В.М. Северинюк. У системі міжнародних відносин першочергове значення мають міждержавні відносини

У системі міжнародних відносин першочергове значення мають міждержавні відносини. У сучасному світі визначається об’єктивна тенденція розширення учасників міжнародних відносин. Важливими суб’єктами у міжнародних відносинах стають міждержавні об’єднання. Міжнародні організації - це більш складні структури, ніж міждержавні. Вони створюються на основі багатостороннього договору або спеціальних угод (кон­венції, трактату, протоколу тощо), в яких визначаються цілі, по­вноваження, функції, структура й обов’язки членів організації, постійні органи управління ними. Діяльність таких організацій носить конституційний характер, тобто їх учасники беруть на себе зобов’язання, закріплені в нормах міжнародного права.

Цілі утворення міжнародних організацій полягають в об’єднанні зусиль суверенних держав у тій чи іншій галузі: політичній (ОБСЄ), військовій (НАТО), економічній (ЄС), валютно-фінансовій (МВФ) та інших. Проте така організація як ООН має координувати діяльність держав практично у всіх галузях. У такому випадку міжнародна організація виступає посередни­ком між державами-учасниками.

Організація Об’єднаних Націй (ООН) була створена для забезпечення миру та порядку у світі, що постійно змінюється. Статут ООН був підписаний 26 червня 1945 р. на конференції у Сан-Франциско представниками 50 держав і вступив у силу 24 жовтня 1945 р. Постійне місцезнаходження штаб-квартири ООН – м. Нью-Йорк. Головними органами ООН є Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна і Соціальна Рада, Рада з питань опіки, Міжнародний Суд, Секретаріат ООН на чолі з Генеральним секретарем. Найбільш ефективний вплив на зов­нішню політику належить Раді Безпеки ООН. До її складу вхо­дять США, Велика Британія, Китай, Росія і Франція (постійні члени), які мають право вето на рішення Ради Безпеки.

Не буде перебільшенням, якщо підкреслити, що жодна ве­лика подія у світі не залишається поза увагою ООН. Така ши­рока причетність ООН до всього, що відбувається у світі, обу­мовлена її цілями й завданнями. Статут ООН – багатосторонній міжнародний договір, який ставить за мету об’єднати політич­ну волю і можливості багатьох держав, стати центром погод­ження їх дій з метою підтримання міжнародного миру й безпе­ки, утвердження у міжнародній громадській думці ідеї взаємозалежності націй і народів, загального блага людства. Щоб зберегти свій авторитет і значимість, ООН має постійно змінюватися, адаптуватися до сучасних політичних процесів. Ситуація, що складається в сьогоднішньому світі, ставить перед міжнародним співтовариством більш серйозні проблеми, є на­багато складнішою і потребує набагато більшої уваги, ніж та, що була 1945 р. і за часів “холодної війни”.

У вересні 2000 р. на міжнародній зустрічі, названій “Саммітом тисячоліття”, держави-члени ООН підтвердили свою відданість універсальним цілям і принци­пам Статуту ООН. На вищому рівні було підтверджено провідну роль ООН у системі міжнародних відносин XXI століття, не­обхідність і надалі зміцнювати Організацію як механізм багатос­торонньої дипломатії та унікальний інструмент розв’язання гло­бальних проблем сучасності у сферах міжнародного миру і безпеки, роззброєння, соціально-економічного розвитку та бороть­би з бідністю, збереження довкілля та дотримання прав людини. Сьогодні до складу ООН входить 191 держава світу. Україна є засновником і активним членом цієї авторитетної організації.

Турбота держав про свою безпеку призвела до утворення військово-політичної організації Північноатлантичного договору (НАТО). НАТО була утворена 4 квітня 1949 р. Її штаб-квартира знаходиться у Брюсселі. Сьогодні НАТО, до складу якої входять 19 держав світу, дедалі більше набуває рис колективної безпеки та об’єктивно стає головним елементом майбутньої загальноєвро­пейської системи безпеки з імовірним поширенням сфери її відповідальності. Ця організація бере активну участь у вирішенні міжнародних конфліктів і доволі часто підміняє ООН та її рішен­ня. Лідируючі позиції в НАТО займають США.

Відносини між Україною і НАТО пройшли тривалу еволюцію.

З моменту набуття незалежності у 1991 р. Україна розпоча­ла формувати суверенний зовнішньополітичний курс, в осно­ву якого було покладено прагнення зміцнити національну без­пеку держави та відігравати більш активну роль у спільноті європейських держав. Його головними пріоритетами були виз­начені повномасштабна інтеграція України в європейські та євроатлантичні структури і членство України у загальноєвро­пейській системі безпеки. У 1992 р. представ­ник України взяв участь у засіданні Робочої групи Ради НАТО. У 1994 р. наша держава приєдналася до програми “Партнерство заради миру” (ініційована керівництвом Альян­су з метою поглиблення співпраці з країнами-претендентами).

Протягом 1991–1994 рр. інтеграція України до НАТО як мета не ставилася. Йшлося тільки про тісне співробітницт­во з Альянсом, що є одним з елементів стратегічного курсу України на інтеграцію до європейських і євроатлантичних пол­ітичних та економічних структур, до складу яких входять НАТО, Європейський Союз, Організація з безпеки і співробі­тництва в Європі (ОБСЄ), Рада Європи, Західноєвропейський Союз, Організація економічного співробітництва та розвитку, Європейський банк реконструкції та розвитку тощо.

У 1995 р. Україна і НАТО прийняли Індивідуальну про­граму партнерства у форматі “16+1”. Протягом 1996–1997 рр. між обома сторонами тривали зустрічі на високому рівні, було створено українську місію при НАТО. У липні1997 р. на самміті держав-членів НАТО в Мадриді була підписана Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного Договору. “Особливе партнерство” передбачає розширення співробітництва двох сторін на всіх рівнях і в усіх аспектах – політичному, військо­вому, економічному, науково-технічному, інформаційному тощо. На реалізацію положень Хартії була спрямована Дер­жавна програма співробітництва України з НАТО на період до 2001 року. Для подальшого поглиблення такої співпраці Президентом України був затверджений програмний доку­мент на 2001–2004 роки.

Взаємини України з НАТО на сучасному етапі розвивають­ся в рамках особливих партнерських відносин у форматі «19+1», формалізованих у Хартії про особливе партнерство. Важливим елементом особливого партнерства нашої держави з Альянсом є механізм регулярного огляду стану співробітниц­тва і політичних консультацій в рамках Комісії Україна–НАТО (КУН) та Військового комітету Україна–НАТО. Реалізуючи курс на євроатлантичну інтеграцію, Україна виходить з того, що кінцевою метою є вступ до цієї організації як основи загальноєвропейської структури безпеки.

У сучасних умовах все активніше реалізується тенденція до регіональної інтеграції. Європейська інтеграція – це процес поступової уніфікації та зрощування національних економік європейських держав з метою подолання суперечностей між інтернаціоналі­зацією господарського життя та обмежуваними можливостями внутрішніх ринків. У перші роки після закінчення Другої світо­вої війни була створена Організація європейського економічно­го співробітництва (ОЄЕС) та Європейського платіжного союзу, які дали поштовх післявоєнним інтеграційним процесам у еко­номічній та політичній сферах. Важливим етапом у розвитку євро­пейської інтеграції було утворення Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС, 1951 р.), Європейського співробітництва в атомній енергетиці (Євроатом, 1958 р.), Європейського еконо­мічного товариства (ЄЕТ). У 1967 р. відбулося злиття керівних органів ЄОВС, Євроатома та ЄЕТ та утворення єдиних органів Європейського економічного товариства (ЄЕТ): Ради Міністрів, Комісії європейських товариств, Європейського парламенту і Суду з відповідними функціями.

У грудні 1991 р. у м. Маастріхті були укладені угоди, які набули чинності в листопаді 1993 р., про створення політичного та валютно-фінансового союзу. Так, замість ЄЕТ утворився Європейський Союз (ЄС), а європейсь­ка інтеграція набула значення загальноєвропейського процесу. Найбільш значними інститутами ЄС є Європейський парламент, Рада ЄС (Рада Міністрів), Європейська комісія, Європейська розрахункова палата, Європейський Центральний банк, Євро­пейський Суд з прав людини тощо.

Після проголошення незалежності Україна також виявила інтерес і бажання до включення в цей процес, що зумовлений не тільки її геополітичним становищем, а й економічними інте­ресами. У листопаді 1995 р. Україна була прийнята до Ради Європи, яка була заснована у травні 1949 р. Як повноправний член цієї авторитетної міжнародної організації, Україна увійш­ла в сім’ю європейських народів, що є престижно й заодно відповідально, оскільки вимагає доведення нашого законодав­ства до європейських стандартів.

У 1996 р. Україна вперше проголосила своїм стратегічним завданням у зовнішній політиці інтеграцію до європейських і євроатлантичних структур. 11 червня 1998 р. була представле­на стратегія на період до 2007 р., яка стала політичною базою української інтеграції до ЄС. У вересні 2000 р. Україна предста­вила свою Національну програму інтеграції, центральним еле­ментом якої є гармонізація законодавства України з відповід­ними європейськими стандартами. Програма містить також значні розділи, присвячені економічному реформуванню нашої держави. Даний документ уперше підкреслив, що інтеграція в європейську і світову економіку залежить насамперед від процесів внутрішнього реформування країни.

Хельсинська сесія Ради Європи 11 грудня 1999 р. прий­няла Спільну стратегію ЄС щодо України. У ній йшлося про те, що кандидатура України при вступі до ЄС розглядатиметься за її економічними результатами, а не за її геополітичними міркуван­нями. Відповідно до бачення Євросоюзу, слідом за Угодою про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС має відбутися вступ до Світової організації торгівлі, підкріплений переговорами та підпи­санням договору про створення зони вільної торгівлі (ЗВТ) з ЄС. Якщо ЗВТ буде реальною й ефективно впровадженою в життя, можна буде підписати договір про асоційоване членство, що слу­гуватиме базою для переговорів про членство в ЄС.

Одна з моделей відносин, яка має інтеграційний характер, ґрунтується на Угоді про асоціацію. Угода про асоціацію пе­редбачає умови для одержання статусу асоційованого члена ЄС, а саме: достатній рівень демократії, захист прав і свобод громадян, забезпечення прав національних меншостей, кон­курентоспроможність економіки держави порівняно з еконо­мікою ЄС. Дуже вдалим прикладом асоціативного членства стали країни Центральної Європи. Перші такі угоди були підписані 16 грудня 1991 р. з Чехією, Угорщиною та Польщею. ЄС активно використовує статус асоційованого членства для країн Близького Сходу і Північної Африки з метою завою­вання ринків збуту. Статус асоційованого члена вже мають Туніс, Ізраїль і Марокко. Укладання угод про асоційованечленство передбачає більш тісні зв’язки між сторонами в різних сферах і зрештою націлене на поступове запроваджен­ня між сторонами зони вільної торгівлі.

На звернення України до ЄС у травні 2003 р. з проханням на­дати статус асоційованого члена, їй поки що запропонували статус “сусіда ЄС”. Аргументами у відмові стали такі проблемні питання:

– невідповідність України демократичним критеріям ЄС: порушення свободи слова, незахищені права національ­них меншостей, сумніви в демократичності проведених в
Україні виборів (парламентських і президентських), не­досконалість виборчого законодавства;

– високий рівень корумпованості;

– непрозорість роботи державних органів (необхідність проведення адміністративної реформи);

– Україна повільно вносить зміни, яких вимагає членство в ЄС, у своє законодавство, ще гірше справи йдуть з імплементацією прийнятих законодавчих актів;

– реформування судової системи.

Таким чином, корумпованість, непрозоре законодавство та насамперед нездатність виконувати взяті на себе зобов'язання і невідповідність офіційних заяв України та висновків міжна­родних комісій, перетворили пи­тання інтеграції України в ЄС і СОТ з економічного в політич­не. Поглиблення європейської інтеграції та розширення ЄС, його безпосереднє наближення до кордонів України створює додаткові передумови для активізації участі в інтеграційних процесах, адаптації законодавства України до законодавства ЄС, що є одним з важливих інструментів створення в Україні цивілізованої правової системи. Набуття членства в Євросоюзі – це справа тактики і стратегії зовнішньополітичної діяль­ності України, яка в найближче десятиріччя буде пріоритетною.

Структурні зміни у світовому господарстві вимагають підпорядкування міжнародного торгівельного обміну загальнос­вітовим потокам капіталу та інтелектуальних ресурсів. Це пору­шує перед людством (що є розділеним на країни зі своїми спе­цифічними особливостями та різними соціально-економічними інтересами) питання про упорядкування своєї виробничо-торгівельної, інвестиційної діяльності в частині, обумовленій на­слідками глобалізації. Ефективним механізмом вирішення цьо­го завдання відповідно до практики, що склалася в міжнародних економічних відносинах, стала Світова організа­ція торгівлі (СОТ).

Світова організація торгівлі (СОТ) – це єдиний інститут, що займається розробкою та впровадженням глобальних пра­вил торгівлі між країнами. Головна функція СОТ полягає в за­безпеченні прогнозованої та більш вільної торгівлі. СОТ та її попередник – Генеральна угода тарифів і торгівлі (ГАТТ) допо­могли створити міцну та процвітаючу торгівельну систему, що сприяла безпрецедентному збільшенню обсягів міжнародної торгівлі. Сьогодні СОТ – це 145 країн світу, понад 95% обсягу світової торгівлі, близько 85% світового валового внутрішньо­го продукту (ВВП) та понад 85% населення світу. У стадії пе­реговорного процесу про вступ до СОТ сьогодні перебувають майже 30 країн (Алжир, Андорра, Азербайджан, Багами, Біло­русь, Бутан, Боснія та Герцеговина, Камбоджі, Кабо-Верде, Ка­захстан, Лаоська Народно-Демократична Республіка, Ліван, Не­пал, Російська Федерація, острови Самоа, Саудівська Аравія, Сербія і Чорногорія, Сейшельські острови, Судан, Таджикистан, Тонга, Україна, Узбекистан, Вануату, В’єтнам, Ємен).

Світ поза СОТ: Афганістан, Ерітрея, Ірак, Іран, Коморські ос­трови, Північна Корея, Ліберія, Лівія, Маршалові острови, Мікро­незія, Монако, Науру, Палау, Сан-Марино, Сирія, Сомалі, Тімор-Лешті, Тувалу, Туркменістан. Ці країни, що не висловили наміру вступити до СОТ, мають такі спільні риси: по-перше, на їх тери­торіях нещодавно скінчилася війна, або вони перебувають на межі чергового збройного конфлікту (Афганістан, Ірак); по дру­ге, режи­м влади в цих країнах, як правило, авторитарний, деякі з них вважають належними до так званої “вісі зла”(Ірак, Іран, Північна Корея, Лівія); по третє, розміри країн досить незначні (Коморські остро­ви, Сан-Марино, Тімор).

Процедура приєднання до СОТ багатопланова і складається з декількох етапів. На першому етапі в рамках спеціальних Робочих груп відбувається детальний розгляд на багатосторонньому рівні економічного механізму та торговельно-політичного режиму країни, що приєднується, на предмет їх відповідальності нормам і правилам СОТ. Після цього починаються консультації та перего­вори про умови членства країни-здобувача в даній організації. Ці консультації та переговори, як правило, проводяться на двосторон­ньому рівні з усіма зацікавленими країнами-членами.

Процес приєднання України до системи ГАТТ/СОТ розпо­чався 30 листопада 1993 р., коли до Секретаріату ГАТТ було подано офіційну заяву Уряду України про намір щодо приєднання. У 1997 р. розпочався процес двосторонніх переговорів з країнами-членами СОТ. Вступ до СОТ необхідний Україні, щоб мати можливість користуватися благами багатосторонньої торгівельної системи. Лише ставши членом СОТ, Україна зможе формувати свою зовнішньоекономічну стратегію, презентувати себе на світовій арені як надійного торгового партнера та як привабливе місце для інвестицій.

Непоінформованість нашого суспільства щодо членства у СОТ породжує безліч міфів про вкрай негативні наслідки вступу України до СОТ, що сповільнює процес внутрішніх реформ. Слід пам’ятати, що членство у СОТ – лише інструмент стратегії розвитку Ук­раїни. Вступ до цієї організації має відбутися на прийнятних для Украї­ни умовах з урахуванням її національних інтересів.

У 1991 р. відбулась одна з найважливіших подій XX століття: із світової політичної карти зникла найбільша за територією су­пердержава – Радянський Союз. На її колишніх теренах утворилося 15 неза­лежних держав, у тому числі й Україна. Дезінтеграція СРСР практично одночасно ознаменувалася появою нової геополітичної структури, що отримала назву Співдружність Незалежних Держав (СНД). До вказаної структури увійшла переважна більшість (крім прибалтійських) колишніх союзних республік.

СНД проектувалась, в першу чергу, як регіональне економіч­не об’єднання, що відповідає сучасним світовим тенденціям. Завдання полягало в тому, аби інтеграцію, яка склалася в пла­ново-розподільчій соціалістичній системі, трансформувати в нові реалії. По-перше, перетворити внутрішньодержавні зв’язки на зовнішні і, по-друге, адаптувати їх до вимог ринкової економіки. Договір про створення економічного союзу країн СНД передбачав поетапне просування держав-учасниць від однієї стадії інтеграції до іншої: зона вільної торгівлі – митний союз – платіжний і валютний союзи і, нарешті, – спільний ри­нок товарів, послуг і капіталів. Але на практиці все сталося не так: почався розрив зв’язків між господарюючи­ми су’єктами, яких доля розвела по різних країнах, різко скоротився обсяг товарного обміну. Все це негативно вплину­ло на економіку всіх без винятку країн-членів СНД. Сьогодні СНД як інтеграційне об’єднання має невисоку ефективність і мало впливає на світову економіку. Внаслідок цього дослідники схиляють­ся до думки, що СНД у нинішньому вигляді можна розглядати як геополітичне утворення, яке відходить у минуле.

У рамках СНД виник і ряд субрегіональних інтеграційних об’єднань, що теж свідчить про відсутність дієвої інтеграції в рамках усього СНД.: ЄврАзЕС, ГУУАМ, Союз Росії і Білорусі, підписано Угоду про створення Єдиного економічного простору (ЄЕП) між Республікою Білорусь, Республікою Казахстан, Російською Федерацією і Україною.

10 жовтня 1997 р. в Страсбурзі, в ході самміту Ради Євро­пи, глави держав Грузії, України, Азербайджану і Молдови схвалили Спільне комюніке, в якому наголосили на необхід­ності розвитку чотиристороннього співробітництва для зміцнення стабільності й безпеки в Європі на основі прин­ципів поваги суверенітету, територіальної цілісності, непо­рушності кордонів держав, демократії, верховенства закону і дотримання прав людини. Прагнення розробити дієві механізми кооперації та зміцнити економічні зв’язки дало поштовх створенню Об’єднання ГУУАМ (абревіатура з перших літер назв країн-учасниць: до вищезазначених приєднався Узбекистан). Пильна увага приділяється також питанням за­безпечення політичної, правової та організаційної основи для подолання викликів з боку міжнародного тероризму та екстремізму. У грудні 2003 р. ГУУАМ отримав статус спос­терігача в Генеральній Асамблеї ООН, що свідчить про інте­рес міжнародного співтовариства до діяльності Об’єднання.

Таким чином, ГУУАМ – це перспективне об’єднання з необхідними механі­змами функціонування, нормативно-правовою базою та міжнародним визнанням. Його діяльність дає підстави гово­рити про те, що на пострадянському просторі відбуваються інтеграційні процеси, які мають на меті пошук нових схем взаємовигідної співпраці. Такий рух не є простим. У 2005 р. з цієї організації вийшов Узбекистан. Таким чи­ном, організація “втратила” одну літеру і стала називатися ГУАМ.

Отже, в сучасних умовах, коли перед людством виникають та потребують свого вирішення гострі глобальні проблеми, коли зберігаються загрози нових війн і терористичних актів, коли виникає необхідність злагоджених та швидких дій для урегулювання численних регіональних конфліктів, роль міжнародних організацій об’єктивно зростає. Тому міжна­родні організації є найбільш дієвими інститутами для досягнен­ня загального миру та прогресу.

Зовнішньополітичний курс України націлений на співробіт­ництво з усіма зацікавленими партнерами і має на меті добива­тися входження нашої держави до європейських і світових структур. Відповідно до чинної Конституції (ст. 18), зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

В.М. Северинюк

Поиск по сайту: