НА УЗБІЧЧІ ЖИТТЯ

Перейшов своє я жито,

Йду вже по "обочині".

Мої ноги, мої думи –

Ніби потолочені.

Відчуваю, що для себе

Вже часу не стало,

Відібрала рідна влада

Навіть хліб і сало.

Везуть харчі з України

За моря, за гори,

Ми і так прожити зможем –

Ми ж бо вернигори!

Певно, в тім, що сплять вкраїнці,

Винен Кашпировський,

Що приспав усіх, як діток,

Гіпнозом заморським.

Я і сам став, ніби соня,

Мов найшло на мене!

Україна помирає –

Це поле зеленее,

На якому суху палку

Посадіть – і вродить!

А Вкраїна стільки років

З злиднів не виходить.

Бідні люди утікають

З дому в світ за очі,

Щоб не чути, як в борделях

Багачі булькочуть.

Як казав колись Шевченко:

"На панщину гонять".

А сьогодні самі біжать,

І пси не догонять.

Та куди ж це так, народе,

Ти біжиш сьогодні,

Що працюєш, як бульдозер,

А такий голодний?

Ти, мій братику, молився

За Дніпро, за волю,

А вона пройшла повз тебе,

Як ведмідь по полю.

Й знову панщина нависла,

Ніби чорна хмара,

І невідано, за віщо

Всім така нам кара?

О, мій братику Тарасе,

Ми теж хочем волі,

Тільки як буть можем вільні,

Як онуки голі?

Коли стогне Україна

І лани голосять,

Що на кожнім перехресті

Милостині просять.

Мій народе, піднімайся!

Годі плазувати!

Україна помирає,

Помирає Мати.

І невже козацьку славу,

Силу Прометея

Поміняєм на об’їдки,

На життя лакея?

Будьмо ж гідними синами

Ми землі своєї!

Україна помирає

З милості чиєї?

Чи ж не ми в тім винуваті,

Що пани нагліють,

А за містом Катерини

П’ятаку радіють?

Плакать хочеться від того,

Що то наші діти,

Українці! Чи ж нам личить

Плазувать, тремтіти?

Ну хіба ж ми – українці

Не славного роду,

Чи не час вже послужити

Рідному народу?

Чи не час вже олігархів,

Що нас згвалтували –

Запрягти у плуг, тих гадів,

Щоб відпрацювали!

Щоб ті болі і ті муки,

Чим нас наділили,

Щоб самі з корита того,

Того ж і відпили!!!

Українці, просипайтесь!

Годі, хлопці, спати!

Україна помирає,

Помирає – Мати!

1.7.2001 р.

ТРИ БАЖАННЯ

Він ніколи не снідає, бо до вечора спить.

Він вірить у справедливість, а сам все

руйнує.

В нього три бажання: поспать, поїсти,

потрахатись.

Найбільше його задоволення, коли люди

плачуть.

20.6.2002 р.

ЧЕРВОНИЙ КОЛІР

Встаю завжди о п’ятій:

Не люблю чужих слідів,

Іду, як Христос розіп’ятий

У безкінечність віків.

Над світом панує вічність,

А в чому вона?

–В тому, що тебе зустрів я,

Що радість на двох – одна.

Наді мною, над лісом, над полем

Панує любов,

Люблю я червоний колір –

Тільки не кров.

22.9.2001 р.

ПАЛІЇ

Як швидко люди в нас змінились,

Як стало пусто на столі,

Всі стали злі, немов шакали,

Й куди не глянеш – палії.

28.5.2003 р.

ПОВСТАНЬ, УКРАЇНО!

Що сталось з народом? Ніяк не збагну.

Всі в паніці, всі в ейфорії,

Готовий сусіда сусід розтерзать,

Що той посміхнувсь до Марії.

Що сталось з народом? Ніяк не збагну,

Де людяність ділась, порядність?

Всі збуджені надто, схвильовані всі,

Куди ж зникла в нас делікатність?

Мов неї у нас й не було,

Всі гени у всіх помінялись,

І ми в якусь мить стали зовсім не ті,

Що вічно до всіх посміхались.

Не ті, що сміливо дивились вперед,

Летіли на Марс, на Венеру,

Куди ж ми сьогодні, скажіть, летимо,

В яку ми попали холеру?

Любою ціною щоб розбагатіть,

Когось обдурить, облапошить!

Неначе без цього не можна й прожить,

І скрізь тільки й мови про гроші!

Де взять? Де знайти? Заробить чи віднять?

По суті, то вже неважливо,

Всі хочуть весь рік на Канарах "конать",

А жить безтурботно й щасливо.

Такий і сусід мій, таким став і брат,

Всі стали молитись нахабству,

А жінка доконує: ото будеш знать,

Як вірити Кучмі й начальству.

Й ніхто не спитає: чого хочу я?

Й чи довго в цім світі радіти?

Та знаю, що світ – то велика сім’я,

А ми всі разом – його діти.

При владі хто був, той усе захопив,

Прибрав він до рук все, що бачив,

І хто ж його правом таким наділив

І апетитом собачим?

Державу мою розтягли, рознесли,

Як вівцю голодні шакали,

Бандитизм поголовний – куди не піди –

Скрізь слуги себе показали.

Стоїть старий дід. На березку схиливсь,

І б’є кулаком себе а груди:

– Невже цей кошмар, що на нас наваливсь,

Невже це зробить могли люди?

Невже це мої земляки‑козаки,

Якими пишалась держава!?

За скільки ж срібляників честь продала

Оця очманіла орава?

А може в нас честі й зовсім не було,

То – вигадки просто фанатів?

О, ні! Я не вірю, бо честь в нас була,

Коли не було в нас магнатів.

Б’ють дзвони на сполох по нашій землі

І будять народ просипатись,

Повстань, Україно, держава рабів,

Пора вже від слуг визволятись!

Вже гніву нема, щоб увесь передать,

Усе, що в душі накипіло,

Пора вже сокири гострить починать,

Ще поки ми маємо тіло.

Ну що ж бо ви, хлопці, чому мовчите?

То де ж ваша доблесть і слава?

Чи ждете, щоб зовсім вже вас роздягли,

І внуки колись заплювали!?

22.4.2003 р.

Поиск по сайту: