УДК 32: 001. 891.3 (075) Воронянський О.В

«Політична нація» та «етнічна нація» як терміни політичної науки

Аналізується функціональність понять «політична нація» та «етнічна нація» в політичних дослідженнях. Автор доходить висновку про те, що дані поняття не мають реального змісту як дефініції, що описують феномен нації, але є дієвими ідеологічними конструктами, що здійснюють значний вплив на політичний процес.

Ключові слова: нація, політична нація, етнічна нація.

Бінарна опозиція понять «політична нація» та «етнічна нація», широко використовувана як у публіцистиці, так і в політичній риториці, досить активно переноситься і в сферу політичних досліджень. І хоча ряд дослідників етнополітичної проблематики заявляють про непридатність даної конструкції для наукового аналізу, проблема функціональності вказаних понять як наукових визначень для опису різних типів феномену «нація» у науковій літературі фактично не розроблялася.

Метою даної статті є розгляд наукових підстав для використання понять «політична нація» та «етнічна нація» як базових дефініцій політичної науки.

Починаючи з середини ХХ ст. поняття «нація» постійно використовується у західній теоретичній літературі та політичній практиці як синонім сучасних держав (nation state). У вітчизняній науці радянського періоду його використовували для визначення етнічної спільноти, що перейшла на більш високий рівень соціальної організації, створивши власну державу. І хоча численні теорії нації виходять із принципово відмінних методологічних засад етнічного(етнологічного, етніцистського) та політичного(етатистського) її трактування, що базуються на різному розумінні походження нації, всі вони беззастережно сприймають положення про те, що сутність нації полягає в її виключному праві на власну державність[1]. У сучасній науці дефініція «нація» вживається для визначення сукупності(асоціації) політично суб’єктних громадян даної держави - колективного носія державного суверенітету. Таким чином, дане визначення описує феномен, сутністю якого є політичні, державно-владні відносини, тобто, нація вже сама по собі є політичним утворенням.

Поняття «політична нація» почало широко використовуватися у політичній публіцистиці середини ХІХ ст. для опису нації, яка виникла «на політичній основі», тобто такої, що не має основи етнічної. До таких націй, як правило, прийнято відносити нації країн Нового Світу, сформовані з емігрантів[2]. Однак у реальності кожна з цих націй має етнічне ядро, що його формували представники домінуючого етносу колоністів – англійці, іспанці, португальці. При цьому основою національної культури ставала культура, що насаджувалася політично привілейованою групою населення – як правило, вихідців з однієї метрополії. Так, у країнах – колишніх колоніях Британської імперії в основі національної культури лежить англійська мова та протестантські форми віросповідання. Культура країн Латинської Америки характеризується домінуванням католицизму як світоглядної основи та використанням мови колонізаторів – іспанців та португальців. Європейський же приклад «політичної нації» – французька нація – теж формувалася навколо домінуючого етнічного ядра. Політичний же характер її первісно описувався поняттям «нація», і лише згодом термін «політична нація» був сконструйований у німецькій літературі ХІХ ст. для протиставлення т. зв. «етнічній нації», якою вважали себе представники німецького руху за державне об’єднання[3]. У дійсності ж ніякої принципової різниці між порядком етнічних та політичних характеристик німецької та французької нації виявити неможливо. Із точки зору етнології в обох випадках поліетнічні спільноти були об’єднані навколо домінуючого етнічного ядра. Із точки зору політичної науки рушійною силою формування цих націй був політичний чинник – процес формування національної держави у формах представництва суверенітету нації за посередництвом конституційної монархії і представництва суверенітету нації через її виборних представників. Таким чином, дефініція «політична нація» повністю дублює поняття «нація», не вносячи в нього жодних нових характеристик. Це означає, що дана дефініція може бути виключена з числа наукових визначень за своєю непотрібністю.

Поняття «етнічна нація» чи «нація-етнос» є рудиментом публіцистики ХІХ ст. і використовується для визначення соціально-культурної або соціально-біологічної спільноти, що має власну державність або прагне до її створення. Це визначення є вульгаризованим відтворенням первинного поняття «нація» і може використовуватися для опису характеристик нації, пов’язаних із її етнічною структурою. Перш за все, воно означає т. зв. моноетнічну націю(феномен скоріш ідеальний, ніж реально існуючий). Логіка етнічного пояснення сутності нації приводить до змішування понять «нація» і «етнос», сприяє висновку про те, що головною політичною метою нації є реалізація її етнокультурних інтересів. Для «західної» науки, яка переважно торкалася проблеми етносу лише побічно, головним чином у контексті дослідження проблеми нації, таке змішування є досить частим. Теорія етносу, що базується на результатах багаторічних широких палеолінгвістичних, етнографічних, антропометричних, археологічних та інших досліджень, була створена радянськими вченими С. Арутюновим, Ю. Бромлеєм, П. Кушнером, Ю. Семеновим, Н. Чебоксаровим. Поняття етносу тут описує історично сформовану на визначеній території стійку сукупність людей, що має єдину мову, загальні риси і стабільні особливості культури та психології. За Ю. Бромлеєм, етноси стають реальністю тоді, коли з'являється відчуття внутрішньогрупової єдності в протиставленні з оточуючими спільнотами, тобто формується етнічна самосвідомість[4, с.232-234]. При цьому кровна спорідненість у цій самосвідомості виступає скоріше як символ, ніж реальність. З іншого боку, особистість користується етнічністю, іноді сполучаючи в собі кілька етносів, тобто може рівною мірою розділяти культуру і мову батька і матері, вважати себе однаково приналежною до двох, а то й більшої кількості етнічних культур.

Етнос як вимір соціальної ідентифікації історично передує сучасним націям, і на відміну від них та більш архаїчних племінних структур організації людських суспільств, ніколи не ніс політичного навантаження в системі соціальних відносин. Як зазначає сучасний російський дослідник В.Тішков, в історії не було періоду, коли етноси, ні з ким не змішуючись, існували б на своїй території і мали власну, виключно етнічну систему влади. Він наголошує на тому факті, що вже в давнину люди групувалися не лише по родинних колективах, але й по роду занять, по територіальних громадах[5, с. 35]. Дійсно, на всьому протязі розвитку людського суспільства після стадії родоплемінної ладу історія засвідчує існування соціальних організацій, побудованих на неетнічних засадах – від первісних територіальних громад до феодальних станово-корпоративних держав, що будувалися на основі суверенітету правителя та індивідуального чи корпоративного васалітету(станів, цехів, громад) його підданих. Сам же етнос ніколи не розглядається в науці як форма соціальної організації.

Оскільки етнос є категорією соціально-культурної ідентифікації, а не політичної організації, поняття «етнос» і «нація» з точки зору політичної науки не є однопорядковими, вони відносяться до різних сфер соціального буття. У етнічно-культурному плані всі відомі нації як соціальні спільноти вибудовують власну культуру на основі культури етнічного ядра, роль якого виконує домінуючий етнос. У той же час загальний політичний інтерес суспільства виражається не через етнічність, а через такі форми соціальної організації як громадянське суспільство та національна держава. Сам процес формування нації передбачає створення такої ієрархії ідентичностей, в якій громадянська (політична) ідентичність домінує над етнічною(культурною) ідентичністю. Етнос в рамках нації може бути лише культурно-історичним колективним суб'єктом, але ні в якому разі не політико-правовим. Нація представляє політичні права не етносів(які з утворенням нації взагалі не можуть претендувати на політичні права), а громадян, що входять до її складу. Запуск зворотного процесу руйнує націю як політичну спільність.

Звідси випливає, що поняття «етнічна нація», «нація-етнос» позбавлене наукового підґрунтя і не може використовуватися для опису нації.

У той же час ігнорувати ці поняття неможливо, оскільки вони реально існують у сфері політичної ідеології, котра, як відомо з теорії політики, являє собою пряму політичну дію. З цієї точки зору терміни «політична нація» та «етнічна нація» є ідеологічними конструктами, які відображають принципово різні концептуальні підходи до теорії та практики націєбудування(nation-building). І якщо перший з цих термінів просто дублює загальновизнане поняття «нація», то другий вносить у нього принципові зміни, несумісні з онтологією визначення. Трансформація форми політичної ідентичності при цьому пов’язана з визначенням сутності політичного інтересу нації як носія державного суверенітету. Класичне поняття нації базується на визнанні того, що в основі політичних відносин лежить необхідність авторитарного розподілу ресурсів і цінностей, а національна держава здійснює контроль над таким розподілом від імені політично суб’єктного народу. Конструкт «етнічна нація» зміщує політичні відносини в площину конкуренції за задоволення етно-культурних інтересів і потреб. Первинними суб’єктами політики при цьому проголошуються етноси — спільноти, необхідною умовою приналежності до яких є певний набір культурних, психологічних та біологічних характеристик особистості.

Такий підхід означає, що в реальних умовах поліетнічності майже всіх сучасних державних утворень носієм державного суверенітету в конкретній національній державі логічно виступає домінуючий, титульний етнос. Зазначимо, що у переважній більшості випадків нетитульні етноси не є мігрантами, вони відносяться до корінного населення країни. Тому ідеологічний конструкт «етнічна нація» тягне за собою визнання необхідності обмеження частини корінного населення в громадянських правах на основі походження.

Звідси витікає конфліктогенність даного конструкту: дискримінація завжди провокує боротьбу за надання рівноправності, а привілеї – за відстоювання status quo.

Виключення з процесу націєбудівництва «чужих» етносів ставить перед ними завдання створення власної держави. Визнання можливості політичного суверенітету етносу дає останньому право на вибір форми політичної організації. Подібне самовизначення позбавляє цього права інші етноси, які проживають на тій же території, паралельно руйнуючи існуючу національну державу. Це прямо суперечить нормам сучасного міжнародного права про пріоритет кордонів існуючих держав над кордонами етнічних ареалів.

Ідеологія, що звертається до етнічних механізмів ідентифікації людей, відроджуючи архаїчні, часто віртуальні етнічні спільності, розколює суспільство, порушуючи ієрархію ідентичностей. Так, в Україні, де з початком кожної виборчої кампанії в суспільну думку вкидається принцип «етнізаціі політичного», відбувається зміщення соціальної самосвідомості на етнокультурній основі: особистість з подачі політтехнологів починає ідентифікувати себе у першу чергу як представник етнокультурної спільноти(росіянин, українець, кримський татарин тощо) і лише в другу чергу – як громадянин України.

У реальності ж етнічна проблематика в політичному просторі сучасних держав, побудованих на визнанні суверенітету нації як асоціації громадян, відіграє функціональну роль. Вона представляє один із ефективних способів легітимації приватних і особливих колективних(корпоративних) політичних інтересів, їх протиставлення інтересам загальносуспільним. Проголошення етносу вищою формою ідентичності надає контреліті, що виступає від його імені, підставу для обґрунтування своїх претензій на політичну, а в перспективі й державну владу. Міфологізована етнічна риторика виникає не внаслідок підйому етнічної свідомості, а як дієвий засіб «етнічних» еліт у боротьбі за політичні привілеї.

Відродження етнонаціональної ідеології у вітчизняній пострадянській політичній риториці багато в чому пов'язане з тим, що етнічне стало своєрідним ерзацом класового. Етнонаціоналізм як ідеологія намагається пояснити соціальну нерівність за допомогою не соціально-економічного, а біологічно-культурного підходу. Однак дана парадигма лише підхоплює конструкцію понять вульгаризованого марксизму радянського періоду, заміщаючи класові категорії етнічними, але не торкаючись самої логіки викладу. Проте етнічна ідентичність, що трактується як справжність, в сучасній політичній реальності є уявною, оскільки жоден етнос не збирається повертатися до часів, коли генетичні та антропометричні фактори людської спільності переважали фактори соціальні. Тому термін «етнічна нація» з повним правом можна визнати конструктивістським міфом, призначеним для досягнення приватних та корпоративних політичних цілей контреліт.

Отже, протиставлення «етнічної нації» та «політичної нації» як базових понять сучасної політичної науки, які описують феномен нації, не має під собою наукових підстав і є некоректним. Дані визначення можна сприймати як науковий нонсенс. У залежності від контексту досліджень їх варто заміняти поняттями «політичні/етнічні характеристики нації» чи «нація в політичному/етнічному розумінні». Однак при цьому терміни «етнічна нація» та «політична нація» є реально існуючими ідеологічними конструктами, що здійснюють значний вплив на політичний процес, зокрема – у сфері націєбудівництва та державотворення. При проведенні наукових досліджень необхідно враховувати ці сутнісні характеристики вказаних термінів. Очевидно, що формування української нації вимагає виведення етнічного за межі політичного і правового просторів. У зв'язку з цим, умовою стабільного існування сучасної нації є підтримка такої ієрархії ідентичностей, де акцент переноситься з етнічної на політичну спільність, що включає в себе усіх громадян держави, етнічна приналежність яких не має політичного виміру. У цій ієрархії на політичний статус може претендувати лише громадянська ідентичність людини, яка є пріоритетною перед всіма іншими її ідентичностями, у тому числі й етнічною.

Поиск по сайту: