АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Читайте также:
  1. IV Розділ. Тести на Нью-Йоркську Конвенцію про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень
  2. VIII. Аналіз внутрішніх функціональних підрозділів
  3. Апарати для розділення неоднорідних мас
  4. Висновки до другого розділу
  5. Висновки до розділу 1
  6. Висновки до розділу ІІІ
  7. Висновок до розділу
  8. Глава 3.1. Конференція студентів структурного підрозділу Університету.
  9. Глава 3.2. Студентський парламент структурного підрозділу Університету.
  10. Глава 3.3. Голова Студентського парламенту структурного підрозділу Університету.
  11. Дії підрозділів з виконання завдань, які покладаються на миротворчу місію.
  12. Додаткова література до розділу І

Залишивши валку на візників, Самуїл і Славута, ведучи на поводі підмінних коней, щодуху мчали на Сейм. Кончакова тамга-оберега відкривала їм усі степові шляхи-дороги, — жоден половець, уздрівши її, не посмів їх затримати. На Русі вони помчали ще швидше, бо воєводи, посадники, огнищани, дізнавшись про поразку Ігоревого війська, давали їм свіжих коней. Путь від Тору до Сейму вони подолали за шість діб, а на сьому, рано-вранці в неділю, загрюкали у ворота Путивля-града.

— Хто такі? — позіхнув хтось на вежі спросоння.

— Від князя Ігоря! Відчиняйте скоріше! — гукнув

Славута.

Нагорі заохкали, затупцяли. Ворота розчинилися. Почали збігатися дружинники, стовпилася дворова служба, прийшов князь Володимир Галицький, прискочив путивльський тисяцький Вовк. Вістка про страшну поразку в далекому Половецькому степу приголомшила всіх, мов грім, відібрала в людей мову. Тисяцький схопився за голову: з князем Володимиром пішли його два сини. Славуті довелося нагадати, що прибули вони, власне, до княгині, щоб повідомити про страшне лихо.

— Де вона? Ще спить?

— Де там! — махнув рукою Володимир. — Уже на валу... Відколи князь Ігор пішов, вона, бідолаха, не знає ні сну, ні спочинку — ні світ ні зоря піднімається на вал і подовгу стоїть там, мов сновида, дивиться в той край, звідки має прилетіти її ладо...

Славута сумно похитав головою.

— Не скоро прилетить... Шаблями поганих підрізано йому крильця!

На вал Славута вирішив піднятися сам. По вичовганих соснових сходах зійшов на забороло і побачив Ярославну — в самому кутку, біля південної вежі, звідки відкривався неозорий краєвид на Сейм, на широкі засеймські далі. Там десь залягла таємнича і хижа Половецька земля.

Княгиня не помітила його. Стояла в задумі, заломивши руки, дивилася, як випливає з ранкової імли велике червоне сонце, як починають золотом горіти чисті плеса ріки, як тануть, розвіюючись по лугових заростях, рожеві тумани. Дивилася. Та чи бачила те все?

Біле шовкове платно з довгими і широкими рукавами вільно спадало з пліч, невиразно окреслюючи струнку її постать.

Тут, на горі, подихав свіжий вітерець, та вона, здається, не помічала того, — невідривне зорила в той край, де сходило сонце.

— Княгине! — тихо окликнув її Славута. Ярославна стрепенулася, накинула на плечі велику квітчасту хустку, що висіла поряд, на поручні, і повернулася на його голос. В її очах спочатку сяйнула радість, промайнув подив, а потім, коли придивилася до боярина пильніше, почав наростати страх. Вона схопилася за серце. Зблідла.



— Славуто, що? Чому ти такий змарнілий і засмучений? Чому сам? Де князь?

Славута поволі, не поспішаючи, ніби збираючись з думками, рушив до неї.

— Не хвилюйся, княгине... Князь живий. Лише поранений у руку...

— Поранений у руку! І ти так спокійно мовиш про це!.. Чому ж не йде? І що з Володимиром? — Голос її затремтів.

— Усі князі живі, Ярославно!

— Повернулися?

— Ні.

— Чому?

— Вони в полоні.

— В полоні! Боже мій! А військо?

— Військо теж... Одні вої загинули, інші потрапили в неволю.

Ярославна зблідла ще дужче. В очах зблиснули сльози.

— Одні загинули, інші в неволі!... Так ось чому останні дні я не знаходила собі місця! Ось чому люта туга тиснула мені серце. Мій коханий ладо в полоні! Його вої погинули або потрапили в неволю! Боже! Боже! — Вона затулила обличчя долонями і заридала. Потім, схлипуючи, витерла сльози краєчком хустки, сіла на приступець сходів, що вели на вежу, і якимось чужим, здерев’я-нілим голосом сказала: — Розповідай мені все! Все, як було! Хочу знати!

Ярославна слухала, не перебиваючи розпитуванням. В її очах стояли сльози, а білі руки, мов чаїні крила, тріпотіли-тремтіли у великому збудженні.

Особливо вразило її те, як страждали від спеки й безводдя люди й коні, як хмарами летіли на Ігоревих воїв половецькі стріли, як мучився Ігор від болючої рани та ще більше від думки, що то він став винуватцем великого нещастя рідної землі.

Коли Славута скінчив свою сумну оповідь, вона довго мовчала, ковтаючи сльози, що котилися по її зблідлому обличчі, потім раптом схопилася, простягла вперед, через забороло, руки і неголосно, зі щемким болем затужила-заквилила:

— Ой, полечу я чайкою-зигзицею по дунаєві[67][67], омочу бебряний[68][68] рукав у Каялі-ріці, утру князю криваві його рани на дужому його тілі!

‡агрузка...

Ой Вітре-Вітрило! Чому, господине, насупроти вієш? Чому мечеш хановські стрілки на своїх легких крильцях на воїв мого лада? Хіба мало тобі простору вгорі, під хмарами, віяти, гойдаючи кораблі на синьому морі? Чому, господине, мою радість по ковилі розвіяв?

Ой Дніпре-Славутичу! Ти пробив єси кам'яні гори крізь землю Половецьку, ти ніс на собі Святославові човни до полку Коб'якового! Принеси, господине, мого лада до мене, аби не слала до нього сліз на море рано!

Ой світле і трисвітле Сонце! Всім тепле і красне єси! Чому, господине, простерло гарячі свої промені на воїв лада, в полі безводному спрагою їм луки стягнуло, тугою їм тули заткнуло?

Вона все далі простягала через забороло свої трепетні руки, мов і справді збиралася полетіти по дунаєві, що щирим золотом блищав унизу, в незнане поле Половецьке, ніби своїми мольбами-заклинаннями хотіла допомогти і коханому ладу-князеві, і його воїнам у їхній важкій біді. Вражений Славута занімів від глибини почуттів, що виривалися з серця цієї незвичайної жінки, і довго мовчав, не знаючи, з якого боку підступити до неї, а коли вона замовкла і здригнулася від ридання, обережно торкнувся її ліктя, промовив тихо:

— Годі тужити, Ярославно! Ходімо! У мене зовсім мало часу — я зараз же мчу до Києва! Бо захмелілі від перемоги половці, як виводок барсів, от-от накинуться на Руську землю, і хтозна, чи не найперше сюди, на беззахисну Сіверу... Тож хай князь Володимир готується.

Вона перестала плакати, ще раз глянула в імлисту далину, що розділяла її з найдорожчими людьми, змахнула з ока сльозу, а потім покірно, мов дитина, дозволила взяти себе за руку. І Славута почав поволі зводити її з високого путивльського валу вниз.

...І покотилася страшна звістка про загибель Ігоревого полку по всій Сіверській землі, і застогнали, заплакали люди від великої біди-напасті.

"То бо слишавше, возмятошася городи Посемьские і бисть скорбь і туга люта, яко же ніколи те не бивало во всім Посемьї і в Новігороді-Сіверьском і по всій волості Черніговьской: князі ізимані, і дружина ізимана, ізбита.

І мятяхуться, аки в мотві. Городи воставахуть і немило бяшеть тогда комуждо своє ближнєє, мнозі тогда отре-кахуся душь своїх, жалующе по князях своїх", — записав літописець.

У доброму настрої повертався до Києва князь Святослав із своїх корачівських та вщизьких земель, що на багато десятків, ба навіть сотень верст простяглися по верхній Десні аж до Оки. Чотири полки відбірних воїв вів він звідти: два кінних ішли правим, високим берегом — старою, наїждженою дорогою, а два піших пливли разом з ним на човнах.

Поспішали. Тому князь у Трубчевськ, до Всеволода, не заїздив— проплив його вночі з надією, що ранком, на сніданок, прибуде в Новгород-Сіверський, до Ігоря, і там остаточно домовиться з ним про майбутній похід.

Ніч була тиха, ясна. Між скромними, сором’язливими зорями гордо красувався місяць-молодик. В його сріблястому холодному сяйві мріли далекі весняні береги. За кормою шуміла темна вода. Спали вої, вільні від веслування, спали на помості, вкрившись кожухами, молоді князі — син Володимир та Олег, а Святославові не спалося: нили суглоби, і в голові роїлися думки.

Здається, все він зробив, аби наступний похід на Дон був найбільший з часів Мономаха і закінчився щасливо. Зібрав немалу свою дружину, Рюрик приведе не меншу, а ще чорні клобуки, Володимир Переяславський, Ярослав Чернігівський, Ігор Сіверський з братією... Напевне, прийдуть самі, як і торік, або пришлють дружини Всеволод Луцький, Ярослав Пінський, його брати Гліб Дубро-вицький, Мстислав Романович та Ізяслав Давидович — обидва із смоленських князів. Обіцяв прибути сам Давид Ростиславович Смоленський, Рюриків рідний брат, який не брав участі ні в поході 1168 року, ні в поході 1184 року, відмовившись тим, що нездужає... Написані й відправлені з гінцями листи у Галич Ярославу Осмомислу і в Володимир Всеволоду Юрійовичу, князеві Володимиро-Суздальському[69][69] — двом наймогутнішим володарям. Якщо вони приєднаються і пришлють свої полки, тоді хай тремтить Кончак — майже вся Руська земля стане на нього!

Лише опівночі Святослав заснув.

Розбудив його легкий поштовх: човен пристав до причалу.

— Новгород-Сіверський! — почувся голос княжича Олега.

Святослав відкинув кожуха, зачерпнув пригорщу м'якої деснянської води, хлюпнув собі на обличчя. Сон враз мов рукою зняло. Йому подали рушника — витерся, звівся на ноги і глянув на безлюдний причал.

"Гм, ніхто не зустрічає, — подумалося прикро. — Невже сторожа на валу не помітила сотень човнів, що спінили всю Десну?"

Але тут почувся тупіт копит. З узвозу виринуло кільканадцять вершників. Попереду на сірому огиреві мчав боярин Черниш. На березі кинув поводи гридневі, швидко збіг на дощаний причал.

— Княже, я радий пригостити тебе, твоїх синів і бояр на Горі, — вклонився він. — А твоїм воям сніданок привезуть сюди.

— Де ж князь Ігор? Бува, не захворів? Черниш витріщив очі.

— А хіба князь не знає?

— Що?

— Ну, як же? Минув майже місяць, як князь Ігор пішов з князями Всеволодом, Святославом, Володимиром та чернігівськими ковуями у похід на половців...

Святослав сторопів. Аж відсахнувся, мовби від невидимого удару.

— Як — на половців! Не діждавшись мене? Не попередивши мене? Та чи він сповна розуму? Отеє так новина для мене!

— А я гадав, князю відомо...

Розгубленість, що вималювалась на обличчі боярина, свідчила, що він дійсно був глибоко вражений і збентежений.

Підійшли княжичі Володимир і Олег, наблизилися бояри та воєводи. Вістка про те, що скоро минає місяць, як сіверські князі пішли в похід на половців, приголомшила всіх.

— Що ж чути від Ігоря? — ледве спромігся на слово Святослав.

— Нічого не чути.

— А боярин Славута? Живий він?

— Боярин Славута помчав услід за князем Ігорем.

— Як — помчав? — вигукнув ще більше вражений Святослав. — Та чи вони не показилися тут? Хай Ігор — він завжди був дещо легковажний... А щоб Славута!.. Просто неймовірно!..

— Наскільки мені відомо, боярин залишився дома. Я сам бачив, як він прощався з князем та княгинею. А потім, коли я порядкував у городі, бо князь Ігор усе залишив на мене, він вибіг з палат, скочив на коня і помчав услід за військом... З того часу я його не бачив. Гадаю, він наздогнав князя Ігоря і пішов з ним...

— Дивно... З хвилини на хвилину не легше... А княгиня Ярославна — вона де? Теж пішла в похід? — Святослав сумно усміхнувся.

— Ні, вона з дітьми залишилася в Путивлі. Від неї були гінці.

Святослав розвів руками.

— О боже! Дивні діла твої, господи! Усе, що я з таким трудом ладив, розсипалося в одну хвилину!

Він затулив обличчя долонями і скрушно похитав головою.

Всі мовчали. Було ясно, що в серці старого князя зараз бушує буря, і ніхто не наважувався розраджувати, втішати його, а головне, ніхто не знав, як це зробити. Кожному було нелегко на душі.

Нарешті Черниш порушив тяжку мовчанку.

— Княже, прошу до сніданку, бо лихо лихом, а їсти все одно треба...

— Та який може бути сніданок! — скипів князь. — Ігор утаївся від мене, обманув мене, а я за його столом стану нині трапезувати! Не буде цього! Зразу ж рушаймо до Чернігова! Поснідаємо на човнах!

Два дні, що пливли до Чернігова, Святослав був сердитий і все підганяв гребців: швидше, швидше! Нарочних до брата Ярослава не посилав, хотів заявитися несподівано як сніг на голову і виказати йому все, що накипіло на душі. Ярослав обманув його теж. Знав же, що пошле на поміч Ігореві ковуїв, а промовчав! Ігор став йому ближчий, ніж рідний брат! Ну, що ж коли так, то й він не буде з ним няньчитися, потурати його витівкам. Тепер або зі мною, або проти мене! — вирішив Святослав.

Ніхто не зустрічав його. І справді з'явився в Чернігів мов сніг на голову. В'їздив у ворота злий, лютий. Ну, начувайся, Ярославе!

І все ж Ярослава встигли попередити. Чернігівський князь зустрів старшого брата посеред широкого майдану перед Спаським собором і відразу кинувся йому на груди.

— Брате мій, таке лихо! Таке лихо! Якби ти тільки знав! — схлипнув він, обнімаючи і цілуючи Святослава в обидві щоки.

— Що трапилося? Хтось захворів? Помер? — сторопів Святослав, відчуваючи, як щось обірвалося в грудях і з серця щезли всі гіркі слова, які він приготував для молодшого брата.

— Ні, ні, дякувати всім святим, усі живі й здорові.

— Так що ж тебе так схвилювало? Кажи!

— Ігорів полк загинув! А сам Ігор, поранений, потрапив до Кончака в полон!

— Звідки ти дізнався? — Святослав відчув раптову слабість, ніби ноги підігнулися. — І невже так-таки весь полк? Це ж шість, вісім або й десять тисяч воїнів!

— Щойно прискочив Біловолод Просович, боярин торкський, — він і розповів...

— Веди мене до нього! — аж крикнув Святослав. Обидва князі в супроводі княжичів та Святославових воєвод зайшли до гридниці. їм назустріч підвелися чернігівські воєводи і могути[70][70]. Низько вклонився схудлий, обшарпаний боярин-торк Біловолод Просович, а коли підняв голову, то всі побачили в його запалених, почервонілих очах сльози.

Святослав зупинився перед ним.

— Біловолоде, розкажи, як це було! Торк з натугою проковтнув гіркий клубок, що здавив йому горло.

— Княже, це був з самого початку нещасливий похід. Сонячне знамення застерігало князя Ігоря і всіх нас від великої біди, але князь Ігор не зважив на нього і повів нас далі — аж на Сюурлій та Каялу. У першій битві з ордою хана Кзи ми перемогли, та другого дня рано-вранці побачили, що вся сила половецька оточила нас. Почалася битва. Відразу був поранений у руку князь Ігор. Весь день і всю ніч ми пробивалися до Дінця, але дістатися не змогли. Стріли летіли на нас хмарами спозаранку й до вечора, коні знесиліли від голоду й спраги, багато воїнів полягло в тій битві. У неділю опівдні упали знамена Ігореві...

— Де ж князі?

— Усі в полоні.

— А військо?

— Половина воїв лягли трупом у степу понад Каялою та були поранені, інших похапали половці. Не знаю, чи й пощастило кому втекти з того побоїща...

— А тобі?

— Коли нас притисли до озера, многі кинулися вплав до протилежного берега, але і люди, і коні були такі стомлені, такі спраглі і так понапивалися води, що не могли пливти і всі потопилися. А я та ще кілька моїх воїв зуміли перепливти, заховатися в кущах і пересидіти там, поки стемніло...

Святослав важко зітхнув:

— О любі мої братія, і синове, і мужі землі Руської! Дав би мені бог притомити поганих, та не стримав юності і цим створив поганим ворота на Руську землю. Воля господня да буде в усьому! Наскільки раніше ремствував я на Ігоря, настільки нині жаль мені Ігоря, брата мого!.. О, мої синовці, Ігорю і Всеволоде! Рано єста почали ви Половецьку землю мечами разити, а собі слави шукати! Безславно ви перемогли, безславно пролили кров поганську! Ваші хоробрі серця з твердого булату сковані, а в звитязі загартовані! Що натворили ви моїй срібній сивині? — Він знову заплакав, а заспокоївшись, махнув Біловолоду Просовичу, щоб вийшов, і, коли той причинив за собою двері, повернувся до Ярослава: — Брате, збирай боярську думу — будемо радитися, що нам тепер робити.

— Майже всі мої бояри тут, княже, а твої теж, — відповів Ярослав. — Ти старший — сідай на моє місце і кажи, що нам робити, а ми послухаємо.

— Гаразд. Хай буде так. Зараз не до сперечань, — погодився Святослав і зайняв чільне місце за князівським столом. Коли всі повсідалися довкола, зміцнілим голосом, у якому вже відчувалася давно вироблена звичка наказувати, промовив: — Братіє і дружино, замислив я цього літа великий похід на половців — аж на Дон. Та бог розсудив інакше. Молоді, нерозумні князі Ігор та Всеволод, утаївшись від мене, самі пішли в степ, щоб тільки собі слави зажити, — і зазнали страшної поразки. Такої ще й не бувало на Руській землі! Не бувало! Вся Сіверська земля залишилася оголена, беззахисна. Ігор та Всеволод відчинили половцям ворота на Русь! Не сьогодні, то завтра вони будуть на Сеймі — і потече кров люду нашого, запалають городи і села...

Він замовк і задумався. Пригнічені бояри мовчали теж.

— Що ж нам робити? — спитав Ярослав тихо. Він відчував свою провину.

— Що нам робити? — перепитав Святослав і тут же твердо відповів: — Загородити Полю ворота на Русь черленими щитами! Зупинити Кончака і Кзу та інших ханів! Рятувати землю нашу від спустошення, а люд наш від загибелі!.. Передусім треба захистити беззахисне Посем'я!

— І як же це зробити? Якими силами?

— А ось як... Мої сини Олег і Володимир з двома полками, що йдуть зі мною, повернуть зараз же на Сейм, до Путивля. З ними піде воєвода Тудор, воїн сміливий і досвідчений... Зробіть там, князі, все, аби захистити ту землю! Не гайте ні хвилини! Там залишилася княгиня Яро-славна з дітьми!..

— Слухаємося, княже, — схилили голови молоді князі.

— Ти, Ярославе, негайно збирай дружини свої і стань по Острі! Жди з Києва моїх нарочних. Може бути, що половці, охоплені гординею після перемоги над Ігорем, підуть не на Сейм, а на Переяслав або й Київ. Швидше всього на Київ! Тоді ми станемо проти них!

— Добре, — відгукнувся Ярослав.

Нині ж я напишу листа у Смоленськ до князя Давида Ростиславича! У Турів, у Пінськ, у Луцьк пошлю гінців, щоб ішли князі, не барячись, на допомогу Києву... І зразу ж, ще сьогодні, сам відправлюся до свого стольного града!.. Тепер нема чого думати про похід. Тепер головне — зібрати всі сили Руської землі на відсіч Кончакові та його ордам!.. Ідіть усі і робіть те, що велить вам ваш обов'язок! Ідіть!

 

Любава витягла з жлукта ще гарячі, добре визолені сорочки та спідниці, повісила на коромисло, підняла на плече і гукнула в розчинені двері хатини:

— Мамо, я до річки! Поперу білизну!

З хати долинув материн голос:

— Іди, доню... Та будь обережна — не впади в воду, бо кладка ще від батька залишилася — стара і хистка вже!

Вони вже звикли одна одну називати матір'ю і донею, і були раді, що між ними установилися такі приязні, родичівські взаємини.

З дверей вибіг Жданко. У вибілених на сонці полотняних штаненятах, що трималися на шлейці, перекинутій через плече, у такій же сорочечці, білявочубий та синьоокий, він скидався на тендітного житнього колосочка, який щойно виклюнувся зі стрілки.

— І я з вами на річку! — гукнув з порога і застрибав на одній нозі.

— А бабуся пускає?

— Пускає, пускає! Вона годує Настуню, бо та маленька... А я сам поїв! Я вже великий!

Любава усміхнулась і подумала: як же любитиме вона свого Жданка, якщо так прив'язалася до цієї, по суті, чужої їй дитини!

— Ну, йди! Та не пустуй! А то впадеш у річку та втопишся! Мама Варя плакатиме дуже! І ми всі будемо плакати!

— Я не пустуватиму! Я слухняний! — гукнув зраділий Жданко і вистрибом пустився по стежині.

Кладка була справді стара, почорніла, хистка і на два чи три пальці покривалася водою. Однак прати на ній було зручно.

Поряд з нею колихався на хвилях легкий сосновий човен, видовбаний Жданом узимку. У ньому лежав довгий гладенький бовт, щоб заганяти рибу в сіть, та липовий ковшик — вичерпувати воду. Відколи Ждан пішов у похід, стоїть човен без руху — чекає на свого господаря.

Склавши в нього білизну, Любава заходилася прати. Жданко бігав понад берегом — ловив прудкокрилих метеликів.

Сонце підбивалося все вище й вище. Скоро й обідати пора!.. Та раптом відчайдушний жіночий крик струсонув і сонячну тишу, що зависла над Сеймом і над левадами, і все навкіл:

— Людоньки-и! Половці!.. Убивають!.. Рятуйте!.. Прач випав із Любавиних рук. Дівчина глянула на село і завмерла від жаху: з трьох боків його затоплювали степовики, вони мчали вулицями, навпростець городами, вривалися, мов хижаки, у двори, в хати, нишпорили по хлівах, клунях, коморах, наздоганяли людей, що тікали в поле чи до річки, в левади чи в ліс, одних в'язали, інших убивали, тягнули все, що потрапляло під руку, виганяли з повіток худобу, коней, птицю... Ось запалав один куток, задимів другий. Стовпи диму й вогню шугнули в сине небо... Всюди крики, тупіт, чужинська лайка, дитячий вереск, стогін поранених, чоловічі прокляття...

Жданко зіщулився, притулився до Любавиного коліна голівкою і тремтів, мов перелякане пташеня.

— Мені страшно!

Вона теж боялася. Страх скував її серце льодяним панциром, а потерплі ноги мов прикипіли до землі. Щось подібне вона відчула торік у Глібові, коли на нього несподівано напали сіверяни.

Жданків голос вивів її з остовпіння. Треба ж щось робити! Треба рятувати матір. Варю, маленьку Настуню! Ось-ось половці нагрянуть і до них!

— Мамо! Варю! Тікайте сюди! У леваду! — гукнула вона щосили.

Та її голос розтанув, загубився у страшному ґвалті, що охопив усеньке село. Тоді вона кинулась бігти — і враз зупинилась. Хіба встигне? Ген на їхнє подвір'я завертає один чужинець, другий, третій... Вриваються в хатину... Чується приглушений скрик, дитячий вереск... О небо! Що там діється!... Невже і мати, і Настуня вже мертві, загинули?

Вона переводить погляд на Іванове обійстя. Звідти долітає несамовитий крик Варі:

— Дітоньки-и!

Половець тягне її за коси, вона пручається. Тоді він б'є її, мов скотину, ногою в живіт, в'яже сирицею руки..

Любава хапає Жданка, хоче занести його за кущі, щоб не бачив того жаху, але хлопчина вже почув материн голос і кричить щосили, пронизливо:

— Мамо-о!

Половці почули той дитячий крик, побачили Любаву і Жданка. Один з них відразу ж метнувся вниз, до річки, швидко зачеберяв своїми викривленими ногами, що зви кли до верхової їзди. На ходу ладнав лука...

Любава із Жданком стрибнула в човен, бовтом щосили відштовхнулась від берега. На той бік! В очерети! До лісу! Швидше! Швидше! Тільки там можна сховатися від хижих людоловів!

Яка, одначе, широка ріка! Як поволі пливе човен! А половець уже збігає в леваду, піднімає лука, цілиться.

Стріла плюхається в воду зовсім недалеко — за кормою. Половець вищирив зуби, регоче і накладає другу стрілу. Він упевнений, що влучить!

Швидше! Швидше! Вона упирається бовтом у дно — раз, другий! Шумить прозора вода, все ближче зелена стіна очеретів. Чи ж устигне?

Стріла цвьохнула над вухом, опекла плече.

— Тетю Любаво! У тебе кров! — кричить Жданко, показуючи на білий рукав, що почав червоніти.

Та думати про це ніколи. До кущів, до заростей зовсім недалеко — десять кроків, п'ять...

Вона оглядається. Половець усе ще регоче і накладає третю стрілу.

Ну, кінець! Тричі долю не випробовують!

Але тут човен із шелестом розсуває високий очерет і ховається в густих його заростях, а через мить упирається в твердий берег. Любава хапає на руки Жданка і, прозидираючись крізь жовто-зелений верболіз, біжить лісом. Біжить, не відчуваючи болю ні в плечі, ні в босих ногах, що ступають по колючій глиці, натикаються на сухе гілля та пеньки, ні в обличчі, по якому шмагає ялинове віття... Біжить до знемоги... І коли вже відчула, що останні сили залишають її, упала в траву, притиснула до себе маленьке тремтяче тільце хлоп'яти і безсило заридала...

 

В той час, як хан Кза із синами Романом та Чугаєм, зятем Костуком та своїми прибічниками плюндрував обидва береги Сейму, поволі наближаючись до Путивля, Кончак, розділивши свої сили на кілька загонів, напосівся на Посулля і винищував ті поодинокі селища й городки, які уціліли від попередніх нападів або зусиллями Володимира Переяславського були відбудовані. Терьтробичі спалили П'ятигірці, Тарголовичі — Лукім'я, Токсобичі дотла сплюндрували Мгар та Луку, Колобичі приступом узяли міцний кснятинський городок, а Єтебичі винищили все, що було живого, між Щеками і Сенчою. І тільки сам Кончак забарився під Лубном. Думав узяти його з ходу, та виявилося, що це міцний горішок — не по зубах, тому покликав на допомогу Токсобичів та Колобичів.

Посадник Мотига стояв на заборолі і дивився вниз, на берег Сули, де спішувалися свіжі половецькі загони. Був він заклопотаний, сумний. За чотири дні облоги і безперервних боїв на валах схуд, змарнів, очі запали, почервоніли від безсоння, борода скошлатилася, а руді вуса підгоріли, коли гасив пожежу, і з двох боків підковою охоплювали міцно стиснутого рота. Причому один кінець їх був довший, а другий, більше присмалений, коротший, і від того обличчя здавалося скривленим, ніби болів зуб чи підпухла щока.

— Що, брате Мотиго, сунуть поганці? Тепера нам непереливки будуть? — прогув у нього над вухом Кузьмищів голос. — Бачу, бачу... Що ж робити?

Кузьмище тихо підійшов і став поруч. Він теж змарнів. Воронячим гніздом стирчав на всі боки чорний чубисько, а таке ж чорне й густе, мов ліс, бородище, як і вуса Мотиги, присмалилося на вогні і позакручувалося поруділими баранчиками.

— А що робити — триматися! — відповів Мотига. — Скільки сил наших стане!.. Іншого виходу в нас немає!

— І я так думаю... От тільки чи довго протримаємося? Уже половина людей або вбита, або поранена... Та ти дивися — вони, здається, відразу підуть на приступ! Га?

Кузьмище показав рукою вниз.

Половці справді заворушилися. Одні погнали коней на луг, а ті, що лишилися, — не менше двох тисяч, — почали здиратися по крутому схилові до валу. Ладнали луки, несли палаючу смолу.

— А йдуть, кляті! — І Мотига раптом загукав охриплим голосом: — Браття! Пильнуйте! Знову починається!.. На забороло! На забороло!

Він залишився на східному валу — від Сули, а Кузьмище прудко побіг до воріт. Там було найбільш небезпечне місце, бо коли зі всіх боків городище оточували глибокі яри та урвища, біля воріт, від материка, його відділяв лише сухий рів.

У городищі тривожно сурмили труби. З усіх усюд до валу зібралися лубенці. Вони несли луки-самостріли, довгі дерев'яні вила-дворіжки, щоб відштовхувати драбини нападаючих, лозові кошелі з піском та землею, щоб засипати їм очі, розтоплену смолу та окріп... Чоловіки ставали до бійниць, жінки, підлітки й старі подавали їм усе, що потрібно для оборони. Навіть поранені, хто ще почувався на силі, брали списа чи сокиру і ставали в ряди захисників.

Всюди діжки та цебри з водою, щоб гасити пожежі.

Лубен в котрий раз готувався дати відсіч ворогові.

Кузьмище піднявся на надбрамну вежу й охнув: тисячі половців оточували городище — і понад ровом, і по горі, і по яру, що зразу стрімко падав у кінці рову, і по широкій і глибокій долині, де текла Луб'янка, і попід Нижнім валом побіля Сули... За ровом, на високому горбі, стояв гурт вершників — ханів та ханських охоронців. Серед них горбатилася могутня постать великого хана.

Кончак!

Його Кузьмище впізнав відразу, хоча й минуло кілька років, як разом з князями гнався за ним та за Ігорем від Щекавиці аж до Дніпра. Ох, яка була добра нагода злапати сучого сина! Коли б не випадковий човен, припнутий біля берега, не проливали б нині лубенці свою кров, не всівалася б Переяславська україна трупом та згарищами! Та ба! Не пощастило!

Сонце опускалося на захід і, визираючи з-за ханських спин, сліпило Кузьмищеві очі. Хитрий гаспид — Кончак!

І тут усе обміркував! І сонце, засліплюючи очі русичам, допомагає йому!

Кузьмище застромив за пояс бойовий топір, взяв до рук важкого довгого списа.

— Ну, братця, стіймо кріпко, бо чи так, чи інак — все одно смерть! Зараз почнеться!

Ніби вгадуючи його думки, Кончак підняв руку і подав знак до наступу.

На приступ ринули тисячі вояків. Вони, мов мурашки, лізли по крутих схилах нагору, пускали стріли з прив'язаними до наконечників палаючими шматочками смоли, розмахували шаблями та списами. Ті, що ринули через рів, несли з собою довгі штурмові драбини.

І над усім лунав протяжний грізний рев — а-а-а!..

В городищі спалахнули пожежі, їх гасили жінки й діти.

По всьому околу городища, де вал здіймався над крутими схилами яруг, половці зуміли піднятися лише до підніжжя валу, а в багатьох місцях взагалі не піднімалися. Бо як же видряпалися по прямовисних глиняних стінах? Вони тільки запускали вгору стріли з палаючою смолою, сподіваючись підгладити сухе дерев'яне забороло, та безперервно кричала щоб нагнати на урусів жаху і щоб ті, перебуваючи в постійному страхові, не мали змоги перекидати підмогу туди, де вона потрібна.

Зате біля городо ської брами зав'язалася люта січа. Хоча степовики не були навчені штурмом брати укріплені городи і неохоче йшли на приступ, вони мали багатократну перевагу в людях і, користуючись цим, все лізли і лізли на заборола, мов сарана.

Кузьмище ледве встигав зі своїми людьми відштовхувати драбини і скидати з заборол тих найспритніших, яким пощастило задертися нагору. Він носився по дощатому помосту, як буря, і його громовий голос лунав усюди, де було найважче.

— Тримайтеся, братця! Тримайтеся! — підбадьорював воїв. — Половці видихаються! Уже всі драбини лежать унизу потрощені! А без драбин їм не залізти на вал! Та й вечір незабаром — і ми матимемо передишку!

Сонце справді Щоцвидко сідало за далекий небокрай. Ще година-друга — і стемніє!

Розумів це і Кончак.

Коли стало ясно, що захисників на заборолах так просто не дістати і що вони, незважаючи на великі втрати, і не думають здаватися, він наказав пустити в діло порок. Це був простий, нашвидкуруч приготовлений стінобитний пристрій — важка дубова колода, яку на арканах, на віжках та обротьках несли півсотні дужих вояків. Простий, але небезпечний. Воїни перетягли його через рів і поволі наближалися до воріт. Ще сотня вояків ішла поряд і щитами закривала і товаришів, і себе від руських стріл.

Кузьмище відразу зрозумів, яка це велика загроза — цей порок — для воріт, і для городища, і для лубенців.

— Братця, стріляйте! Та стріляйте не поспішаючи! Цільтеся не кваплячись! В ноги, в руки — куди зможете, аби не в щити! Аби хоч як-небудь вразити гаспидів! — гукав він, а молодому довгов'язому кметові, що трапився поруч, наказав: — Біжи хутко до посадника Мотиги — нехай бере сотню чи й дві людей і мчить не гаючись сюди! Та хай захопить міхів і заступів — закладати землею ворота! Біжи!

Жінкам звелів нести і тягти до воріт усе, що згодилося б для цієї мети: дошки, плахи, кошелі з землею, лави, столи, рогачі, вози, засіки, кадуби — все, чим можна загатити, забити велику діру в валу, коли б кочовикам пощастило висадити дубові, обковані залізними шпугами ворота.

— Давайте сюди окріп! Підігрійте смолу! Наливайте її в горщики, в глечики, в череп'яні кухлі! Щоб тріскалися на головах тих нечестивців! Несіть усе, що можна пожбурити на них, — каміння, колеса, жлукта, столи, бочки! Усе — навіть одяг, постелі, сідла... Аби лиш перешкодити поганцям розмахувати тією колодою!

І полетіло на голови нападникам усе, що можна було знайти в городищі. А тим часом Мотига з сотнею воїв закладав ворота міхами з землею, і незабаром тут виросла важка і міцна загорожа... Коли уже в сутінках, незважаючи на втрати, половці розтрощили дубові бруси брами, то раптом наткнулися на непробивну земляну стіну. Хан Туглій, що керував наступом, кинувся до Кончака — що робити?

Кончак скрипнув зубами, вилаявся і наказав знімати облогу. І так він згаяв тут скільки днів! А попереду ж нові бої — Переяслав, Київ! Що цей Лубен! Він візьме його на зворотному шляху! Та коли впаде Переяслав, коли схилить голову гордий золотоверхий Київ, цей горішок сам упаде йому до рук! Ой-бой!

Уранці лубенці висипали на вали і з подивом і радістю побачили, як величезне половецьке військо, здіймаючи за собою хмару куряви, швидко покотилося на захід. Важко було повірити цьому, але Кончак зняв облогу, що коштувала йому кількох сотень вояків і чимало даремно згаяних днів.

Кузьмище змахнув з ока сльозу, згріб друга Мотигу у ведмежі обійми і радісно загукав:

— Вистояли, братику! Вистояли, мат-тері його ковінька!

 

Кончак ішов на Русь швидко, а чутка про нього летіла ще швидше. Люди кидали все і тікали в лісові нетрі, в непрохідні болота, в глибокі яруги, ховалися за високими валами найближчих городів та острогів. Переяслав переповнився військовим і невійськовим людом. Смерди, холопи, закупи, ремісники, огнищани, купці брали мечі, списи, луки, щити і ставали на заборола.

Сам Кончак іде! Всі готувалися до зустрічі з жорстоким, безпощадним ворогом.

І все ж поява половців, які в неділю вранці мов чорна хмара посунули з-за Трубежу, була для багатьох, як це часто буває в подібних випадках, і несподіваною, і приголомшливою. Всі — від старого до малого — висипали на вали і вжахнулися: ніколи ще не приходили степовики такою силою!

Розуміючи, що Кончак незабаром обступить весь город так, що з нього й миша не вишмигне, Володимир Глібович поспішив послати гінців до Святослава, Рюрика і до всіх князів: "Се половці у мене — а поможіте мі!" Гінцям відчинили Київські ворота — і найбистріші князівські скакуни вихором понесли їх у різні боки до Дніпра: до Києва, до Трипілля, до Івана[71][71], Чучина[72][72], Канова, де, напевно, не сьогодні, то завтра, як повідомляв Святослав, стануть війська для оборони того берега.

А половці все сунули, каламутячи копитами світлі води Трубежу, і поволі охоплювали весь город зі всіх боків.

Володимир Глібович обняв княгиню Забаву, мов хотів захистити від біди, і з гіркотою вигукнув:

— Ну, от, удружив Ігор! Не діждався, щоб сукупно з усіма піти в Поле! І свою силу погубив, і на нас погибель навів!.. Бідна україна Переяславська! І знову ти розплачуєшся, як не раз бувало, за чужі гріхи! І знову проллється невинна кров люду твого! Прокляття!

— А може, і нема Ігоревої вини в цьому? Може, Кончак і без того посунув би на нашу землю? — висловила сумнів княгиня Забава.

— Ні, княгине, зараз в усьому, що скоїлося на нашій землі, князь Ігор винен, — підтримав Володимира Глібовича боярин Шварн. — Це він відкрив ворота половцям на Руську землю!

Надвечір Кончак обложив Переяслав зі всіх сторін, а рано-вранці розпочав сильний обстріл городських заборол звичайними і запалювальними стрілами. Сухе дерево займалося швидко, і в багатьох місцях спалахнули пожежі. їх заливали водою. На валах появилися перші вбиті та поранені.

Особливо сильний натиск вчинили половці на острог, що захищав Київські ворота. В ньому зачинилася хоругва стрільців, і вони були Кончакові як більмо на оці, — не давали змоги наблизитись до найбільш вразливого місця, де він сподівався добитися успіху.

Кончак кинув на нього орди Туглія, колобицьких та терь-тробицьких ханів. Ті пішли на приступ. Спочатку обложені в острозі успішно відбивались, та перед вечором сили їхні підупали.

— Шкода витязів! Треба рятувати! — занепокоївся Володимир Глібович. — Коня мені! Відчиніть ворота! Молодша дружина, за мною!

Івашко підвів йому коня.

Поблискуючи золотим шоломом і золотими стременами, князь вирвався з воріт на чолі невеликої дружини і щодуху помчав до острогу. Туглієва орда не витримала несподіваного удару і сипонула врозтіч. Туглій у штовханині ледве не впав з коня — його підтримав Трат, що випадково був поруч.

— Відчиніть ворота! Виходьте до нас у поле! — гукнув князь обложеним. — Та швидше! Кожна хвилина дорога!

Ворота розчинилися — і з них виїхало сотні дві вершників. Багато хто вів на поводі запасних коней з пораненими.

— Відступаємо до Київських воріт!

Молодша дружина, визволивши приречених на загибель побратимів, повертала коней назад. Але в цей час хан Туглій, оговтавшись від переполоху і холонучи від страху, що цей переляк не залишиться непомічений Кончаком, завернув орду і вдарив на переяславського князя

Так сталося, що в першому ряду нападаючих опинився Трат. Він незграбно скакав на своєму миршавому соловому ноні і, піддаючи собі хоробрості криком, потрясав важким ханським списом. Бідак з бідаків, він добровільно зголосився піти в похід, щоб чим-небудь поживитися в землі урусів. Як пастух ханських табунів та стад, міг і не йти, однак Туглій не заперечив і відразу погодився взяти з собою, навіть зброю порядну дав. Трат був щасливий Не знав він, що цим щастям мав завдячувати ханші Насті, яка давно вже протурчала ханові вуха, щоб десь запроторив Рутиного чоловіка подалі і щоб Рута хоч на якийсь час зітхнула вільніше.

Трат скакав поряд з усіма, кричав, розмахував списом і відчував у животі якийсь неприємний холодок. Він був добрим чабаном і неабияким вершником, але давно вже не ходив у походи і зі страхом думав тільки про те, як би щитом захиститися від уруської стріли і не впасти з коня. Бо хто у такій круговерті падав на землю, той уже не підводився ніколи.

Ось передня лава половців зіткнулася з переяславцями, і Трат зовсім несподівано для себе побачив перед собою багато одягненого вершника — у харалужній кольчузі, золотому шоломі, з легким червоним плащем за плечима, що розвівався, як знамено, і довгим двосічним мечем у міцній руці.

Князь! Уруський князь!

Якщо зараз Трат не злякається і настромить його на списа або візьме в полон, то прославиться на весь Дешт-і-Кипчак і стане багатим чоловіком.

Трат направляє вістря свого довгого важкого списа прямо в груди князеві. А що йому було робити? Праворуч і ліворуч від нього — суцільна лавина воїнів, позаду — ще більше. Куди діватись? Тільки вперед! І хай великий Тенгріхан допоможе йому!

Та в останню мить Трат зажмурив очі, спис похитнувся і, замість того щоб ударити князя в груди, ударив у стегно. Князь голосно скрикнув, але в сідлі утримався. А Трат з неймовірним страхом раптом побачив збоку від себе молодого уруського воїна з високо занесеним мечем — то був Івашко — і ще почув важкий посвист того меча. І тут світ перевернувся в його очах. Обидві його витягнуті наперед руки — ліва, що тримала повід, і права, що тримала списа, — відсічені тим мечем по самі лікті, упали на гриву коневі, а звідти провалилися кудись у безвість.

Це було останнє, що він бачив у своєму житті, — свої відсічені закривавлені руки. Потім він уже відчував якийсь час, як сповзає з сідла, падає в темну яму, де несамовиті кінські копита рвуть його тіло, трощать кістки.

Потім він зник. Зник навіки, втоптаний у чужу землю, багатством якої так хотілося йому поживитися...

Незважаючи на рану, Володимир Глібович бився затято. Не один раз його меч падав на голови ворогів, що, приваблені блиском золотого шолома, оточували його все тісніше і намагалися дістати шаблею чи списом. Поряд з ним бився Івашко, билися ще десятки юних витязів, що мечами, щитами і власними тілами затуляли свого князя від чужинських шабель і списів.

Та сили були нерівні. Все ріділи і ріділи ряди Володимирових охоронців. Другу рану князеві половці нанесли теж списом — у спину, під праву лопатку. Він схитнувся, але в сідлі утримався, лише перекинув меча у ліву руку.

На валах, біля Київських воріт, зчинився крик.

— Наші знемагають!

— Князь поранений!

— Допоможімо їм! Допоможімо! Воєвода Шварн стрімголов скотився з заборола вниз, скочив на коня.

— Дружино, за мною! Виручимо князя! Вперед! Дві тисячі кінних воїв вимчали з Переяслава як вихор і всією своєю залізною силою вдарили на половців, що оточили князя і його невелику дружину. І прорвали кільце. І вихопили Володимира, живого, але зраненого списами половецькими. Третій удар, найсильніший, хтось із нападників наніс йому в груди, і князь упав на руки кмета Івашка.

— Це смерть моя! — прошепотів він, спльовуючи кров'ю. — Ігор доконав мене!

Відступаючи з боєм, дружина допровадила князя в город. Його внесли в княжі палати, поклали на ліжко. Лікарі і знахарі поспішали вже з полотном, зіллям, мазями. Княгиня Забава, стримуючи сльози, цілувала його зблідле обличчя, гладила густого сплутаного чуба[73][73]. В кутку, стримувані нянями, голосили малі діти.

А він прикликав до себе Шварна і прошепотів, стримуючи стогін, що рвався з грудей, і витираючи криваву піну з уст:

Воєводо, вручаю тобі долю княгині, і дітей моїх, і всього Переяслава... Бийся до останнього, скільки сил твоїх стане, на валах! У поле не виїзди і ворога в город не впускай!.. Князі виручать нас... Повинні виручити, бо ми ж тут і їх захищаємо... На них уся надія наша!..

 

А що ж князь Ігор?

Всі дні після Каяли він був мов сам не свій, мов закам'янілий. Їв, пив, перев'язував рану, розмовляв, але і сам відчував, і всім, хто жив з ним разом, здавалося, що то не він, а якийсь інший, мертвий душею чоловік. Видно, там, на Каялі, йому було завдано рани не тільки в руку, а передовсім у серце, в душу, і якщо рана на руці швидко загоювалася і вже майже не турбувала його, то душевну рану кожного дня, кожної хвилини він усе більше роз'ятрював, розвереджував власним судом — своєю совістю. Він звинувачував себе — і зовсім небезпідставно — в смерті багатьох тисяч своїх співвітчизників, у загибелі всього війська, у тяжких муках воїв, що потрапили в половецьку неволю, у сльозах сіверських дітей, жон, батьків, матерів, а найбільше — у страшному розоренні, спустошенні Руської землі, якого нині, в сю хвилину завдавали їй Кза і Кончак.

Прохання його перед Кончаком про те, щоб привезти з Русі попа, пояснювалося, в першу чергу, тим, що він хотів облегшити душу щиросердою сповіддю. Він розумів, що для його умерлої душі потрібен був ключ, щоб відімкнути її, розбудити від болісного сну, від скам'янілості, впустити в неї, замість мертвої сукровиці, живу кров, тепло, сонце, людське прощення. А таким ключем, він знав, могло бути тільки слово, бо мазі, відвари, настойки, припарки — те все для тіла, а слово — для душі. А хто його скаже? Рагуїл? Ждан? Чи, смішно сказати, Янь?

Так минув тиждень і другий.

У неділю, напередодні того дня, коли Володимир Глібович рубався з половцями, а потім сходив кров'ю і кричав під ранами, з порубіжного руського города Дінця прибули до Ігоря на Тор його посланці, які привезли з собою старенького, одинокого попа Сільвестра. Попик, як його відразу прозвав Янь, був маленький, худенький, облисілий, якийсь знікчемнілий — чи то від старості, чи від надмірної пристрасті до браги та пива, але, як на диво, мав довгу сиву бороду і пристойний густий бас. Ця остання якість примирила з ним розчарованого його непоказною зовнішністю Ігоря.

Для церковної відправи було поставлене на березі річки ще одно шатро, і того ж вечора у присутності Ігоря попик Сільвестр, одягнутий у блискучі ризи, з срібною кадильницею в одній руці та золотим хрестом у другій, відправив заупокійну молитву по душах загиблих та молебень за живих.

Ігор гаряче молився, цілував хрест, бив поклони, плакав, просячи від неба прощення і сподіваючись на просвітління та облегшення душі.

Та заспокоєння не приходило. Вночі він знову кидався, скрикував, кликав до себе княгиню Євфросинію, сина Володимира, брата Всеволода, плакав, скреготав зубами у якійсь несамовитій безсилості і люті і тільки під ранок, як і раніш, знесилений і розбитий, поринув у важкий непробудний сон.

Наступного дня, після обіду, Рагуїл заявив, що непогано було б розвіятися соколиним полюванням на лебедів...

— Кажуть, біля озера та в лузі Дінця неважко знайти їхні гніздовища.

Ігор не перечив — рука вже зовсім загоїлась, і Ждан та Янь швидко переговорили зі сторожею. Молоді джигіти зраділи: їм теж хотілося потішитися і бистрою їздою, і соколиним полюванням.

Виїхали у супроводі п'ятнадцяти сторожів, які, пам'ятаючи наказ Кончака пильно слідкувати за бранцями, але не набридати їм, трималися віддалеки від князя та його супутників. Ждан, що став тепер не тільки конюшим, а й сокольничим, віз на лівій руці двох соколів, на голови яких були натягнуті шкіряні ковпаки-карналі, що затуляли птахам очі, а Янь припас у саквах на полудень кілька шматків в'яленого м'яса та в бурдюку холодної джерельної води, бо Ігор, поки його братія та вої перебували у полоні, навідріз відмовився вживати кумис, бузу, а тим паче ромейське вино.

Ігор та Рагуїл їхали попереду.

— Княже, — упівголоса сказав тисяцький, — мій джиґун, як ти знаєш, упадає за Настею. Молодиця гарна, нічого не скажеш, та чує моє серце, що поплатиться він головою! їй-богу, поплатиться! Хай тільки-но повернеться хан Туглій та дізнається про їхні шури-мури...

— Я вже казав йому про це, Рагуїле, але твій остолоп не тільки батька не слухається, а й князя. Не бити ж його! Та й не маленький уже — сам знає, на що йде! — відповів Ігор.

Рагуїл важко зітхнув і, оглянувшись, ще більше понизив голос:

— Та я зараз хочу не про те, княже... Яню хоч кілок на голові теши, а він як був баламутом, зальотником, так і залишається ним, хоч би там що! Я махнув би на все це рукою, так серце ж болить: не зносити йому голови!.. Однак він, як ти сам знаєш, гострий на розум, дотепний і сміливий хлопець. І метикований достобіса! Ти ж бачиш, як він швидко знайшов спільну мову з нашими сторожами, — став для них як свій, зразу втерся у довіру, більше часу проводить з ними, ніж з нами, вони його не зупиняють, коли він іде в кочовище, навіть уночі віється хтозна-де... А сю ніч повернувся і шепче мені: "Батьку, є змога для князя Ігоря і для всіх нас утекти!" — "Хлопче, ти часом не п'яний? За нами слідкують у двадцять пар очей, коней дають нам тільки для полювання та прогулянок і відразу відбирають... Яка змога?" — відповів я. Він присунувся ще ближче і шепче на вухо: "Настя познайомила мене з хрещеним половцем Овлуром, власне, тільки наполовину половцем, бо його мати Рута — русинка, — так от сей Овлур, або по-нашому Лавро чи Лаврін, може дістати і коней і зброю і провести нас аж додому! Він згоден їхати з нами на Русь..." Що ти на це скажеш, княже?

Ігор задумався.

— А це не пастка?

Рагуїл здвигнув плечима.

— Не схоже. Для чого це Насті? Янь клянеться, що вірить їй. Та й сестра вона Жданова — хоче допомогти братові і всім нам. Сіверянка! І ніде правди діти — розумна, хитра! Каже: поки Кончак з братією в поході, саме чає тікати! А не тоді, як тисячі джигітів повернуться додому і затоплять увесь степ... Ігор похитав головою.

— Вона, мабуть, правильно міркує... Та тікати я не згоден!

— Чому, княже? — аж вигукнув тисяцький. — Ти вже видужав! Раніше, звичайно, і мови не було б — куди з пораненою рукою?! А тепер саме час! Чому ж не тікати?.. Якщо пощастить, не платитимеш за себе такого скаженого, непомірно великого викупу. Це раз... Потім, прибувши додому, розстараєшся срібла та золота, щоб викупити всіх нас — князів і бояр. Це два... А хто ж подумає про дружину та чорних людей, що знемагають у неволі? Тобі це найкраще зробити! Попросиш князів, у кого є багато половецьких бранців, щоб викупили, обміняли. Це три... Та найважливіше те, що ти зможеш знайти сили, військо, — князі не відмовлять тобі в цьому, — щоб захистити нашу Сіверщину, що залишилася зовсім беззахисною від степовиків... Ось що дасть твоя втеча!.. Що ж стосується нас, то ми можемо і не тікати. Аби ти втік!

Ігор довго мовчав, їхав, понуривши голову. А потім, зітхнувши, відповів:

— Все це розумно, Рагуїле, і я вдячний тобі, що ти дбаєш і про мене, і про все князівство... Але тікати я не можу!

— Чому?

— Як же я покину в неволі брата, сина, племінника, а сам утечу? Як покину дружину всю, яку через своє недоумство завів сюди? Що скажуть мені люди, коли сам повернуся в землю свою, а братію, і боярство, і дружину залишу тут на поталу? Як дивитимуся в вічі батькам і матерям, жонам і дітям? Ні, не вмовляй мене! Якщо терпіти муки неволі, то всім разом! А мені найпершому!

— Ну, не таких уже мук ми зазнаємо!

— Бачиш, поки половці сподіваються взяти за нас такий багатий викуп, вони ставляться до нас по-людськи. А втечи я — і зразу все зміниться. На князів надінуть пута залізні, вас заб'ють у колодки або кинуть до ям, простих людей катуватимуть...

— Княже, ми згодні все витерпіти! — вигукнув Рагуїл. — Бо віримо, що коли ти будеш на волі, то зумієш заступитися за нас і нас вирвеш з ненависного половецького полону! Погоджуйся!

— Ні, Рагуїле, не погоджуся! І давай облишимо цю розмову! — не підвищуючи голосу, але твердо, навіть суворо сказав Ігор.

Рагуїл замовк і з досадою махнув рукою. Ну, що тут поробиш? Вигоріла, виболіла Ігорева душа! Совість замучила його! Карається князь, карається щодня і щоночі і не матиме спокою доти, доки останній його воїн не буде визволений з неволі половецької! Та хіба це запомога всім їм — його карання?

Вони довго їхали мовчки, заглиблені в свої думки. Навіть забули, куди і чого їдуть. І тільки голосний Янів окрик вивів їх із глибокої задуми.

— Дивіться, дивіться! Лебеді!

Вони глянули в той бік, куди показував Янь. Там, удалині, над голубим степовим озером, поважно знялася пара ясно-білих довгошиїх птахів і почала набирати висоту.

Ігор стрепенувся. У ньому раптом прокинувся ловець.

— Ждане! Соколів!

Підскакавши до князя, молодий сокольничий передав йому ловчу птицю. Князь зняв з неї ковпака, дав якусь хвилину призвичаїтися до яскравого сонячного світла і підкинув високо вгору. Потім випустив другу і швидко поскакав навздогін, щоб не втратити їх з очей.

Всі помчали за ним.

Сокіл ніколи не бере своєї здобичі на землі і майже ніколи не хапає її, подібно яструбу, кігтями. Лови його по-артистичному красиві, точні, вивірені. Це захоплююче видовище. Особливо сильне враження від нього у ясний день, коли на тлі голубого неба сокіл ширяє, мов стріла. Не дивно, що соколині лови стали улюбленою розвагою воєвод, бояр, князів, царів і, обставлені пишно, багато, перетворилися з часом на справжнє ловецьке мистецтво.

Помітивши жертву, сокіл не кидається на неї стрімголов, а підтікає під неї знизу, лякає і жене вгору, якомога вище і вище. А тоді робить крутий поворот, заходить ззаду і піднімається ще вище над нею. Ось тепер нещасна птаха в його владі! їй нікуди тікати! З висоти, раптово, мов стріла, пущена з лука, падає він на неї і одним, відставленим і гострим, як ніж, кігтем розпорює їй груди під лівим крилом.

Жертва каменем падає на землю.

Сокіл швидко опускається за нею, одним помахом кігтя перерізує їй горло і, торжествуючи, п'є живу гарячу кров...

Ігор зупиняється на пригірку і, приклавши руку козирком до лоба, стежить за кожним порухом ловчих птахів.

Ось вони наздоганяють лебедів, заганяють високо в небо, а потім кидаються вниз з високості — і ті з жалібним криком, смертельно поранені каменем падають униз, у сивий полиновий степ.

І тут усі бачать, як здригнулися князеві плечі, заплющилися очі й опустилася голова, а з вуст його зірвалися слова, змішані із слізьми та гіркотою:

— І ти, соколе, далеко залетів, птиць побиваючи, — до моря! Та не злетіти тобі знову в небо, не злетіти! Бо підрізано тобі крильця! Підрізано шаблями поганих!

Він не захотів бачити лебедів, не захотів брати їх з собою. Мовчки повернув коня і, ні на кого не дивлячись, поскакав назад.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 |


При использовании материала, поставите ссылку на Студалл.Орг (0.376 сек.)