оповідання

Смола О. М.

Білий рояль: оповідання / Оксана Смола. – Миколаїв: Шамрай, 2011 – 60 с.

Оповідання Оксани Смоли – це дослідження засобами словесного образотворення вічної проблеми минущого, суєтного, і високого, вартісного; поєдинок між добром і злом, буденністю і мрією, міщанською приземленістю і покликом серця. Це глибока й переконлива історія трагічного буття головного героя і його непереборного прагнення до творчості, до музики, яка вкрай загострює і поглиблює конфлікт із глобалізованим світом бездуховності й грошолюбства. Перед читачем розгортається не тільки подієва лінія сюжету, а паралельно – напружена, динамічна, психологічно вивірена лінія-сюжет душевного життя музиканта, тема душі у внутрішніх монологах.

БІЛИЙ РОЯЛЬ

оповідання

Михайло тихий, спокійний і мовчазний. І навіть якийсь ніякий і непримітний. Хоча… Його аж ніяк не можна не помітити навіть у великому строкатому натовпі чи товаристві. Але до нього, схоже, всі звикли, що він є, й ніби перестали помічати. Лише його очі палають якимсь нетутешнім вогнем, внутрішнім, але на це мало хто звертає увагу. Він щодня, не один рік, тягає в своїх очах завеликі лантухи смутку, наче Марко Пекельний гріхи по пеклу. З кожним роком ці лантухи важчають, і тому його очі більшають, а обличчя, навпаки, зіжмакується, висихає і стає схожим на мощі києво-печерських святих.

– Дивний він якийсь… Не від світу цього! – з легкою іронією, потай, озивається про нього Маргарита Віталіївна, власниця комісійної крамниці музичних інструментів. Михайло тут уже не один рік працює настроювачем і реставратором фортепіано та струнних.

Йому тридцять з гаком. Він носить аристократичну борідку, таку ж раритетну, як і його ковінька, майстерно витесана з червоного дерева й інкрустована яшмою і сердоліком, вона дісталася йому від батька. Михайло кульгає на ліву ногу й тому не розлучається з нею. Одягається він просто й без смаку, й усі речі, ніби з чужого плеча або з часів молодості. Він завжди має охайний вигляд, але водночас якийсь пом’ятий і зіжмаканий, як і його обличчя. Ось він невпевнено й наче винувато простує хідником старого міста – зазвичай після роботи дозволяючи собі це корзо – й так сутулиться, ніби пре на собі тягар, невидимий для сторонніх очей, заважкий для нього одного. Щойно зачувши позад себе кроки, поспішно відступає на край хідника, поступаючись дорогою. А потім стоїть, задерши голову, ніби – в музейній експозиції, а не на запилюженій вулиці, зосереджено вдивляється в одно-двоповерхові будиночки – тут збереглися стилі різних епох: класицизм, псевдобароко, модерн, еклектика… З насолодою естета затримує погляд на архітектурному оздобленні: в Михайловій свідомості всі оці потріскані, надбиті, з облупленим тиньком портали, карнизи, пілястри, капітелі починають озиватися мелодією, спочатку нарізно, поодиноко – в кожного своя партія, характер, а потім зливаються в оркестрове, симфонічне суголосся, і на його обличчі поверх смутку пробігає тінь радості. Коли входить під арку свого будинку, колись стильного й розкішного, а тепер занедбаного, то чогось інстинктивно нагинається, мовби остерігаючись зачепитись… і щоразу сам над собою насміхається, але відразу смутніє при погляді на внутрішній дворик, який за останні роки перетворився у гавань для автівок, – йому це болить. Здається, клени й каштани притиснулись до сірих стін будинку, хлюпочуть осіннім листям, ніби прагнуть відлетити в інші краї разом із птахами, подалі від благ цивілізації. Михайлу теж хочеться полетіти… на волю, але він, схоже, як те дерево… З окрушинами жалю в серці нарешті підіймається на четвертий поверх, раз у раз зупиняючись, щоб перепочити. В передпокої втомлено опускається на пуфик і сидить нерухомо, переводячи дихання.

– Вже. Яився, – зустрічає Люся чоловіка. Ця фраза в дружини вже давно замість привітання, втратила емоційне забарвлення і стала буденною.

– Усе дорожчає: і хліб, і крупи, а ковбаса ти бачив по чому? А малим треба ж щось на бутерброд покласти. Ти теж не відмовляєшся…

Михайло мовчить, він звик уже до цих розмов. Щодня одне і те ж…

– У всіх чоловіки як чоловіки, а тут телепень! Все я маю тягнути. А він прийде, всядеться і сидить. Чекає манни небесної! Хіба можна прожити на твої копійки? Знайди хоч сякий-такий підробіток. Тільки ти все задарма робиш. Сусідському хлопчаку піаніно налаштував? Налаштував. Ти хоч гривню взяв? – Це було з тиждень тому, а жінка все ще не заспокоється.

– Люсю, ну сусіди ж… А Славко такий здібний до музики. Хай вчиться хлопчина, не псує слух.

– Любий! У них грошей кури не клюють! Вони нам хоч коли дрібку солі дали? А ми з твоєю добротою невдовзі по світу побиратись підемо. Ти наче з іншої планети. Такого пошукати при ясному сонцеві та ще зі свічкою – з ніг зіб’єшся.

Михайло зіщулиться і сидить мовчки, заховавшись у віртуальну мушлю. Він навчився майже не чути Люсиних дорікань, але захисна мушля поступово стає м’якушем. І тоді Михайлові здається, що Люся забиває його словами, наче гострим камінням, до напівсмерті, довго й безжально.

– Ти хоч інколи мене чуєш? – з докором питає дружина, трохи охолонувши. І перегодя, змилостивившись, уже тихо й поблажливо каже, мов до безнадійного хворого:

– Йди вже їж. Там суп на плиті.

Михайлу не хочеться їсти, але він, посидівши якусь хвильку, таки чалапає, щоб не дратувати дружину. Наливає супу в надщерблену тарілку, не поспішаючи черпає ложкою і важко зітхає. Їсть аби поїсти, зовсім не відчуваючи смаку. Потім старанно миє посуд і кілька хвилин сидить за кухонним столом, підперши рукою підборіддя. Напосідає така несусвітня втома. Михайлові хочеться полежати годинку в тиші й спокої, відпочити! Та де тут полежиш? Люся стукотить швейною машинкою, надто голосно клацає ножицями, мовби навмисне. Чоловікові так непевно, дражливо й важко на душі, що хочеться вийти з квартири і податися світ за очі. «Та куди підеш? Куди сховаєшся від самого себе? Від світу? Господи, чому я такий інший? Чому я не такий, як усі? Але я не можу… й не хочу бути, таким, як усі… Але відчуття – ніби на плечах лежить непід’ємний хрест, і від нього нікуди не дінешся, треба нести… Вчора прийшов Сашко із подряпинами: «Татку, а хто такий лох?» – питає. Зрозумів, цікавість неспроста. Малий швидко й зізнався: так Славко сказав: «Твій батько лох!» А що? Я для цього світу таки справді лузер, лох, невдаха, дивак, химерник, божевільний, ідіот – цей епітет Люся все частіше мені клеїть. А я іноді думаю: «Господи, який я щасливий!..» Страждаю, мучуся, але я щасливий. Гіпотетично, я б не продав себе навзамін грошовитого якогось бізнесмена або чиновника, чи ще когось. Щоб бути хоч трохи успішним, треба жонглювати совістю, як цирковими м’ячиками. А я не хочу вдаватись до неправди, черствішати, сіріти, я хочу бути самим собою – це така велика розкіш і невимовно великий тягар, може, навіть – аристократизм душі. Я оце собі думаю – в сучасної людини гардероб віртуальних масок. На будь-який випадок! Світ схожий на карнавал. Переконливо схожий! І якщо ти не в масці, тебе ніхто не пустить на свято – стовбичитимеш за парканом. А я не хочу на той хелоуін».

– Ти міг би все життя отак просидіти, якби тебе не чіпали… – нагодилася дружина до кухні. – Може, хоч у кімнаті підметеш?..

Михайло покірно хапає синтетичного віника. Дружина слідом за ним, зі своїми набридливими скаргами на життя – це вже теж як щоденна відправа.

– Чому в світі така несправедливість: одним усе, чого тільки забажають, а іншим – тільки злидні? – питає вона таким тоном, мовби в цьому винен Михайло. – За які гріхи я змушена нидіти над цим шиттям усе життя?

– Люсю, щоб хоч ким-небудь бути на цьому світі, треба крутитися, догоджати начальству, на щось закривати очі, на інше не звертати увагу, щось підтасовувати, іноді працювати ліктями, а не тільки головою, брехати, говорити не те, що думаєш, а те що вигідно…

– Так крутись, догоджай, бреши, якщо треба, але не будь таким нікчемою. Я втомилася від твого дон-кіхотства!

Михайло тільки покірно зітхає і береться підмітати. Швачка не надто слідкує за чистотою: на стільцях і на столі валяються недошиті сукенки, блузки, долі – обрізки ниток, фурнітури, дрібні клапті матерії. Мар’янка завжди знаходить причину для відмови: то уроків надто багато, то кудись поспішає – усе їй ніколи. Сашка навіть свої іграшки не змусиш скласти, тож Михайло, придибавши з роботи, часто бере віника й підмітає, бо порохотяг тут не впораєтся.

– Та не кужели, не кужели… – прискіпується дружина.

«У Люсі патологічна потреба мене принижувати, – резюмує чоловік, – вона від цього отримує задоволенння – давно помітив. Може, це в Люсі підсвідома необхідність сатисфакції – через відчуття власного приниження від життєвих обставин? Думаю, якби не було мене, її увага зосередилася б на комусь іншому. Щоб не бути поневоленим, часто треба самому поневолювати інших, а ще вміти без комплексів принижуватись, щоб бути переможцем. Тавтологія! А може… якраз найбільше уярмлення самого себе – це уярмлення інших? Ще абсурдніша тавтологія! У сучасному світі панує культ не розуму, не серця, а успішного індивіда, позбавленого індивідуальності. Хіба не так? Але чи вартий псевдоуспіх душевних принижень? Хай навіть непомітних, буденних, які ніхто й не вважає приниженнями. Скажете, в сучасному світі інакше не можна… Життя таке, так завжди було. А я волію іншого! Але інколи хочеться закрити очі й більше не бачити цей світ, бо й світ мене не бачить», – подумки закінчує Михайло конфронтаційний монолог і старанно визбирує пальцями швейний непотріб із ворсистого килима й при цьому так згинається, ніби негр на плантації. А Люся стоїть у просвітку дверей, поважна, тілиста, й гонорово тицяє пальцем:

– Он там ще підбери. О-он! Чи ти геть осліп?

Михайло смиренно мовчить, лише важко зітхає і мимоволі гірко всміхається: «Ну й життя!». Він давно звик до жінчиної вдачі, ніби до кепської погоди, але інколи це так зачіпає, мовби гаком за ребро, й душа кровоточить. Чоловік щоразу намагається втихомирити біль сентенціями на зразок: «Що тут удієш! Усі ми різні… Треба вчитися сприймати людину такою, якою вона є. Кожен із нас недосконалий. І я, Господи, теж…», – але це дає тільки незначний терапевтичний ефект. Може скластися враження, що Михайло впокорився й не протестує, зовні не протестує, та його надзвичайно, навіть талановито, чуле серце – суцільна плазма болю.

Уже тринадцять років поспіль бідака прокидається і лягає спати з усвідомленням якоїсь утрати невизначеного походження. Його переслідує дивне відчуття, ніби він розкладений на пазли, й ніяк не може зібрати самого себе докупи. Відчуває – загублена власна цілісність і гармонія. «Якби можна було себе самого повернути, віднайти у цій буденній метушні, – іноді думає Михайло. – Але як? На самого себе не вистачає часу. Катастрофічно. Треба заробляти гроші. Жінка, діти… Моє життя – лабіринт безкінечних втеч від самого себе».

Він щоночі ніяково тулиться скраєчку ліжка, поряд із Люсею, небораці здається, що дружина невдоволено зиркає на нього, ніби хоче гарикнути: «Йди геть, он на килимку твоє місце»… Михайло посміхається, але його посмішка, ніби сіль від сліз. У них вже давно не було подружньої близькості, останні кілька місяців дружина не виявляє до нього ніякогісінького інтересу, а Михайло не наважується її зачіпати. Він помітив: у жінки з’явилося кілька нових речей, недешева косметика, модні чобітки й ще там, начебто, якісь прикраси. «Мабуть, у Люсі коханець», – робить висновок Михайло і з подивом констатує, що його це не зачіпає, майже не зачіпає, вони давно чужі, й спільне ліжко – лише простір для сну, та ще й затісний.

Сон Михайла уривчастий і сторожкий, ще й сновидіння на додачу – суто дивацькі, тільки втомлюють, напружують нерви, й надранок він почувається ще більш знесиленим, ніж увечері. Цієї ночі нещасливець проблукав у темному лабіринті, відчайдушно й уперто намагаючись вибратися з вузьких кам’яних зигзагів, і коли, нарешті, обнадійливо замиготів промінчик світла, Михайло прокинувся. Хвилинне розчарування – від того, що не встиг наблизитись до світла, змінилося надією: «Всє ж таки має бути світло і в моєму житті!» Він нашвидку поснідав, приготував сніданок для Мар’янки й Сашка, вже збирався йти, коли визирнула Люся, продираючи очі від сну.

– Сьогодні дощ обіцяли, парасолю візьми. Знову вхопиш застуду, а лікарняних на твоїй фірмі не платять.

Ранок був сонячним – ні хмаринки: здавалося, звідки тому дощу взятися? «Але осінь така ж примхлива, як і весна: тут тобі сонце, й ураз – негода. Все, як у житті, а в житті, як у природі…» – філософствував Михайло, простуючи до музичної школи, треба було виконати замовлення, що надійшло на фірму. Блакить осіннього неба здавалася йому сьогодні особливою, він хапав її очима, немов повітря від задухи. «Елегія мудрості й спокою», – ці епітети зазвучали не тільки, як слова, а найперше як музичні фрази, поки що тільки в Михайловій свідомості.

На шкільному ґанку важкі дубові двері контрабасово привіталися і назустріч із бархатистим дзижчанням випурхнув джміль. Хтось виконував «Розраду» Ліста, не дуже впевнено, по-школярськи. «Може, це знак? Світло в кінці тунелю», – подумалось Михайлові під враженням мелодії. Йому було трохи соромно шкутильгати, спираючись на патерицю, бо це ж не просто музикалка – це alma-mater його дитинства. «Я був такою радісною, світлою дитиною. Це так давно було. Ніби не зі мною, – болюче тенькнуло в душі. – Зараз я зовсім інший, не свій. Чужий самому собі».

– Добридень, Михайле!

Повернувся на знайомий голос, ніби сонях за сонцем. Це Петро Афанасійович, його колишній учитель. Молодику ніяково, що сивочолий, із патріаршою бородою чоловік так жалісливо дивиться на нього й намагається щось бадьореньке мовити своєму найталановитішому учню, котрий не став музикантом…

– Я часто вас згадую, Михайле, – каже він, і його голос виконує партію соло під стишену мелодію Ліста. – Я пам’ятаю ваші сонати Бетховена! Хтось пам’ятає вірші, талановито прочитані кимось, – вони звучать йому голосом читця все життя, а мені Бетховен у вашому прочитанні звучить, – і так проникливо й співчутливо дивиться на свого учня, що в того судомно перехоплює дихання.

«Ще не вистачало зарюмсати, як маленький хлопчик!» – подумки глузує над собою Михайло і відвертає погляд.

Налаштувавши фортепіано, він знічев’я хитнув маятник із важелем – пірамідальна фортеця метронома стояла поряд, на підвіконні, й невидючим поглядом втупився в цю механічну конструкцію. «Як встановити ці тактові долі часу в житті, в сув’язі подій і явищ, а не лише в музиці? Сучасний світ – суцільна какофонія. Може від невміння прислухатися до головного метронома?.. Від небажання вловити імпульси Всесвіту, планети, серця ближнього? Тільки, схоже, в кожного свій метроном цінностей… Мені здається, що існує вимір, поза земним буттям, де всі серця б’ються в унісон», – з цими роздумами Михайло вийшов зі стін школи, затримав погляд на кованих решітках. «Це не пластик, не бетон, це справжнє», – подумав між іншим. Бігунці тонких гілок із акантовим листям викликали асоціативні образи морських хвиль, а від слів Петра Афанасійовича ще досі жевріло в душі приємне тепло й пообіднє повітря мегаполіса, прогріте м’яким жовтневим сонцем, здавалося ковтком свободи. Він пошукав очима вільну лавку в закутку каштанового сквера й сів, випроставши спину, ніби скинув невидиму ношу.

Найблакитніше осіннє небо Михайлові ностальгійно пахло весною. Каштани були музикою, якої ще не було, тобто, здається, її ніхто не чув, окрім нього. Музиканту раптом так нестримно запраглося, щоб цю осінню, каштанову, мелодію почули… ну, хай не всі, але щоб почули! Неодмінно. Для Михайла все на світі сповнене музикою: і дерева, й квіти, і, безумовно, небо, й усі предмети, і слова, і навіть власні думки. Ось зараз він дивиться на шерехаті стовбури каштанів і чує акорди – сміливі, розмашисті. А потім реприза – щоб передихнути, уважно прислухатися до осені, розчути наближення основної партії, звіддалека, згори – ось вона промовляє в повільному леті черлено-золотого листочка, проникає крізь індустріальну мембрану міста: крізь шум і скрегіт машин, голоси, кроки… і крізь лопотіння голубиних крил – ніжним зворушливим легато, трохи сумним, бо ж осінь, о-сі-інь! Ще кілька пасажів – і мелодія стає морем, схожим на блакитне небо, – можна зануритись, ніби в літепло морських хвиль. Та раптом неочікуване запитання вгвинчується у свідомість Михайла буравчиком.

– Закуріть єсть?

Він оторопіло дивиться на двох молодиків, що зупинились біля нього.

– Ей, чувак! Нє слишішь, что лі?

– Перепрошую, що ви кажете? – не може зрозуміти Михайло.

– Закуріть єсть? Ну сігарєти єсть?

– Я не палю. Вибачайте, хлопці, – нарешті допетрав Михайло.

– Пашлі, оставь. Какой-то сумашедчій… – регочуться хлопці.

Мелодії не стало. Вона знялася, махнула крильми й подалася геть, немов, хто жбурнув услід каменюку. І зграйка сизих голубів теж майнула навздогін... А темні стовбури каштанів лишились. Ронять листя, як і до цього, але вже мовчки, безмелодійно, й так меланхолі-і-йно, ніби їх теж діймає жура, як і музиканта – за втраченим, за тим, що не відбулося, за собою колишнім…

Так, зараз осінь, а тоді… більше десяти років, точніше тринадцять, була весна… Цвіли каштани, київські каштани… Молодо, розкуто, навіть патетично – серед економічних і політичних негараздів 1995 року. Михайло, четвертокурсник Національної консерваторії, того дня ступав весняним Хрещатиком так, ніби в нього за плечима були крила. Його віртуальних крил ніхто не бачив, але юнак їх відчував майже фізично і почувався божевільно, безпричинно, а може, і причинно щасливим! Це тепер він ледве плентається, безкрило, безрадісно, багатоповерхівки тиснуть його до землі, ніби принижують, він сам собі здається таким дрібним чоловічком, навіть тріскою, осіннім листочком, який несе вітер ген-ген… десь аж на маргінес життя. А тоді – весна, молодість, свобода дарували стільки надій! Навіть звідкись учепилася химерна впевненість, що коли змахне руками чи то… крильми – тільки, щоб без найменшої крихти сумніву, то неодмінно злетить на Київський головпоштампт, а далі – на дах фешенебельного готелю «Київ», а потім уже опуститься біля фонтану – перед консерваторією, він сьогодні бере участь у концерті лауреатів та дипломантів міжнародних конкурсів – студентів консерваторії.

Вже за роялем у концертній залі, Михайлу все ще ввижалося світло каштанових свіч. Воно було скрізь: на білих мармурових колонах, на такій же гладенькій, як і колони, тільки чорній, кришці вишуканого рояля, піднятій, наче потужний плавник, на струнах, і молоточках, і на клавішах. Мелодія «Патетичної сонати» геніального Людвіга ван Бетховена, яку він блискуче виконував, теж пахла весною, квітучими каштанами, морем. Там була також і зимова жура, але вона була ще не його – тоді він був лише талановитим актором-музикантом… Тільки чомусь заключні такти, сповнені такого жагучого, вольового оптимізму, Михайлові здалися тривожними… Червоне вогняне полум’я, і ніби він згорає в тім вогні… Може, це від нервового перенапруження, від переживання накалу пристрастей і глибини, яке дарує музика? Від хвилювання, котре завше присутнє перед концертними виступами?.. Аплодисменти трохи притлумили душевний неспокій.

Сідаючи в таксі разом із батьками, Михайло кинув прощальний, якийсь відцвітаючий, погляд на консерваторію: білі колони з іонічними капітелями тріумфально вишикувалися на фоні зоряного неба, їх підтримують арки нижнього яруса. «Так схоже одночасно і на храм, і на колізей – чого б це? – ця думка вразила його гострим холодом, знову змигнуло блискавкою важке передчуття, але тільки мить… А далі – ніби слайди в золотистому мареві вечірньої ілюмінації: гомін велелюддя, гурт одногрупників, прощальні помахи рук, автострада, вечірня столиця, в уяві все ще золотисті ряди струн рояля – ритм, стрункість і мелодія сонати. І раптом… Чорна реприза. Шалений тріск, скрегіт, жахлива дисгармонія нещадно заглушили умиротворене «Adagio cantabile». Михайло не встиг нічого зрозуміти й не встиг злякатися, навіть не відчув болю, вже потім він дізнався – вантажівка, що вискочила з бічної вулиці, врізалася в їх авто на повній швидкості, ще дві машини налетіли ззаду. Він пам’ятає, як розрізали зіжмаканий корпус автогеном… А потім – усе невиразно, ніби не з ним… Ноші. Натовп. І очі, зовсім інші, не ті, що на концерті… І страхітливі плями крові на білих пелюстках лілей, які чомусь нагадували свічки каштанів, хоча зовсім не схожі на них… «Ось він, фінал… А може – лише початок, прелюдія?» – промайнуло тоді в Михайловій голові. Він ще силкувався допомогти мамі, вона кілька годин відмучилася в лікарні, а водій і батько загинули миттєво.

Михайло травмував ліву ногу й ліву руку, травми, кажучи мовою медицини, виявилися середньої тяжкості й не становили загрози для життя, але для кар’єри музиканта автокатастрофа стала фатальною, а для душі – неймовірно виснажливою.

Потому він із місяць перебував у хірургічному відділенні однієї з міських лікарень Києва, потім ще був реабілітаційний курс санаторного лікування в Криму, знову повторна операція в столичній клініці на колінному суглобі, проте Михайло так і лишився кульгати, та це музиканта мало хвилювало, він уже якось звик, а ось рука – переламані пальці втратили колишню гнучкість, а він же музикант! Як же тепер?

– Дорогенький мій, соколику, дякуйте Господу Богу, що лишилися живенький. Люди живуть і без музики. Проживете й ви якось, – сказав тоді старенький лікар, дбайливо узявши Михайла за лікоть.

– Але я не можу без музики? – запротестував піаніст, спонтанно вивільнивши руку. – Я не можу! Музика – це все, що мені потрібно… Все… зроозумійте!

Лікар зітхнув і розвів руками:

– Операцію ми вам зробили, успішно зробили, юначе, гріх нарікати. Із кісточок, можна сказати, склали вашу рученьку. Майже нічого непомітно. Ще кілька деньків поїсте лікарняного супчику – та й гайда на воленьку.

Михайло приголомшено дивився на співбесідника в білому халаті:

– Як же тепер, лікарю?

– Ну-у, друже, як для професійної кар’єри, розумію, ваша травма стане на заваді… Тут уже нічого не вдієш, я не Господь Бог. Але з часом ви зможете щось там собі грати-награвати для власного задоволення. А це вже немало.

– Лікарю, може повторна операція? Може є надія? – не міг змиритися Михайло.

– У повторній операції немає сенсу. Немає. Проконсультуйтеся в іншого хірурга, він скаже те самісіньке. Ми й так зробили майже неймовірне. Тож не тіште себе ілюзіями, молодий чоловіче, амплітуда рухів повністю ніколи не відновиться. Це факт! Живіть звичайним життям – і все.

Михайлові захотілося розчинитися у вирі власного розпачу й болю. Лікар, помітивши його відчай, запевнив:

– Юначе, юначе! Це не найстрашніше.

– А що може бути ще страшнішим, лікарю?

– Бути повністю самотнім.

Михайло іронічно посміхнувся На язиці крутилося риторичне запитання: чи ж він тепер не самотній!? Він втратив батьків, консерваторію – всього рік, один рік, лишалося до отримання диплому. Він був чи не найталановитішим на курсі, мріяв про блискучу кар’єру музиканта зі світовим ім’ям. А тепер він жебрак. У нього навіть немає надії. Що може бути найстрашнішим? Але юнак нічого не сказав, промовчав.

Старенький сивий лікар і Михайло дивилися один на одного.

– Бути самотнім – найстрашніше, – тихо повторив хірург. – Ви ще цього не розумієте. Ви молодий, у вас ще все буде добре. Он і дівчинонька ваша бігає, клопочеться за ваше здоров’ячко. Мати біля себе люблячу душу – це таки щастя, повірте. Ніякі скарби світу нездатні замінити його. Ніякі! Ви ще маєте надію. А в мене цієї надії вже немає…

– Коли в мене, лікарю, є ця надія, то у вас теж має бути.

Лікар посміхнувся і пішов нечутними, м’якими кроками, віддаляючись у водоспаді сонячного світла – воно хлюпало з величезних вікон просторого коридору, ніби нічого не сталося… Піаніст ледве дочовгав до палати, вкляк на ліжку й напружено запитував сам у себе: «Як же тепер, як?» І не бачив порятунку, ніби потрапив у лабіринт, з якого щастить вибратися на світло одному з тисячі!

Надвечір неочікувано з’явилася Люся. Вона принесла Михайлові червоних яблук. Втиснула в його занімілі, неслухняні пальці найбільше яблуко й вимогливо наказала:

– Їж!

Юнак похнюплено дивився на гранатово-червоний плід і не бачив його.

– Їж, Михайле! – повторила Люся вже лагідніше. – Тобі треба набиратися сил.

– Навіщо? – запитав таким безбарвним і тихим голосом, що в самого аж мурашки побігли по шкірі.

– Для того, що в нас… У нас із тобою, Михасику, попереду ціле життя, – заховала очі Люся: все-таки першою робити пропозицію хлопцеві трохи незручно. Та ж від цього тюхтія хіба дочекаєшся?!

Молодик уп’явся здивованими очима в свіжий рум’янець на обличчі дівчини: чи так він її зрозуміів, чи ні? Він навіть не міг пояснити, від кого вона дізналася про автокатастрофу і чому аж тут, у Києві, опинилася ні з того ні з цього, він навіть не міг пригадати, де він з нею познайомився, здається, на дні народження в сусідки – дівчата начебто були з одного училища…

Люся сиділа навпроти в коротенькій крепдешиновій сукенці, виставивши напоказ повні рожеві коліна й трохи нервово усміхалася, граючись тугою світлою косою.

– Я тебе не залишу самого… – солоденько прошепотіла вона.

Михайло теж надсилу усміхнувся, відкусив яблуко й поморщився – яблуко було кислим. І несміливо, навпомацки, мов у якійсь прострації, поклав руку на рожеве Люсине коліно. Вона ніби цього тільки й чекала – притисла його худющі, довгі пальці й такі дражливо холодні до свого теплого коліна і хтиво ковзнула очима по сірому глянцю його сумних очей. У лікарняній палаті, окрім них двох, самотніх і незакоханих, на вихідні не лишилося нікого…

Вже за місяць Михайло не встиг і оком моргнути, як опинився із ширвжитковим золотим перстеником на безіменному пальці, щоправда, на налигачі його начебто ніхто й не тягнув, але відчуття обов’язку і відповідальності перед Люсею змусило. Відтоді цей символ шлюбу заважає, тисне, щороку все сильніше. Музикант сам собі нагадує міченого птаха, рідкісного, наче його і справді приручили або за ним ведеться щось на кшталт наукового спостереження: скільки він здатний вижити в даних умовах, чи повернеться з чужини на місце гніздування, чи створить потомство й таке інше. І він скорився існуванню в неволі, принаймні так могло здатися на перший позирк.

Його життя стало настільки одноманітним і безсвітлим, що він часто неспроможний пригадати, що було вчора, що сьогодні, а що тиждень тому, бо щодня одне й теж… Біля вікна день у день незрушно стоїть швейна машинка, посередині – незугарний фабричний стіл для крою. Люся цим столом по-справжньому пишається, бо ні в кого з її знайомих швачок немає такого широкого і зручного столу для професійного крою. Михайло іноді втупиться у цей кравецький стіл, невиразно-сірий, аж брудний, і бачить… рояль. Білий рояль… кольору морської піни чи білих хмар. Коли він повернувся після реабілітаційного курсу до рідної оселі, тут уже за власним розсудом, безперешкодно хазяйнувала Люся. Дошкутильгавши на милицях до вітальні, Михайло нерозуміюче кліпав очима…

– А рояль? Де рояль!

– Дурнику, який рояль?

– Мій білий рояль!

– Не було тут ніякого – ні білого, ні сірого рояля. Ти що з глузду з’їхав? – дивилася Люся на Михайла насмішкувато, трохи злякано й наступально-вичікуюче водночас.

Молодикові в ту мить здавалося, що він втрачає розум: «І справді, не могла ж Люся продати інструмент?» Уже скільки років минуло, а колишній музикант ще й досі не певен, що білий рояль насправді був, що це не фантом… У цьому меркантильно-прагматичному світі Михайло іноді сам собі здається фантомом, білим вітрильником, який блукає у відкритому морі тисячу днів і ночей, а берег, схоже, теж міраж… «Але звідки тоді це фантомне відчуття болю? Не тільки за роялем, а найперше – за собою…» – не може зрозуміти колишній музикант.

Всі мелодії і його власні імпровізації переплуталися в Михайловій голові й утворили хаос – він навіть не помітив коли: чи відразу після автокатастрофи чи пізніше – від нервових потрясінь. Та його амнезія була якась дивна: піаніст не міг пригадати музичні твори, які раніше виконував по пам’яті. Бідака силкувався у величезному нагромадженні музичних фраз віднайти Бетховена, Вівальді, Баха і себе… Але марно. Шквальне цунамі руйнувало гармонію. Навіть почувши відомий музичний твір, він зазвичай не міг пригадати, кому належить авторство, тому почувався геть безпорадним, ущербним. Професійні навики виконання з нотного аркуша начебто збереглися, але зламані пальці втратили колишню гнучкість і амплітуду рухів, тепер акорди навіть у межах однієї октави завдавали болю, і його руки над клавіатурою рояля стали схожі на політ птаха зі зламаним крилом. Щоправда, після загибелі батьків піаніст – він сам це помітив – також не міг пригадати прізвища та імена знайомих, плутав дати, події, а розмовляючи часто не міг докінчити речення – потрібні слова раптом випадали з пам’яті, ще й на додачу – забував про що говорив… Молода жона дратувалася від цього:

– Чого ти витріщився, наче баран на нові ворота. Ну вже поталанило – вийти заміж за ідіота!

Це вже була зовсім інша Люся, не та... Михайло ніяк не міг оговтатись від метаморфоз, що сталися з ним і милою дівчиною Люсею. Згодом, за кілька місяців, після пігулок та уколів, приписаних невропатологом, ці проблеми поступово зникли, а ось щодо музичних творів – Михайло так і не міг їх згадати, ніби ніколи й не був музикантом, тільки лишилися в секретері – купа дипломів та нагород з міжнародних конкурсів… Згодом Люся знайшла Михайлові місце настроювача інструментів на фірмі Маргарити Віталіївни, і ось уже тринадцять років Михайло ходить на роботу, ніби на поденщину, і сам собі здається віслюком, який змушений усе життя крутити колесо водяного млина, звісивши голову, по колу, за інерцією. Не те щоб ця робота була йому геть не до душі, але це не те, на що він здатний… Химерник усе ще вперто леліє думки про власну творчість, бо музика – це його сутність, він сприймає світ в образах мелодій і воліє залишитись у музиці… назавжди. Кілька списаних нотних зошитів потайки складає на дно шухляди, щоб Люся не бачила, все збирається показати попервах Петру Афанасійовичу, та ніяк не наважиться, і зовсім не через те, що боїться почути далеко не хвалебні відгуки, навпаки, упевнений – колишній вчитель прихильно оцінить, підтримає. Проблема в іншому – Михайло сам не вдоволений результатами творчої праці. Він вимірює свої творчі потуги, ні багато ні мало, за шкалою найвищих досягнень світової музичної культури й добре бачить, як далеко до досконалості… А ще йому здається, що не треба поспішати, що плід має достигнути, але час вельми лукавий – Михайло сам це добре усвідомлює. Минають не лише дні й місяці, роки опадають із дерева життя, Михайлового життя, назавжди летять-відлітають за межі реального часового простору, а він ніяк не наважиться бути творцем, а не лише ремісником, усупереч накинутим на шию посторонкам. «Можливо, мені бракує впевненості у власних силах? Чи сміливості, бо творчість – це завжди виклик і небуттю, й буденності, й самому собі… Чи, може, навіть не вистачає одного єдиного слова підтримки… А може, це все марнославство? Честолюбство? Хіть чи нехіть душі, лінощі, примарні ілюзії, рожеві мрії невдахи й лінтюха? І вони ніколи не здійсняться, і треба набратися мужності й жити, як усі, задовольнятися тим, що є», – колишній музикант, між іншим, зауважив, що деякі не мають і того, що він, але це мало втішало, і, стежачи очима за безхатьком, який, порпався в урнах для сміття, вишукуючи пластикові пляшки, подумав: «Я б так не зміг. Напевне. Але в нього є воля… Хоч і ущербна, але воля…» Зиркнув на годинника, неохоче піднявся з лавки, все ще намагаючись доскіпатися істини: «Мені здається, що я йду в зворотньому напрямку, від себе… Я ношу горб нереалізованих мрій – уже не один рік, намагаюся забути, може навіть обхитрити самого себе, відвернутися від себе, повернутися до світу, а все чомусь не виходить… Якщо по правді, то боюся бути не собою, але й собою я не є, лише тінню, і це таке тяжке некомфортне відчуття», – зітхнув піаніст і поплентався до трамвайної зупинки, налягаючи на ковіньку. Вийшов на перехрестя, підняв очі до неба, потім опустив на сіру бруківку – дивився уважно, щоб не перечепитися, саме переходив трамвайну колію, потім ще ковиляв півкварталу до «Музичних інструментів». Як завше, увійшов із чорного входу, тут неприємно тхне цвіллю і сечею, намагаючись пошвидше вскочити в обшиті металом, подряпані й обмальвані маркером двері. Темний коридорчик, як царство Аїда, лише десь далеко, за стіною, в крамниці, хтось ударяє в цимбали. «Якась фантасмагорія темряви», – ненароком подумав Михайло, пробираючись у свою комірчину з тьмяним освітленням. Старий, подряпаний письмовий стіл і стілець, що хитається і скрипить, ніби старий трамвай, купа газет із оголошеннями про продаж музичних інструментів. Уздовж стіни піаніно, одне, друге… Щойно прилаштувався до роботи, заявився Юхимович, вантажник, уже підстаркуватий дядько, але ще жилавий, дужий.

– Там тебе Маргарита запитувала, рояль привезли.

– А де ж рояль? – розвів руками Михайло.

– У торговій залі. Чи він би сюди вліз?

Михайло увійшов до крамниці й остовпів од несподіванки – БІЛИЙ РОЯЛЬ! Із тріумфально піднятим крилом! Вітає його і ніби запитує: «Ти мене впізнав? Ось, я повернувся!»

Музикант не йме віри: «Це ж мій рояль! Мій!» і не наважується крикнути, тільки нипає очима по крамниці. Обабіч принишкли механічні й надсучасні електричні фортепіано, на стіні застигли вигини електрогітар, на полиці – кілька акордеонів, чомусь тільки одна скрипка, досить пристойна, ще – баяни, саксофон, ударні установки… Михайлові здається, що інстументи теж приголомшені з’явою білого рояля! Винятково білого! Ось він – світиться, сяє, усміхається білим полиском лакованої поверхні. Святково, велично! «Соборне світло душі», – звідкись виринає в Михайловій свідомості. І зненацька над головою, крізь бетонну стелю, завиднілося небо, хоч і надосіннє, але погідне, обнадійливе.

– Михайле, бач який рояль ми відхопили! Подобається? – запитання Маргарити Віталіївни повертає ошелешеного мрійника до дійсності. – Учора ввечері зателефонували: виїжджають до Ізраїлю і терміново продають. Усе нашвидку – тож не мала часу з тобою радитися, – пояснює вона.

– Білий колір – це колір незаплямованої мрії, – схвильовано каже музикант, більше сам до саме, ніж до директорки.

– Покупець часто з витребеньками: щоб колір інструмента пасував до кольору меблів, наче це канапа чи шафа. А тут білий! Ну в кого, скажіть, білі меблі в квартирі? Ми ж розраховуємо на покупця з середнім достатком, а не на нових українців із особливими витребеньками.

Музикант ніжно провів долонею по білій поверхні рояля, підняв кришку й уздрів знайомий логотип німецької фірми «Bluthner»» – як знак чистопорідності.

– Це мій рояль? – побожно торкнувся клавіш худими тремтячими пальцями.

– Бачу, інструмент тобі подобається, – промовляє спантеличена Маргарита Віталіївна. – Думаю, ми не даремно його вхопили – ґешефт удасться! Та й реставрації не потребує. Так… злегка налаштувати – й усе, – прозаїчним тоном говорить директорка.

Михайло не наважується присісти, схиляється і пробує кілька пасажів.

– Як звучить! Як звучить! Ви чуєте, Маргарито Віталіївно? На ньому ж грати – мовби на святі. Кожен день свято! До такого інструмента не можна підходити буденно…

– Ти, виявляється вмієш красномовно говорити. А то все мовчиш, як німий…

– Маргарито Віталіївно, дозвольте, я зіграю?

«Точно – не від світу цього», – ніяк не може зрозуміти директорка його ошелешено-щасливих очей, поблажливо киваючи на знак згоди.

Михайло підсовує круглий стільчик, не відриваючись очима від клавіатури. Він наразі не сутулиться, його осанка рівна й урочиста, ніби давній тягар розчинився в білому світлі рояля. Музикант на хвильку німіє, збираючись із силами, а потім легко і граційно змахує руками й побожно опускає пальці на біло-жовтуваті, зі слонової кістки, клавіші. Маргарита Віталіївна встигає помітити, що в нього таки неймовірно артистичні, навіть аристократичні, руки – з довгими пальцями й тонкими зап’ястками.

Впевнений, пружний акорд, трохи нервовий, ніби від доторку до клавіш оживають не металеві струни рояля, а струни його власного, із плоті й крові, серця. «Музика жила весь час у мені, довгі роки, а я чогось ніяк не міг її пригадати?» – Михайло з тривожною радістю відчуває, як пальці спонтанно віднаходять і озвучують таємницю великої «Патетичної сонати» Людвіга ван Бетховена. Уривчасто, з придихами, мовби хапаючи від задухи повітря морського бризу – щемливі звуки, спокій і тривога. Кілька акварельних ноток-барв, і в уяві – омріяна картина моря. Сонце. Штиль. Насолода свободою і враз – напруження, буря, хвилювання, туга за землею чи за погідним небом, а може, навіть за морем у морі, за спокійним у неспокійному, за чимось, що не вписується у модулі слів і понять, бо це на рівні душі, а душа – те ж море, яке не виміряти, як і безмір неба. «У цій сонаті – драма мого власного життя. Господи, вона дивовижно суголосна образам сонати!» – Михайло збентежено відчуває, що це він, нині сущий, а не хтось інший, уявний чи неіснуючий, – бореться, шукає, піднімається з колін, намагаючись злетіти за межі давкої стелі крамнички музичних інструментів і такої ж глевкої сірості буднів. Але чи вдасться? Чи не тому так стривожено б’ється серце в передчутті новітнього стрімкого allegro, новітніх драм… «Ніщо не постійне в цьому світі. Радість – передвісниця смутку…» – встигає подумати Михайло під срімкі акорди, як міняється і настрій, і темп сонати – знову прохолода смутку. Тоді, в консерваторії, він переживав те, чого ще не було… Тепер – те, що вже відбулося і відбувається ось зараз, у цю непроминальну мить… Тоді він був талановитим актором, тепер – самим собою.

Михайло не помітив, як дівчина і юнак навшпиньки зайшли до крамниці й спинилися неподалік, у щирому, дитинному здивуванні й захваті. Все його єство – у звабі музичних образів. Двома птахами літають його бліді руки над біло-чорною клавіатурою і здаються вільними птахами в небі. І рояль, як добрий білий звір, підкоряється його волі. Й уже не просто майстерно витята пальцями мелодія звучить у старому, захаращеному приміщенні комісійної крамниці, а чиста, світла й одухотворена сутність справжньої музики, розміром зі Всесвіт, звільнена з матеріальної оболонки білого рояля, дарує тепло й ту небуденну радість, притлумлену суєтою, яка, нарешті, вирвалася з клітки й вільно шугає над світом.

Акорди, акорди, акорди… Впевнені, стрімкі, звучні! Рух, динамізм, а потім знову повернення до тихомир’я, до просвітленої радості, до внутрішнього стрімкого пафосу й натхнення. Піаністу здається, що всередині серця озиваються церковні дзвони його дитинства, вони велично підносилися над старим містом, їх добре видно з вікон його квартири, але тепер вони мовчать… Якась думка, невиразна, схожа на морську глибінь… І тремтливі mordente, ніби щедро розсипані сонячні блискітки на морській гладіні, урочистість і проникливий душевний трем від радості й смутку, а в уяві – рухливі акварелі передзахідного неба – барви міняться, пливуть, напливають, і вже світ і душа – у вічному русі, борінні, протиріччях, гармонії, дисонансах. Хвилина спокою, як ковток повітря, – і знову пришвидшене повернення до самого себе, до свого неба. «Живу, надіюся, відчуваю. Я це я!», – радіє музикант. – Щоб утекти від світу, треба знайти самого себе».

«Adagio cantabile», друга частина сонати, – мелодія його душі й пасторальна мелодія моря в чарівній гармонії, а ще – п’янка свобода від умовностей і експансії цивілізованого світу. Ось тут, за білим роялем, музикантові нарешті пощастило втекти від дисонансів міського середовища й віднайти втрачену гармонію зі Всевишнім. Але це лише миттєвість… Світ нагадує про себе войовничими, тривожними фанфарами, немовби кличе на війну…

І знову політ на зламанім крилі. Глибина моря і смутку й колосальна гармонія Всесвіту. І новітнє відродження – самопроростання, ніби зернини в грунті, буяння, віднайдення картини світу з окремих звуків чи малесеньких зернин. І давні, юнацькі мотиви-мрії, перспіви душі, пошуки себе колишнього у сьогоднішньому. Солоні краплі моря і акварель неба, і умиротворення, і пришвидшене, якесь зболене, відчуття часу, себе, світу, радості, смутку…

І знову акорди, акорди, акорди… Здається, розірвуться струни серця, не витримавши напруження! Та ось настає спокій. А за ним радісне й обнадійливе «Rondo: Allegro». Михайло вже не впізнає самого себе, міняється, шириться світ під натиском циклічного ритму сонати. «Життя – це рондо, нестримний шквал контрастів, які досягають найбільшої драматичності в душі, тут вирують найпотужніш бурі». Михайло біжить, шалено, берегом моря. Спотикається і знову женеться за своєю Жар-птицею. Втомлено, а за мить уже геть легко, ніби за спиною виростають невидимі крила. Проте хтось, невидимий, темний і жаский, цілиться, наче мисливець, із віртуального лука, і стріли в нього отруйні – Михайло це знає напевне. Відчутя небезпеки змінює переможна радість в нестримному, швидкому рондо, ніби переливається і сяє море на сонці. Напруженість, глибина – її не можна передати словами – лише відчути в музиці, в душевній сповіді. Рондо – повернення до першовитоку, до початку, можливо, навіть рух по колу, де чорне, біле… І яскравий, як полум’я сонця, фінальний акорд! І все. Тиша! Трохи схожа на хаос. У ній має народитись нова мелодія, новий світ.

Музикнт із солодкою втомою опускає руки на клавіатуру і якусь хвилину сидить мовчки, відчуваючи власне сердцебиття в пучках пальців на теплих клавішах білого рояля.

Юнак і дівчина захоплено аплодують. Михайло тільки тепер помічає слухачів і з вдячністю піднімається. Маргарита Віталіївна неабияк здивована:

– Михайле, так ви… ж першокласний музикант! Як це таке може бути? Повірте мені, я вмію оцінити! Що ж ви ховалися, ніби равлик у мушлю?

Піаніст мовчить, тільки радісно і трохи винувато посміхається, і з-під окулярів викочується сльоза, яка від електричного освітлення здається розплавленим сріблом, і падає на ледь жовтуваті клавіші.

– Навіть не знаю, що сказати… Просто дякую! Я чула цей твір у Національній консерваторії, але вашу сонату я ніколи не забуду, – висловила дівчина своє захоплення.

– Я давно не чув таких слів… Хоча це соната великого Бетховена, я лиш інструмент… Недосконалий. Та вдячний за ваше чуйне серце.

– Ні, ви творець, ви співавтор, ви художник», – сором’язливо, з патетикою заявила дівчина. Музикант аж зніяковів, бо не звик до компліментів, але відчуття тріумфу було колосальне! Ніби він стояв не в крамниці комісійних інструментів, а на сцені великої концертної зали.

Юнак і дівчина виявилися студентами музичного училища, вони ще раз подякували й пішли, хоча їм не хотілося йти – Михайло це помітив. «Ось воно, світло!», – музикант знічено дивився на білий рояль дивакувато-нетутешнім поглядом, повним щемливого смутку й незбагненної радості. А потім, піднявши очі на директорку, попросив по-дитячому щиро, наполегливо, боячись відмови:

– Маргарито Віталіївно, прошу Вас, дуже прошу, продайте мені цей рояль, – і одразу запевнив: – Заплачу скільки скажете. Тільки в мене зараз немає… То я б дуже просив, якщо можна, в рахунок зарплати. Лишіть трохи, а то вираховуйте щомісяця.

Директорка мовчить, прикидаючи щось в умі, а потім милостиво погоджується:

– Добре, добре, Михайле, раз ти так наполягаєш, то, звісно, бери. Але ж… сам бачиш інструмент добрий, задешево ніяк не можу… Фірма в нас маленька, ледве кінці з кінцями зводимо, так що…

– Я розумію, розумію, Маргарито Віталіївно, – благально дивиться на неї музикант.

Михайлова рука таки зрадливо затремтіла під запопадливим позирком директорки, коли ставив підпис на договорі, а його завше смутні очі запалали такою радістю, що здавалося – він згорає у власних очах, ніби смолоскип. Михайлові перший раз, після довгих років самотності, захотілося поближче до людей. Завше неговіркий, тихий, він сновигав по майстерні, нездатний зосередитися на роботі. Після рояля відомої німецької фірми, піаніно -енського виробництва здавалося чи не шифоньєром.

Надвечір інстумент повантажили в мікроавтобус. Музикант силкувався втримати тепер уже свій рояль, який сумирно лежав на боку, їх обох хилитало, й на вибоїнах той ледь чутно скрикував, по-дельфінячому, ніби живий, тоді Михайло не витримував і жалібно просив роздратованого водія:

– Дуже прошу, їдьте тихіше…

По шибках авто гумово стугоніли патьоки дощу. Музикант позасвідомо ловив очима, як силуети дерев і будинків втрачають чіткість, сіріють і, ніби захоплені у вир, крутяться, пливуть разом із вуркаганами стрімкої води по міській бруківці, що збігає вниз до річки, а там і до моря рукою подати… Михайло, на мить заплющивши очі, бачить себе на березі моря, не десь на білій вершині Монблано, а саме на узбережжі Чорного моря. Він був на морі всього лише кілька разів, ще в юнацтві. Люся їздить із дітьми на відпочинок майже щоліта, а він лишається вдома. Пісок, чайки, дельфіни… І велетенська чаша моря. Симфонічно-оркестровий акомпанемент хвиль, і білий рояль із крилом-вітрильником, і вселенська, незбагненна гармонія, котру не вичерпати, як і море. І він, Михайло, в чорному фраці, з метеликом на білій маніжці… Так, як колись, у концертних залах Праги, Відня, Будапешта, Бремена… й київської консерваторії – того останнього дня... Але замість овацій – водій лається на неуважних пішоходів:

– Куди преш під колеса, повилазило?..

Голосно теревенять вантажники, ніби в пінг-понг, перекидаються нецензурними слівцями, й осінньо-сірий будень повертає мрійника до дійсності. «Люди так багато втрачають… Самі в себе крадуть себе. Розтринькують життя у вирві суєти на череп’яні цінності. Їх відносить крутіж усе далі й далі, щодня, щогодини, а вони не помічають небезпеки… Світу бракує краси», – з болем у душі підсумовує піаніст.

Перед обшарпаним під’їздом Михайлового будинку, троє вантажників: Юхимович, спокійний чолов’яга, вже в літах; Рудий, веснянкуватий, ще майже юнак, і довгов’язий Голобля, шпарко опоясали ременями, наче сіткою, біле тіло рояля.

– Ну-у! Разом. І-і-і! Взяли! – підставив плече Юхимович.

– Важкий, гад…

– Який хоч поверх?

– Четвертий! ­– відповідає Михайло.

– Четвертий? – удавано дивується і обурюється Голобля і вистрілює автоматною чергою матюків.

– Я ж вам говорив, – виправдовується музикант, ніяковіючи.

– Хоч би обичне піаніно, а то махіну таку прем…

– Піаніни ці зараз із стружки, легенькі. Вдвох спокійнісінько несемо, а це зі справжнього дерева… І всередині ще стільки заліза, що о-йой-йой, мама рідна! – вигукує Юхимович.

– Той, хто придумав цю чортівню, про нас не думав…

– Угу, – загиготів Голобля, – його б заставити перти цього динозавра на таку верхотуру…

– Еге-е!...

– Ух-х! Все-е, хлопці, перекур, – захекався Юхимович.

– Що ухоркався, старий? – насміхається довгов’язий.

Чоловіки зупинилися, наче замилені коні, притримуючи рояль плечима. І один за одним повитягували цигарки. Рудий із хитринкою в очах простягнув і Михайлові дешевеньку цигарку.

– Ой, ні дякую, я не палю…

– А чого ж так? –­ примружуючи очі поцікавився Рудий.

– Раку легень боїтесь, чи ще там чогось… А ми не боїмось і палимо! – зареготав він, кресанувши запальничкою.

– Тут треба, хазяїне, двойну плату… – змовницьки підморгнув Голобля, затиснувши цигарку в жовтих зубах. – Бо далі не понесемо…

Вантажники вичікуючи диміли цигарками.

– Ми ж домовилися, – знічено зазирав їм у вічі Михайло.

– Домовитися, то ми домовилися… Але ж… ти не казав, що ця бандура потягне на кілька центнерів… Не каза-а-в, от бачиш! – повчально й зверхньо цвенькнув крізь зуби Голобля, спльовуючи на східці.

– Тут треба було підйомний кран викликати, а не на наших горбах, – підтримав Юхимович.

– Ні-і-і, без доплати не понесемо, – запевнив Рудий.– Що ми, дурні?.. Зараз ось докуримо й підемо.

– Так що вирішуй, хазяїне, – хитро підморгнув Голобля, насунувши кашкета по самісінькі очі.

– Ой, що ж ви зі мною робите? Ну добре, несіть уже… Несіть, – скривившись, ніби від болю, змирився Михайло.

Рудий і Голобля вдоволено перезирнулися і один за одним покидали недопалки на сходи, Юхимович покрутився обабіч себе й теж жбурнув зітлілу цигарку на брудну бетонну підлогу.

– Ну, хлопці, налягли! Ще один марш-кидок!

Чоловіки знову впряглися в білий рояль, і той, наче дельфін, спійманий у сіті, скрикнув.

– «Потерпи трохи, потерпи», – подумки благав Михайло і, мліючи від огиди, підняв недопалки. Та так і ніс їх на долоні.

Перед дверима квартири музикант відчув, до запаморочення, нудотну важкість, ніби перед вирішальною битвою. Але побоювання поки що були передчасними – дружини вдома не було, й чоловік полегшено зітхнув. Зате, зачувши гармидер, Мар’янка й Сашко мерщій вибігли і з цікавістю допитувалися в батька, звідки цей рояль, чи мама знає і хто на ньому буде грати.

– Питання потім, дітки, потім. Не заважайте, не заважайте, – зі спалахом буйних радощів і тривогою просив батько.

– Хазяїне, куди його перти? – запитав Юхимович.

Музикант зупинився посеред кімнати, роззираючись:

– Ага! Тебе ось туди пересунемо! Прошу, підсобіть, – він поспішно взявся звільняти місце для рояля. Із Рудим вони перетягли швейну машинку до вікна. – Ось так! Ось і місце вільне. А тебе сюди, поближче до стіни, щоб не заважав, – говорив Михайло, відсовуючи кравецький стіл.

– А мама знає? Мама дозволяла? – допитувалася Мар’янка.

– Доню, невже тобі не подобається білий рояль? Це ж мій рояль… Я його повернув.

Дівчинка здивовано кліпала очима, нічого не розуміючи.

Рояль уже стояв посеред кімнати й вилискував лакованою поверхнею, неначе мокрою шкірою, а знуджений безпам’яттю і самотиною Михайло все ще не йняв віри – так швидко й неочікувано все сталося! «Віднині мій рояль буде жити тут, у нашій з Люсею кімнаті. Тепер моє життя зміниться. Не може ж не зрозуміти Люся? Музика – це така неймовірна радість і краса», – сподівався він.

Поки вантажники нашвидку розпивали пляшку і закушували бутербродами з вареною ковбасою, завчасно купленою Михайлом, а ще цибулею та квашеними огірками, музикант усе більше потерпав, ніби хлопчак, що провинився чи утнув якусь дурницю і тепер з острахом чекає покари. Він нервово дослухався, чи не відчиняються двері, й нетерпляче поглядав на годинник (хоча, до чого тут годинник?), то на бутерброди й оковиту: коли вже нарешті доп’ють, доїдять і підуть. Це, певно, він уперше в ролі господаря пригощає без дозволу Люсі. До неї часто навідуються подружки, довгенько засиджуються на кухні, буває, що з випивкою, та ще чи не щодня клієнти, а серед них теж знайомі й подружки, але йому було негласно заборонено будь-кого запрошувати й влаштовувати посиденьки з будь-якого приводу.

– Слухай, випий з нами! – запропонував Голобля.

– Чи ви нас не поважаєте? – їжакувато сміявся очима Рудий.

– Перепрошую, я не п’ю, – чемно відказав Михайло й чомусь таки сильно хвилювався.

– Як це ти не п’єш, ти що не мужик? – провокативно доскіпувався Голобля.

Михайло вже ладний був вихилити чарку, лиш би, нарешті, відчепилися і пішли геть, йому нетерпілося відкрити рояль і зіграти мелодії, свої власні, ті, які не наважився зіграти там, у крамниці. Вони звучали всередині нього й просилися на біло-чорні клавіші, неначе слова на папір. Коли вантажники уже стовпилися в передпокої, неочікувано, під завісу, з’явилася Люся.

– Татко купив рояль! – знічено і трохи винувато пояснила Мар’янка й усміхнулася.

– Отакенний білий рояль, – весело додав Сашко, розчепіривши рученята.

Люся отетеріло зиркала то на дітей, то на Михайла, то на вантажників:

– Що-о! Який рояль? Роя-я-ль! – її густо підведені очі зробились циклопічно-великими й чужими.

Фурією жінка влетіла до кімнати – а там і справді, посередині, величаво сяяв білий рояль. А кравецький стіл – її професійна гордість, був ганебно відсунений до стіни!

– Хто дозволив? – заверещала швачка.

– Що, хазяйко, рояль не подобається? – зіронізував Голобля.

– Якого чорта він тут? Забирайте його геть.

– Оце! Хазяйка не рада! А чоловік, либонь, так старався, – докинув Рудий.

– Ні, назад уже хай Михайло сам його пре! З нас досить! – відказав Юхимович і подався до дверей: – Хлопці, гайда звідси!

– Куди гайда? Забирайте його геть, – навісніла Люся.

– Кого? Чоловіка? – скривив тонкі губи довгов’язий.

Вантажники голосно зареготали.

– Хто дозволяв? Я тут хазяйка! – репетувала жінка.

– Ну це ви вже тут виясняйте. А ми пішли, нас теж дома дружини чекають, – мовив Юхимович.

– І діти.

– Й теща.

– Й собака замість рояля.

– Ти що, язика ковтнув? – накинулась Люся на Михайла й почала хльоскати чоловіка ганчіркою, що втрапила під руки.

Нещасливець не опирався, лише прикривав обличчя руками й затято, зі страдницьким виразом, мовчав. Рудий і Голобля відвертими кпинами та сміхом ще більше розохочували Люсю.

– Оце комедія!

– Ні, трагедія!

– Чого регочете? – Люся облишила Михайла й силоміць заходилася випихати жартунів за двері.

– Оце жінка! Танк! Здаюсь! – шкірив зуби Голобля і задкував до дверей, демонстративно піднявши догори руки.

– Ти що, моєї смерті хочеш? – заволала господиня, грюкнувши дверима за вантажниками. – Чого ти все мовчиш? – Люсю дратувала чоловікова покірність. – Де ти взяв цей старий непотріб? За які гроші? Ти хоч розкинув своїми дурнуватими мізками, де тепер я буду шити? Чи ти сам заробляєш на дітей?! – і по паузі, ніби вирок: – Будеш тепер замість супу гризти свій рояль!Подивись – де тепер повернутися у цій кімнаті?

Сашко вже тицяв пальчиком у клавіші й уважно слухав чисті голоси нот.

– Що ти там бемкаєш! – роздратовано крикнула мати.

– Я буду музикантом! – хлопчик повернув голову до татуся і мами й закліпав ясними оченятами.

– Ану геть у свою кімнату, музикант! Вистачить із мене й одного ідіота!

– Люсю, навіщо ти так?! Не можна ж карати за потяг душі до краси, – з болем у голосі заявив Михайло.

– Ой людоньки! Потяг душі до краси! Ой, не смішіть мене! – вдавано від нещирого сміху хапалася за боки дружина, і вже іншим тоном заявила: – Не псуй мені сина. Він сьогодні музикант, вчора – бетмен, позавчора – бізнесмен, завтра – ще хтось…

– Люсю, – Михайло намагався щось пояснити дружині, але та владно перепинила його на півслові: – Послухай, чоловіченьку, завтра, як хочеш, а щоб цієї шарманки тут не було. Ти мене знаєш! Я слів на вітер не кидаю! Не змушуй мене турбувати твою бізнес-леді. Ні, це ж треба, як Марго пощастило – знайшла дурня!

– До чого тут Маргарита?

– До чого? – знову загиготіла Люся. – Він ще питає! А до того, що ця спритна жіночка не мала ніякогісінького права продавати тобі коштовну річ – без мого дозволу. Здивований! Відкрий цивільно-правовий кодекс і почитай, – додала кравчиня з нотками зверхності.

«Все-таки коштовну річ!» – подумки підловив Михайло дружину на словах.

Від приторного сміху Люся зненацька перейшла на сльози:

– Звідки ти взявся на мою голову? Я втомилася від тебе, ідіоте. Скільки ти питимеш із мене кров? Ти що – спеціально хочеш мене в могилу звести? Скажи?

Ці банальні, штучно-театральні слова різонули слух, Михайло не витримав і, схопивши стареньку курточку, без шапки, подався за двері, спираючись на ковіньку.

– Можеш не вертатися, – істерично заверещала Люся.

Холодний і ядуче-вогкий вітер шарпав його чуприну й легеньку одіж, але Михайло не звертав на це уваги. Що йому той осінній вітерець, коли на душі буря?! Бідолаха прикипів до лавки, сидів мовби в ступорі, звісивши голову – нічого не бачив і не чув. Уже давно споночіло. Нарешті, зусиллям волі він змусив себе підійняти заважку голову, ковзнув очима по клавіатурі вікон – там, в електричному світлі, за шторами, чиєсь життя здалось йому таким домашнім і затишним, що аж сльози навернулись. «Чому, Господи, я такий один? Такий самотній у цьому велетенському світі? – в розпачі запитував страждалець. – Я тотально самотній, тотально. Мене ніхто не розуміє, ніхто не любить, і я нікому не потрібен. І це справжнісіньке нещастя, – оте нещастя, про яке десять із гаком років тому говорив лікар. Ні-і-і, це вже крайнощі… – намагається заперечити собі. – Гріх так думати: а Сашко, а Мар’янка! Як я без них? Жаль, дорослішають і швидко віддаляються. Від них тільки й чуєш: дай, купи! Донька вважає мене невдахою і соромиться мене перед однолітками. Ні, вона мені про це ще не казала, але я бачу – соромиться. Сашко підросте й теж відвернеться. Лихо, лихо мені… із самим собою. Сізіфів труд – намагатися позбутися власної самотності…». Бідолаха не помітив, коли Люся підійшла й сіла поряд.

– Михасю!

Це співчутливе «Михасю» вивело чоловіка із заціпеніння. Дружина вже давно до нього так не зверталась.

– Михасю, – повторила Люся, – ну скажи, хіба може твій рояль нас прогодувати?

Музикант розчаровано змовчав. Від її лагідного запитання ще важче і сіріше стало на душі.

– Ну кому треба твої домашні концерти? Я не зможу їх оцінити. Для мене краще – шматок ковбаси й телик. Для дітей – теж ковбаси й телик, Мар’янці ще танцюльки і щось модненьке з вдягачки, а Сашкові – смаколики та іграшки. Михасю, коли б ти міг достатньо заробляти, тоді б уже й тарабанив на своєму роялі. Тепер же місця для машинки зовсім не лишилося! Зовсім! Погодься, машинка ж нас годує, а не твій рояль. Михайле, зрозумій, – Люся притулилася до чоловіка: – Старого вже не повернеш, треба жити сьогоднішнім. Я все розумію, все, Михайле. Повір, не така вже я й бездушна, як ти гадаєш.

Він щось невпопад, мляво намагався заперечити.

– Думаєш, думаєш, я знаю! – запевнила кравчиня і піаніст відчув у її голосі давню, затаєну образу. «Невже я колись скривдив Люсю?» – здивувався він.

– Прости, коли чим зобидив, – із покорою попросив Михайло.

– Але я не про це… – відмахнулася жінка, та чоловік встиг уловити в її голосі нотки вдоволення, і йому стало трохи прикро.

– Зрозумій, Михайле, твоє музикантство вже у минулому, – відверто, без жалю, силкувалася утовкмачити Люся, немов ставила невтішний діагноз. – І не я у цьому винна. Зараз у тебе жінка, донька, син. Про нас, Михайле, треба дбати, а не хапатись за ілюзії. Живи, як усі люди. Чого ти такий, інший?

– Люсю, Люсю, – зітхнув Михайло. – Я завжди був іншим… Тільки ти цього не помічала. Я колись думав, що й ти інша, й усі люди…

– Ти ще кажеш, що не ображаєш, – з іронією зауважила швачка.

– Це ж мій білий рояль! Мій, Люсю, рояль! Невже ти не впізнала? Як він прекрасно звучить, Люсю! Чому ти цього не чуєш?

– І не маю ніякого бажання чути! У мене, Михайле, на це немає часу – треба гроші заробляти. У нас двійко дітей. Ти хоч замислювався, скільки всього треба, щоб їх одягти незгірш за інших? А в школу то одне, то інше? Михайле, Михайле, зійди з небес на землю! Як можна мріяти про якусь там музику під сороківку? Про музику, яка не приносить ніякого зиску? Ні-я-ко-го!

«Господи, які ми різні»… – злякався Михайло Люсиної відвертості.

– Ну все. Досить сидіти й киснути, – мовила дружина по паузі, – гайда додому. А з твоєю директрисою я завтра розквитаюся, – гонорово пообіцяла вона.

– Прошу, Люсю… До чого тут Маргарита Віталіївна? Я сам просив продати мені мій рояль. Мій, Люсю, білий рояль! Мій!

– Ти можеш просити і хотіти скільки завгодно. Я теж багато чого хочу, але не виходить. А вона мала відмовити – у нас спільний бюджет, і без мого письмового дозволу ти не маєш права робити такі завеликі й дорогі покупки, а вона тобі продавати.

– Звідки ти все це знаєш?

– Ти, Михайле, мене теж не дооцінюєш, думаєш – я цілковита дурепа.

Чоловік хотів заперечити, але дружина заговорила без угаву.

– Я теж, коли виходила за тебе заміж, вважала, що ти такий, як і я, сподівалась, що в нас буде достаток, і мені не треба буде горбатіти над цим осоружним шиттям усе життя, а виявилося все навпаки! Ти хоч замислювався коли-небудь, як мені остогидло це щоденне каторжне шиття? Ці клієнти з їх витребеньками, завжди їм щось не те й не так. Ці вічні злидні, не можеш навіть ковбаси уволю поїсти… – Люся вмовкла, вона чекала від чоловіка розуміння і вибачень, але Михайло сидів незрушно.

– Цього разу я тобі прощаю, – милостиво цвенькнула жінка й суворо попередила: – Але це останній раз, пам’ятай! – і додала примирливіше: – Досить бурмоситися, пішли вже. А то сусідам тільки дай на язиці поносити! – і майже силоміць потягла Михайла додому. Вдома Люся насипала йому залишки вчорашнього супу й примусила з’їсти. Хоч як Михайлу не хотілося, він ковтав цибуляний суп надсилу, щоб не дратувати Люсю, і намагався не кривитися. Заспокоював себе, що все владнається, треба тільки трохи потерпіти і завтра дружина не буде так прямолінійно й агресивно налаштована. «Ну не буде ж Люся насправжки телефонувати директорці й робити йому сором? Вона ж не залишить його без роботи, все-таки він щось та заробляє! А більше в їхньому місті немає подібних крамничок. Люся практична, вона розуміє, що тоді він може залишитися без роботи».

– Люсю, я відроблю ці гроші, – обіцяє чоловік. – А рояль… Ну кімната ж велика…

– Що ти там відробиш? – відмахується дружина. – Заробиш добре, але ці треба повернути. Й не кривись, їж, а то ще охлянеш. І так уже одна шкіра й кістки, мов експонат із анатомічного театру. А твій рояль мені в кімнаті не потрібен, Михайле, затям, він грошей не приносить.

– Гроші, гроші, гроші… Люсю, ти хоч інколи можеш не думати про гроші. Гроші… Це всього-навсього якісь там папірці, а ми з тобою – живі душі!

– О-о-о! Папірці! Якісь папірці! Але ти, дорогенький, не Робінзон на острові! Без цих папірців не проживеш і дня. А без твого рояля жили й будемо жити. Хіба не так? Зізнайся! Хоч сам собі зізнайся!

Михайло відчув таку нездоланну прірву між ним і Люсею, що вжахнувся, ніби ця прірва була матеріальною.

– Гроші, Михайле, це все! – повчально продовжувала швачка. – І це не я така меркантильна, світ такий – озирнись довкола! Не я його таким зробила, і я не можу його переінакшити, навіть якби й хотіла.

«Варто переінакшити себе», – подумав Михайло, та, як завше, змовчав.

– Якби було достатньо цих бездушних папірців, усе було б по-іншому, – зітхнула Люся.

Михайло теж важко зітхнув і поклав ложку. «Таки марно надіятися, що все утрясеться», – знесилено подумав музикант.

Зазвичай він довгенько не може заснути, а тут відразу пірнув у сон, мов у літепло омріяного Чорного моря, але швидко прокинувся і більше не склепив повік до самісінького ранку. Він все думав, зосереджено думав і не бачив порятунку з цих сітей, накинутих лукавим. Піаніст навіть на якусь хвильку пожалкував, що таки наважився, без дозволу Люсі, самочинно повернути власний рояль у батьківську оселю. «Може, хай би лишалося все по-старому… Але тепер повернення до колишнього зубожіння неможливе. А жити по-іншому, вільно, мені ніхто не дасть. Та й чи маю я право? Все-таки правду каже Люся, думати треба про дітей, я вже давно не самостійний… Я без-віль-ний… А може, бо-же-вільний, бо не можу звільнитися від ілюзій?.. Але хіба вони: і Мар’янка з Сашком, і Люся, і всі… не можуть чимось, хоч на скіпочку, поступитися заради мене, щоб я так не страждав, не мучився, не тинявся, наче неприкаяний. Без музики моє життя пусте й ущербне, мов надбитий глек – артефакт із ольвійських розкопок, але він має цінність, а я?..»

Думки під час безсоння, ніби великі кити в морі місячного світла, плавають, хвицяють хвостами, шукають поживи – а в серці стільки ран, що їжі не бракує… Михайло намагається не настренчувати себе на лихе, відволіктися від дратівливих тем, але так наболіло, так важко, так гидко, соромно й самотньо, що хочеться завити від образи й безсилля, щоб почули аж на тім боці світу – й схаменулись, подобрішали одне до одного.

Поиск по сайту: