АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ 9 страница

Читайте также:
  1. IV Розділ. Тести на Нью-Йоркську Конвенцію про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень
  2. IX. Карашар — Джунгария 1 страница
  3. IX. Карашар — Джунгария 2 страница
  4. IX. Карашар — Джунгария 3 страница
  5. IX. Карашар — Джунгария 4 страница
  6. IX. Карашар — Джунгария 5 страница
  7. IX. Карашар — Джунгария 6 страница
  8. IX. Карашар — Джунгария 7 страница
  9. IX. Карашар — Джунгария 8 страница
  10. IX. Карашар — Джунгария 9 страница
  11. VIII. Аналіз внутрішніх функціональних підрозділів
  12. Августа 1981 года 1 страница

— Великий хане, я з роз'їздом натрапив на тому боці Орелі на уруського купця Самуїла з валкою товару, — вклонившись, сказав Алак. — Він мав намір їхати на Тор до Кончака, але я завернув його сюди.

— Ти добре зробив, Алаку. Гадаю, купець Самуїл не пошкодує, що завітав до нас, бо і нам, як і Кончаку, потрібні і жіночі прикраси, і зброя, і одяг. А наше золото і срібло нічим не відрізняється від Кончакового. — І Коб'як широким жестом показав на цупкі подушки. — Сідай, Алаку! Сідайте, уруси, будете бажаними гістьми! — Він плеснув у долоні і, поки гості всідалися, наказав охоронцю: — Хай ще принесуть м'яса та кумису! — А коли той вийшов, глянув у вічі Самуїлові: — Я слухаю тебе, урусе!

Самуїлові не вперше зустрічатися з ханами та беями половецькими, знав їхню пожадливість, хіть до подарунків. Тому й розпочав з цього. Ждан розв'язав торбу, і Самуїл дістав звідти шмат сукна, кілька разків янтарного намиста для ханських жон, гарно оздоблений ніж у шкіряному чохлі, передав це все по колу.

Хани захоплено цмокали язиками.

— Ой-бой, які гарні подарунки! Ой-бой! Коб'якові очі забігали, радісно і жадібно заблищали.

— Бею Самуїле, ти дуже добре зробив, що завернув у мій стан. До Кончака ще встигнеш. А тим часом поїдеш по моїх стійбищах, і, я певен, твої вози скоро стануть легкими, а кишені наповняться половецьким золотом та сріблом. Ти і від мене одержиш тамгу на вільну торгівлю у моїх володіннях. Сміливо можеш їхати, куди тобі забажається, — ніхто тебе і пальцем не зачепить!

— Дякую, хане, — вклонився Самуїл, підводячись. Але Коб'як спинив його.

— Зачекай, Самуїле. Зараз принесуть кумис — вип'єш за моє здоров'я... Окрім того, хочу поговорити з тобою.

— Прошу, хане. Запитуй — я відповім на всі твої запитання.

Коб'як наморщив лоба, а вузькі, гострі, мов списи, очиці пронизали купця наскрізь.

— Скажи мені, Самуїле, що робиться в землі урусів, — чи й там зима була така люта, як у нас? Чи був падіж скоту?

— Зима була люта, але скот уцілів, бо тримаємо його не в полі, а в хлівах, і годуємо сіном та зерном, заготовленим улітку.

Коб'як похитав головою.

— Пай-пай! У вас, урусів, багато скоту... Це добре! Ми раді, що сусіди такі багаті... Ми теж зберегли свій скот, хоча зима була люта... А скажи мені, Самуїле, чи не було в землі урусів мору, пошесті якої? Чи живі-здорові князі Рюрик та Святослав? Як ведеться князеві переяславському Володимиру? Чи добре почуває себе Ярослав, князь чернігівський? А наш родич — князь Ігор? Як йому ведеться? Питаю про нього, бо його бабуся — то ж половецька князівна! О! Пай-пай! І диво мені, що він поклав гнів на родичів своїх, на свояків і погромив цієї весни хана Туглія...



Ця розмова насторожила Самуїла, і відповідав він обережно:

— Я рідко бачу князів київських. Хіба що на вулиці, коли вони їдуть куди-небудь... А переяславського та чернігівського і в очі не бачив. Однак не чув, щоб хто з них захворів чи помер. Всі живі й здорові... А про князя Ігоря і зовсім нічого сказати, бо далеко його земля Сіверська...

— Пай-пай, а скажи мені, урусе, яка весна була у вашій землі? Чи багато снігу було і чи й досі повінь держиться на ріках? Мабуть, нелегко тобі було добиратися сюди? Броди ще не обміліли?

Самуїл внутрішньо здригнувся. Так ось які наміри виношує Коб'як! —Вичікує слушного часу, щоб напасти на Русь! І здоров'я князів, і як перезимувала худоба, і броди на ріках — все це його цікавить тому, що хоче знати, коли розпочати похід і яка здобич там чекає на нього! І хто і з якими силами може виступити проти степовиків .

Не подаючи вигляду, що проник у таємні задуми хана, Самуїл спокійно відповів:

— Ріки у нас і влітку повноводі, а зараз всі вийшли з берегів. Я не знайшов жодного броду. Переправлялися на плотах. Тому й добиралися в Половецьку землю цілий місяць. А звичайно ж тут ходу два тижні.

— А може, вода вже спала?

— Не думаю. Ворскла розлилася, як море. А на ній ми були всього три-чотири дні тому...

— Ойє, ойє, дякую тобі, Самуїле, за приємну розмову, — сказав поважно Коб'як. — Тепер я хочу познайомити тебе з моїми родичами — ханами половецьких племен. Вони пригодяться тобі, коли ти поїдеш по наших улусах, щоб продати свої товари... Ось по праву руку від мене сидять хани — мій тесть хан Турундай, далі хан Осалук, хан Барак, хан Тетія, хан Ізай Белюкович, рідний брат київської княгині, жони Рюрика, хан Тарг... По ліву руку — хан Бокмиш, хан Данило, хани Содвак Кулобицький, Корязь Калотанович, Турсук, Башкорт, Єксна, Алак...

‡агрузка...

Хани по черзі, коли Коб'як називав їх, кивали головами і приязно усміхалися. Самуїл теж усміхався, а самого гризла досада: скільки їх тут зібралося! Чи не на військову раду? І кожен жде подарунка! Чи й залишиться що на продаж? І чи здобудуть вони зі Жданом для князя Святослава таку вістку, яка б по значенню переважила ці витрати?

Він прикидав у думці, коли їх обдаровувати — зараз чи тоді, як навідається в улус кожного з них? І вирішив не поспішати. А може, не до кожного доведеться заїхати?..

— Я радий зазнайомитися з такими поважними ханами, — сказав він уголос. — Ваші славні імена давно відомі на Русі. Бо хто ж не знає хоробрих воїнів, які не раз копитами свдїх бойових коней топтали ниви під Києвом, Переяславом та Черніговом? Але чи не краще нам жити у мирі, у дружбі? Ось зараз мир — і я привіз вам багато різних товарів. А коли б війна була — чи посмів би, чи привіз би?

— Ойє, ойє, — погоджувалися хани. — Мир — добре, дружба — добре, торгівля — добре...

Ждан швидко переклав, а сам думав про інше. Пригадувалося, як палала його рідна Вербівка, як накинули йому на шию зашморг і потягли у неволю, як у холоді й голоді нидів він у половецьких степах, як палали села довкола Дмитрова і лилася кров безвинних людей... Він дивився в хитрі ханські очі і розумів, що всі ці облесливі слова, приязні усмішки, кивання головами — то все облуда, обман. Насправді за всім цим приховується жорстокість, ненаситність здобичника, кровожерність завойовника.

Позад нього відхилився полог, і в юрту вступило дві жінки — молода і стара. Це були чаги, рабині. Молода йшла попереду, несучи на витягнутих руках блюдо з тушкованим м'ясом. Старша тримала в руках жбан з кумисом.

Поставивши блюдо на килим, молодша посторонилася, і наперед виступила старша. Жмут світла впав на її обличчя, на худі, загрубілі від безкінечної праці руки.

Ждан здригнувся і мало не скрикнув від несподіванки: перед ним стояла мати. Змарніла, постаріла, з потухлими, виплаканими очима. Але це була, без сумніву, мати...

Так ось де вона! В неволі у хана Коб'яка! Нещасна ханова чага!

Чи то якийсь його ледь помітний рух, чи погляд, яким він прикипів до її обличчя, привернули її увагу. Вона теж глянула на хлопця. А глянувши, остовпіла, змертвіла, руки її здригнулися, розціпилися — і жбан з гуркотом покотився по килиму. Кумис розлився, забризкуючи все довкола.

Хани схопилися на ноги, почали обтрушувати одяг. Коб'як вибухнув лайкою:

— Негідниця! Паршива вівця! Смердючий дух уруського свинюшника! Запаскудила мої найкращі килими! Гей, люди, викиньте цю стару ослицю на смітник та всипте канчуків, щоб знала, як прислуговувати ханові!

Вбігла сторожа, потягла жінку надвір.

Все це скоїлося так швидко, майже блискавично, що сторопілий, до краю вражений Ждан не встиг вимовити й слова, лише зблід і, напружившись, завмер.

Його стан помітив Самуїл.

— Що з тобою? — нахилившись до нього, спитав пошепки.

— То моя мати.

Ніхто не чув їхніх перемов, — такий стояв у юрті ґвалт. Кумис розлився по барвистому килимові, підтопив подушки для сидіння, і хани, ґелґочучи, мов гуси, тиснулися попід стінами, щоб не замочити взуття.

Вражений Самуїл сплеснув долонями.

— О сили небесні! Твоя мати! — і після паузи, подумавши, додав: — Мовчи! Не признавайся поки що Коб'якові про це... Подумаємо, що робити...

— Як же не признаватися? Вони її закатують до смерті!

— Тоді покладись на мене... Я сам уладнаю цю справу, — і, повернувшись до Коб'яка, сказав: — Достославний хане, вина цієї жінки безсумнівна, але не така велика, щоб її карати батогами. Якщо ж, на твою думку, вона заслужила кари, то я прошу помилувати її. Це моя землячка. І допустила вона провину через нас, бо задля нас ти звелів принести кумису... А спіткнутися і випустити з рук жбан чи глек може кожен... Тож не карай її! Прошу тебе, хане!

Коб'як усе ще був у гніві. Криво посміхнувшись, він відповів:

— Так, вона твоя землячка, уруска. Але вона невільниця, рабиня, чага, а рабів, якщо вони допускають провину, треба вчити батогами... Якщо ти хочеш врятувати цю стару від покарання, то викупи її!

Це було так несподівано, що спочатку Самуїл аж розгубився. Та, побачивши, як радісно блиснули Жданові очі, поспішив запитати:

— І скільки хан хоче за цю стару?

— П’ять кун, — не довго думаючи, відповів Коб'як.

— Ого! — вигукнув Самуїл. — Забагато, хане! П'ять кун! Тобто двадцять ногат! І це за стару, виснажену чагу! Та вона вже ледь стоїть! Од вітру хитається! Якщо я й згоден тобі щось заплатити, то тільки з жалю до неї... Землячка ж!

Самуїл раптом відчув себе купцем і почав торгуватися.

— Скільки ж ти згоден дати? — спитав хан.

— Куну. Більшого не варта.

— Куну? Та краще хай вона здохне під батогами, ніж мав би я віддавати її за таку плату! — Коб'яка, видно, торг захопив теж, очі його заблищали, а на лобі виступив піт. Він забув, що одержав щойно цінних подарунків більше як на півгривні. — Ти дуже скупий, урусе!

На Самуїловому обличчі буряковими плямами спалахнула образа.Ні, я не скупий і дам дві куни... Це моя остання ціна!

— Три — і жодної ногати менше!

В цю мить знадвору долетів болісний жіночий скрик. Ждан сіпнувся, схопив СамуЇла за руку. В його очах стояла безмовна мольба.

— Ну гаразд, хай три куни, — поспішно погодився Самуїл. — Але негайно припини катування!

Коб'як похмуро повів бровою на Алака — і той хутко вибіг з юрти. Крик обірвався. Коб'як переступив через калюжу кумису, що сивіла на дорогому барвистому килимі, і привітно, мовби нічого й не сталося, усміхнувся до Самуїла і взяв його під лікоть.

— Ходімо звідси, поки тут приберуть. А потім я все-таки пригощу тебе, Самуїл-бею, і тушкованою бараниною, і кумисом або, якщо не хочеш кумису, айраном.

 

Два тижні Самуїл і Ждан жили в орді, їздили понад Самарою та Оріллю від одного стійбища до іншого, спродуючи різний дріб'язок, якого захопили з Києва вдосталь, — мідні та бронзові персні, голки, сережки, прясла, кресала, фібули до плащів, залізні гаплики та бабки до кожухів. Торгувалися запекло, не поступалися жодною ногатою, щоб мати змогу довше побути серед кочівників, до всього придивитися і дізнатися, зрештою, про наміри Коб'яка. Нападе він на Русь чи ні?

Тривога їхня посилилася тоді, коли з півдня на Самару та Оріль прибуло ще кілька ханів з родами своїми. Схоже було на те, що Коб'як згуртовує сили. Чому ж тоді зволікає з виступом, чого жде?

Ясність внесла несподівана зустріч у степу.

А трапилося це так.

Усі ці дні Ждан не розлучався з матір'ю. Коли їхав на торги в далекий улус, то не залишав її у таборі, а брав з собою. Говорили вони безупинно і не могли наговоритися — і про свої поневіряння, і про батька, і про Настю, що, як подейкують, стала жоною якогось хана, і про Івана, який хтозна-де подівся — чи то його половці вбили, чи якось урятувався, і про найменших Жданових братиків та сестричок, що погинули у Вербівці від рук нападників... Та хіба мало про що могли говорити мати з сином після трирічної розлуки, після того, що вони пережили!

Отож одного дня, коли вони поверталися до табору, Ждан попустив віжки, і коні самі поволі тюпали по ледь помітній доріжці, протоптаній у буйних заростях трав та пахучого зілля. Мати не зводила з сина своїх змучених очей і вдесяте слухала його неквапливу розповідь про втечу, про Кончака, про Самуїла, про князів... Шорсткою натрудженою рукою гладила його руку, а другою витирала сльози, що затуманювали їй зір, коли вона слухала про смерть батька чи про князівський поруб у Новгороді-Сіверському.

— Біднесенький мій! Ріднесенький мій! — шепотіли тоді її худі, посинілі губи.

Захоплені спогадами, вони не помітили, як з придорожнього гайка виїхав вершник і помчав їм навперейми.

— Урус, зупинись!

Ждан притримав коней.

Верхівець під'їхав упритул до воза, натягнув поводи.

Це був отрок-чабан. На плечах — витертий чепкен, на ногах — постоли з сириці, на голові — повстяний гостроверхий каук, з-під якого вибивалася кучма густого чорного волосся. За плечима — лук, при боці — шабля та шкіряний тул зі стрілами.

Ждан запитливо глянув на незнайомця. Що йому потрібно?

А той якийсь час мовчки дуже пильно розглядав матір і сина, а потім, оглянувшись, тихо промовив, мовби боявся, що хтось його підслухає в цьому безлюдному степу:

— Мерщій вирушайте додому! Невже ви не помічаєте, що ось-ось Коб'як рушить на Русь? Тоді ж вас затримають тут, як заложників!

Вражений Ждан уважно глянув на молодого чабана.

— Хто ти такий? Як тебе звати!

— Не питай.

— Звідки ти так добре знаєш нашу мову?

— Моя мати — уруска... Навчила...

— Але ж ти половець?

— То мій батько половець...

— А ти?

Чабан здвигнув плечима і промовчав.

— Чому ж ти вирішив попередити нас?

— Мене мати послала...

— А сам би ти не попередив?

— Може, й сам попередив би... Бо я люблю нашу мову, наші пісні, наших людей, нашу землю, якої я ніколи не бачив. Та про неї так гарно розповідає моя мама! І я вірю, що так воно і є, бо мати у мене — свята! А її земля для мене рідна! Можете вірити мені! їдьте звідси швидше!

— Дякую тобі, друже, і твоїй матері дякую за важливу звістку...

Отрок вдарив коня і хутко зник у зелених заростях верболозу.

Того ж вечора, почувши таку несподівану новину, Самуїл підняв людей і вирушив у зворотну дорогу, до Києва.

 

Переволока — одна з найвідоміших переправ через Дніпро в його середній течії поблизу Ворскли. Тут кам'яна гряда підперла води ріки і утворила широкий, зручний брід, яким з прадавніх часів користувалися і корінні мешканці Подніпров'я — слов'яни, і численні кочові племена, що одно за одним упродовж століть котилися, мов хвилі, по неозорих степах між Волгою та Дунаєм.

Самуїл став табором недалеко від броду, в затишній, лісом захищеній від стороннього ока долині, а на березі залишив у потаємному місці сторожу, яка мала повідомити про прибуття князя з дружинами, а також про появу половців чи якихось інших чужинців.

Три дні ніхто не з'являвся. А на четвертий, опівдні, на протилежному березі показалося два вершники. Вони постояли над водою, напоїли коней і, пересвідчившись, що на переправі, крім них, нікого не видно, пустилися перебродити Дніпро.

Якраз вартував Ждан з Васютою, вайлуватим, сумирним хлопцем. З гущавини кущів вони пильно зирили за тим, що робиться на ріці.

— Як нам бути, Ждане? Нехай собі їдуть чи сповістимо наших?

Ждан приклав козирком руку до лоба, примружив проти сонця очі.

Верхівці скидалися на степовиків, а степовики, навіть якщо їх тільки двоє, можуть привести за собою цілу орду. Треба сповістити Самуїла — хай вирішує.

— Мчи, Васюто! Клич наших!

Не встигли чужинці досягти середини ріки, як прибув Самуїл з хлопцями, наказав перекрити дорогу, що виводила в степ.

— Здається, половці. Чи не вивідачі Коб'якові?

— Хтозна. Схопимо — дізнаємося, — шепотом відповів Ждан.

Сторожко озираючись, верхівці вибралися з води на сухе, трохи постояли, тихо перемовляючись, а потім поволі рушили до гаю, що вкривав схили гори.

Тут їх і перестріли Самуїлові хлопці. Вони несподівано вискочили з кущів, наставили списи і луки.

— Стійте! Хто такі?

Сторопілі вершники не вчинили спротиву. їх стягнули з коней, відібрали зброю, поставили перед Самуїлом.

Один, старий, був суворий на вигляд, дебелий чолов'яга. Він не виявляв страху, тільки похмуро бликав спідлоба і важко сопів широким м'ясистим носом. Другий, молодий, знітився, зблід, тремтів, ніби його била пропасниця. Видно, ще ні разу не бував у бувальцях.

Самуїл пильно глянув старшому в очі.

— Половці?

— Ойє, ойє!

— Як звати?

— Я — Сай, а це мій син Чой.

— З якої орди?

— З Інгулецької...

— Чого опинилися тут? Куди прямуєте?

— Їдемо на Оріль до хана Башкорта. Туди я віддав заміж дочку. Кажуть, подарувала мені внука — хочу побачити.

— А Коб'яка знаєш?

— Чув. Хто ж у Половецькому степу не чув про великого хана Коб'яка? А бачити — не бачив.

Сай відповідав швидко, без заминки, і, схоже, казав правду. Самуїл нерішуче здвигнув плечима — вагався, видно, приймати рішення. Запитально глянув на Ждана.

— Що будемо робити?

Він усе більше переконувався в тому, що Ждан, незважаючи на молодість, мав тверезий, розсудливий розум, і не вважав для себе образливим прислухатися до його порад і думок.

— Я гадаю, відпускати не слід, — подумавши, відповів Ждан. — Хтозна, чи не брехня все це. Чому ми повинні вірити йому на слово?.. Накажи забити в колодки — повеземо до Києва. А там буде видно — відпустити чи обміняти на своїх людей...

Думаючи, що половці їх не розуміють, Самуїл і Ждан обмінялися цими думками відкрито, в їхній присутності. Як же вони були здивовані, коли Сай раптом упав на коліна, простягнув з мольбою поперед себе руки і заблагав на мові русів, трохи калічачи слова:

— Не везіть нас до Києва, прошу вас! Візьміть викуп! У мене є дещиця зі мною! — і він поліз до кишені.-

Відпустіть нас з богом! Доньку хочу провідати, внука побачити!

Він витягнув капшука, витрусив з нього на долоню жменю золотих монет і великий срібний перстень з коштовним камінням. Але ні Самуїл, ні Ждан не взяли тієї плати. Швидко переглянувшись, разом прийшли до однієї думки — не відпускати!

— Забийте їх у колодки та прив'яжіть міцніше до возів! — наказав Самуїл хлопцям. — Подивимося, що це за птахи...

...Ні Самуїл, ні Ждан не знали і не могли знати, що цим самим вони стали у великій пригоді Святославу і всім руським князям, які в цей час саме простували і по Дніпру, і по суходолу до Половецької землі. Не знали вони і не могли знати, що їм до рук випадково потрапили Кончакові вивідачі, котрі побували у Торчеську, де зустрілися з Аяпом, і несли від нього Кончакові важливу вістку про виступ руських сил у великий похід на землю Половецьку. Просто їхнє внутрішнє чуття підказало їм рішення, яке допомогло Святославові повернутися з цього походу зі славою. Про Святослава літописці записали похвальні слова в літописах, про Самуїла і Ждана — нічого. Та це не применшує заслуги, як не применшує заслуг і тих безіменних воїнів, які своєю смертю, кров'ю і зусиллями здобувають славу вождям своїм, самі залишаючись на віки вічні невідомі.

...Того ж дня, надвечір, до Переволоки приплив на човнах з двома тисячами воїв князь Святослав і став табором на березі Дніпра, ждучи інших князів, що йшли сухопуттям. Протягом наступних днів прибули з дружинами правим берегом і переправилися на лівий Святославові сини: Гліб, Всеволод Чермний і Олег, Рюрик Руський, Володимир Глібович Переяславський, Всеволод Ярославович Луцький, Мстислав Ярославович, Мстислав Романович та Ізяслав Давидович — обидва із смоленських князів, Мстислав Городенський, Ярослав Пінський, його брат Гліб Дубровицький, а Ярослав Галицький прислав свої полки з воєводами.

Отже, зібралися всі, хто хотів разом з великими князями київськими взяти участь у поході.

Не прибули: Рюриків рідний брат Давид Ростиславович Смоленський, який відписав, що нездужає, і прислав замість себе сина Ізяслава з невеликою дружиною, рідний брат Святослава Ярослав Чернігівський, котрий у березні, відмовившись від походу, гаряче ратував за літній похід, двоюрідні брати Святославові — Ігор Новгород-Сіверський та Всеволод Трубчевський.

— А наші брати не прийшли, — гірко, з образою в голосі сказав на київському снемі Святослав. — Відписали: далеко нам іти вниз до Дніпра. Не можемо своєї землі без захисту залишити. Якщо ж ти підеш на Переяслав, то й ми з тобою підемо і з'єднаємось на Сулі... Та не вірю я в те, що пішли б вони з нами і в тому випадку, коли б шлях лежав через Переяслав на Сулу. Хіба князям луцькому, галицькому чи пінському ближче, ніж смоленському чи новгород-сіверському? Хто хотів, той прибув. А хто не захотів разом з братією своєю стати на ворога, того ждати не будемо. Тож обоз залишимо тут під надійною охороною, а самі завтра вборзі, порожнем вирушимо в степ, на Оріль, а якщо потрібно буде, то й на Самару. Вірні люди сказали нам сьогодні, що там хан Коб'як гуртує сили для нападу на Русь, домовляється з Кончаком, щоб спільно ударити. Та ми не дамо Їм з’єднатися! Ударимо раніш і, дасть бог, поб’ємо окаянних!

Другого дня, залишивши обоз на правому березі, з'єднане руське військо, що налічувало понад двадцять тисяч воїв, вирушило на схід. Вів його великий князь Святослав, а провідником у нього був Ждан. Самуїл же з валкою і Ждановою матір'ю попростував до Києва.

 

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

На привалі за Ворсклою до Святослава підійшов князь Володимир Переяславський. На голові золотом сяє шолом, міцну загорілу шию охоплює золоте ожерелля, що одночасно служило князеві і прикрасою, і князівською відзнакою; ліва рука лежить на рукояті меча, права поправляє на плечі червоне корзно, що шовково шелестить під вітром.

Зупинився, кресонув ясно-крицевим поглядом, схилив голову.

— Отче, дозволь поїхати попереду. Вся Переяславська земля винищена, сплюндрована. Кров тисяч переяславців і переяславок на половецьких шаблях, сльози моїх земляків і землячок наповнили ріки й озера Половецької землі, і вони стали гірки та солоні, як наше горе. Я бажаю помсти, а мої вої — військової здобичі! Не відмов, княже, не зроби так, як учинив мій лютий недруг Ігор!

Ні, цьому князеві не позичати сміливості! Ні в ратному ділі, ні в розмові з великим князем! Звичайно, він йому дозволить іти попереду. Чому б не дозволити? Не затишку ж шукає цей молодий витязь, а свисту ворожих стріл, брязкоту половецьких шабель, шалу кривавої січі! Чесний, відвертий, хоробрий! От тільки б стриманості більше та розуму державного — на користь Руській землі! Та цього, на жаль, бракує не тільки йому...

— А якщо не дозволю, то ти і мою землю потолочиш так, як Ігореву? — не стримався від докору Святослав.

— Ні, отче, твою не потолочу, — коротко відповів Володимир. — Але любові і поваги до тебе не матиму!

— Дякую за відвертість... А попереду йти дозволяю. Ждана візьмеш провідником. Тільки будь обережний, не заривайся! Важливо не для одного себе славу здобути, а принести користь усьому війську... Візьмеш під свою руку молодших князів з дружинами і дві тисячі берендейської кінноти. Знайди мені Коб'яка і наведи під мої стріли! А я йтиму услід за тобою на день путі...

— Дякую, отче-князю. Не зариватимусь! Але й хребта половцями не покажу! — Молодий князь випростався і глянув за далекий небосхил, ніби сподівався вже зараз уздріти там ворога.

Кілька днів рискав Володимир понад Оріллю у пошуках половців, та все даремно. Бурчав на Ждана:

— Де ж вони поділися, ті кляті степовики? Невже запримітили нас? Знаходимо пригаслі попелища та обглемедані кістки на покинутих стійбищах, а самих — як вітром поздувало!

Ждан спантеличено знизував плечима. Справді, де ж поділися половці? Там, де тиждень чи два тому їздили вони з вежами-юртами, де випасалися отари овець, табуни коней та гурти худоби, де гасали, об'їжджаючи гарячих жеребців та кобилиць, молоді джигіти, там тепер було пусто. Тільки орли-стерв'ятники при наближенні війська нехотя здіймалися вгору та посвистували ховрахи.

Де ж поділися половці? Що задумав Коб'як?

Перша зустріч відбулася на шостий день в межиріччі між Оріллю і Самарою. Вранці, коли вої, поснідавши, лаштувалися до походу, прискакали на змилених конях сторожі.

— Половці!

З-за далеких горбів показалися кінні половецькі роз'їзди. Згодом темною хмарою викотилась уся орда.

Князь Володимир зрадів. Нарешті! Настала хвилина, якої він ждав кілька літ! В його руках немале військо, і він всій Русі покаже молодецьку хоробрість і військовий хист! Сьогодні він або голову складе, або зламає хребта Коб'якові!

Він скочив на коня, покликав князів, наказав готувати до бою полки. По праву руку від себе поставив Святославового сина Гліба з дружиною і його тезку Гліба Юрійовича, по ліву — Мстислава Романовича Смоленського і Мстислава Володимировича, сам же "с протчими" став у бойовий ряд посередині. Сказав коротко:

— Братіє, велю держатися всім купно! Із бойового ряду нікому не виїжджати! Вперед не зариватися і ззаду не залишатися! Хто покаже ворогові хребет, тому ганьба на віки вічні! Хто зніме Коб'якові голову, а найпаче — приведе на аркані, тому честь і слава!

Руські полки, швидко перегрупувавшись, зібралися в один невеликий, але міцний кулак. Над ними замайоріли барвисті корогви, прапорці, піднялися вгору і застигли густо, мов щітка, довгі списи з блискучими крицевими наконечниками. Черлені щити яскраво горіли в промінні ранкового сонця.

Всі були готові до бою.

 

На протилежному боці, на горбах, став Турундай, тесть Коб'яка, з ханами Содваком, Єксною, Тетією та Бараком. Це був передовий загін хана Коб'яка, який, про всяк випадок відтягнувши свої роди аж на Самару, рушив з великим військом на Русь. Правда, йому не пощастило приєднати до себе полки хитрого Кончака, що не хотів посилення і прославлення свого суперника в міжусобній боротьбі за владу над Половецьким степом, але він мав достатньо сил, щоб погромити порубіжні руські поселення і захопити там велику військову здобич, а головне — худобу, якої так мало залишилося у половців після важкої зими.

Турундай відірвався від Коб'яка на половину денного переходу. Побачивши перед собою порівняно невелике військо урусів, він, незважаючи на немолоді літа, загорівся, мов хлопчисько, бажанням здобути перемогу і проcлавитися серед родів своїх. Під його рукою шість тисяч джигітів — немала сила! І він, не гаючись і не вагаючись, кине їх в атаку!

Він важко сидів на гнідому огиреві, огрядний, рідковусий. Кругле брезкле обличчя його потемніло від весняного сонця, а вузькі чорні очиці пильно вглядаються у далину, де червоніють руські щити. Хай червоніють! Не встигне сонце піднятися на половину свого кола, як він повергне ті щити додолу, а уруських батирів пов'яже по десятку, як валахів, і пожене у кіш Коб'яка!

Стугонить серце старого хана, стугонить радістю. Він наказує худому, кістлявому ханові Єксні, що сидить у сідлі прямо, мов жердина, розпочати атаку лівим крилом, а запальному, бистроокому Содваку — правим, щоб охопити урусів, узяти в лещата і не випустити жодного.

— Та князів мені, князів захопіть! Живих чи мертвих! — напучував хан своїх підлеглих. — З мертвих здеремо скальпи[36][36], з живих злупимо викуп! Тож, мабуть, краще живих!..

Він підвівся на стременах і махнув у бік руських полків шаблею. В ту ж мить тисячі кінських копит вдарили об землю, і вона загула, мов перед бурею, здригнулася, наповнилася лиховісним чеканням. Половці розпочали атаку.

 

Побачивши половецьку силу, що котилася прямо на них, тисяцький Шварн нахилився до вуха князеві, прошепотів:

— Не втримаємося, княже. Поки не пізно, повертаймо назад?

— Нізащо! Який нам сором буде! — вигукнув Володимир. — Пошли гінця до Святослава сказати, що ворог перед нами і немає мені часу ждати великого князя на допомогу. Приймаю бій, а він тим часом хай поспішає!

Гонець поскакав, а Володимир торкнув поводи і поволі рушив насупроти половцям. Передав по рядах:

— Коней не стомлювати! Вони пригодяться нам свіжими! Не зриватися завчасно, ждіть мого знаку!

Так і рухались — поволі, тісно зімкнувши ряди, прикрившись щитами. Не чути жодного слова. Навіть покашлювання, навіть дихання не чути. Лиш брязкіт зброї та глухе гудіння землі провіщали криваву січу.

Ждан відчуває лівою ногою праву ногу князя. Іноді зиркає на нього. Як він? Володимир спокійний, жодна рисочка не здригнулася на його вродливому обличчі, жоден м'яз не ворухнувся. Він пильно вдивляється в темну лаву, що збоку сонця накочується, мов грозова хмара, але мовчить. І всі розуміють — ще не час!.. Впевненість князя, його витримка передаються воям, ліпшим мужам, боярам. І всі без поспіху, але впевнено, грізно простують назустріч тій темній лавині, що швидко накочується на них.

Супротивники зійшлися на два польоти стріли і зупинилися.

Від половців рвучко вимчало кілька сотень лучників — випустили по стрілі. Їм відповіли руські стрільці. Хтось упав у бур'ян. Болісно заіржав поранений кінь. Бій зав'язався. Половці рушили в наступ. У Ждана зліва — князь Володимир, праворуч — колишній смерд із Глібова Івашко, якого князь уподобав і взяв гриднем у свою дружину. Це був дужий, як ведмідь, на вигляд трохи наївний, та насправді меткий і гострий на розум муж. Ждан із ним та ще з кількома найближчими воями, за наказом Шварна, мали охороняти в бою князя. З другого боку це мав робити з досвідченими воїнами сам тисяцький Шварн.

Як тільки лучники повернулися в свої ряди, Володимир Глібович опустив забрало. — Копія до бою! Вперед!

Ждан міцніше стиснув списа, вдарив коня. Через його голову шугонув рій стріл, що зустрілися в повітрі з половецькими. Ждан пригнувся. Дві чи три ворожі стріли дзьобнули в щит і впали додолу. Його не зачепили. А хтось зойкнув, хтось із гуркотом упав коням під ноги, — обірвалося чиєсь життя.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 |


При использовании материала, поставите ссылку на Студалл.Орг (0.19 сек.)