ЯК ОБ'ЄКТ НАУКОВОГО АНАЛІЗУ

ПОЛІТИЧНІ СТЕРЕОТИПИ

.

Стереотип – це спрощене, ціннісно-орієнтоване уявлення про об’єкти. Стереотипи як усталені образи навколишніх предметів або явищ майже не залежать від емпіричного пізнання. Іншими словами, формування у свідомості образу предмета завжди включає елемент стереотипізації, тобто певний ступінь спрощення, виокремлення значимих і витіснення неважливих для суб'єкта характеристик.

Актуальність дослідження стереотипів зумовлена загальною психологізацією науки наприкінці

ХХ – на початку ХХІ століття, що акцентувало увагу дослідників на вивченні різних свідомих і підсві-

домих чинників мотивації поведінки людей, зокрема у межах мікроорієнтованого політичного знання. Крім того, можливості управління масовою свідомістю і поведінкою в інформаційно-комунікативному середовищі пов’язані з дією низки чинників підсвідомого характеру, серед яких перше місце займають аттитюди (установки-диспозиції) та стереотипи. Серед праць, безпосередньо присвячених аналізу стереотипів, вартують уваги праці російських дослідників І.В. Малишевої, О.А. Іванової, Д.М. Зуєва, Б.І.Колоницького та ін. На жаль, у вітчизняній науці досліджень, присвячених стереотипам, зокрема політичним, на сьогодні не існує.

Вивченню стереотипів приділяється значна увага з боку науковців різних галузей знань. На

сьогодні найбільш ґрунтовними дослідженнями стереотипів можна вважати дослідження культурологів, соціологів та психологів. Так, дослідники Джек Нахбар (Jack Nachbar) та Кевін Лаузе (Kevin Lause) у праці "Вступ до Популярної культури" (Popular Culture: An Introductory Text) зазначають, що стереотипи є складовою масової культури: вони можуть формуватися на основі віку ("Молодь слухає тільки рок-н-рол"), статі ("всі чоловіки – слабаки", "всі жінки – корисливі), раси ("всі китайці на одне обличчя"), релігії ("іслам – релігія терористів"),професії ("всі адвокати – шахраї"), національності ("всі євреї – хитрі") тощо [2].

І хоча здебільшого стереотипи мають нейтральний характер, проте при перенесенні з конкрет-

ної людини на групу людей (соціальну, етнічну, релігійну, расову та ін.), як видно з наведених прикладів, вони часто набувають негативного відтінку і перетворюються у відверті прояви сексизму, расизму,ксенофобії, ісламофобії тощо.

Існують також стереотипи географічні ("життя в невеликих містах безпечніше, ніж у мегаполі-

сах"), речові ("німецькі машини – найякісніші") та ін.

Стереотип може змінитися й бути перенесений на іншу групу населення. Приміром, американці на початку ХХ століття називали євреїв "довгоносими" (big noses). Однак згодом стало очевидним,

що далеко не всі євреї мають такі носи. Нині цей епітет періодично вживають стосовно арабів, хоча на пострадянському просторі побутує стереотип великих носів у осіб кавказької зовнішності.

Велика увага з боку дослідників була приділена дослідженню механізмів соціального стерео-

типу. Уявлення про соціальні й психологічні функції соціального стереотипу, зумовлене змішанням

рівнів наукового аналізу, призвело до їх однозначно негативної оцінки. Однак такий дещо спрощений оцінний підхід до всіх явищ психологічного й соціально-психологічного порядку не завжди спрацьовує.

Основне завдання дослідника, зокрема стереотипів, – зрозуміти причини, які викликають те або інше явище до життя, актуалізують його в тих або інших умовах, описати весь набір функцій, у тому числі позитивних, які це явище породжують і актуалізують.

Оскільки явища стереотипізації, як вже зазначалося, привернули увагу соціологів значно раніше,

ніж увагу психологів, це вплинуло на змістовну інтерпретацію цієї проблеми у психологічних дослі-

дженнях. У психологічному розумінні, стереотип – це традиційний, звичний канон мислення, сприйняття і поведінки, спосіб здійснення дій у певній послідовності, однаковість, тотожність, інертність мислення, відсталість, ригідність тощо.

З політико-психологічної точки зору стереотип – це стандартизований, схематичний, спрощений, зазвичай емоційно забарвлений образ соціально-політичного об'єкта (явища, процесу), який во-

лодіє значною стійкістю, при цьому фіксуючи лише деякі риси, іноді несуттєві. Інколи стереотипом

називають неточне, ірраціональне, занадто загальне уявлення.

Політологічне трактування стереотипу синтезує два загальноприйнятих значення: у поліграфії

стереотип – це монолітна друкована форма-копія з набору або кліше, яка використовується для друкування багатотиражних і повторюваних видань; у фізіології і психології динамічний стереотип – це форма цілісної діяльності мозку, яка відображається у свідомості й поведінці у вигляді фіксованого (стереотипного) порядку умовно-рефлекторних дій. Саме на стику цих значень і виникло поняття стереотипу соціального, яке згодом визначило розуміння стереотипу в політиці.

Політичні стереотипи є найбільш відособленими від безпосереднього емпіричного досвіду, а

тому найбільш стійкими.

Для стереотипів характерна персоніфікація подій, високий емоційний заряд, ірраціональність,

стійкість. У масовій свідомості він може замінити знання, значно спрощує і полегшує орієнтацію в полі-

тичному просторі. У цілому політичний стереотип – це усталене й масове явище політичної свідомості і поведінки, яке формує політичний простір.

Стереотипи відтворюються на всіх рівнях політичної ієрархії, тобто і задають своєрідну матри-

цю сфери несвідомого й раціонального, і панують у практичній політиці. При цьому стереотипи не лише виконують функцію політичних кліше, шаблонів і трафаретів, а й забезпечують єдність у

суспільстві, полегшують управлінську діяльність еліти.

Політичні стереотипи можуть визначати будь-які феномени, починаючи від глибинних ідеологі-

чних аксіом і закінчуючи зовнішніми аспектами, наприклад, актуальною сьогодні модою на імідж політиків. Можна також виокремити стереотипи опозиції, електорату тощо.

Російський психолог А. П. Назаретян, визнаючи стійкість стереотипу, відзначає можливість його "перекидання". Так, на його думку, стереотипи, сформовані радянською пропагандою, не змогли

встояти перед потоками протилежної інформації, яка "заглушила" радянську ідеологічну машину у

другій половині 80-х років ХХ століття в епоху "гласності" [1]. Однак, не піддаючись руйнуванню, старі радянські стереотипи перекинулися на протилежну сторону. У цей період популярними стали твердження, що західний (особливо американський) капіталізм – ідеальне суспільство. Сьогодні в Україні можна спостерігати бажання масової свідомості повернути на місце старі стереотипи. В Україні, наприклад, так і продовжують сусідувати поряд стереотипи капіталістичної справедливості, ринкового благоденства, доступності демократії і комунізму.

Історично перше розуміння стереотипу належить американському досліднику засобів масової

інформації Уолтеру Ліппману (Walter Lippmann) 1922 р. Він застосував його у праці "Суспільна думка" (Public Opinion) для позначення розповсюджених у суспільній думці упереджених уявлень про членів

Дослідник терміном "стереотип" намагався описати метод, за допомогою якого суспільство

намагається категоризувати людей. Як правило, суспільна думка просто ставить "штамп" на основі

певних характеристик.

У. Ліппман виокремив чотири аспекти стереотипів (згодом з'явилося багато інших градацій, які,

проте, багато в чому додержувалися ідей У. Ліппмана): по-перше, стереотипи завжди простіші, ніж

реальність – найскладніші характеристики стереотипи "укладають" у дві-три позиції. По-друге, люди "одержують" стереотипи від знайомих, засобів масової інформації та ін., а не формулюють їх самі на основі особистого досвіду. По-третє, всі стереотипи здебільшого неправильні у більшому або меншому ступені. Вони завжди приписують конкретній людині риси, які вона зобов'язана мати лише через свою приналежність до певної групи. По-четверте, стереотипи дуже живучі. Навіть якщо люди переконуються в тому, що стереотип не відповідає дійсності, вони схильні не відмовитися від нього, а стверджувати, що виняток лише підтверджує правило. Тут спрацьовує явище, описане сучасником Ліппмана Леоном Фестінгером – когнітивний дисонанс.

Структура стереотипу складається з центру – "стрижня" і "периферії". Як правило, у центрі

стеретипізованого образу розташовуються одна-дві найбільш помітних, яскравих, емоційно забарвлених ознаки. Наприклад, для етнополітичних стереотипів – це риси зовнішності: колір шкіри та волосся,форма очей, розмір носа, особливості одягу (тюбетейка, халат тощо); для соціально-політичних – символи: прапор, герб, значок, гасло, афоризм, програмна фраза. З ними безпосередньо пов'язується периферія" – ті або інші риси характеру й поведінки (стереотип людини), властивості явища, витоки й наслідки події або процесу.

З погляду внутрішньої будови стереотип як складне, інтегроване утворення включає два компоненти:

- знання – когнітивно-інформаційний компонент;

- відношення – емоційно-почуттєве і оцінне.

Відповідно до внутрішньої будови дослідники виокремлюють два джерела формування сте-

реотипів:

- по-перше, обмежений індивідуальний або груповий досвід та обмеженість інформації, якою

володіють люди в повсякденному житті, а також специфічні явища, які виникають у сфері міжособистісного спілкування і взаємодії – суб'єктивна вибірковість, вплив установок, чуток, ефектів "ореолу", первинності, новизни тощо. Звідси другорядність, випадковість деяких аспектів стереотипів. Стереотипи– це своєрідні акумульовані згустки розрізненого індивідуального й групового досвіду, які відображають відносно загальні особливості соціально-політичних явищ. Очевидна інформаційно-аналітична недосконалість такого досвіду є вимушено-необхідним підґрунтям формування і використання стерео типу, а також слугує джерелом їх емоційно-почуттєвого, "життєвого" насичення;

- другим не менш важливим джерелом формування стереотипу (враховуючи перше джерело)

є цілеспрямована діяльність засобів масової інформації і політичної пропаганди – відповідно підібрані повідомлення ЗМІ. Закони масової комунікації вимагають усереднено-узагальненого, стереотипізованого спілкування: сам акт трансляції, наприклад, політичної ідеї у масову свідомість можливий тільки у формі певних стереотипів. Процес тиражування соціально-політичної інформації, який повинен викликати у свідомості й політичній поведінці людей дещо однорідну, стереотипну реакцію, можливий тільки за умови використання інформаційних стереотипів, що викликає, у свою чергу, в реципієнтів психологічні й поведінкові стереотипи.

Стереотипи політичні - (греч. stereos - твердий і tуpos - відбиток) - стійке й масове явище політичної свідомості або дії, що формують політичний простір. Стереотипи відтворюються на всіх рівнях політичної ієрархії, матрицюють сферу несвідомого й раціонального, а також панують у практичній політиці. Стереотипи виконують функцію політичних кліше, шаблонів і трафаретів, що створюють єдність у суспільстві й полегшуючих управлінську діяльність еліти. Без політичних стереотипів неможлива політична організація, оскільки вони виступають як основа экстериоризации особистості й умови її соціалізації. Щодо цього політичні стереотипи можна інтерпретувати як традиції, без яких не може існувати жодна соціально-політична система, навіть сама динамічна. У принципі, консервативна політика заснована на стереотипах. У негативному змісті стереотипи означають стійкі явища політики, які не відповідають дійсності, але вважаються достовірн, що ментально вкоренилися. Можна говорити про те, що політика розвивається від стереотипичной форми до індивідуалізації людини в політичному просторі. У той же час ХХ сторіччя характеризується омассовлением культури й політики (Ортега-І-Гассет). Політичні стереотипи можуть виражати всілякі феномени, починаючи від глибинних ідеологічних аксіом і закінчуючи зовнішніми моментами, наприклад, моду на імідж політиків. Стереотипи можуть мати як позитивний, так і негативний зміст. Вони впроваджуються у свідомість як свідомо, так і несвідомо, під впливом напору реальної дійсності. Основне призначення негативних стереотипів - алибизировать наявну політичну структуру, діяльність її еліти. В алибизации бідує будь-яка політична система, у першу чергу, неадекватна інтересам населення, державі в цілому або така, де є розбіжності між практикою й ідеологією політичної структури. Особливо навантажена стереотипами політика тоталітарного характеру. Вона не може існувати без засилля ілюзорних стереотипів, які насаджуються у свідомості всіма суспільними інститутами, контрольованими державою тоталітаризму. Можна виділити стереотипи опозиції, електорату і т.д. У Росії, наприклад, у політичному побуті панують утопічні стереотипи комунізму, справедливості, ринкового благоденства, доступності демократії і т.д.

2) Комунікативний процес є основою спілкування, організація якого залежить від розуміння системи й структури процесу, а також природи комунікативного акту.

Комунікація є важливим чинником існування суспільства. Суспільства без спілкування немає. Воно є тим процесом, який і забезпечує утворення суспільства
Комунікант ініціює процес встановлення або підтримання контакту з комунікатом. Цей процес зумовлено ситуацією й соціально-психологічними особливостями комунікаторів (а), а також духовним і професійним єднанням учасників комунікації.

Розглядаючи комунікацію як явище,можемо виділити такі складники комунікації: суб’єкт комунікації, предмет комунікації, комунікативні засоби, комунікативний процес тощо. Комунікація є явище системне, структурне, соціальне, історичне, психологічне й т. д. Так, предметом цієї взаємодії (предметом комунікації) є комунікат. Комунікативними засобами можуть бути знакові системи, засоби комунікації тощо. Комунікативний же процес є, власне, суттю спілкування; у нашому визначенні це безпосередньо процес встановлення й підтримання контактів. Але погляди на природу й структуру комунікативного процесу (комунікативної взаємодії) у науці різні. Ці погляди представлені на моделях комунікації, які нам доведеться розглянути, щоб з’ясувати природу комунікативного процесу.

Досліджуючи природу комунікативного процесу, його можна характеризувати в кількох аспектах: (1) з погляду походження й формування (історичний аспект); (2) з погляду форми процесу спілкування (типологічний аспект); (3) з погляду кількості учасників та специфіки організації комунікативного процесу (видовий аспект); (4) з погляду сутнісного (онтологічний аспект); (5) з погляду характеристики учасників комунікативного процесу (рольовий аспект); (6) з погляду ефективності й дієвості процесу (функціональний аспект); (7) з погляду самобутності й оригінальності організації процесу (стильовий аспект); (8) з погляду форми процесу (формальний аспект); (9) з погляду якості процесу (квалілогічний аспект); (10) з погляду використання засобів (інструментальний аспект); (11) з погляду духовного забезпечення процесу (культурологічний аспект); (12) з погляду інформаційного забезпечення (інформаціологічний аспект); (13) з погляду складників процесу (системний аспект); (14) з погляду зв’язків між складниками процесу (структурний аспект); (15) з погляду організації процесу (технологічний аспект); (16) з погляду характеру мовної організації процесу спілкування (мовленнєвий аспект).

Доіндустріальний етап комунікації характеризується такою організацією процесу спілкування, який може бути виражений у формулі: спілкування “обличчям до обличчя”. Такий процес спілкування був властивий усій спільноті і мав вигляд переважно міжособистісної, інтерперсональної, комунікації, що відбувалася у формі діалогу або монологу.

Друкований етап пов’язується з першою індустріальною революцією, з виникненням масового спілкування, що зробило життя плюралістичним.

Телевізійний етап з’явився завдяки другій індустріальній революції, коли моделі поведінки отримувалися до того, як люди навчалися читати.

На наше переконання, зміну етапів розвитку комунікації слід вбачати не так в індустріальних революціях, як в психологічній перебудові комунікаторів, поштовхом до чого, звичайно, були різного роду революції та суспільні зміни.

Зміна й виникнення різних видів комунікації є внутрішньою потребою людини й суспільства в цілому. Ця потреба, безперечно, формується під упливом зовнішніх факторів суспільного розвитку.

Першим зовнішнім фактором, який змінив характер спілкування, було виникнення письма. Дописемне, або усне, спілкування було єдино можливим видом комунікації на ранніх етапах розвитку людства. На дописемному етапі переважала міжособистісна й групова комунікація. Комунікативний процес мав характер безпосереднього діалогічного міжособистісного спілкування або спілкування з малою групою чи групового спілкування. Писемний етап комунікації ускладнив комунікативний процес, зробив його опосередкованим, дискретним у просторі й часі, стимулював виникнення такого виду спілкування, як публічне; у той же час закладалися основи масової комунікації, яка на друкарському етапі набула розвою.

Аудіовізуальний етап комунікації посилив процеси масового комунікування. З переходом на етап електронномедійний масова комунікація зазнала процесу глобалізації, що стає причиною виникнення віртуальної комунікації \xF0BE такого спілкування, коли процеси передачі й отримання інформації переплітаються в часі й просторі, а комунікант у той же час виступає у ролі комуніката.

Структура, характер, система комунікативного процесу так чи інакше витворюються на основі форми участі комуніканта у процесі спілкування та форми взаємодії з предметом спілкування. Форми комунікативного процесу відрізняються насамперед одно- чи багатовекторністю процесу спілкування і здатністю перерозподіляти роль комуніканта в середовищі комунікаторів.
Необхідно виділяти одновекторну комунікацію. Вона має переважно побутовий сугестивний (лат. suggestio, від suggero навчаю, навіюю) характер, хоч цілком природно використовується і в професійній, виробничій, науковій сферах, а також має постійні ролі комуніканта та комуніката і монологічну форму мовлення.

Багатовекторна комунікація. Вона характеризується постійною зміною ролі комуніканта і комуніката та має діалогічну форму мовлення.

Одновекторна чи багатовекторна комунікація має ще й інші назви — монологу та діалогу.

Монолог є одновекторним типом спілкування, що не вимагає комунікативної реакції комуніката. Як форма мовлення, монолог являє собою найбільш розлоге й логічно організоване повідомлення під час спілкування. У лінгвістичній науці виділяють монолог внутрішній, агітаційний (сугестивний), драматичний, ліричний, розповідний.

З погляду комунікації монолог є цікавим з тієї причини, що у ньому, як у мовній формі, криється одновекторне спілкування, яке характеризується природною спрямованістю процесу комунікації від комуніканта до комуніката. Найчастіше такого типу спілкування дотримуються в ЗМК, коли комунікація являє собою процес спілкування з масою або публікою, хоч і на персональному рівні подібна односпрямованість процесу цілком можлива. Недоліком монологічного спілкування є те, що результативність процесу комунікації безпосередньо не береться до уваги і стає незрозумілим, успішно чи неуспішно завершилося спілкування. Реакція комуніката при цьому може відстежуватися спеціальними соціологічними службами; результати такого обстеження можуть свідчити про успіх чи неуспіх процесу комунікації.

Ще один, багатовекторний тип комунікативного процесу — це діалог, що є розмовою між двома або кількома особами. Особливістю діалогічного спілкування є зміна ролей комуніканта й комуніката. Ініціатива у спілкуванні переходить від одного до іншого. Комунікант стає комунікатом і навпаки. Завдяки новітнім технологіям ця багатовекторність робить масове спілкування багатогранним і повноцінним, оскільки створюються умови для ефективного обміну інформаційними продуктами, більш повно реалізуються інтереси маси, задовольняються індивідуальні потреби, своєчасно уточнюються позиції її представників.

3. На основі типів комунікації та інших характеристик комунікативного процесу виділяють різні види комунікації. Так, Г. Г. Почепцов пропонує розрізняти комунікацію за кількістю співрозмовників: внутрішня комунікація (розмова з самим собою), міжлюдська (дві особи), комунікація в малих групах (3—5 осіб), публічна (20—30 і більше осіб), організаційна (100 і більше) та масова (1000 і більше) [Почепцов Г. Г., 1999, 8—9]. Такий поділ цілком допустимий, якщо є аргумент, який можна використати для пояснення того, чому малою групою необхідно вважати 3—5 осіб, а не 3—7 або чому організацією треба вважати 100 і більше осіб, а не 80—100.

В основі видів комунікації лежить не так кількісний показник, як якісний, що засвідчує причини особливої організації процесу спілкування. По-перше, думання, озвучення думок не є видом комунікації, це особливий вид психічної активності людини. По-друге, спілкування “сам з собою” також є особливим видом психічної активності, що межує з клінічними станами особистості і не є in natura видом спілкування.

Поиск по сайту: