж і не потрібно. Хіба ми не хочемо? Ні, ми хочемо допомогти князям київським, але не можемо, бо не встигнемо з'єднатися з ними. Дуже запізно повідомив Святослав про похід, отже, сам винен, хай сам на себе й нарікає. Такий був смисл Жирославової мови.

Ігор тим часом, поки говорив Жирослав і гомоніли, підтримуючи його, бояри, думав. А чи він, князь, сам хоче цього походу? В першу хвилину, коли прибув Гов'яда з листом від Святослава, він згарячу ладен був зразу ж іти. Бо ж така загроза! Він і зараз думає так само. Але десь там, у глибині душі, заворушилося інше почуття: до якого часу він повинен ходити на побігеньках у Святослава? Йому вже тридцять чотири літа — зрілий муж, князь. Не з захудалого роду! З Ольговичів! Пора вже подумати і про своє майбутнє! Не вік же сидіти в окраїнному Новгороді-Сіверському! Є ж Чернігів! Та й Київ теж є! Хіба він гірший за інших? Чи бог розумом та хоробрістю обділив?

Він мучився цією душевною роздвоєністю і не міг пристати до якогось одного берега.

— Зібратися ми можемо за день і вирушимо завтра, — сказав твердо, переконуючи передусім самого себе, що йти треба і що вони встигнуть. — Святослав дійде до Лубна за чотири дні, ми — за шість... Важко буде, але встигнемо! Підемо прямо поперек поля до Сули та понад нею...

— Це справді важко, бояри, — підтримав його тисяцький Рагуїл. — Та коли дуже захотіти, коли треба, то встигнемо з’єднатися з Святославом. Чорних людей не скликатимемо, до князів Всеволода, Володимира Рильського та Володимира Ігоровича Путивльського гінців не слатимемо, а підемо з одною нашою дружиною, тоді встигнемо!

— От бачите! — вигукнув Ігор. — Та й як же нам не піти, коли перед нашими ворітьми стоїть ворог лютий? Коли він може повернути і на нас? І братія жде нашої допомоги!

Бояри мовчали. Ждали, що ще скаже князь.

І князь додав твердо:

— Ідіть збирайтеся! Вирушаємо завтра вранці! Наступний ранок видався, як і попередні, сирий, похмурий і разом з тим морозяний. Все вкривалося слизькою ожеледицею. По широкій заплаві Десни котилися сиві зимові тумани, затуляли собою і ріку, і далекі бори за нею, і весь білий світ.

Князівські стяги стояли рівними рядами на широкому майдані перед Успенським собором. Коні нетерпляче м'яли копитами рихлий водянистий сніг. Тужили матері і жони, шмигали поміж вояками дітваки, обозні їздові востаннє оглядали і краще вкладали поклажу на санях. І безперервно лунали дзвони всіх соборів і церков — наповнювали серця і гриднів, і проводжаючих гострим смутком і щемом.

Прощання, як завжди, було тяжке й тужливе. Ігор попрощався з Ярославною і дітьми дома, в замку, і тепер шкодував, що не дозволив їм супроводити його сюди, до собору, звідки не один раз відправлялися новгородсіверці у щасливі й нещасливі воєнні походи.

— Пора! — сказав він тисяцькому.

Той подав знак — і зразу ж загриміли бубни, затрубили труби, сколихнулися хоругви. Вої востаннє глянули на рідних, що раптом заголосили на всю околицю, і торкнули острогами коней.

Похід розпочався.

Всі їхали мовчки. Ні пісень, як це звичайно бувало, ні жартів. Ігор теж мовчав. На серці важко, неспокійно. Він поклав ліву руку з поводом на луку сідла, праву засунув за пазуху і так, поринувши в нелегкі думи, їхав аж до свого княжого села — Ігоревого сільця, як називали його в народі. Тут він хотів хоч здалеку глянути на милі його серцю краєвиди, на будівлі — повітки, стайні, клуні, кошари, загони, пивниці й медуші, на високий журавель над колодязем, на свій загородній дім поблизу, в Путивську, але нічого цього не побачив: усе закрив туман. На землю падала мряка і тут же замерзала.

— Який серен[49][49]! — промовив хтось збоку.

Ігор зітхнув і почав спускатися узвозом до Десни. Туман тут погустішав. Військо пірнало в нього, як у сиве кобиляче молоко. Коні почали ковзатися, падати, іржати, стяги враз змішалися, розтягнулися, розповзлися. Бояри і ліпші мужі почали перегукуватися, щоб зберегти стрій і порядок у війську. Під копитами лунко затріщала крига — хтось збився з дороги і потрапив у прогній.

Князь розпорядився попереду стягів і обозів нести запалені смолоскипи. Але це мало допомогло. Уже третій-четвертий ряд смолоскипів не бачив.

З великим трудом, поволі, військо перейшло Десну і широку деснянську заплаву, сподіваючись, що далі, на березі, мряка розсіється, порідшає. Та скільки не йшли, вона не розсіювалася, а ожеледиця все посилювалася. Не тільки молоді вої, а й літні, досвідчені гридні, що за своє життя сходили мало не всю Русь, зараз не знали, як їхати і куди.

Ігор зупинив військо, зібрав бояр. Всі були стурбовані.

— Що будемо робити? Серен покрив усю землю — йти далі ніяк... Коні поріжуть ноги...

— Княже, ми не тільки не дійдемо вчасно до Лубна, а й не знайдемо дороги до Сули і розгубимо людей, — сказав боярин Черниш, що вів чоловий полк. — Моя думка така: повертати додому!

— Повертати додому! Додому! — підхопили бояри.

— А ти як думаєш, Рагуїле? — спитав Ігор.

— Йти справді ніяк, — розвів руками тисяцький. — І ніхто не знає, коли і де скінчиться цей небачений серен, княже.

— Тобто повертати додому?

— Так.

— Тоді повертайте стяги назад. Видить бог, ми зробили все, що змогли, — сказав Ігор, полегшено зітхнувши.

 

Святослав і Рюрик вели на Кончака двадцятитисячну дружину та шість тисяч чорних клобуків. У Переяславі до них приєднався Володимир Глібович. Ідучи швидко, прибули вони в Лубен двадцять сьомого лютого пізно ввечері.

Ігоря в Лубні не було.

— Чортів син! — вилаявся Святослав. — Примушує ждати себе!

Славута заперечив:

— Далеко, дорога важка — от і не встиг. Мабуть, заночував у Кснятині.

Та й наступного дня Ігор не з'явився ні вдень, ні ввечері. Святослав з досадою сказав:

— Ждати не будемо! Завтра на світанку — в путь! До Хоролу! Щоб не проґавити Кончака!.. А Ігор, якщо прийде, хай наздоганяє нас!

В п'ятницю, першого березня, як тільки засвітлів край неба, руські полки перейшли по льоду Сулу і рушили прямо на схід. З півдня подихав теплий вітерець — сніг на очах темнів, брався водою. З низьких хмар накрапав дрібний дощик. Їхати стало важко. Та Святослав спочину не давав. До Хоролу тридцять верст, а там десь Кончак! Зустріти його потрібно на підступах до Руської землі, не пропустити через Сулу!

Як і на Орелі, Володимир Глібович напросився в навороп[50][50]. Дорогу переяславцям показував Кузьмище. Серед сторожів він уподобав молодого переяславського гридня Івашка і їхав разом з ним далеко попереду.

Це був не перший бойовий Івашків похід, та він не міг приховати страху. Зирив на всі боки: чи не видно половців?

Кузьмище підсміювався:

— Та ти, братику, не з хороброго десятка! Вертиш головою, ніби вона у тебе вітряк! І як тебе жона відпустила?

Івашко раптом перебив Кузьмища:

— Половці!

Кузьмище поперхнувся і теж злякано завертів головою.

— Де?

— Ген у долині! Ціла валка! — Івашко не зміг стримати усміху.

Кузьмище глянув у той бік, куди показував Івашко. Там справді їхало десятків два підвід і кілька верхівців.

— Та ні, це не половці, — зітхнув полегшено старий гридень. — Це, здається, купецька валка... Авжеж, вона!

Вони почекали, поки валка наблизиться. У старшому Кузьмище впізнав купця Самуїла, розкинув руки для обіймів.

— Братику! От щаслива зустріч! Як живеться-ведеться? Чи розпродав товари? Чи не пограбували погані? Кончака не зустрічав з ордою?

Змарнілий, стомлений нелегкою дорогою СамуЇл серйозно відповів:

— Зустрічав.

З Кузьмищевого лиця враз злетіла усмішка.

— Де? Коли?

— Зовсім недалеко — на Хоролі, біля Ведмежої долини. Ми сю ніч почували поблизу його стійбища...

— Стій! Не розповідай далі! — наказав Кузьмище. — їдьмо до князя Володимира Глібовича — хай він послухає!

Вислухавши повідомлення купця, Володимир запитав:

— Скільки ж веде Кончак поганих?

СамуЇл знизав плечима.

— Важко сказати, княже. Багато! І не порахувати! На кілька гін простягнувся кіш — від річки аж до лісу! А коней — тьма-тьмуща!

— Що ще дізнався?

— Кажуть, везе Кончак якогось бусурменина з персіянськими луками-катапультами, що стріляють "живим вогнем", їх натягують п’ятдесят воїнів. Призначені вони для того, щоб спалити наші городи... Платить Кончак бусурменинові золотом і нашими дівчатами-полонянками... Та, я так думаю, дуже боятися "живого вогню" не слід. Головне — раптово напасти! Тоді бусурменин нічого не встигне зробити...

Володимир був стурбований.

— Дякую, Самуїле, за вісті, їдь по моєму сліду — зустрінеш великих князів. Розповіси їм усе — хай наздоганяють мене! А я поспішу до Хоролу, щоб не випустити з ока поганих.

До Ведмежої долини дорогу він знав, тому військо повів навпростець, виславши наперед посилену сторожу. Сміливий до безумства, честолюбний, він горів бажанням з ходу вдарити на Кончака ще до підходу великих князів.

Яке ж було його розчарування, коли у Ведмежій долині сторожа застала тільки пригасаючий жар половецьких багать та свіжий кінський помет.

Володимир з досадою вдарив по луці сідла.

— Утік! З-під самісінького носа втік, клятий! Воєвода Шварн розрадив його:

— Княже, не кажи: втік... Просто змінив стійбище, щоб коням був свіжий корм. Я певен, він десь недалеко, і ми знайдемо його. А тим часом підійдуть великі князі.

— Що ж ти радиш?

— Дати людям і коням перепочинок на обід. А підійдуть князі — разом рушимо услід за поганими. Самим зариватися не слід.

Володимир погодився.

Воїни швидко спішилися. Із дорожніх міхів, приторочених до сідел, насипали в похідні рептушки вівса, дали коням, а самі заходилися гризти житні сухарі — хто з солониною, а хто з в’яленою рибою.

Незабаром прибули князі та Кунтувдей. Після нетривалого перепочинку Святослав розпорядився лаштуватися бойовим строєм. В чоло знову став Володимир, ліве крило зайняв Рюрик, праве — Всеволод Чермний з киянами, легка кіннота Кунтувдея трималася позаду.

Першим рушив Володимир. Його сторожа зразу поскакала на далеке шелом'я[51][51]. Попереду помчали Кузьмище з Івашком. Ледь помітний, розмитий весняною водою слід вів їх все вперед і вперед.

Дощ перестав, хмари розступилися, і над неозорими хорольськими полями блиснуло веселе сонечко. Під його теплим промінням ще дужче задзюркотали струмки, на горбах зачорніла земля, в повітрі по-справжньому запахло весною.

Кузьмище їхав по гребеню шеломені, Івашко лівіше від нього, понад схилом, звідки було видно долину. Обидва пильно оглядали далину, але ніде нічого — ні людей, ні коней, ні гостроверхих темних веж.

Так тривало довго. В серця закрадалася тривога — де ж Кончак? Невже повернув назад, у свої придонські степи? Чи рушив якимось тільки йому відомим шляхом на Русь?

Івашко поправив за спиною лука, поклав списа на гри

ву коневі і підвівся на стременах, прикриваючи долонею очі від сонця. І раптом охнув з несподіванки:

— Половці!

За гребенем гори, в широкій долині, поміж лозняком та вільшняком, бродили в пошуках корму незліченні табуни осідланих коней. Попід горою, на узвишші, палали вогнища, темніли вежі на широких санях, вешталися степовики.

Івашко гукнув Кузьмищеві, щоб стежив за ворогом, а сам чимдуж помчав до війська, що йшло слідом.

— Княже, половці! Стоять у долині!

Дочекавшись Святослава, Рюрика та Всеволода Чермного, що поспішали на допомогу, Володимир повернув полк лицем до противника і витягнув меча.

— А потягнемо, братіє! На супостата!

Заїхавши на гору, переяславці широкою хвилею ринули вниз. Слідом за ними рушили дружини інших князів. Володимир мчав попереду. Меч розтинав запашне, напоєне весняною вологою повітря, очі князеві сяяли, миготів на сонці його золотий шолом, а довгий червоний шарф, вив'язаний на щастя княгинею Забавою, розвівався за плечима, як стяг. Позад нього гримів гул копит.

Стрімка, смілива атака русичів була для половців і для самого Кончака як грім серед ясного неба. Ніхто не ждав нападу урусів. Коні в пошуках поживи розбрелися ген-ген по широкому лузі. Кожен був зайнятий своїм ділом: хто сьорбав з закіптюженого казана гарячу юшку, запиваючи нею солодкаву варену конину і гріючи перемерзле за багатоденний похід нутро, хто лагодив взуття чи зброю, хто білував коня, готуючи м'ясо до вечері, а інші просто тинялися по стійбищу без всякого заняття. Тому поява русичів, що темною хвилею котилася з гори, на якусь мить приголомшила всіх. Зчинився страшенний переполох. Покидавши все, половці з лементом помчали до коней. Бо чого вартий половець без коня? Без коня він — що кречет без крил!..

Охоплені жахом степовики, залишивши напризволяще стійбище з юртами, вежами, котлами, бігли по лузі, падали, лаялися, кричали, хапали коней і тікали на протилежний бік долини.

Кончак з трьома сотнями охоронців спочатку хотів було вчинити опір, але тут з-за горба виринули свіжі київські дружини, і він, завернувши коня, кинувся навтьоки.

Половці тікали, як хто міг: одні верхи, інші чеберяли по грузькому снігу пішки, їх наздоганяли, брали в полон, а тих, хто здіймав зброю, топтали кіньми, рубали мечами чи бойовими топірцями.

Сотні полонених, табуни коней, чимало саней з вежами, шабель, списів, луків, котлів стали здобиччю переможців.

Святослав сидів на коні в оточенні бояр та воєвод. Перемога була повна, і старий князь не міг приховати задоволення.

— Хане, — повернувся він до Кунтувдея, — наздожени втікачів! Спіймай мені Кончака! Приведи клятого на аркані! Вся здобич, що потрапить до твоїх рук, твоя!

Хан глянув удалину — ошкірився.

— Дякую за ласку, княже, — і, щось крикнувши почету, як вихор, полетів з гори.

За ним помчали чорні клобуки.

Та найбільшою радістю для князя була звістка, що в полон взято бусурменина з його "живим вогнем".

— Приведіть його сюди! — наказав Святослав. Бусурменина привів сам Володимир. Кузьмище та Івашко привезли вежу з "живим вогнем", поставили на горбі.

Святослав кинув пильний погляд на кремезного чорнобородого чолов'ягу середніх літ, на його величезний тюрбан та золоті персні на пальцях, суворо запитав:

— Як тебе звати?

Той кліпнув випуклими чорними очима, знизав плечима, — мовляв, не зрозумів.

Славута переклав запитання по-половецькому.

— Мене звати Сулейманом, мій шахиншаху[52][52] , — відповів бусурменин.

Сулейман не знав, хто перед ним, але золотий шолом і важке золоте ожерелля, що, спадаючи на кольчугу, прикривало шию, підказали йому, що це верховний правитель урусів. І він схилився в низькому поклоні.

— Це ти, кажуть, привіз "живий вогонь" Кончакові з-за Обезьких гір? — прозвучало нове запитання.

— Я, шахиншаху.

— Покажи!

Той знову вклонився і мовчки підійшов до саней, біля яких стояли Кузьмище і Івашко, зняв повстяне покривало.

Святослав, Володимир та бояри з превеликою цікавістю глянули на ніколи не бачений ними лук-самостріл, що майже нічим не нагадував лука.

— Чим же він стріляє?

— Шереширами, шахиншаху. — І Сулейман взяв із саней довгасту череп'яну трубку з прядивним ґнотом.

— Покажи, як це робиться!

— Мені потрібні десять воїнів для допомоги.

— Я чув, усі п'ятдесят?

— Як завжди, мій повелителю, люди все невідоме і незвичне схильні перебільшувати... Мені потрібно лише десять чоловік, щоб допомогти натягнути тятиву.

Святослав кивнув — підійшло десять гриднів.

Сулейман спочатку зняв шарф, розіслав його на мокрому снігу, став на коліна, помолився, потім поклав одну шереширу у дерев'яний жолоб катапульти і націлив його в поле. Показавши воям, як накручувати барабан, що, в свою чергу, натягував тятиву, викресав вогню і підпалив гніт. Потім ще раз прицілився і смикнув за дерев'яну ручку.

Різко тенькнула тятива, грюкнув барабан.

Ні князі, ні бояри, ні гридні не встигли і оком змигнути, як чорна шерешира блискавично піднялася вгору, розсипаючи з ґнота іскри, а потім дугою плавно опустилася в долину і впала в сніг, вибухнувши димним червонястим полум'ям.

Вражений Святослав не міг відірвати очей від вогню, що швидко розтікався по схилу. Здалеку здавалося, що то горить сніг.

Бояри і старші гридні перехрестилися.

— Славуто, ти бачиш? — спитав оторопілий князь. — Що б було, коли б Кончак обложив наші городи?

— Згоріли б дотла, — коротко відповів боярин. — Наше щастя, що ми погромили його сьогодні!

— Запитай бусурменина, чому Кончак відразу не пішов на нашу землю, а зупинився на Хоролі. Це мені не зрозуміло.

— Спочатку він захворів, хай береже його аллах, мій повелителю, а потім почалася сильна відлига, і великий хан все ждав морозів і кращої дороги, — відповів Сулейман.

— Справді, нам пощастило, — тихо промовив Святослав, а голосніше запитав: — Скажи мені, Сулеймане, звідки береться вогонь у твоїх шереширах?

— То горить нефт[53][53], шахиншаху.

Що це?

То кров землі... У нашій стороні є місця, де з глибоких тріщин виступає, мов із рани, чорна кров землі — нефт, що горить краще і жаркіше за дерево.

— І багато ти привіз її з собою?

— Десять бочонків, мій повелителю. Цього досить, щоб згорів Цар-город — столиця ромеїв! Святослав переглянувся зі Славутою.

— Отже, Кончак мав намір спалити Київ?

— Переяслаф і Куяф, мій повелителю, — уточнив Сулейман, вирішивши, видно, що Кончак тепер далеко, а Святослав близько, і від шахиншаха урусів залежить подальша його доля, отже, потрібно говорити правду.

— О! — тільки й спромігся промовити на це великий князь. — Відтепер, Сулеймане, служитимеш мені, і я платитиму тобі, як платив Кончак, поки мої люди не навчаться користуватися "живим вогнем".

— Дякую за ласку, мій повелителю, — низько вклонився Сулейман.

Зі степу повернулися чорні клобуки. Кунтувдей під'їхав похмурий, злий.

Ну, що, хане, наздогнав Кончака? — спитав Святослав.

— Де там! Сніг весь узявся водою — тала стопа за Хоролом! А в Кончака свіжі коні, — втік!

— Ну, не сумуй! Здобичі вистачить на всіх, а супроти природи нічого не вдієш. Нам теж треба поспішати додому, бо незабаром ріки розіллються так, що й веснувати доведеться біля Дубна.

...Стомлене військо русичів стало на нічліг. На високих місцях вої ставили похідні шатра, розводили багаття, варили в казанах куліш. Молодші гридні для князів поставили посеред табору намети, воєводи вислали в усі кінці сторожу. Всюди лунали веселі голоси, палахкотіли багаття, мовби сповіщаючи Русь про велику перемогу...


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 |


При использовании материала, поставите ссылку на Студалл.Орг (0.203 сек.)