ВІЗАНТІЙСЬКИЙ КІНЬ

Валентин Чемерис

«Як прекрасно жити над великою водою! Можна любити море, океан, можна мріяти про них, але не мож­на нічого в світі так любити, як ве­лику річку, велику свою воду, що тече безупинно поміж рідних берегів»

Олександр Довженко

Колись у (цих краях було ревуче царство Дзвонецького порога — четвертого із дев'яти кам'яних страховищ Дніп­ра. Він перетинав тоді Славуту напроти однойменного уро­чища, прадавнього козацького займища, що споконвіку славилось рибою, птаством, бобром та хутряним звіром.

Довжина Звонця (таке ного слов'янське найменуван­ня) з правого боку сягала 87, а з лівого — 102 сажнів1, падіння води становило 0,72 сажня. Вода падала чотирма лавами — Плоскою, Чорною, Глухою та Кобилиною.

А трохи нижче Звонця йшла Товчинська забора (так тут називалися кам'яні гряди, що на відміну від порогів тяглися не через усю ріку, а лише з якогось одного її бе­рега), за нею з лівого боку вливалася (та й зараз влива­ється) в Дніпро річка з поетичним йменням — Ворона.

Тільки не думайте, будь ласка, що цю річку своїм ймен­ням нагородили ворони, ні. В українській мові є слово «повороніти». Дуже симпатичне слівце, хоч зараз і рідко вживане. Ось приклад: «Піднявся великий вітер, і Дніпро зразу поворонів». Тобто потемнів. Тож вода в річці була вороного, темного забарвлення, звідси й назва — Ворона.

Так ось у гирлі Вороної (це нижче лівобережного села Діброва, приблизно за тридцять кілометрів від Дніпропет­ровська вниз по Дніпру) і знаходиться острів з дещо див­ною, як для цих країв — чи не тюркською? — назвою: Махортет. Що означає оте ймення, місцеві жителі не знають.

Широкою, але не глибокою протокою (у певних місцях за малої води її можна перейти вбрід) він ділиться на два острови — Малий і Великий. Дніпровські рибалки їх ще називають Верхнім і Нижнім.

Про Верхній острів, або Малий Махортет, і піде мова. З трьох боків його оточують води Вороної, а з четвертого у всій широчіні, красі і величі плине мимо Махортета пов­новодий і просторий Дніпро. А втім, у часи Дзвонецького порога Славута в цих краях був не широким, хоча й гли­боким. Старе його річище тислося ближче до крутого пра­вого берега. Там він, ревучи й клекочучи, з тисячолітнім дзвоном прокладав собі шлях чотирма лавами через не­похитний Звонець, а все це роздолля, що його займає за­раз вода, тоді було придніпровською долиною з вербови­ми та дубовими гаями, з луками, сіножатями й численни­ми озерами й озерцями.

Та звідтоді, як року тридцять другого було збудовано в Запоріжжі Дніпрогес, води озера імені Леніна, заливаю­чи на майже сімдесятикілометровому відрізку всі пороги й кам'яні гряди, сховали в собі й Звонець з його Товчинською заборою і широко та привільно розлилися від одного берега до другого. Вони залили старий Дніпро і всю не­озору долину.

Кам'яні перепони назавжди пішли під воду.

І став у цих краях Славута таким привільним та ши­роким, що, дивлячись на нього — багатоводного й безмеж­ного,— хочеться згадувати море... І хай то буде всього лише поетична метафора — Дніпро, як море,— але чесне слово, він і справді у цих краях, як... море.

Не знаю, як тече і голубіє Сена,

як Темза піниться, закована в граніт,

проте на весь широкий, многолюдний світ

нема ріки милішої для мене

за тебе, Дніпре мій.

Стрічаючи зорю, зійду на кручу я — ти, шумний, піді мною, і легко так стає, і глибше я люблю цю землю радісну, омивану тобою.

З вікон-ілюмінаторів швидкісних «Метеорів» та «Ра­кет», шю раз по раз проносяться голубими просторами тої вниз, то вгору, Махортет видається таким собі... маленьким острівцем (з боку Дніпра зарослим деревами та ку­щами), нічим особливо не примітним, невиразним шмат­ком суходолу серед річкового безмежжя.

Північний його край (як і західний та частково схід­ний) густо загромаджений чорним та сірим камінням, що стирчить при березі й ген у воді то гостряками скель, то пласкими й широкими спинами якихось міфічних бегемо­тів, що] стадами бродять навколо берега. А скільки ще того слизького каміння під водою!

У тому кам'яному царстві — окуняче та головневе цар­ства. "Гам ці стрімкі й сильні хижаки, ховаючись у пітьмі підводних каньйонів, очікують на здобич. І там їх буцімто ловити легко: окунів на донки з живцями (річкових бич­ків серед підводного каміння невичерпно!), а головнів— вудочками в проводку на коника (а коників в густих тра­вах рівнинної частини острова серед заростів безсмертника та чебрецю, та інших духмяних трав — цілі оркестри нев­гамовно сюрчать день у день!).

Принаймні, так говорили бувалі дніпровські рибалки.

А взагалі про Махортет — його кам'яні гряди, первіс­ну, ніким не займану тишу, про дніпровське роздолля та про відчуття, що ти знаходишся не за якихось тридцять кілометрів від міста, а десь на краю світу білого, і, зви­чайно ж, про окунів та головнів (та ще й про лящів, що водяться у Дніпрі в тих краях) автор вперше почув від одного знайомого сімейства природолюбів, котре вже чи не десяте літо підряд проводило свої відпустки тільки в наметі на Махортеті, а про різні там чорноморські пляжі і слухати не хотіло...

То ж миле те сімейство — Петро Олександрович та Ал­ла Павлівна — і запросило нас до себе в гості на Махор­тет. Запросило, коли збиралося проводити на острові чер­гову свою відпустку (у них моторний човен, і вони завжди своїм ходом дістаються з міста до колишнього царства ко­лишнього Дзвонецького порога). Було домовлено і про день та годину, коли ми з сином припливемо рейсовим теплоходом до села Діброви, а вони звідти заберуть нас човном і перевезуть до себе на острів.

Домовились, але — справи, те, се... Закрутило в буденних клопотах, так і тиждень сплив і домовлений день, звіс­но, давно минув. А тоді таки зібралися. Знайомі нас тепер не чекатимуть на причалі в Діброві, і невідомо було, як ми дістанемось до них на острів, але втішали себе тим, що якось воно на місці владнається.... Може, попутна моторна підкине, може, ще якось...

І хоч на Двох мали всього лише чотири руки, та речей зібралося й на всі вісім: теплі, ватяні ковдри, тонкі ковдри, куртки, теплий одяг (ночі на Дніпрі, як нас застерігали, холодні навіть спекотного літа), гумові чоботи, казанки, миски, чашки й ложки та виделки, пачок зо три солі (рибу голити), пачки цукру, крупи, вермішелі, концентрати, яйця,.і десяток кілограмів картоплі, овочі, фрукти, сім хлібин (для самого і лише хліба довелося виділити окрему й до­сить простору сумку), туристський керогаз «Шмель» і ще багато дечого — півмісяця зібралися жити на безлюдному острові, де, звичайно, магазинів немає. От і вийшло: два рюкзаки (у мене — звичайний, у сина — великий «Єрмак»), що їх ледве-ледве собі на плечі підняли і від яких аж во­дило нас, торба з хлібом, зв'язка (чимала й важка) спі­нінгів та вудочок, каністра для питної води, намет, добрий і юк з ковдрами й теплим одягом. І ще дві сумки бозна з чим... Як ми все те витарабанили з квартири, як втиснули­ся в автобус, як дісталися в річковий порт, як влізли у переповнений теплохід — і досі не знаю. За годину з чимось вже були в Діброві. Вивантажились не без допомоги співчутливих пасажи­рів. «І треба ж було ото стільки нагребти! Чи ви на тім Махортеті вік збираєтесь вікувати?..» Теплохід через мить підчалив і пішов на низ (мимо Махортета), а ми з горою речей зосталися на червоній від іржі старій баржі, що слугувала тут за додаток до заякореного плавучого причалу.

Навколо!—скільки не озиралися — ані душі. Шумів за причалом очерет, та десь за баржею, на мілководді, гелготіли гуси і качки, закінчуючи свій вечірній туалет з не­змінними водними процедурами. Була дев'ята година ве­чора. Небо низько обіклали набряклі, непривітні хмари, від яких віяло зимою. Обрії звузились, закутавшись у сіру пелену. Дніпром валами йшли свинцево-сірі хвилі. Ось-ось мав початися дощ.

Жодної моторки біля причалу чи бодай десь біля бере-ми не побачили: бо хто з островитян проти ночі приїде в Діброву? Майнула зрадлива думка: а чи не повернутися додому? Та назад у місто теплоходів уже не було, і матрос-касир, зачинивши зелену будку на причалі, що слугувала за касу, пішов у село. Невдовзі за ним, ґелґочучи і ках­каючи, посунули і гуси та качки.

Пробіг берегом геть змерзлий хлопчина в мокрій майці, із саморобним вудлищем у руках та трилітровою банкою, у якій на дні збилися в купочку з десяток темних бичків з мізинець завбільшки та плавала вгору животом пліточка такого ж розміру...

Чекати невідомо чого далі не було сенсу. Час був проти нас: світлового дня лишалося щось тро­хи більше години. А на сірих хвилях Дніпра — жодної моторки.

Після короткої ради вирішили іти берегом аж до гирла Вороної, а вже там, напроти Махортета, щось та приду­маємо.

Знову надіваємо рюкзаки, від яких нас водить, кожний бере у дві руки по три-чотири речі і — вперед!

А втім, дороги, як такої («смуга землі, по якій їздять і ходять»), не було. Щоправда, від причалу і до останніх хат села понад берегом ще тяглася хоч якась стежинка, а далі й вона зникла, і ми, то пірнаючи з головою в розкішні бур'яни, то в хащі кущів, посунули навпростець, тримаю­чись берега. Досить швидко почали мліти руки від сумок та тюків, рюкзаки гнуть нас до землі, зв'язка вудок та спінінгів зачіпається за кожну гілочку чи бадилину... А тут ще а урвище — де воно взялося? Ризикуючи зірватися, спускаємося вниз і відразу ж (теж ризикуючи зірватися) піднімаймось крутим схилом па гору. Схил крутий, як сті­на, і без допомоги рук не обійтися, а руки зайняті, рюк­заки тягнуть вниз, і ти кожної миті подумки ойкаєш, бо здається вже стрімголов летиш униз... Видершись на кручу і віддихавшись, посунули тирлом, а тоді оранкою, а тоді знову кущами й бур'янами... До гирла Вороної, здавалось (як були на причалі), рукою подати, а насправді вияви­лось — кілометрів з чотири. Та все ярами, та все кручами. Чим довше йдемо, тим довшою здається дорога... Продер­лися через акацієвий гай, ще раз спустилися в яр, ще раз вибралися з яру і не повірили власним очам (які, до речі, добряча заливав піт): берег круто повертав ліворуч, і пе­ред на^и було гирло Вороної.

Не спинились, а попадали на крутім березі.

Віддихавшись, повиплутувалися з лямок рюкзаків і звелись на тремтливі ноги. Праворуч нас шумить Дніпро, а попереду, внизу під кручею, зеленіє смуга очерету, а вже за ним, відрізаний від нас водами Вороної,— Махортет. Над ним висять темні хмари, каміння його теж потемніло, у верховітті дерев гуде вітер, ось-ось почнеться дощ.

Не привітно, незатишно на острові, валами йдуть мимо нього дніпровські хвилі.

Вирішили так; Я лишаюсь з речами на березі, а син на надувнім матраці перепливе Ворону (це з кілометр чи десь біля того), дістанеться до острова, а вже тоді Петро Олександрович на моторці приїде за мною та речами. Якщо він, звичайно, на острові, а не повернувся додому.

Доки син переплив Ворону, доки, тягнучи за собою матрац, брів серед каміння (залишки Товчинської забори), я випалив кілька сигарет — а раптом на острові нікого не­має? Хто захоче гибіти в наметі у таку негоду? Та ось із-за кам'яної гряди острова вигулькнула моторка і круто по­вернула в мій бік..

— Ну??? Як?? Що??? Ловиться??? — засипаю Петра Олександровича зливою запитань, як тільки-но він причалив до берега. - Окунь бере в камінні? А головень бере? А карась бере? А лящ бере?.. А-а... а риба взагалі ловиться?

У невеликій, підковоподібній бухточці росте стара дика груша, а біля неї виглядає з кущів акації величезна спина сірого валуна, широка, плоска, наче там залягла доісто­рична тварина — бронтозавр чи ще хтось... Біля того валу­на на трав'янім моріжку й поставили ми намет (намет на­ших знайомих по (гой бік валуна, під грушею). Відразу ж; за наметом починався густий, зарослий кущами та кро­пивою маслиновий гай. За ним — праворуч — трав'яниста частина острова, а ліворуч — оточене валунами болото (колись там було озерце, і туди заходили карасі, але те­пер воно геть заросло рогозом — не пролізеш).

У першу ніч не спалося.

Від збудження й нетерпіння (швидше б уже ранок, швидше б за вудочки та спінінги та половити окунів та головнів або ж карасями та лящами душу відвести) сон геть утікав. Та й мулько дуже. Намет ставили нашвидку­руч (вже сутеніло), під низ простелили лише ватяну ковд­ру, але на твердому ґрунті й вона не рятувала.

Перед входом у намет уся в кам'яних виступах бухточ­ка, а за нею на просторі шумить Дніпро. Розгулявся! Гуде вітер, хвилі з шумом набігають на берег, б'ються в камін­ні, тяжко зітхаючи, відкочуються назад. Щоб знову рину­тись на берег.

Виходжу куріти, ніч вітряна і чорна. В маслиновім гаї — пітьма аж смоляна. Не докуривши, повертаюсь у намет. Холодно, вогко. Доводиться надівати светри. Скручуєшся калачиком, натягуючи на себе все, що можна, і, тро­хи зігрівшись, поринаєш у короткий, тривожний сон...

Усю піч прокидаєшся від пронизливого крику.

Крик той різкий, уривчастий, печальний та самотній, і від того, що він загадковий, стає трохи моторошно. Наче птах скаржиться на свою рознещасну долю.

Чути невгамовний шум ріки, пориви вітру то затихають, то знову наростають. За наметом шумлять-скриплять де­рева — глухо, тривожно. В наметі, хоч в око стрель, така темінь. І три крик — печально-моторошний — не дає тобі заснути. Птах крикне і затихне, крикне і затихне... Іноді так сумно {кричить, що аж душу вимотує, наче хтось у пітьмі терпить біду і марно прохає допомоги. І ти відчу­ваєш себе (самотнім на безлюдному острові десь на краю світу. І їда за птах кричить? Чайка? Їх тут чимало ночує на камінні але чому кричить лише одна з них?

Вітер лопотить наметом, глухо шумлять дерева, б'ється Дніпро в прибережному камінні, а в гущаві скрипучих де­рев кричить і кричить птах. І тобі починає ввижатися різ­не... гм-гм,.. про душі загиблих тощо, чуте тобою в далекому - предалекому дитинстві. І сниться тобі, що ти вихо­диш з намету, крадешся. Моторошно, страшно, аж дріж тіпає, а тебе якась сила манить-веде у смоляний від чор­ноти гай. І І раптом бачиш, як засвітліло навколо дерева, підходиш!ближче н завмираєш з ляку: на дереві у білому сидить дичина, розпустила довге волосся і жалібно кри­чить чаїним голосом..!

Ти хочеш крикнути — і не можеш, хочеш утекти — і не можеш, бо ноги наче приросли до землі... І раптом хтось тебе за плече — хап!

— А-в...— кричиш ти і з ляку прокидаєшся. У намет, посміхаючись, заглядає сусід.

— Вже ранок, пора вставати, бо так і риболовлю мож­на проспати.

Ху-ух, як добре, що то був усього лише сон.

У завсідну бухту Махортета навіть за повної води увій­ти на моторі ризиковано — повна гарантія, що буде по­гнуто гребний вал. Як, між іншим, і плавати (на моторі) близька побіля острова, де каміння стільки, що й за літо його на перелічиш! Тому доводиться мотор глушити і під­німати його в човен ще на підході до острова, а в бухту заходити на веслах.

І все одно днище човна раз по раз скрегоче об підводні перепони. Коли ж рівень води падає (а це «буває регулярно щовихідних), то всюди, куди не кинь оком, виступає з води мокре, слизьке каміння — мале, велике, гостре, плоске. Все то залишки кам'яної гряди Товчинської забори. А тільки на початку тижня рівень воду в Дніпрі починає підніматися, всі ті «стада» знову йдуть під воду. До наступної суботи. І там, де ти вчора міг пройти, не замочивши ніг або іі перестрибуючи з каменя на камінь, сьогодні можеш шугнути по шию чи й з головою, у тім камінні -+- царство махортетських головнів та окунів.

А головні тут добре ловляться у високу воду.

Вони тоді виходять на полювання і жадібно хапають будь-яку живність, що падає у воду. Найкраще їх ловить на коників. Ом, щоб спіймати головня, треба спершу наловити коників. На наше, рибальське щастя, ловити їх просто, особливо вранці, коли вони ще не обсохли від роси й не відіїрілися від нічної прохолоди. Ловлять їх у пляшку, пляшку пучечком трави затикають і чіпляють її на шнурку сові на шию, щоб не заважала і була на по-хваті. Вудочки теж потрібна не проста, а головнева. А втім, для цього можна переобладнати будь-яку вудочку: зняти грузило, а поплавець краще замінити на дерев'яний. Простіше поставити суху паличку товщиною в палець. Що­правда, без грузилка вудити не зовсім зручно, особливо при закиданні, але після деякого тренування все швидко наладиться. І ще потрібно екіпіруватися відповідним чи­ном, оскільки ловити головня доведеться не з берега і не з човна, а бродом. Ловець (почепивши на шию пляш­ку з кониками) взуває гумові, рибальські чоботи (камін­ня!), до пояса чіпляє металевий садок, вудку в руки і — в похід на лови. Тобто починає бродити понад островом від одного каменя до іншого. А втім, як точніше, то не бродить, а пересувається у воді — повільно, м'яко, обе­режно, якомога тихіше, не роблячи зайвих рухів. Камін­ня під водою гостре й слизьке, а спіткнутися чи шуг­нути у вирву з головою — не так уже й важко. Це пер­ше. І друге: щоб не сполохати рибу. Головень обереж­ний, плаває у півводи, уважно слідкує за берегом.

Отож, нечутно пересуваючись понад берегом, безшум­но закидаєте коника то до одного каменя, то до іншого, то в те озеречко, то в інше... Дерев'яний поплавець (па­личка) плаває на поверхні, і наживка ваша теж плаває зверху. Головні поки що не спішать хапати вашого коника, але -— терпіння, витримка і ще раз терпіння та витримка Ось коник падає на воду і раптом... раптом зникає. А з ним зникає під водою і паличка, що виконує ь поплавця... Ривок, і вам здається, що хтось потягнув до себе вудочку. Отямившись, ви різко і силь­но підсікаєте — губи в головня міцні, витримають.

Відчувши, що він попався, головень залягає на дні (якщо встигне шмигнути в кам'яну щілину чи під на> вислий камінь, то витягти його звідти майже безнадійно), Залягає міцно, і відірвати його від дна, не обірвавши волосінь, не так і просто, як здається. Вудлище гнеть­ся в дугу, вже й волосінь, натягнувшись, як струна, бри­нить, а головень — ні з місця. Наче за дно вхопився.

Та як він не чинить опір, ви все ж повільно починаєте його відривати від дна... Відірвали. Переводите подих, але крізь стиснені зуби. Тепер здобич треба виважувати, обережно, але в той же час твердо й рішуче, не даючи послабини. Спершу риба йде хоч і туго, але, на щастя, спокійно. Та з півводи раптом починає робити піруети вистрибує, каменем б'ється об воду, зникає, знову стрім­ко вистрибує... А ви... А втім, хіба знайдуться зараз такі слова, якими можна було б передати ваш стан?

Зірветься... Вудочка гнеться... Ой, зірветься... ой, зі­рве... Дихати нічим... Руки тремтять... Зірветься... Ой, зі­рветься...

Та ось він ніби пішов, пішо-ов...

Вистрибує з води. Ви вже бачите його товсту, широ­колобу голову з тупим носом, бачите все його майже ци­ліндричне тулубище. Спина у нього темно-зелена, майже чорна, боки срібні, із жовтуватим відтінком і увесь він — тугий, спружинений, налитий силою і завзяттям... Ось ви вже вивели його на поверхню води, ось уже підво­дите до себе... Вудка вже сторч у небо, ви, тримаючи в правій руці вудку, нахиляєтесь, подаєтеся вперед й од­ночасно простягаєте ліву руку. (Щоб не мати зайвого вантажу, бо вам доводиться бродити, ви підсаки, звісно,, не берете).

Головень уже біля ваших ніг.

Простягаєте руку—хап! Мимо.

А вудка в правій руці тремтить-бринить, а головень б'ється у вас біля ніг (та який головень! Кілограм, як не

більше!).

Хап рукою — мимо!

Ой, зірветься... Ой, б'ється, як скажений, ой...

І тоді, щоб дістати певніше, ви робите крок уперед, робите надіто поспішно й необережно, нога ваша спри-сає із слизького каменя, і ви, здійнявши бризки, зникає­те під водою...

Але ж як і витягнете головня — яка то буряна радість! Цілий рік потім буде що розказувати!

Швидко вечоріє і ще швидше... холодніє. Тільки сяде сонце, як від денної спеки (а спека така, що в наметі стає, як у добре натопленій печі!) не ли­шається й сліду. З гущавин виповзають перші туманці, а з ними з'являється вогкість. Повечерявши вже в тем­ряві, сидимо біля каменя, у виямку якого потріскує ба­гаття, гомонимо.

Навколо вас густа, нерушна пітьма.

Коли це на Дніпрі щось з'явилося тисячооке, яскраве, фантастично-казкове. В далині, в пітьмі ночі, пропливає яскраво освітлений туристський чотирипалубний паро­плав. Грає музика. Ми вже звикли на Дніпрі до швид­кісних «Метеорів» та «Ракет», що проносяться мимо остро­ва— оком за ними не встигнеш прослідкувати. А цей су­не повільно,| велично, наче випливає з іншого світу.

Пропливла освітлена громадина, і знову на острові чорна пітьми, скриплять дерева, та глухо шумить Дні­про. Підкладаємо в багаття сухого паліччя, і ледве воно спалахує, як смоляна пітьма обступає нас з усіх боків. Діти солодко-лячно озираються, їм всюди вчувається таємничий шурхіт, шепіт, у темряві кущів ввижаються якісь обриси, постаті... В такі тихі вечори на безлюдному острові, що потопає в пітьмі, тягне до розмов про загад­кові й таємничі випадки і взагалі — про різне страхів'я. Чим страшніше, чи хоча б моторошніше — тим краще. Як, наприклад, розповідь про запорожця, котрий бозна-коли жив у цих краях, рибалив на Дніпрі і витворяв усілякі дива. Одниим він був у пригоді, а на інших наводив ве­ликий ж а ж Він замовляв ворожі рушниці та кулі, щоб не стріляли в запорожців, обертав людей на вовкулаків, песиголовців, чортів. Його буцімто слухалася вся не­чисть...

Гомонимо й про Дніпро та про віковічну, здебільшо­го, криваву історію, що прошуміла його берегами... Тихо потріскуючи, жевріє багаття, спалахне паличка, заграють на лицях полиски вогню, трісне в пітьмі щось — ледве втримаєшся, щоб не здригнутися.

Вірші так і просяться. Особливо ті, що написані про ці краї, про січі криваві, що тут клекотіли віками.

...Поїдьмо древнім берегом Дніпра

До буйного Кодацького порога.

Тут знайдеш все:

химерний серп древлян.

Могил сарматських непорушні плити,

Шляхетський меч, турецький ятаган,

Останки мамонта, стоянки неоліту.

Тут чувся лемент кіммерійських військ,

Тут скіфів прокотилася армада,

Меткі купці рабинь, бурштин і віск

Від Ільменя везли до Цареграда.

Тут Ольжин і Олегів слід проліг,

Промчалася орди скажена лава,

Під грім порогів хитрий печеніг

Тут вбив в засаді князя Святослава.

Тут ті місця, де кожний шмат землі

Дзвенить луною ратного величчя,

Літопис їм вели в кривавій млі

Мечі і стріли, вила і паліччя...

Поет нічого не перебільшив, усе тут так і було: кожний шмат землі на берегах великої ріки, починаючи від прадавніх слов'ян і до наших днів, дихає історією. Недарма ж у цих краях ще й досі жива легенда про закам'янілий кістяк воїна, викопаний на початку століття десь із Прибережного піску. У тому кістяку буцім: стирчало вісімнадцять мідних стріл... І вчувається, як хропуть у пітьмі бойові коні — кіммерійські? Сарматські? Скіфські? Печенізькі? Слов'янські?.. Он вони, ті таємні коні, мчать (крутими берегами... І дзвенять у вітровії мечи. Дніпром пропливають козацькі чайки, десь б'ють гармати, дзвенять селянські коси...

Прадіди наші край свій рідний захищають...

Час уже й лягати, бо завтра ні світ ні зоря вставати. Думаємо податися на ляща, он, під грушею, жевріє червоний вогник— то на керогазі умліває рибальська каша. Для принади. Та каша, яка буцімто так здорово ляща ринаджує. Що ж, завтра перевіримо, так це чи ні.

Вставати з нагрітого каменя, що зберігає ще сонячне тепло, йти від затишно жевріючого багаття у вогку пітьму не хочеться.

Тож сидимо, кожен про своє думаючи.

Коли це десь у темному маслиновому гаї почав жалібно і печально кричати самотній птах, і від того пронизливого крику — ніби пташиного і в той час людського — стає чомусь моторошно. І тоді хтось із нас (а ми ще тісніше повсідалися навколо багаття і в темряву ночі намагаємось не дивитися) розповідає легенду, яка, як всі легенди,— і красива, і поетична.

Колись давним - давно, ще на початку нашого сторіччя жила в цих краях вродлива дівчина Мар'яна. Жила вона лівому березі. А на протилежному, в Лоцмансь­кі Кам'янці — прадавньому селі дніпровських лоцманів, її коханий — молодий лоцман.

Зустрічалися воші вечорами посеред Дніпра.

Мар'яна лі свого берега припливала на човні, а ко­ханий її — із свого. І ті човники — борт до борту — стоя­ки на тихій воді, і не було за них щасливіших людей у світі. А коли на Дніпрі здіймалися хвилі і йшли горою, вони розпалювали вогнища — Мар'яна на своєму березі,., коханий її — на своєму,— і від тих вогнів на душі в закоханих ставало тепліше. Далекий вогник з правого берега говорив: це я,І твій Петро, я кохаю тебе. А з лі­вого теж промовляв вогник: це я, Мар'яна твоя, я ко­хаю тебе...

Але зустрічатися її і випадало рідко.

У ті часи лоцмани першої статті проводили судна, другої — плоти, а третьої — «при излишестве их поступают добавочными рабочими па судна и плоты по воль­ному найму». Мар'янин коханий був лоцманом третьої статті (йому тоді тільки-но виповнилось двадцять літ).

«Як тільки стану лоцманом першої статті, так і при­шлю до тебе сватів»,— казав він Мар'яні.

А якось він вперше повів самостійно пліт на Низ.

Повів і не повернувся.

Минуло з місяць, коли Мар'яна нарешті дізналася, що сталося. Через п'ять порогів провів її Петро пліт — Кодацький, Сурський, Ревучий Лоханський, Дзвонецькнй, Ненаситець (він же Ревучий). Залишалося ще пройти Вовнизький, Будило (він же Кипучий), Лишній та Віль­ний. Але десь там за Ненаситцем підстеріг його Ґудзик — хитрий і підступний камінь у воді. З великої води Ґуд­зика не було видно, й спаде вода в Дніпрі, то він і з'являється на світі білому — великий, справді на ґуд­зик схожий. Лоцмани до нього препильно придивлялися, Щоб він часом не пристебнув до себе барку або й плота. Ось той Ґудзик і пристебнув до себе Петрів пліт...

І потемніло сонце, як дізналась Мар'яна, що трапилось з коханим. Сіла вона в човен, випливла на середину Дні­пра, і руки в неї опустились, і весла з рук випали.

Течія підхопила човен і понесла його вниз, усе швидше й швидше, до першого порога, а першим там був поріг Кодацький...

І тоді Мар'яна звелась і стала в човні на увесь зріст і стояла так заціпеніло і,дивилась на страшний навіть при

світлі місяця клекіт води біля порога... Кипучий той вир підхопив човен, кинув його в клекочучу прірву порога, і Мар'яна зникла у тім шаленім клекоті води... Але не загинула.

В останню мить вона буцімто перетворилась на чайку. І літав звідтоді над Дніпром, жалібно тужить-кигиче, шукаючи коханого свого, а коханого немає, і до білого ранку квилить чайка Мар'яна на Махортеті... А вдень вона, чайка як чайка.

З намету, в якому всю ніч було вогко і холодно, ви­бираємось о четвертій ранку. Власне, не так вибираємось, як прожогом вискакуємо з наміром пошвидше зігрітися.

Над Махортетом, над сонним, наче вилитим з важкого бляклого олова Дніпром, висить половинка світло-апель-синового місяця — тепла від нього, звісно, ніякого.

По всій широчіні ріки там і тут бродять туманці.

У гущавині дерев та кущів ще гніздиться густа піть­ма: ніч тільки-но починає ладнатися в дорогу. Ледь-ледь світає. Крутий берег потойбіч потопає в сірій млі. Нижче нас, де перед селом Дзвонецьким виступає гострий мис, блимає червоне око маяка.

Росяно. Свіжо. Пребадьоро.

Намети мокрі, трави мокрі, з дерев капає роса. Вогко. Бррр!. Аж не віриться, що вдень ми не знатимемо, де подітися від виснажливої спеки.

Кілька хвилин енергійно підстрибуємо, розмахуючи ру­ками Та й зігрітися не завадить — стриб, стриб, мах, мах... Ось уже кров жвавіше побігла по затерплому за ніч тілу. Оживаємо. Квапно давимось холодним сніданком. Зби­раємось швидко — спінінги, підсака, закрига, торба з хар­чем (сало та хліб), запасні снасті, і ми в човні, на ходу одягаємо теплі, куртки.

Вийшли з бухти на веслах і вже на Дніпрі завели мо­тор-4 лунко заторохтів він у ранковій тиші.

У сірій млі пливемо Дніпром. Половинка апельсинового місяця пливе за нами назирці. Махортет позад нас змен­шується, закутуючись у кирею туману. Звідси він скида­ється на лева, що приліг на березі Дніпра — видно гри­васту голову (густі кущі), простягнені передні лапи (голий берег), далі тулу би ще (маслиновий гай) і довгий хвіст з китицею (купка дерев па піщаній косі). Ще мить — і він зникає, пірнаючи в туман.

Праворуч, неподалік фарватеру, майнула і зникла спи­на якоїсь фантастичної тварини — то все, що лишилося від колишнього Звонця, четвертого дніпровського порога. (До­лі: вода прибуває, то заливає і той гостряк, але так за­ливає, що власники моточовнів, котрі не знають добре ло­цію б'ють там свої мотори).

Перетинаємо фарватер і, поминувши Майорівку, мчимо вздовлж правого берега. Проскочивши між скелястим та крутим берегом з одного боку та високою й громіздкою Багатирською скелею з другого, виходимо на акваторію напроти Волоського кар'єру.

Човнів ще не видно, ми перші. Заякорюємось. І не де-небудь, а в тому місці, де, як запевняв знайомий ри­балка, «здоровенна плітка бере і запросто клюють лящі, не кажучи вже про підлящиків. А як повезе, то іі короп­чук візьме»

Глибина — біля семи метрів.

Спінінги приготовлені, поставлені на борти, гачки з черв'яками (білим опаришем і земляним) вже на дні. Опу­щена й закрига.

Завмираємо, не зводячи очей з кивків на кінцях спі­нінгових вудлищ — ну, починайте вже кивати!

Кивки непорушні, тільки сонно, наче лащачись, пле­теться об Дюралевий борт лінива хвилька.

Йдучи на Низ, повільно пропливає трудяга баржа, ве­зучи кудись пісок, хитнувсь раз-другий на її хвилі човен, кивки ритмічно закивали і знову заспокоюються. Тиша. Правий і лівий береги в сірій передранковій млі, всюди пустка, тільки на кар'єрі блимають вогні. Місяць вгорі і місяць знизу, біля самісінького борту човна. Вода зблизька чорна, наче аж глянцева, а далі світліша.

Ось-ось по-справжньому почне світліти.

Кивки на трьох спінінгах ані хитнуться.

Десь далеко в ранковій тиші чути торохтіння, певно, з Дніпропетровська йдуть перші моторки. Світліє над лі­вобережжям, де має зійти сонце, рожева смужка неба густішає ні очах, наливається соком, вода в Дніпрі роже­віє.

Світає все дужче й дужче, чіткіше виступають обриси берегів, н і сході все ширшає і ширшає рожева смуга, ось вона вже на півнеба, і вода вилискує золотом. Високі береги ріки застигли, як вартові. Починають одна за од­ною прибувати моторки, заякоряються, і знову тиша. За­мислившис ь, споглядаєш врочисту велич Дніпра, і в душі твоїй щось починає бриніти легендарне, билинне. Хочеть­ся повторювати рядки «Слова о полку Ігоревім», вчуваєть­ся плач Ярославни:

О Дніпре-Славутице!

Ти пробил еси Каменныя горы сквозь землю Половецку. Ты лелеял еси на себь Святославли насады...»

І здається, ніби на берегах Дніпра з'явилися половці в гостроверхих шапках, о он підступні печеніги ховаються в засаді готуючись напасти на князя Святослава... У цих краях на порожистому Дніпрі він і поліг. А нижче звідси, біля колишнього порога Ненаситець із скелею Гроза і найбільшим перепадом води (те місце звалося Пеклом). На одній із скель, що виступала з води, була чавунна плита з написом:

«В 972 году у Днепровских порогов пал в неравном бою с печенегами витязь — князь Святослав Игоревич».

Зараз чавунна плита перенесена із скелі (її затопили води озера імені Леніна) в село Микільське.

Кам’яними _ горами Ярославна називала дніпровські пороги. (Сьогодні про ті кам'яні гори, що їх пробив Дніпр-Славута, енциклопедія пише сухо і лаконічно: «Дніпров­ські пороги — виходи гранітів, гнейсів та ін. порід Українського щита в руслі Дніпра між Дніпропетровськом та Запоріжжям. Після збудування Дніпрогесу ім. В. І. Ле­ніна залиті водою».

У цих краях і починав Дніпро-Славута на зорі свого життя пробивати кам'яні гори. Перший поріг він пробив значно вище звідси — Кодацьким згодом було названо його, а нижче нього, на відстані семи верст, клекотів Сурський, далі на півверсти Лоханський. Ми зараз і знаходи­мося в його колишніх володіннях. Вода в ньому, як свід­чать очевидці, «плескалась, мов у лоханці, через те він і Лоханський». А нижче села Волоського (колись тут впер­ше посилили полонених волохів, звідси й назва), біля яко­го ми заякорилися з надією спіймати ляща, здіймається з води кам'яний Богатир. Раніше тут був ще один Бога­тир, на тім боці ріки, а між ними тяглися дві кам'яні гряди Богатирська та Стрільча забора. Обидві вони ни­ні покояться в глибинах Дніпра, а з двох кам'яних Бога­тирів уцілів лише один, правобережний. Зблизька він вражає своїми — справді богатирськими! — розмірами, і на нього дивишся, задерши голову, але дивишся шаноб­ливо— то ж бо утнула природа! У цих краях про обох Богатирів складено кілька легенд.

Оси одна з них. Жили колись там, де Волоське, два брати-богатирі. Тісно їм стало, розвернутися ніде, один одному заважати почали. От вони й вирішили позмагати­ся, і той, хто програє герць, піде звідси в інші краї, а переможець залишиться тут. От узяли вони в руки по й горі. Першим кинув менший брат. Загуділа ка­м'яна гора в повітрі і бабахнула в Дніпро біля правого його берега.

А старший як кинув свою гору кам'яну, то вона пере­летіла через Дніпро і впала аж на тім боці.

— Твоя взяла,— сказав менший брат і пішов у чужі краї шукати ефі землю, а старший зостався тут.

Інший варіант легенди: змагалися між собою — хто да­лі кине кам'яну] гору — два витязі: наш і чужинський. Тож наш кинув свою гору аж на той берег і лишився тут, а чужинець коли) кинув, то гора його ледве до правого берега долетіла, і він пішов геть... А втім, вороги звідси самі ще ніколи не йшли, наші давні — і не давні — прадіди-слов'яни виганяли їх звідси мечем, щоб зберегти для нас з вами цю прекрасну землю

І зненацька в сонній ранковій тиші починається… плюскання.

Озираєтесь ле-ле! – та то ж риба вистрибує. Риба грає!

Ліворуч, праворуч на застиглій гладі води — плюх, плюх, плюх. Та до човна все ближче й ближче: плюх, плюх, плюх...

Ой, ой, що ж це буде!

Посхоплювавшись, через борт човна перехиляємось, вдивляючись, а що ж там плюхкає? Риба невелика, в чор­ній воді здається чорною, вискочить на поверхню, вигнеть­ся («Підлящик!» — зраділи ми) і — плюх! Не встигнуть на воді й кола розійтися, як знову — плюх!

На поверхні залишаються бульбашки, якусь частку се­кунди вони тримаються, а тоді лопаються.

Сидимо, як зачаровані.

Безшумно піднімаються молоді лящики із глибин дні­прових, ріжуть воду спинним плавцем і, круто повернув­шись, підстрибують — плюх! І зникають у глибині...

Плюх, плюх, плюх...

Що це в них? Ритуал чи звичайнісінька ранкова... за­рядка?

Риба є, а кльову немає.

Аж тут наче каменюка у воду — б-бу-убух!!! — Лящ! — вигукнули ми в один голос. Так, це він, патріарх дніпровських глибин. Теж забіг погуляти.

Сидимо в човні принишклі, заворожені, а ранкова зоря розгорається, а вода вже золота, і молоді лящі вистрибують із чорних глибин теж ніби золоті.

Та ось рожева смуга блякне, біліє, і з-за лівобережної кручі виплітає сонце. Кармінове. Врочисто спокійне і якесь ніби аж не наше, не земне.

Плюхання поволі затихає.

Із Запоріжжя в Дніпропетровськ пройшла «Ракета», за нею невдовзі промчав «Метеор», і нас добре погойдало на хвилях. Сонце пожовтіло, з'явились ореол і перші промені, і на нього вже не можна було дивитися.

Із-за Богатирської скелі повільно починає висовуватись чотирипалубний туристський пароплав. Ще рано, паса­жири сплять, а на верхній кормовій палубі під музику плавно рухаються з десяток чоловік — аеробікою займа­ються. Як (повільно, горнучи поперед себе воду, суне ця громадина — така нетипова на Дніпрі в епоху швидкісних «Ракет» та «Метеорів»!

І раптом (задивившись на пароплав, я не встиг своє­часно й помітить) на моєму спінінгу хитнувся кивок, по­клонився, в тоді тільки — сіп-сіп-сіп!..

А серці моє — тьох-тьох-тьох!!!

Тремтячими руками хапаю спінінг, підсікаю. Глибина така, що зразу її відчути не можу, чи є там що... І тільки, разів з кілька крутнувши котушку, відчуваю, як щось жи­ве б'ється на тім кінці волосіні. Витягую—плітка. Наче із старовинного, почорненого срібла. Та яка плітка — п'ять сантиметрів довжиною! Зроду таких не ловив.

Тих щасливців, котрі ловлять лящів, називають, як ві­домо, лящатниками. Слово яке незвичайне, загадково-хвилюючі: лящатник! Ах, як хотілося і нам побути лящатниками, щоб потім згадувати все життя: «Еге, ловив і я лящів!..»

А ось лящі чомусь не хотіли, щоб ми ставали лящатниками. Ми їх вперто шукали й шукали. І розпитували ін­ших, буваліших: де, мовляв, у цих краях водиться патріарх дніпровських глибин. Досвідчені риболови на запитання: «Де риба?» — відповідають:

— Шукайте не рибу, а місце, яке вона любить. А вже коли знайдете таке місце, то вона сама до вас прийде.

Риба ходить вздовж дніпровських берегів.

Але де улюблене місце ляща – в районі Малого Махортета чи й біля сіл Дзвонецького, Майорівки, Діброви, Волоського – ми поки що не знали. Шукаємо там і там. Де попадеться плітка, де карась, де підлящик… а патріарха нема й нема. І хоч знаємо, що спати вранці можна довго, бо рибі по-справжньому починає ловитися після десятої години ранку, як з'являється течія (це залежить від роботи Дніпродзержинської ГЕС), і все ж встаємо о четвертій-п'ятій, бо що то іі за рибалка, КОЛИ довго спиш! Вже знаємо, що у вихідні кльов завжди гірший (падає рі­вень води), іще краще ловиться в понеділок (вода прибу­ває), ще краще у вівторок і зовсім добре в середу, четвер і п'ятницю... Все знаємо, на ляща вже ціле досьє завели, ось тільки лящ не хоче ловитись і не хоче. Що за веред­лива риба! Якого йому ще дідька треба?!

Доки ми носимось моторкою по Дніпру в пошуках ля­щів (поверталися по обіді здебільшого ні з чим), син мій Ярослав ловив окунів. З усіх представників риб'ячого цар­ства на Махортеті надійніше і найвірніше бере окунь. Він всюди жадібний і неперебірливий, а на Махортеті особли­во. Про те і (на Махортеті він сам не прийде, його треба зуміти спіймати і знати ті місця, де він полюбляє розбій­ничати. А ловить хижак рибку, то й сам неодмінно пійма­ється— такий закон.

Найкраща красноперий хижак бере на північному кін­ці Махортета, в гирлі Вороної, якраз гам. де найбільше каміння. Там лежать у воді й на березі багатотонні брили, що тільки дивуєшся. А закінчується та виставка каміння високою скелею, па вершечку якої — зручний майданчик.

Сидячи А тій скелі, і тягав Ярослав красноперих хи­жаків— та яких! Один в один! Траплялися н кілограмові, витягти яких — одне задоволення. До тієї скелі дістатися з бухти не т|к і легко. Треба із спінінгами, вудкою та сад­ком або стрибати з каменя на камінь, як вода спаде, ви­являючи майже акробатичну вправність, або (як повна вода) обережно брести в гумових чоботях (теж виявляючи акробатичну вправність, бо каміння слизьке, оступишся — шугнеш з головою). Потім видряпуватися па одну брилу, потім ще на| одну, а вже з неї, розігнавшись, перестрибну­ти на ту скелю...

І вже та и можна перевести дух і оглянутись.

Краєвиди звідти чи не найкращі.

За спиною у вас Махортет, праворуч — гирло Вороної, а ліворуч і прямо — Дніпро. Скільки сягає око — попе­реду вода і вода.

З раннього рана й до темного вечора маячить Ярослав на тій скелі, і згукати його звідти вдається хіба що в пітьмі. Там у нього постійно знаходиться «в роботі» кілька спінінгів і вудка. Щоб м'якіше сидіти, простелено куртку, стоїть казанок із живцями, лежать коробки із запасними гачками т| жилками, ножиці, ніж, що-небудь із їжі, а здебільшого сухарі, баклага з водою, гумові чоботи і різ­ний дріб'язок. З'явившись рано-вранці на скелі, Ярослав починає з ловлі живця. На цю роль найкраще підходять всюдисущі бички-бубирі. Вони витривалі, довго тримають­ся па гачку, а внизу під скелею їх — невичерпні запаси! (Кого - кого, а бичків у Дніпрі аж надто багато, і де б ти не закинув вудку, вони всюди чіпляються на гачки. А скільки ікри цінних риб знищують ці малі розбійники!). А ловити їх — простіше простого. Черв'ячок — на гачок (чи бодай шматочок черв'ячка), опускай його під скелю, і не встигне поплавець і стати, як відразу ж пірне. От і є жи­вець. Чіпляти його на спінінговий гачок краще всього за верхню губу, короткий різкий змах, зашурготіла котушка, і вже той живець летить туди, куди вам треба. Почекавши, дйки свинцеве грузило ляже на дно і потягне за собою по­водок із живцем, вибереш слабину жилки, поставиш ко­тушку на гальмо, спінінг покладеш біля себе на скелі (але так, щоб який-небудь проворний окунь не стягнув його у воду) — чекай окуня.

У Ярослава завжди стояло два-три спінінги.

Закидав він живців метрів за двадцять — тридцять в напрямку чорного гостряка скелі з Дзвонецького порога, що виглядає там з води. Сяде, на Дніпро дивиться, мріє. Вдень сонце пече його немилосердно на тій скелі — тер­пить. Бо ось-оСь може взяти окунь. Та й сховатися від сонця на скелі ніде. Найактивніше окунь бере зранку й до полудня і в надвечір'я... Ось на одному із спінінгів трохи хитнувся кінчик. Миттєво хапай його, підсікай і крутії котушку, і вже на скелі б'ється-підстрибує черво­ноперий хижак. Знявши з гачка, чіпляєш нового живця і туди його, де щойно був його попередник. Тільки сів, як натяглася жилка на другому спінінгу,— ще один окунь. А трапляються такі окуні, що й спінінг їздить по скелі й котушка на гальмах тріщить, як кулемет.

І так за день тридцять — сорок окунів і опиниться в сад­ку. Увечері окуні беруть особливо шалено, тільки встигай їх витягувати, ловити живця, чіпляти його і закидати.

За Майорівкою, за високою кручею правобережжя, сі­дає сонце.

Ось воно над кручею, ось воно вже до половини за неї пірнуло, ось вже тільки обідочок виглядає — зникло. Др-р-р!!! — котушка. А з бухти вже гукають вечеряти.

Та спробуй відірватися, коли то на тому спінінгу, то на іншому деркоче котушка. Вже й холодно стає, пора.

Вдягаєш гумові чоботи (вода холодна увечері) і то бредеш в пітьмі, то стрибаєш з каменя на камінь, несучи на собі все збіжжя і зв'язку спінінгів, ще й повний та ва­женний садок і окунів.

І тоді починається найтяжче і найгірше — треба чи­стити окунів. Радість то не вельми велика. Вода холодна, і вже не хочеться й рук мочити: за день стомишся так, що й нагнутися лінь, а луска в окунів така тверда, що нічим її не здереш, тільки руки поколеш до крові... Та ось уже окунів почищено і здано Аллі Павлівні на кухню (завтра вона поверне їх вам смаженими чи й юшку зварить), і, повечерявши, сонний, спотикаючись у пітьмі, бредеш до намету, забираєшся в нього, падаєш і відразу ж пори­наєш у сон. І у сні продовжуєш ловити окунів, і уві сні у твоїх вухах деркотять спінінгові котушки…

Нарешті таки нам пощастило в котрийсь із днів на­шого махортетського життя: натрапили на місце, яке лю­бить лящ.

Стали, заякорилися метрів за п'ятдесят — сімдесят від крутого праного берега, можна б сказати, випадково, не вірячи, що саме тут нам повезе. Але чимось кас те місце привабило, хорошу закриту опустили (перлова, манна та кукурудзяна каші плюс макуха). До десятої години ран­ку—ані знаку на покльовки. А тоді зненацька почали брати підлящики. І ми відчули якимось шостим почут­тям— лящ тут. Він десь поруч, крутиться в темних гли­бинах Дніпра, він уже відчува нашу апетитну й смачну принаду. Проте лящ — риба обережна і відразу не ки­дається на наживку. Він покрутиться навколо неї, впев­ниться, що тут безпечно, що йому ніщо не загрожує, а тоді вже й підійде до звабливо-пахучої привади. А підхо­дячи до підкормки, натрапить на черв'яків, що вору­шаться на придонній течії. Кому віддати перевагу — каші чи м'ясу (черв'яку) — лящ і вагатися не буде: звичайно ж, черв'яку! Обережно візьме його в рот і, пробуючи на І чавкати своїми товстими губами, що від за-витягнуться в трубочку. А ледве почне він смакувати черв'ячком, як затремтить волосінь, і тремтіння передасться кивку, і він теж ледь-ледь затремтить. І ри­балка затремтить у човні, і рука його мимоволі сми­кнеться до спінінга, але чималим зусиллям волі він стри­має себе—рано ще. Так можна й сполохати. А раптом то тільки зналося, що затремтів кінчик?.. А лящ, беручи й смакуючи наживкою, водночас піднімає її з дна, і в цей часі — блискавично! — кивок випростовується, тобто підстрибує вгору.

Не зівай, риболове, не зівай, зараз кивок почне таке витворяти, таке... 1 почалося. Кінчик спінінга раптом хить, а тоді тільки — хить-хить-хить! (Одні рибалки називають це дибанням, інші — зіпанням). І пішли лящі клювати — один наперед одного, як начеб вони займали чергу до на­ших гачків. Але як делікатно вони клюють, ці патріархи дніпровських глибин! Іноді кінчик ледь-ледь хитнеться, як начеб тім, у глибині, дріб'язок узяв.

Підсічка. І в першу мить таке відчуття, ніби ти підче­пив якийсь вантаж. Кінчик спінінга відразу ж згинається, руки (хочеш того чи ні) починають тремтіти, гаряча хвиля прокочується по твоєму тілу. Він. Лящ! Вибираючи во­лосінь, із трудом повертаєш котушку, і, як завжди буває в подібних випадках, котушку починає заїдати... Як туго, як туго йде! Невже зачеп? Ще один-два-три-п'ять обертів котушки, і ти полегшено переводиш подих — ні, не зачеп, щось іде і йде живе та сильне... Вибираючи волосінь (а глибині біля десяти метрів), попокрутиш котушку. Ось лящ уже за півметра од поверхні води. Уже видно його — ах, яків красень! Кілограмів зо два — не менше. Здавле­ним, гарячим шепотом:

— Пі-дса-аку-у!!!

Осі він уже на поверхні, схаменувся, проснувся — куди ж це мене тягнуть? Пішов по колу, як він буйно пішов по колу! А ви, тримаючи в лівій руці підсаку (у правій — спінінг), тиць — мимо! Ще раз тиць підсакою — мимо. Тут заспокоїтись би, підвести ляща ближче до борту, а підсаку опустити у воду, щоб він її не бачив, і підводити її з хво­ста. А ви поквапились, підвели підсаку з голови, лящ її як загледів, як рвонув — поминай як звали! На гачку тільки кавалюк густої слизі лишив.

— Нічого, нічого...— заспокоюєте себе.— Трапляється і гірше.

Хоча – куди гірше? Такий лящ зірвався, такий лящ!

- І хто мене дурня напоумив совати йому підсаку під ніс?

Цього ніхто не знає.

Та як згодом виявиться, той лящ хоч і був першим, але останнім, що зірвався.

Хить - зірвався.

Хить - гачок розігнувся.

Хить — витягли.

На три чи її п'ять лящів, лише одному вдавалося опинитись у човні, а потім і в садку. А хвилювання, а нерву­вання, а стресів! За вік стільки не переживеш, що пере­жив ти за кілька годин!

Після другої години дня кльов починає повільно зати­хати.

Але ви задоволені, як ніколи, хоч і зірвалось чимало, але ж дещо і ви взяли. Спасибі, Дніпре, де б ще так по­везло!

І ми так захопилися ловами, що не вгледіли, як з-за мису, що трохи нижче нас, із-за Дзвонецького,— а швидше всього аж із степів Солонянщини — прийшла, через кручу перевалила і, як ніччю, світ білий чорна хмара на­крила.

Поворонів Дніпро, загудів вітер, пішли хвилі з білими баранцями на гребенях, зник у сірій млі Махортет, світ звузився, загойдався наш човен на хвилях, лунко вони б'ють в його дюралеві борти. Хмаровище те зупинилося над нами, надулось, насупилось і наче репнуло навпіл — линула злива,]вперіщила злива — рясно, з вилясками, з бульбашками. І

Спішно натягуємо над човном брезентовий тент, одно­часно виймаючи спінінги, аби не заважали. Я свого ви­тягти не встиг, тому втягнув його в човен, а волосінь ли­шив за бортом. Сховалися ми під тентом, тепло, затишно, полягали на днищі, випростовуючи затерплі спини — хо­рошо. Вчасна принесло грозу, хоч відпочинемо. Лунко б'ють у лівий борт хвилі, човен ритмічно гойдається, а віт­рове скло наче хто сажею мазнув — так на Дніпрі стало темно. Лежимо, куримо, бесідуємо про те і се, про рибаль­ські лови, хто та де, та коли що спіймав незвичайне... А в тент над головою вже періщить градом, а човен уже злі­тає, а хвиля в борт уже не ляскає, а лупить — коли б тільки якорі не підвели, бо ЯК закрутить човен, як завер­тить, чи й устигнеш мотор завести...

І раптом комусь із нас ніби кінське іржання вчулося.

А цитьте... На березі кінь ірже. Чуєте?

Чуємо.

—- То — золотий кінь, — озивається інший. — Темної ночі він, бігає, ірже та ще грозового дня...

Легенда ж (вона навіть в обласну пресу проникла) така. Року 1575-го запорожці під булавою Івана Підкови (того, котрий згодом стане молдавським господарем) на швидких чайках пройшли Чорне море і з'явились біля його турецький берегів. Було здійснено успішний напад на фор­тецю Сіноп і звільнено багато наших бранців. Увірвавшись в один з палаців, запорожці застигли перед статуєю золо­того коня. Вже на той час у нього був поважний вік. Бу­цімто сто двадцять два роки тому турки, захопивши Кон­стантинополь, вивезли з палацу візантійського імператора дві статуї золотих коней. Один золотий кінь згодом пішов на карбування золотих монет, а другий уцілів і оце потра­пив до рук запорожців, його й було привезено на Січ. Збіглось козацтво на диво таке, на коня золотого. А він стояв на майдані січовому, як живий, і золотими очима дивився на своїх нових господарів. І хотіли було козаки порубати коня, в золото між собою поділити, але ні в кого не здійнялася ріка таке диво знищити.

Порадились козаки і зрештою вирішили золотого коня відвезти в дар Межигірському монастирю, або, як казали тоді, Межигірському Спасу. Знаходився він під Києвом і був для запорожців шпиталем, а для старих — домівкою останньою. Тож;1 січовики відраховували в скарбницю мо­настиря десяту частину своєї здобичі. І коня теж виріши­ли монастирю подарувати.

Було таке чи не було — не будемо гадати. Всього трап­лялося із запорожцями за вікову історію. Відслужили ко­заки у своїй церкві Січова Покрова молебінь, перенесли на байдак золотого візантійського коня і попливли по Дніпру все вгору та вгору. Далека дорога до Києва, а Дніпро — не шляхівка рівна. Дев'ять порогів чекало зо­лотого коня на Дніпрі, не кажучи вже про кам'яні забори чи й окремі скелі, на кшталт того «Ґудзика», що «пришив» колись до себе Мар'яниного коханого — молодого, не досвідченого ще лоцмана. Дев'ять порогів, і серед них цар і бог тих кам'яних страховищ Дніпра, жахливий Ненаси­тець, що вічно був ненаситним і все жадав і жадав жертв. Ревучим його ще звали (бо ревище біля нього клекотіло таке, що й голосу людського не чути було!), або ще — Дідом-порогом.

Мали запорожці мастаків проводити чайки через по­роги, а ось золотого коня не вберегли... Пройшли Вільний поріг, пройшли Лишній, здолали Будило, Вовнизький ли­шили позад себе... Та пройти Ненаситець не пощастило... Десь і нині лежить на дніпровському дні золотий візантійський кінь. Підняв Ненаситець на своїх ревучих бурунах козацький човен з дорогоцінним вантажем і кинув його у свої бездонні засіки. А те, що брав Дід-поріг — човна там, скарб який чи й людську душу,— назад уже не повертав. І що він там ховає у своїх потаємних сховках — того нікому не дано знати. Бо в сховках тих потаємних панує Вічність.

Тільки ні-ні, та й почують, бува, в прибережних селах— грозового дня чи темної ночі,— як лунко ірже над Дніпром кінь... Може, Дід його в нічку темпу, а чи грозовий день випускає паслись на луки чи, осідлавши золотого коня, скаче берегом — провідує затоплених, поснулих на дніп­ровському дні товаришів своїх...

Пішла чорна хмара на лівобережжя, на Діброву, стих­ло ревисько над рікою, вгамувалося, і стало тихо, як після побоїська.

Підняли ми тент, випростались у човні, оглядаючи да­лину. Сонце вже сяє, веселка воду п'є дніпрову, біла «Ра­кета» по голубій, аж в очах синіє, воді несеться. То там, то тут заторохтіли моторки, Дніпро парує, на берегах його так чисто, свіжо та зелено. І світ білий ніби вдруге на­родився.

Вибрав я; залишений спінінг, а там — лящ. Це ж тре­ба, га? Годину, доки чорна ніч над Дніпром стояла, сидів на гачку і не зірвався.

Заходились ми якорі вибирати і завмерли: десь кінь ірже. Лунко-лунко ірже... Чи вчувається нам?

Оглянулись, аж бачимо, як на горбах біля Дзвонецького мокрий чередник на конику колгоспну череду зби­рає... І кінь, його ірже, рудий кінь, що на сонці золотом відливає. І так захотілося нам повірити — хоч на мить, хоч на один удар серця,— що то — Дід-поріг на золотім візантійськім коні їде в гості до побратима свого, до Дзвонецького порога...

Прокидаєшся миттєво.

Чи спав чи не спав — не збагнеш. У наметі темно, як у підземеллі. А в душі — неясна тривога. Знову в пітьмі ночі кричить той загадковий птах! І так самотньо, сумовито-печально...

- То Мар'яна? — шепотом озивається в темряві син.

- Мар'яна. Спи.

- Шукає свого коханого?

- Може, й шукає...

Ловлю себе на думці, що в міській квартирі, на вось­мому поверсі, я на ту легенду й уваги б не звернув — душа від природи там відгороджена дбайливими побутовими зручностями. Не відгороджена, а швидше всього — заба­рикадована. Але тут, у наметі, на безлюдному острові по­серед дніпровських просторів та ще темної грозової ночі, тут легенди наших пращурів діють по-іншому, тут до них душа озивається, тут хочеться вірити, що так воно й було...

І ти віриш. Може, на якусь мить, але віриш і з трепетом прислухаєшся до того жалібного чаїного крику, відчуваєш, як зачерствіла твоя душа оживає, спрагло вбирає в себе той крик, озивається на нього щемом...

Чи спав, чи не спав — знову прокидаєшся.

Мар'яна вже не кричить, але хтось немилосердно шар­пає намет.

Темінь, як на дні бочки з дьогтем.

Якусь частку секунди нічого не можеш втямити (хто шарпає? Чого шарпає?), схоплюєшся і в чорній пустці не можеш збагнути, де ж той вихід з намету?.. А його хтось шарпає так, що аж брезент лопотить... І тут, вже зовсім проснувшись, ти здогадуєшся, що то вітер шарпає, тому й намет лопотить...

За наметом пронизливо скрипить дерево.

Важко зітхає Дніпро, з шумом б'ються у прибережному камінні його хвилі. І здається, що б'ються вони вже по­руч, що ось-ось намет або зірве, або хвиля його накриє.

І раптом у наметі на якусь миттєву частку секунди стає жовто-жовто, як в акваріумі, в який налито свіжозаварений чай. Не встигаю нічого збагнути, коли це над го­ловою тільки:

Тр-р-р-р-р-ах-ах-ах!!!...ах-ах-ах-а-а-ах!!! — прогуркотіло понад Дніпром. І знову в наметі спалахує жовта мла. Тр-р-!р-р-ах-ах-ах!!!

Ми з сином очманіло схоплюємось.

Гроза! Тільки ж удень була і знову... Щедрий Махортет на грози!.. Щедрі махортетські грози на гуркіт, б'ють, як із ста гармат: тра-ах-ах-ах!!!

І знову в наметі порохом спалахує жовта-жовта мла, і тільки тоді я пригадую, що намет наш жовтий, ось чому в ньому стає при спалаху нічної блискавиці, як в акваріумі із свіжозавареним чаєм, і ти навіть встигаєш побачити речі, а тоді все знову провалюється в смоляну пітьму, а світ розколюється від оглушливого грому... І дзвенить-дзвенить у твоїх вухах, а тобі здається, що то з-під води, з чорних глибин до тебе озивається відлуння Дзвонецького порога... І вкотре різкий спалах, що зали­ває намет жовтим світлом, потім чорне провалля, тиша (ти завмираєш в очікуванні удару, як то завмирав колись у далекому-предалекому дитинстві своєму), розкотистий гуркіт, ніби хтось піднімає махортетське каміння у підне­бесся і кидає їх звідти на острів…

Чі спав, чи не спав — схоплюєшся і прожогом з наме­ту: ч л вціліло хоч що-небудь на Махортеті після нічного побоїща? Чи, може, й самого острова вже немає?

А, вихопившись з намету, зажмурюєшся від чистого, ясного і світлого ранку. Все ціле на острові: і каміння, і дерева, і сам острів. І Дніпро перед тобою, як море... Скільки сягає око, йдуть і йдуть хвилі, береги ледве мріють! Які простори! Воістину був правий Микола Васильович - мало який птах долетить до середини Дніпра! Немає йому рівної ріки на світі.

І хоч добре знаєш, що рівні ріки йому у світі таки є, більші за нього, бо лише в самій Європі Дніпро за довжиною — третя ріка (після Волги і Дунаю), а все одно віриш Гоголю: рівної йому немає ріки у світі!

І легко так стає, і глибше я люблю Цю землю радісну, омивану тобою...

А як загудуть вітри, то враз розгуляється, повороніє Дніпро, і підуть тоді валами потемнілі хвилі з білими ба­ранцями на гребенях. Зашумлять на Махортеті дерева, гнучись аж до землі, заклекоче Славута, загогоче. Б'ються його хвилі в прибережному камінні, закигичуть, носячись у тім буревії, чайки, стрімко попливуть у небесній висо­кості рвійні хмари — море перед тобою, море! І відчуваєш себе на камені маленьким і беззахисним, а Дніпро — мо­гутнім і вічним. І вбираєш його всією душею, радіючи, що все це: і води широкі, і білий «Метеор», що долає чорно-сині простори, і пороги, що сплять на дні, і кручі високі, і небо над тобою, і прибережні села, і люди, що колись жили в цих краях і нині живуть, і вся та велич і краса, все, все це привілля — твоє найбільше у світі багатство.

А проснувшись ревучої, штормової ночі в наметі, що лопотить Іна вітрі, вийдеш у темінь ночі, в якій скриплять і гнуться дерева та гуркоче прибій у камінні, глянеш на молоденький місяць, блідий і наче аж зляканий, що не­сеться в розривах хмаровищ, на буйний, потемнілий Дні­про і пригадаєш безсмертне:

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі.

Горами хвилі підійма

Переконаєшся, що й справді

І блідий місяць на ту пору

Із хмари де-де виглядав,

Неначе човен в синім морі,

То виринав, то потопав

Матрос-касир (є така посада на всіх причалах при­дніпровських сіл), немолодий уже, літ за шістдесят з га­ком, пенсіонер, неголений і напівсонний, так тягуче-повільно продавав білети, наче теплохід мав зайти сюди не че­рез годину, а, принаймні, наступного літа.

— Куди спішити? Все одно... дурна робота,— бурчав він сам до себе, вишукуючи в бляшанці з-під консервів «Завтрак туриста» здачу.— Оце продаю білети і беру гро­ші, а через годину забиратиму назад білети і повертатиму гроші. Отож, без роботи не сиджу. Ще й премії одер­жую.

Пасажири, котрі брали в нього білети, навіть не підо­зрівали, що вся це так (як бурчить цей незворушний флег­матик) невдовзі й скінчиться. Для пасажирів білет мав заледве чи не магічне значення — якщо їх продають у ка­сі, то, значить] вони поїдуть. Інакше й бути не може.

Впоравшись з білетами, старий запер зелену будочку з написом «Каса», взяв білий прапорець на довгім-довгім держалні і, шкутильгаючи, почовгав лунким понтоном, що слугував замість причалу. З боку Дніпра були в ряд при­в'язані ланцюгами товстелезні і здоровенні шини від яки­хось надпотужних машин, що, від'їздивши своє, виконува­ли тут роль амортизаторів при швартуванні теплоходів. У кінці понтона-причалу на чотирьох високих стовпах було обладнано майданчик, оточений бильцями. При деякій уяві його можна було порівняти з капітанським містком. Матрос-касир піднявся на той місток-вишку і приладнав там білий прапор. Він затріпотів на вітрі, і пасажири з білетами в руках, обліплені торбами, рюкзаками й тюка­ми з наметами й теплим одягом та ковдрами, засмаглі, задоволені, котрі відпочивали вихідні на дніпровських бе­регах та островах, і зовсім заспокоїлись. Білети куплені, білий прапор над причалом вивішено — через годину з чимось вони (Будуть вдома, у місті.

Спустившись на причал, матрос-касир буркнув: «Че­кайте, значить. О сьомій зайде «Натан Рибак».— почовгав до своєї будочки.

Тільки ми з сином, вже добре навчені досвідом поїздок у вихідні, особливо в неділю під вечір, коли цілі орди го­родян повертаються до міста, скептично переглянулись. Наївні! Вони й не здогадуються, що їх чекає! Втиснутись у який-небудь транспорт — залізничний, автобусний чи річковий,—що йде в місто під вечір в неділю, все одно, що придбати путівку в рай. До всього ж ми вже побували на протилежному березі, в Діброві, де отакий же причал понтон із прив'язаними ланцюгами старими шинами так-ж зелена будочка-каса і такий же флегматичний пенсіонер У чині матроса-касира. Він теж продав нам білети на теп­лохід, що за розкладом мав зайти о четвертій в Діброву й забрати всіх бажаючих у Дніпропетровськ, і, теж піднявшись на точнісінько такий місток-вишку, вивісив там точнісінько такий білий прапор, що як тут, так і там (і всюди на придніпровських прибережних причалах) сигна­лізував одне й теж: УВАГА! ПРИЧАЛЮЙТЕ СЮДИ, У МЕНЕ — ПАСАЖИРИ!!! Той білий прапор-сигнал добре видно з середини ріки. І добре бачив його капітан «Раке­ти», що йшла знизу вверх, знав він і те, що сигналізував той прапор (та, власне, й пасажирів бачив на причалі), але до причалу не зайшов і нікого не взяв.

— Переповнений,-— сказав матрос-касир і сплюнув.— У суботу й неділю завжди отак, особливо в кінці дня. У нижніх селах — Микільському та Дзвонецькому — стільки люду набере, що до верхніх сіл і носа не верне…

Та й заходився в нас забирати білети, а нам повертати гроші: «Ракета», що промчала мимо, не зреагувавши на білий прапор нашої біди, була останньою, яка заходить у правобережну Діброву в другій половині дня. Навігація тут, як кажуть, щодня закінчується о четвертій з чимось дня. Залишається шанс на Майорівку — на лівий берег останній теплохід заходить о сьомій вечора (якщо, зви­чайно, знайдеться на ньому хоч якийсь там вільний п'ята­чок). Петро Олександрович, котрий привіз нас на своїй моторці з Махортета в Діброву, розвернув човен, і ми по­мчали черев Дніпро на той берег, у Майорівку.

І ось ми вже взяли білети, і тут же матрос-касир ви­вісив білий прапор, що й тут сигналізував річковим ка­пітанам ті ж саме: «УВАГА! ПРИЧАЛЮЙТЕ СЮДИ, У МЕНЕ — ІІАСАЖИРИШ» Майорить над причалом білий прапор тик, хто терпить біду—кінець тижня, вже вечір, завтра вранці, в понеділок, треба вже бути на роботі, а як дістатися Ідо міста?.. Хіба цього не розуміє капітан?

Капітан це добре розуміє, але останній теплохід, який мав зайти сюди того дня, білим птахом пронісся далеко звідси, пронісся голубим фарватером, навіть не звернув­ши уваги на наш білий прапор біди.

— Що! ж ви хочете, як кінець тижня і всім завтра тре­ба до роботи ставати,— бідкався матрос-касир.— Набрав він у нижніх селах стільки люду, що у верхні й не захо­дить.

Та й почав повертати гроші.

Люд (а його зібралося біля двадцяти душ, і в кожного на три-чотири руки речей) захвилювався: вже сім вечора, завтра о сьомій ранку кожному з цих бідарів треба вже бути на своєму робочому місці за тридцять кілометрів звідси-І-хоч на крилах лети!

— Спокійно, спокійно,— почав нас утішати матрос-ка­сир.—Хтось із капітанів скаже у місті, в річпорту своєму начальству: в Майорівці білий прапор має над причалом, там люд потерпає. То річпорт і пришле з міста сюди за­ласний теплохід.

Але то була мала утіха. Практика свідчила, що річпорт і справді може прислати додатковий теплохід, якщо ка­пітани скажуть, що на причалах верхніх і нижніх сіл по­залишався! люд під білими прапорами, може, повторюю, прислати, в може і не прислати. Таке трапляється, на жаль, частіше. Принаймні, того дня, як я згодом вияснив, додатковий теплохід у Майорівку не прийшов.

Так отож, тільки-но теплохід проплив мимо Майорівки, хтось із місцевих дядьків (на причалі з вудкою сидів) сказав:

— Він у Волоське зайде. Це точно. Хоч з Волоського й ходить у місто автобус, а він усе одно заверне.

Волоське було, поруч, за мисом-горою, за скелею Бо­гатирською.

Почали ми хапати свої речі, скидати їх назад у моторку, самі стрибнули, і Петро Олександрович дав такий газ, що моторка, рвонувшись з місця, кулею вилетіла на Дні­про. Думка була: теплохід іде фарватером, біля Воло­ського він збавить швидкість, йому доведеться робити ве­ликий поворот, щоб зайти до причалу, потім швартування, посадка... А мі тим часом, обігнувши мис, рвонемо понад берегом і за всіма підрахунками мусимо або на хвилину раніше примчати до причалу у Волоському або й разом з теплоходом.

Мчали на максимальній швидкості, яку тільки можна було витиснути І мотора «Нептун», човен злітав над хви­лями, ляскався об воду днищем (при великій швидкості удари об воду такі, як начеб човен бився об асфальт!). Ми ледь не підстрибували у човні, боячись, що повплітає­мо з нього разом із своїми бебехами.

І — не встигли!

Поиск по сайту: