Русско-турецкая война 1806 - 1812

Русско-турецкая война 1806 - 12 была вызвана реваншистской политикой Турции, рассчитывавшей на отвлечение сил России войнами против Франции (1805-07) и Ирана (1804-1813). Поводом к войне явились нарушение Турцией договора 1805 о порядке прохода русских судов через проливы и смена турецким султаном прорусских Господарей Молдовы и Валахии. Русское правительство, опасаясь захвата Дунайских княжеств франц. войсками, высадившимися в Далмации, в нояб.- дек. 1806 ввело в них войска под команд. ген. И. И. Михельсона. 18(30) дек. Турция объявила войну России. В февр. 1807 рус. эскадра вице-адм. Д. Н. Сенявина, находившаяся ок. о. Корфу, начала военные действия и в июне в Афонском сражении1807 разбила турецкий флот. На Дунае турецкие войска потерпели ряд поражений и отошли за Дунай. После заключения Тилъзитского мира 1807 между Францией и Россией Наполеон, согласно условиям договора, выступил по средником в заключении мира между Россией и Турцией. В авг. 1807 было заключено перемирие, продолжавшееся до марта 1809. Весной 1809 80-тыс. рус. армия под команд, фельдмаршала А. А. Прозоровского (с авг. 1809 ген. П. И. Багратиона) начала действия против турецких крепостей, овладела Исакчей, Тулчей, Бабадагом, Мачином, Измаилом, Браиловом и осадила Силистрию, но в окт. была вынуждена снять осаду, вследствие движения к Силистрии 50-тыс. турецкой армии. В февр. 1810 главнокомандующим русской Дунайской армией был назначен ген.-лейт. Н. М. Каменский. В мае русская армия переправилась через Дунай и овладела крепостями Пазарджик, Силистрия и Разград, а в июне осадила Шумлу. Штурм Рущука (Русе) в июле окончился неудачей. Турецкий Главнокомандующий Юсуф-паша попытался разбить русские войска под Рущуком, но потерпел поражение при Ватине (в авг.), а Рущук и Журжа капитулировали. В нач. 1811 Дунайская армия была ослаблена переброской части войск на зап. границу. Назначенный в марте 1811 главнокомандующим ген. М. И. Кутузов сосредоточил немногочисл. силы (45 тыс. чел.) на осн. направлениях. В июне 60-тыс. армия Ахмет-паши начала наступление на Рущук, но Кутузов, имея всего 15 тыс. чел., отразил удар противника, а затем отвёл войска за Дунай. В конце авг. Ахмет-паша переправился через Дунай и сосредоточил 35 тыс. чел. на лев. бе регу. В окт. русский 10-тыс. корпус переправился западнее Рущука на правый берег Дуная. Гл.. силы турок, находившиеся на лев. берегу, оказались окружёнными в р-не Слободзеи и капитулировали 23 нояб. (5 дек.). В окт. были начаты мирные переговоры, завершившиеся благодаря дипломатич. искусству Кутузова подписанием 16(28) мая Бухарестского мирного договора 1812, который зафиксировал присоединение к России Бессарабии.

Отходничество

временный уход крестьян в России с мест постоянного жительства в деревнях на заработки в районыразвитой промышленности и сельского хозяйства. Появилось в период позднего феодализма в связи сусилением феодальной эксплуатации и повышением роли денежного Оброка. Играло значит, роль в периодстановления капитализма. О. способствовало имущественному разложению крестьянства, втягивая его всферу денежных отношений, вело к разрушению консервативной идеологии. При О. крестьянин становилсяна время наёмным рабочим. Возникшее примерно в 17 в. в незначительных размерах, О. во 2-й половине 18в. резко возрастает, становясь одним из признаков разложения феодализма. Наибольшего развитияполучило в Центральном промышленном районе, приуральских и северных губерниях ввидунеблагоприятных условий для сельского хозяйства в этих районах и наличия возможностей длявнеземледельческих заработков. Из деревень Московской, Ярославской, Костромской, Владимирскойгуберний в 50-х гг. 18 в. уходило 15—20% мужского населения. В 1-й половине 19 в. насчитывалось свыше 1млн. крестьян-отходников. Крестьянская реформа 1861 вызвала резкое увеличение О. Обезземеливаниекрестьянства в ходе реформы, рост рыночных отношений и усиление общественного разделения трудалежали в основе пореформенного О. Развитие капиталистического сельского хозяйства в районах Среднегои Нижнего Поволжья и Юга России вело к росту О. в эти районы, в том числе и из промышленных губерний. Вконце 19 — начале 20 вв. неземледельческое О. сокращается в связи с появлением кадровогопромышленного пролетариата и усложнением промышленного производства. Доля промышленного О. вМосковской губернии за 50 лет сократилась в полтора раза. О. способствовало росту классовогосамосознания крестьянства и революционизации деревни.

Украинское культурное движение на Слобожанщине.

В начале XIX в. центром культурной жизни Украины стал Харьков. По инициативе местного культурного деятеля Василия Каразина на средства слободского дворянства, купечества и мещанства был открыт Харьковский университет. В нем объединились лучшие культурные силы украинского гражданства — выдающиеся языковеды, литераторы, историки и этнографы. Ректором университета долгое время был известный украинский поэт Петр Гулак — Артемовский.

В Харькове издававшихся журналы «Украинский вестник», «Украинский журнал», «Запорожская старина» и другие, которые уже своими названиями определяли научную и общественную направленность этих

изданий. Литературное движение в Харькове возглавлял создатель украинской прозы — Григорий Квитка — Основьяненко. Именно здесь опубликовал три сборника украинских народных песен первый ректор Киевского университета М. Максимович. В Харькове начали свою научную творчество такие ученые, как языковед И. Срезневский, историк Н. Костомаров и многие другие.

Ученые п литераторы превратили Харьковский университет не только в новый центр украинской культуры, но и на новую ячейку исследования культуры славян. Они начали изучение сербской, польской, чешской языков и литератур, завязали непосредственные связи с Пражским университетом — мощным центром славянского движения.

Свою долю в национальное возрождение вносили и студенты. В 20 -40- х годах XIX в. А. Метлинськнй. П. Боровиковский, А. Корсун и другие создали кружок «харьковских романтиков». В своих стихах они воспевали подвиги запорожцев, казацкий общественный строй, усматривая в нем образец социальной справедливости.

Новгород-Сіверський гурток — група українських діячів патріотично-автономістського спрямування. Існувала на теренах Новгород-Сіверщини у 70—90-х рр. 18 ст.

Василь Капніст Григорій Полетика

Однією з найважливіших соціокультурних передумов виникнення Новгород-Сіверського гуртка стало створення Новгород-Сіверського намісництва з центром у м. Новгород-Сіверський, що перетворило колишнє сотенне містечко на важливий осередок українського громадського та культурного життя кінця 18 ст., зокрема, зумовило концентрацію в одному місці багатьох патріотів-автономістів, які служили там на різних посадах у місцевих установах або мешкали. Крім того, учасники Новгород-Сіверського гуртка були пов'язані між собою родинними, службовими та особистими зв'язками. Багатьох з них об'єднувало навчання в Києво-Могилянській академії (Варлаам Шишацький,Мельхіседек Значко-Яворський, Павло Коропчевський, Опанас Лобисевич, Григорій Полетика та ін.). Припускають, що до Новгород-Сіверського гуртка належали чи були пов'язані з ним Варлаам Шишацький, Андрій Гудович, Григорій Долинський, Мельхіседек Значко-Яворський, Тимофій Калинський, Василь Капніст, Павло Коропчевський, Опанас Лобисевич, Михайло Миклашевський, Григорій Полетика (Политика), Андрій Рачинський, Федір Туманський, Іван Халанський, Архип Худорба, С. Ширай та ін. Кілька учасників Новгород-Сіверського гуртка (В. Капніст, О. Лобисевич, Г. Полетика, Ф. Туманський та ін.) певний час мешкали чи служили в Санкт-Петербурзі, а також мали розгалужені зв'язки з петербурзькими українцями, які перебували на російській імперській службі. Інтелектуальна основа поглядів учасників Новгород-Сіверського гуртка спиралася на апологію традицій старої Гетьманщини. У політичній площині представники Новгород-Сіверського гуртка обстоювали ідеї широкої автономії України в Російській імперії, переважно в культурницькому, церковному та адміністративно-територіальному плані, але не виключали й виходу українських земель з її складу, спираючись на іноземну підтримку (Берлінська місія В. Капніста 1791 — вірогідно за дорученням новгород-сіверських автономістів, зносини з революційною Францією та ін.). Вони також боролися за визнання дворянських прав за козацько-старшинськими та шляхетськими родами в імперській становій ієрархії, зокрема, пропагували тезу про споконвічність української шляхетської верстви, що вища за російське дворянство, та ін.

В ідеологічному сенсі політична концепція Новгород-Сіверського гуртка зорієнтована ретроспективно на традиції та інститути Гетьманщини, зокрема, простежується схильність до ідеалізації національної історії: акцентування уваги на славетному й героїчному козацькому минулому, військовій доблесті та звитязі, підкреслюються переваги, які здобула Москва з приєднанням українських земель, тощо. Учасники Новгород-Сіверського гуртка дотримувалися думки, що гетьман є голова держави і суверен, козацька старшина прирівнюється як мінімум до російського офіцерства, а іноді — й до боярства (Т. Калинський). У середовищі Новгород-Сіверського гуртка поширювалися ідеї про рівноправність міждержавних союзів з Польщею та Росією, прагнення продемонструвати порушення Москвою козацьких прав і свобод тощо. Певний вплив на погляди учасників Новгород-Сіверського гуртка справили ідеї американської та французької революцій кінця 18 ст., хоча в цілому вони шукали політичного компромісу з російськими урядом у культурно-освітній площині.

Сфера діяльності Новгород-Сіверського гуртка здебільшого обмежувалася культурно-просвітницькими, освітніми (проекти заснування гімназії та університету І. Халанського, створення «Академічного зібрання» і книгарні Ф. Туманського у Глухові та ін.) і пропагандистськими акціями (поширення т. зв. промов Івана Мазепи та Павла Полуботка), а також реформістсько-адміністративними ініціативами й намірами (козацький проект В. Капніста 1788 про створення українських карабінерських полків, плани Сави Пальмовського, Варлаама Шишацького про автокефалію Українсько-Білоруської православної церкви у Речі Посполитій та ін.).

Мали місце також контакти представників Новгород-Сіверського гуртка з іноземцями, зокрема, вони надавали матеріали для праць Ніколя-Габріеля Леклерка, Йогана-Бенедікта Шерера та ін.

Українські діячі, які належали до Новгород-Сіверського гуртка, активно займалися збиранням матеріалів та документів до історії, етнографії, господарства і статистики України-Гетьманщини 17—18 ст., а почасти їх виданням. Частина із зібраних матеріалів була використана в працяхЯ. М. Марковича «Записки о Малороссии» (1798), Г. Полетики «Записка, как Малая Россия во время владения польского разделена была и о образе ее управления», «Запись, что Малая Россия не завоевана, а присоединилась добровольно к России» та «Историческое известие, на каком основании Малая Россия была под Республикой польскою и на каких договорах поддалась Российскому государству без нарушения прав и вольностей», Андрія Пригари «Особое или топографическое описание города губернского Новгорода-Северского» (1786—87) та ін. Вважають, що імовірний автор «Історії Русів» належав або принаймні був пов'язаний з Новгород-Сіверським гуртком (О. Оглоблин).

Окрім того, учасники Новгород-Сіверського гуртка працювали й на теренах українського мовознавства, літератури, музики та мистецтва («Вергилиевы пастухи…» О. Лобисевича, «Грамматика малороссийского наречия» Олексія Павловського, музичні твори А. Рачинського, словник «Изъяснение малороссийских речений в предшедших листах» Ф. Туманського (1793) та ін.). У цих творах простежуються патріотичні мотиви, підкреслення національної самобутності українських земель, а також впливи просвітницького раціоналізму.

Учасники Новгород-Сіверського гуртка підтримували дружні стосунки з багатьма впливовими російськими сановниками, в тому числі з генерал-фельдмаршалом Петром Румянцевим-Задунайським, який був наближений до великого князя (пізніше — імператора Павла I) Павла Петровича.

Мариупольский греческий округ — под этим именем были известны г. Мариуполь и 24 колонии греческих выходцев из Крыма и Анатолии, образовавшиеся в 1779—1826 г. в пределах нынешнего Мариупольского уезда.

Переселение совершилось на основании грамоты императрицы Екатерины II 21 мая 1779 г., с десятилетней льготой от всех повинностей, с дарованием переселенцам суда и расправы «по вольным голосам» и 1 234 475 десятин земли; это количество впоследствии было значительно уменьшено в пользу Мариупольского колонистского округа.

Руководителем греков был крымский митрополит Игнатий (Гозадин). Округ находился в ведении особого Мариупольского греческого судьи, который соединял в себе функции полицейской, судебной и административной власти. С 1852 г. мариупольские греки подчинены действию общих узаконений.

Многие названия колоний напоминают родину колонистов — Крым. Особенностью являются два наречия колонистов — греческое (апла) и тюркское по происхождению, вывезенное из Крыма. Занятия колонистов: земледелие, скотоводство, рыболовство и мелочная торговля.

Поиск по сайту: