Основные проблемы философии

Аккультурація як форма міжкультурної комунікації

В культурології для визначення взаємодії та взаємовпливу культур використовують поняття аккультурації. Аккультурація представляє собою одночасно процес та результат взаємного впливу різних культур, при якому всі чи частина представників однієї культури переймають норми, цінності, традиції іншої культури. ФАКТИЧНО: акумуляція=міжкультурна комунікація.

На основі досліджень аккультурацію виокремлюють на 3 типи:

- асиміляція – повне заміщення старої культури новою;

- адаптація – часткове змінення старої культури;

- реакція – повне відторгнення нової культури.

У процесі аккультурації вирішується 2 питання для людини: прагнути зерегти свою культурну ідентичність та включається у чужу культуру.

Комбінація можливих варіантів рішення цих проблем давала наступні чотири основні стратегії аккультурації:

- асиміляція

- сепарація – заперечення чужої культури при збереженні ідентифікації зі своєю культурою

- маргіналізація – це одночасна втрата ідентичності з власною культурою та відсутність ідентичності з культурою більшості;

- інтеграція – ідентифікація як зі старою, так і з новою культурою.

Серед факторів, що впливають на характер аккультурації, виділяють наступні:

- ступінь диференціації культури, що приймає

- довготривалість контакту

- політико – економічні умови

Культурна експансія як форма між культурної комунікації

Культурна експансія представляє собою розширення сфери впливу домінуючої культури за першочергові межі чи державні границі.

Культурна експансія чітко проявилася у період колоніального переділу Азії та Африки.

У другій половині ХХ ст. Людство стало свідком експансії США. Після другої світової війни вона торкнулася країн Західної Європи, в 1960 –Японію, В 1970 – країни латинської Америки, в 1990- Росії. Розповсюдження культурної експансії з заходу на Схід (Вестернізація) представляє собою інтенсивне проникнення західноєвропейського та американського образу життя.

Насьогодоні культурна експансія відбувається через сучасні аудіовізуальні засоби – телебачення, радіо, кіно. Продукція США витісняє вітчизняну культурну продукцію.

Сучасна практика міжкультурного співробітництва провідних країн світу виявляє такі характерні особливості культурної складової зовнішньої політики як:

o Культурна експансія (США)

o Спрямована франкофонія (Франція)

o Мультикультуралізм (Канада).

США – Культурна експансія

Культурна дипломатія США реалізується через зовнішньополітичні доктрини міжкультурного співробітництва та відповідну ідеологію. Політичний розвиток США не раз доводив той факт, що культурний потенціал відіграє не менш важливу роль у формуванні статусу світового лідера, ніж інші складові глобального лідерства.

Використовуючи позитивний досвід у сфері культурної дипломатії Франції та Великої Британії, які започаткували ідею культурного колоніалізму та розробили культурний механізм тиску на інші держави, США визначили культурну дипломатію ефективним засобом впливу на зовнішню та внутрішню політику інших держав.

Сучасна культурна дипломатія США – це насадження американських цінностей на культурне середовище інших країн, хоча на рівні міжкультурних відносин декларативно пропагуються демократичні принципи поваги до різноманіття, вільного вираження поглядів та переконань, збалансованого обміну культурними цінностями.

Політика міжкультурного співробітництва та культурної диплматії Держдепартаменту США здійснюється переважно неурядовими організаціями та ТНК (їх заг к-ть =1500), які стали самостійними акторами МВ, та за наглядової позиції Держдепартаменту США. Особливо це стосується діяльності ТНК, інформаційно-культурні продукти та послуги яких набули характеристик культурної експансії та культурного імперіалізму як чинника зовнішньої політики США. Використувуючи сучасні комунікаційні технології для ведення бізнесу та захисту власних економічних пріоритетів і культурних цінностей у глобальному масштабі США стали єдиною світовою державою, яка домінує в міжнародних інформаційних потоках і впливає як на світову, так і зовнішню політику. Такий культурний імперіалізм, на думку Г.Шіллера, є невід’ємним наслідком політичних, військових та економічних амбіцій США, оскільки американські образи, продукти та послуги заполонили світ, поширюючи вірус споживацького ставлення до культурних надбань”. Мас-медіа та численні продукти і послуги, які вони рекламують, забезпечують панування культурної експансії США.

За даними британської асоціації телевізійних дистриб’юторів США у 2001 році контролювали 60% глобального ринку телевізійного експорту, що оцінюється у 4 млрд.дол; Голівуд монополізував кіноринок та контролює 90% ринку Європи; майже 93% повнометражних фільмів на британському телебаченні у 2001 році повністю належали США або були створені спільно. Прибуток від американського культурного експорту конкурує з виробництвом літаків (н-д, надходження від продажу кінофільмів, знятих лише у Голівуді, становить понад 60% річного прибутку галузі авіабудівництва)...............→ рейтинг.

Найбільш вразливими в цьому процесі американської політики культурної експансії виявилися країни, що розвиваються, і в яких через ЗМІК насаджуються чужі культурні цінності, спосіб мислення та мотивація поведінки. Цей процес американізації є актуальним і для України. Так, на прикладі наймолодших українців вже видно, що їх герої явно не нашого зразка і „черепашки-ніндзя” їм набагато ближчі, аніж Івасик-Телесик.

Події 11 вересня 2001 року і початок широкої антитерористичної кампанії як складової політики „бушизму” негативно вплинули на просування американських цінностей у світі. Здійснені Zogby International дослідження громадської думки демонструють зменшення позитиву у сприйнятті американської зовнішньої політики та її складової - культурної дипломатії. Так, громадська думка у Єгипті, Марокко та Саудівській Аравії визначає США як значно більшу загрозу світовому порядку, ніж терористичні рухи та угрупування.

Стало очевидним, що культурний імперіалізм ТНК не може замінити програм культурної дипломатії Держдепартаменту, а пасивна роль урядових структур виявила проблему неефективності культурної складової зовнішньої політика.

З метою активізації культурної дипломатії урядом США у 2005 році було виділено на ці цілі біля 2 мільярдів $:

o з 2004 року збільшено фінансування програм культурних, академічних та професійних обмінів (314 млн дол),

o у 2004 році відкрито 194 американських культурно-освітніх центрів у різних країнах світу, в т.ч. 10 - в Афганістані та 15 - в Іраку.

o Засновано телеканал „Аль-Хура” (з арабської - вільний),що здійснює мовлення арабською мовою і мовою фарсі на аудиторію ісламських країн. (за словами Буша метою створення каналу є протиставлення „ворожій пропаганді, що заповнює медійний простір ісламського світу” і прагнення „донести правду про цінності, культуру і політику США”).

Культурна дифузія як форма міжкультурної комунікації представляє собоювзаїмне проникнення культурних рис і комплексів з одного суспільства в інше при їх торканнях (тобто при культурному контакті). Механізмами цього процесу є міграція, туризм, діяльність місіонерів, війни, торгівля, торгові виставки та ярмарки, наукові конференції, обмін студентами та спеціалістами. Культурна дифузія може відбуватися нетільки між державами та народами, але й між групами – носіями субкультур. Тому розрізняють два її напрямка:

- горизонтальне розповсюдження культурних новшеств спостерігається між рівними за статусом групами, тому його можна називати між груповою культурною дифузією

- вертикальне розповсюдження елементів культури відбувається між суб’єктами з нерівним статусом, його називають стратифікаційної культурною дифузією.

Культурний конфлікт як форма міжкультурної комунікації

Представляє собою зіткнення суб’єктів культури – носіїв різних культурних цінностей та норм. Виділяють декілька видів культурних конфліктів:

- конфлікти між різними етнічними групами та їх культурами(армянє та азербайджанє)

- конфлікти між релігійними групами (релігійні конфлікти в Європі)

- конфлікти між поколіннями, носіями різних субкультур (конфлікт батьків та дітей)

- конфлікти між частинами єдиної нормативної системи домінуючої культури(наприклад. В рамках однєї групи можуть знаходитися ті, хто по різному відноситься до абортів)

- конфлікти між традиціями та новаціями у культурі

- конфлікти між різними лінгвокультурими спільнотами та їх окремими представниками, які виникають внаслідок мовних бар’єрів та інтерпретованих помилок.

Основные проблемы философии

Философия зародилась примерно 2500 лет назад в странах древнего мира – Индии, Китае, Египте. Своей классической формы она достигла в Древней Греции. Первым человеком, назвавшим себя философом, был древнегреческий мыслитель Пифагор, а в качестве особой науки ее впервые выделил другой древнегреческий мыслитель Платон. Вследствие неразвитости наук собственно философские проблемы вплетались во всю совокупность знаний, и только позднее из нерасчлененных знаний выделяются математика, астрономия, медицина, затем механика, химия, биология, юриспруденция и другие специальные науки. Философия все больше превращается в систему общих знаний о мире, имея своей задачей дать ответы на наиболее общие и глубокие вопросы о природе, обществе, человеке.

Вместе с тем происходит дифференциация внутри самой философии, формируются относительно самостоятельные ее разделы: онтология – учение о бытии и его сущности, гносеология – учение о познании, логика – учение о мышлении, его законах и формах, этика – учение о морали, эстетика – учение о прекрасном в жизни и искусстве, социальная философия – учение о человеческом обществе, история философии, изучающая зарождение, становление и развитие философской мысли.

В современной философской литературе формулируются такие проблемы: Как дух соотносится с материей? Существуют ли в глубинах бытия сверхъестественные силы? Конечен или бесконечен мир? В каком направлении развивается Вселенная? Что такое человек и каково его место во всеобщей взаимосвязи явлений мира? Что такое добро и зло? Что есть истина и заблуждение? В каком направлении, по каким законам движется история человечества и в чем ее сокровенный смысл? и др.

Как и во всех частных науках проблема в философии есть логическая форма познания. Проблема – это вопрос, являющийся органической частью познавательной поисковой ситуации, когда имеют место поиски новых явлений, процессов, структур. Проблемы бывают реальные и мнимые, вечные и преходящие, существенные и несущественные и т.д.

Что касается философских проблем, то все они выражают и представляют специфический предмет философии, можно сказать, что они его отражают и его спецификой обусловлены. Всеобщее в системе «мир – человек» составляющее предмет философского познания и является предметным основанием проблем философии. Проблемы философского мировоззрения охватывают весь мир в целом, жизнь человека в целом, отношение человека к миру в целом.

В процессе становления и развития философии круг ее проблем постоянно менялся, но, проблема бытия всегда была и остается одной из центральных в философии. Это утверждали известные философы XX века как зарубежные – М. Хайдеггер, так и отечественные – В. Соловьев, Н. Бердяев, А. Лосев и др. Испанский философ Ортега-и-Гассет писал, что вопрос о бытии – сущность философии, а пересмотр идеи бытия означает коренной пересмотр самой философии.

Термин «бытие» взят из повседневного греческого языка, в котором слова «быть», «существовать», «находиться в наличности» близки по значению. Но, начиная с античности, философы использовали его для обозначения не просто существования, а того, что гарантирует существование человека и мира.

Проблема бытия – это проблема поиска того, что «действительно имеется» как независимое от человека и человечества, что само ни в чем не нуждается, но, в чем нуждается мир и человек. Поэтому категория «бытие» есть категория онтологическая. Онтология – философское учение о бытие как таковом, а не о бытие тех или иных вещей и явлений.

Отношение мышления к бытию является основным вопросом философии потому, что через отношение человека, его мышления, сознания, всей его духовной, психической деятельности к окружающему миру осознается место человека в мире, его предназначение, смысл его существования.

Бытие есть единство форм и способов существования. Оно представляет собой особенное специфическое существование, которое характеризуется определенным набором свойств.^[1]

Формы бытия и соответствующие им способы существования детерминированы фундаментальной структурой мира. Прежде всего, выделяют материальное бытие и идеальное бытие, которые являются самими общими родами бытия. Далее речь можно вести об объективном бытие, отличительным признаком которого выступает существование вне и независимо от сознания человека, и о субъективном, т.е. существование находится внутри сознания человека.

Таким образом, существуют три концепции трактовок бытия: материалистическая, объективно-идеалистическая и субъективно-идеалистическая.

Суть первой, материалистической, концепции состоит в том, что под бытием понимается объективная реальность, способная воздействовать на наши органы чувств. Эта реальность существует вне и независимо от нашего сознания и ее бытие, т.е. способ существования, состоит в том, что она способна воздействовать на все, включая сознание человека.

В объективно-идеалистическом понимании бытие предстает в виде объективно существующей идеи. Так согласно Гегелю, бытие – это понятие, которое, является предельно простым и потому абсолютно бессодержательным. Бытие равно небытию, так как ни то, ни другое не обладает никакими свойствами.

В третьей концепции бытия – субъективно-идеалистической – бытие связывается с чувствами и представлениями субъекта. Быть или существовать – это значит быть воспринимаемым. В рамках этой концепции бытие предполагает связь только с нашими ощущениями и представлениями.

Отношение человека к миру многообразно. Это и отношения, в которые вступает человек в своей предметной, практической деятельности, осваивая и преобразуя природную и социальную действительность, и нравственное отношение к природе, обществу другим людям; эстетические, аксиологические (оценочные) и другие отношения. Все они являются предметом философского осмысления, и важное место среди них занимает познавательное отношение, илииными словами проблемапознания. Она неразрывно связана с основным вопросом философии – проблемой мышления и бытия и составляет его вторую сторону.

Суть проблемы познания состоит в уяснении вопросов: в состоянии ли наше мышление познавать действительный мир, можем ли мы в наших представлениях и понятиях о действительном мире составлять верное отражение действительности.

Этот теоретико-познавательный, гносеологический вопрос делит философов на агностиков, отрицающих возможность достоверного познания мира, сущности явлений, и философов не сомневающихся в познавательных возможностях человека, в его способности раскрыть сущность вещей, открыть законы природы и общества, представить более или менее верную картину мира. Такая позиция называется гносеологическим оптимизмом.

В теории познания сложились эмпирическое и рационалистическое направления. Сторонники эмпиризма единственным источником знания считают опыт, основанный на чувственном познании, недооценивая активную роль в познании теоретического мышления. Сторонники рационализма абсолютизируют роль абстрактного мышления, недооценивая значение чувственного познания, наблюдения опыта, эксперимента. Оба направления страдают односторонностью в оценке двух неразрывно связанных друг с другом сторон познавательной деятельности человека.

Существуют также течения, представители которых отстаивают идеи об ограничении познавательных возможностей человека, неспособности человеческого разума постичь суть бытия. Рациональному познанию противопоставляется познание сверхразумное – инстинкт, мистическая интуиция и тому подобные способы познания. Такие течения включают различные школы иррациональной философии.

Отношение «мир – человек» теория познания рассматривает как отношение объекта и субъекта познания, выявляя связь чувственного и рационального как двух сторон познавательного процесса, исследуя проблему истины и ее критерия, а также другие гносеологические вопросы.

Философское осмысление мира предполагает решение вопроса: находится ли окружающий человека мир, его предметы и явления в состоянии покоя или мир изменяется, развивается, переходит из одного состояния в другое. В античной философии ответ на этот вопрос разделил философов на «неподвижных» и «текучих». Впоследствии первый из этих взглядов получил название метафизического: он давал статичную картину мира, за вторым, дающим динамическую картину, закрепилось название диалектического, а проблема диалектики выдвинулась на передний план.

В переходные периоды общественного развития проблема ценностей также выступает на первое место. Именно такое время переживает сегодня наше общество, с его нестабильностью, резкими социальными сдвигами, дезориентацией и дезинтификацией личности. Все это находит свое выражение в процессе переоценки ценностей, таких как добро, истина, красота, польза, гуманизм, нравственность, эстетическое достоинство, свобода и т.д.

Философским исследованием природы ценностей занимается определенная отрасль философии – аксиология. Аксиология как самостоятельная отрасль возникла в западной философии в конце 19 начале 20 века как попытка разрешить некоторые сложные вопросы философии, относящиеся к общей «проблеме ценности». Считалось, что эти вопросы (смысл жизни, истории, направленность в основание познания, конечная цель и оправдание человеческой деятельности, отношения личности и общества и др.) не поддаются научному анализу. Проблема ценности считается областью особого, всенаучного исследования, своеобразным способом видения мира.

Ценности выступают ориентирами и критериями деятельности людей. В центре понимания ценностей находится ценностное отношение человека к миру, т.е. ценностное отношение возможно только там, где реально присутствует человек, являющийся носителем и субъектом ценностного отношения.

Основными аспектами проблемы ценностей являются: соотношение ценности и оценки, вопрос об объективности ценности, возможна ли «отрицательная ценность», взаимоотношение общечеловеческих и групповых (классовых и национальных) ценностей, принципы классификации ценностей, специфика эстетических и нравственных ценностей и др.

Немаловажное значение в философии имеет и обсуждение вопроса о сущности пространства и времени. В истории философии эта проблема в свою очередь распадается на три составляющие:

1) каков гносеологический статус этих понятий? Являются ли они характеристиками материального бытия, или характеризуют устройство нашего сознания?

2) каково отношение пространства и времени к субстанции?

3) каковы основные свойства пространства и времени?

Вопрос о познавательном статусе категорий пространства и времени решался по-разному: одни философы считали пространство и время объективными характеристиками бытия, другие считали их чисто субъективными понятиями, характеризующими наш способ восприятия мира.

Существуют две точки зрения об отношении пространства и времени к материи. Первая – субстанциальная – пространство и время трактуются как самостоятельные сущности, существующие наряду с материей и независимо от нее. Вторая – реляционная – ее сторонники понимают пространство и время не как самостоятельные сущности, а как системы отношений, образуемых взаимодействующими материальными объектами. Вне этой системы взаимодействий пространство и время считаются несуществующими.^[2]

Данная проблема в некоторой мере была решена при создании теории относительности в начале XX века, которая была нацелена на раскрытие диалектических связей в природе и заставила отказаться от субстанциальной концепции.

Кроме вышеперечисленных можно выделит еще множество проблем философии – антропологические, этические, эстетические и др. Все проблемы философии являются всеобщными и вечными, – что не означает их принципиальной нерешаемости, они решаемы, но только для каждого этапа развития общества и науки и в той степени, в какой это возможно при том или ином уровне развития общества. К тому же для того чтобы решать философские проблемы, нужно прежде всего владеть философскими средствами и опираться на историю философской разработки проблемы, на обширные философские знания.

Поиск по сайту: