НА ТЕМУ: Життя і творчість Уайльда Оскара Фінгала О'Флаерті Уїлса

МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ

БУКОВИНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КОЛЕДЖ

РЕФЕРАТ

ЗІ СВІТОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ

НА ТЕМУ: Життя і творчість Уайльда Оскара Фінгала О'Флаерті Уїлса.

«Портрет Доріана Грея»

Студентки фармацевтичного відділення

Спеціальність «фармація»

І курсу 2-гої групи

Штирбу Діани Василівни

Викладач

Никифорук Тетяна Мирославівна

Чернівці 2014 р.

План

v Принц Парадокс або Уайльд Оскар Фінгал О'Флаерті Уїлс

1. Освіта

2. Сімейне життя

3. Творчість

4. Уайльд і сучасна література

5. Король життя. Слава і падіння

6. Судовий процес і його наслідки

7. Смерть письменника

v Портрет Доріана Грея

1. Короткий аналіз твору

2. Між насолодою і мораллю

3. Проблеми

4. Аналіз передмови до роману

5. Побут як витвір мистецтва

6. Уайльд - володар слів

7. Роман літературний чи інтелектуальний?

Оскар Уайльд

(1854-1900)

Художник - той, хто творить прекрасне.

Оскар

Принцом Парадоксом називали англійського письменника Оскара Уайльда ще за життя. Парадоксальним є вже те, що донині в різних англійських виданнях співіснують дві дати народження Уайльда Оскара Фінгала О'Флаерті Уїлса: 1854 та 1856 рік. І це не єдине, що залишилося таємницею для дослідників життя і творчості цієї неординарної, талановитої людини. Ще підлітком Оскар мав власний погляд на все, що його оточувало, мужньо демонстрував свою позицію, навіть якщо вона суперечила загальновизнаній. Навчаючись у дублінському коледжі, дванадцятирічний хлопчик зневажливо ставився до улюбленої гри ровесників - футболу. У святкові дні носив високий циліндр на своїх дівочих кучерях, що також викликало непорозуміння з однокласниками.
Народжений в інтелігентній ірландській родині в Дубліні, столиці Ірландії. Батько - відомий як хірург-офтальмолог, археолог-аматор, знавець кельтського фольклору та письменник, мати – письменниця, активно боролася за свободу Ірланді. Уайльд змалку прагнув до вишуканого стилю в усьому. "Добре зав'язана краватка - перший у житті серйозний крок", - це тільки один із численних його афоризмів, що завжди мали іронічний підтекст.

В 10 років він відвідував школу у Великобританії Портора і Трініті — коледж у Дубліні, а згодом блискуче знання античного світу відкрило юнакові двері до аристократичного Оксфорду. Лекції з мистецтва тут читав філософ Джон Рескін, який натхненно розповідав про красу - й ту, що існує в природі, й ту, що створена людськими руками. Джон Рескін мав великий вплив на Оскара Уайльда, однак він пішов своїм шляхом. Його вчитель із запальністю біблійного пророка відстоював правду й етичну чистоту мистецтва. Уайльд же відривав естетику від етики і заперечував зв'язок мистецтва з мораллю: "Закони мистецтва не збігаються із законами моралі", "Естетика вища за етику!" Ці твердження знайшли втілення у численних парадоксах письменника. Ось лише деякі з них: "Митець не має етичних уподобань. Етичні уподобання митця приводять до непрощенної манірності стилю": "Розуміння фарб і барв важливіше для розвитку особистості, ніж поняття про зле й добре", "Всяке мистецтво аморальне". Уайльд мав репутацію першого учня. Завдяки своїм непересічним розумовим здібностям він одержував стипендії і премії. 1875 р. Уайльд подорожував Італією, а наступного року (разом з професором Мехаффі, відомим вченим і президентом Академії наук Ірландії) — Грецією.

Блискуче закінчивши у 1878 році Оксфорд, здобувши почесну премію Ньюдігейта за поему «Равенна», Оскар Уайльд віддається творчості.

1881р вийшла перша збірка поезій.

"Найбільша праця для творчої уяви митця - створити перше самого себе, а тоді вже свою публіку", - стверджує Уайльд. Лондон наповнюється чутками про естетизм Уайльда. "Апостол естетизму", "естет" - це стало начебто його професією, визначенням його громадського статусу. Та й одягався він відповідно: оксамитовий, золотистого кольору піджак, бриджі, чорні довгі панчохи, вільну сорочку з відкладним коміром пов'язував бантом, часто мав квітку у руках, носив каштанові кучері до плечей - так не було прийнято у доброчинних англійців. Навколо його естетизму завжди панувала атмосфера якогось легкого скандалу. Він начебто умисне дбав про те, щоб зробити із своєї "релігії краси" комедію. Розповідають, наприклад, що, обурений неестетичним лахміттям жебрака, якого Уайльд постійно бачив за вікном, він поїхав з цим нещасним до найкращого кравця й одягнув його за останньою модою, а потім позначив місця на новому одязі, де треба було прорізати дірки і зробити симетричні, гармонійні плями.
Оскар Уайльд любив поезію Верлена, але, побачивши самого поета, відмовився від знайомства з ним, бо зовнішність Верлена не сподобалася йому.

1882 р. він читав лекції в СІЛА, а 1883 р. прожив кілька місяців у Парижі, де зустрівся з багатьма провідними французькими літераторами: Е. Золя, А. Доде, С. Малларме та ін.
29 травня 1884 року одружився Уайльд з красивою донькою дублінського адвоката - Констанцією Ллойд і мав двох синів. Будиночок на Тайт-стріт, де мешкало подружжя, було обставлено з великим смаком (на думку естетів, бо справжнім вікторіанцям він вважався дещо дивним). Улюбленим заняттям Уайльда було показувати своїм гостям дружину, щомісяця вбрану в інший костюм: грецький, середньовічний, старо-венеціанський, голландський. То був період ніжного подружнього кохання. Оскар майже не виходив з дому, а якщо відлучався на кілька годин, надсилав дружині листа і квіти.
Крім того, як зазначав Уайльд, на його творчість мали вплив Едгар По, Шарль Бодлер, Теофіль Готьє, Стефан Малларме, Жоріс Карл Гюїсманс. Цих видатних і художників об'єднували неприйняття буржуазного прагматизму, зацікавленість особистістю людини, її духовним світом, уболівання за справжнє мистецтво і його творців, прагнення зберегти традиційні уявлення про гуманізм.
Саме до цієї фаланги приєднався у 80-х роках Оскар Уайльд. Та він не був просто глашатаєм їхніх естетичних ідей. Ставши фанатиком культу краси, "апостол естетизму" зробив для себе мистецтво єдиним сонцем Всесвіту. Коли при ньому починали розмову про жахи мілітаризму, Уайльд радив: "Почніть служити мистецтву, і війна сама собою припиниться". Він вважав, що люди мають сказати: "... ми не будемо вести війну проти Франції, тому що проза її досконала". Письменник вірив, що мистецтво, створюючи спільну духовну атмосферу для всіх народів, могло б зблизити людей настільки, що вони ніколи не воювали б одне проти одного.

В 1887 р. Вийшла в світ його пародія на готичні романи «Кентервільський привид», того самого року він став редактором журналу «Світ жінки». Незабаром були опубліковані перша збірка казок Уайльда «Щасливий принц та інші історії», есе «Перо, олівець і отрута» й «Занепад брехні», а також оповідання «Портрет містера У. X.». Широковідомий роман Уайльда «Портрет Доріана Грея» з'явився 1890 р., водночас з ще одною його працею з естетики — «Критик як митець».

У романі «Портрет Доріана Грея» чітко виявилася гедоністично-естетична позиція Уайльда. Цей твір поєднує у собі риси інтелектуального та авантюрного романів з елементами детективу. Уривки з розділу II є показовими для стилю письменника, який завжди описує прекрасні і рідкісні речі (коштовне каміння, екзотичні музичні інструменти, старовинні шати тощо). Таке ставлення до зображення світу речей органічно випливає з уайльдівського культу краси і насолоди.

В 1891 р. він створив п'єсу «Герцогиня Падуанська», есе «Душа людини за соціалізму», а також випустив збірники своїх критичних праць («Задуми»), оповідань («Злочин лорда Артура Севіла»), казок («Гранатовий будиночок»).

У книзі, "Задуми" (1891) виклав Свою філософію мистецтва, яка відкривається діалогом "Занепад брехні", що є його естетичним маніфестом. Він утверджує самоцінність і самодостатність мистецтва. Воно, на думку Уайльда, не виражає нічого, крім самого себе, існує самостійно і розвивається за своїми законами, ї Мистецтво не є породженням певної епохи чи її відтворенням, бо воно - вище за життя. Ця думка - наріжний камінь естетики Уайльда.

Протягом 1892— 1895 рр. Уайльд досягає найбільшого успіху як драматург: з-під його пера виходять трагедія «Соломія», комедії «Віяло леді Уїндемір», «Ідеальний чоловік» і «Як важливо бути поважним». Уайльд був одним з тих, хто разом з Б. Шоу, сприяли відродженню англійської драматургії після відносного занепаду в XIX ст.

Сучасна література не подобалась Уальдові саме тому, що була надто наближена до дійсності й перетворювалася на копію реального життя. Творчість, же, на його думку,- це мистецтво брехні (тобто вигадки). Занепад брехні Уайльд і вважав головною вадою творів своїх сучасників. Відкидаючи принципи натуралізму і реалізму в мистецтві, Уайльд протестує не стільки проти цих художніх напрямів, скільки проти монотонної, безбарвної, потворної, непоетичної, антиестетичної дійсності, яка не заслуговує на те, щоб бути відображеною митцем. При цьому Уайльд високо цінував реалізм таких великих майстрів, як Діккенс, Теккерей, Бальзак, Достоєвський, хоча і розумів їхню творчість по-своєму.
В очах сучасників Уайльд був Королем життя. Таким він і почував себе, коли в 1891р. познайомився з тим, хто відіграв фатальну роль у його житті. То був молодий нащадок лордів Альфред Дуглас. Тридцятишестилітній Уайльд подружився із цим зухвалим, цинічним і корисливим молодиком. Насолодою було для Уайльда спілкуватися з людиною ангельської краси. Проти їхньої дружби виступив батько Альфреда маркіз Квінсберрі, звинувативши Уайльда в моральних збоченнях /Саме це звинувачення було пред'явлено письменникові англійським судом, що відбувся у 1895 році. Друзі радили Уайльду виїхати у Францію, але він був упевнений, що суд його батьківщини виявиться справедливим і "покарає брехуна та нахабу".
Судовий процес перетворився на знущання над письменником. Суд засудив його до дворічного ув'язнення. Ненависть до викривача лицемірної моралі, що нагромаджувалася роками в англійському респектабельному суспільстві, вихлюпнулася повною мірою. Короля життя було скинуто із трону. Мати Оскара померла з горя. Дружина з дітьми пішла з дому. Його п'єси було знято зі сцени. Умови перебування у в'язниці буяй жахливими. І навряд чи Уайльд залишився б живим, якби у липні 1896 року не з'явився новий начальник тюрми. Він дозволив письменникові читати і писати. Уайльд пише свою тюремну сповідь, яка пізніше дістане латинську назву "De Profundis" ("З безодні"), в ній письменник аналізує свої заплутані стосунки з Боззі (лордом Альфредом Дугласом), зрікається свого гедонізму. Тепер він уславлює страждання.
19 травня 1897 року коли Уайльд вийшов із в'язниці, його зустріли ворожість і презирство англійського суспільства, і він виїхав до Франції. Там на короткий час до нього повернулося натхнення, і він працює над поемою "Балада Редінгської в'язниці". То був останній твір Уайльда. Жоден журнал не згодився його надрукувати. "Балада" вийшла окремим виданням (1898), анонімно (на обкладинці замість імені стояв арештантський номер автора - СЗЗ). "Балада" приголомшила англійське суспільство.
30 листопада 1900 року Оскар Уайльд помер. Його поховали на бідному паризькому цвинтарі. У 1909 році завдяки клопотам друга письменника Роберта Росса прах Уайльда було урочисто перенесено на кладовище Пер-Лашез, а над могилою встановлено величний пам'ятник.

Літературний диктант по життю і творчості Оскара Уальда

1. Як назвали за життя Оскара Уальда?

(Принц Парадокс)

2. Ким були його батько й мати?

(батько - хірург-офтальмолог, археолог аматор, знавець кельтського фольклору, письменник; мати - письменниця)

3. Де народився Уальд?

(у Ірландії в Дубліні)

4. Який філософ, ще за час навчання Оскара Уальда в Оксфорді, мав на нього великий вплив?

(Джон Рескін)

5. Яку премію в 1878р, при закінченні Оксфорду, здобув письменник?

(премію Ньюдігейта)

6. Чому він відмовився зустрітись із своїм улюбленим поетом Верленом?

(бо зовнішність Верлена не сподобалась йому)

7. З ким одружився Уальд 29 травня 1884 р.?

(з донькою дублінського адвоката Констанцією Ллойд)

8. Редактором якого журналу став Оскар в 1887 р.?

(журналу «Світ жінки»)

9. В якому році з’явився роман «Портрет Доріана Грея»?

(в 1890 році)

10. Чому Уальдові не подобалась сучасна література?

(тому що література тих років була

наближена до реальності)

11. Коли вийшла перша збірка поезій Оскара Уальда?

(у 1881 році)

12. Коли помер письменник?

(30 листопада 1900 року)

13.

«Портрет Доріана Гея»

Жанр: інтелектуальний роман

Тема: мистецтво та краса.

Ідея: врода та мораль не мають нічого спільного.

Головні герої: Доріан Грей, художник Безіл Голлуорд, лорд Генрі Уоттоном, кохана Доріана Сибіла Вейн, її матір та брат Джеймс, хімік Кемпбел.

Сюжет: художник Безіл малює портрет прекрасного юнака Доріана Грея і розмовляє зі своїм другом лордом Генрі. Незабаром приходить і сам натурник, краса якого зачаровує Безіла і лорда Генрі. Портрет закінчено і Доріан мріє вголос: "Якби портрет мінявся, а я міг завжди залишатися таким як є!". Безіл дарує йому портрет. Доріан поринає у світське життя (під впливом лорда Генрі) і закохується в акторку Сибіл Вейн. Закохавшись у Доріана, Сивіла вже не може так гарно грати, але Доріан кохав не її, а зіграних нею героїнь. Дівчина скоює самогубство, а на портреті з'являється зморшка. В наступні дванадцять років Доріан шукає розради як у мистецтві, так і у притонах. Безіл намагається напоумити Доріана, той показує йому портрет, а потім вбиває його. Шантажуючи хіміка Кемпбела (свого колишнього спільника по гульбищах), він позбувся тіла Безіла. Одного разу вночі Доріан накинувся на портрет із ножем. Слуги, яки прибігли, коли почули крик, побачили мертве тіло потворного старикана, а портрет набув своєї первозданної краси.

Проблематика роману "Портрет Доріана Грея":

мистецтво та мораль;

співвідношення внутрішньої краси та зовнішньої вроди;

зв'язок між життям та мистецтвом.

Роману характерні:

- інтелектуалізм;

- естетизм;

- парадокс

Естетизм у романі:

- теоретик та ідеолог естетизму - лорд Генрі;

- творці прекрасного - Безіл Голуорд та Сибіла Вейн (ідея самовідданого служіння високому мистецтву);

- життя наслідує мистецтво;

- порожня краса (Доріан Грей) гине, а мистецтво (портрет) залишається.

Між насолодою і мораллю. Єдиний роман Оскара Уайльда «Портрет Доріана Грея» - біблія естетів і денді - з'явився на світ внаслідок імпровізації: лише три тижні вистачило письменнику, щоб записати першу версію твору. Її надрукував американський часопис «Ліппінкотс Менслі Мегезін» у липневому числі за 1890 р. Наступного року він вийшов окремим виданням із суттєвими доповненнями.

В основу сюжету автор поклав розповідь про життєвий шлях Доріана Грея, людини рідкісної вроди, чий портрет стає дзеркалом його душі і марніє замість нього, а сам він залишається вічно юним. Ця обставина відкриває молодикові необмежені можливості для практичної реалізації програми «нового тедонізму» — теорії, з якою Доріана ознайомив його «друг» лорд Генрі Уоттон. Нічим невтримний - ні хворобами, ні грішми, ні роками - «Чарівний принц» (як називають Доріана Грея в романі) втрачає моральні критерії і перетворюється на розбещеного споживача, злочинця, і наркомана, врешті-решт, наляканий видовищем свого огидного «я», відбитого на полотні, намагається знищити портрет. Замах на твір мистецтва коштує йому життя - він гине, перетворившись на бридкого старого. Портрет залишається непошкодженим, а зображений на ньому Доріан знову стає молодим і вродливим.

Цю фантастичну й напівдетективну історію Оскар Уайльд використав для написання проблемного твору, в якому порушив ті питання, на які шукав відповіді протягом усього життя. Перше з них - співвідношення насолоди й моралі. Доля головних героїв твору - лорда Генрі Уоттона і Доріана Грея - ще одна спроба його розв'язання.

Лондонський денді, цинік і скептик лорд Генрі має звичку викладати свої думки у вигляді парадоксів. Його прізвисько в світі - «Принц парадокс». Дотепні афоризми лорда за своєю тематикою охоплюють усі аспекти соціального життя й культури: поступ і політику, самозаперечення і гріх, оптимізм і песимізм, смерть і вульгарність, геніальність і Красу, шлюб і жіноцтво. Врешті-решт, його висловлювання утворюють чітку й послідовну програму перебудови людської свідомості, подібну до тих платформ, які пропонували такі відомі представники модернізму, як А.Рембо і Ф.Ніцше. Він заперечує й відкидає традиційні цінності, звинувачуючи їх у тому, що вони заважають розвиткові непересічної індивідуальності. Замість застарілих істин Генрі висуває принцип усебічного розквіту особистості, чиє завдання полягає в тому, щоб прожити своє життя «повністю й цілковито, даючи вияв кожному почуттю, вираз кожній думці, втілюючи кожну мрію...» (Тут і далі переклад Р.Доценка). Найкоротший шлях до цього ідеалу - програма «нового гедонізму», тобто прагнення зазнавали насолоди від кожної миті буття, від кожного почуття, навіть злочинного й забороненого. «Ось що потрібно нашому вікові», - каже ВІН Доріанові, який уважно приспухається до його небезпечних теорій. На ДУМКУ Уоттона, все, що стоїть на заваді пошуків насолоди - а це насамперед релігія і мораль, – треба зруйнувати. «Самозаперечення, цей трагічний пережиток дикунських збочень, і досі калічить нам життя», - каже він. Основою віри в Бога й етичних принципів він проголошує лише страх покарання. Не варто опиратися спокусі, проповідує лорд Генрі, бо єдиний спосіб позбутися її - «це піддатись їй». Завдяки такій софістичній маніпуляції ідеями саме поняття гріха зникає разом із критеріями добра й зла, а людські вчинки виводяться за межі моральності.

Стверджуючи вседозволеність, лорд Генрі, на перший погляд, сам начебто нічого неморального не робить - нікого не вбиває, не спокушає жінок, не зраджує друзів. Проте він зазнає досить вишуканої насолоди від необмеженої влади над Доріаном Греєм, чию душу він розвинув і сформував. Саме експериментування, гра життям юнака і становить для лорда Генрі найвищу радість. «Та й самий вплив твій на іншу людину - як він зачаровує! - милуючись собою, розмірковує він. - Переносити на якусь мить власну душу в чиїсь граційні форми; чути, як твої думки відлунюють до тебе, збагачені музикою пристрастей і юності; вливати в когось власний темперамент, немов це невидимий флюїд чи дивний аромат, - у цьому справжнє задоволення, що тільки можливе в такому обмеженому й вульгарному віці, як наш, украй плотський у своїх насолодах і вкрай банальний у своїх потягах».

Моральність і насолода протиставлені одне одному не тільки в словах лорда Генрі Уоттона, а й у його справах. Проте найбільше вражає читача в образі цього героя той факт, що автор зображає його абсолютно щасливим. Причина щастя полягає в тому, що ця людина «виховала в собі» байдужість та егоїзм, і пр9 цьому їй вистачає здорового глузду ніколи не забувати про власні інтереси, про самозбереження, не робити того, що може зіпсувати власну репутацію в очах інших людей. Рецепт щастя, за лордом Генрі Уоттоном, передбачає уміння поєднувати цілковиту неморальність (чи імморальність) з обережністю й поміркованістю, щоб не зашкодити собі. Це справді шлях до насолоди, але він навряд чи е таким вже привабливим з погляду людяності, тому що це шлях не розвитку, а радше занепаду особистості, колосальне звуження розуміння людського призначення.

Доріанові бракує досвідченості й обережності його «друга», і тому спроби реалізувати програму «нового гедонізму» закінчуються для нього катастрофою. Лорд Генрі Уоттон ніколи не розпочав би експериментувати на собі, як це робить молодий чоловік. Відсутність фінансових і фізичних перешкод і навіть вічна молодість, яку забезпечує йому портрет, стали причиною занепаду особистості Доріана, і замість того, щоб зробитися «наочним взірцем нового гедонізму», він уособлює розбещеність і розпусту. Сам по собі надто самозакоханий, егоїстичний, під впливом теорій лорда Генрі Уоттона він стає примхливим красунчиком, для якого є тільки одна свята річ - його бажання, його жага насолоди. З кожним епізодом очевиднішою стає деградація: почавши з лицемірства й жорстокості щодо Сібіл Вейн, він закінчує перебуванням у злочинних кублах і вбивством. Проте в його історії найжахливішим є не тільки падіння, а й неспроможність стати щасливим. Щось постійно отруює його душу, викликає відразу до життя. Він рухається в зачарованому колі: чим більше він має насолод, тим швидше вони йому набридають. Це примушує шукати нових і нових насолод, дедалі безглуздіших і брудніших, які, в свою чергу, можуть задовольнити не більше ніж на мить. На відміну від свого «вчителя», Доріан Грей ніколи не відає душевного спокою, цієї основи безхмарного щастя, в якому купається лорд Генрі Уоттон.

Цілком віддатися насолоді Доріанові заважають залишки моральності, які все ж таки є в його душі. Він ще не до кінця втратив розуміння таких категорій, як сумління, гріх, покарання. Вони нагадують про себе болем у серці, хоча під рукою у нього завжди є достатня кількість аргументів, щоб заспокоїти і виправдати себе. У цьому плані він ще не «досяг» рівня лорда Генрі Уоттона, для якого категорія моральності - щось давно забуте. Ще одна причина, яка псує спокій Доріана, - це страх, тваринний і всепереможний: а якщо хтось дізнається про його таємниці, про злочини, які він скоїв. Це ще одна помилка Доріана, якої ніколи не припустився б лорд Генрі, адже за будь-яких обставин він не робив би нічого такого, про що не можна розмовляти по обіді. Саме бажання позбутися причини цього страху, а водночас і сумління, аби далі зазнавати насолоди, тільки тепер вже без жодної перешкоди, продиктувало Доріа-нові рішення знищити портрет. «Цей ніж покінчив з художником - і він же покінчить з художниковим твором і з усім тим, що той твір спородив! Цей ніж покінчить з минулим, а коли минуле помре, він, До-ріан, стане вільний. Цей ніж покінчить з надприродним життям душі в портреті, і, позбавившись його зловісних пересторог, Доріан віднайде, врешті, спокій». Попри всі зовнішні розбіжності з долею лорда Генрі, життєвий шлях Доріана ілюструє той самий принцип: життя тільки заради насолоди можливе лише за умов цілковитої втрати людяності, за умов послідовного і свідомого виховання егоїзму.

У передмові до роману Оскар Уайльд виголосив, що «немає книг моральних або неморальних. Є книги добре написані або погано написані. Ото й усе...» Критики та історики літератури вже понад сто років сперечаються з того приводу, яку ж книгу написав Уайльд - моральну чи неморальну? Здається, на це запитання немає однозначної відповіді, тому що письменник у своєму творі однаково переконливо доводить і позитивний сенс гедонізму для розвитку культури, і абсолютну необхідність дотримання моральних принципів для існування не тільки суспільства, а й Краси. Уайльд стверджує, що вміння цінувати насолоду, безперечно, сприяє розквіту особистості, водночас культ неконтрольованої насолоди становить серйозну загрозу для тієї самої особистості.

Роман, чи естетичний трактат? Усі персонажі твору цікавляться прекрасним або дотичні до мистецтва, їх оточують шедеври літератури, театру, живопису, музики. Це створює сприятливу ситуацію для осмислення другої центральної теми всієї творчості Оскара Уайльда - ролі Краси в житті.

Герої роману розмірковують над тими самими проблемами, що й автор, а деякі фабульні частини є розгорнутим розвитком і «художньою перевіркою» уай-льдівських естетичних ідей. Наприклад, передмова до роману містить такий вислів: «Розкрити себе і втаїти митця - цього прагне мистецтво». Такий важливий принцип підтверджує досвід Безіла Голуорда - єдиного в романі художника в буквальному розумінні цього слова. У першому розділі він спочатку висловлює думки, які ніби суперечать переконанням автора. А далі каже, що не хоче виставляти портрет Доріана, тому що в картині глядачі надто легко пізнають «я» митця. Проте згодом змінює точку зору і починає стверджувати те саме, що й Уайльд: витвір мистецтва є річчю абстрактною, яка не може відображати «я» його творця безпосередньо. Тому для Безіла немає ніякої небезпеки, якщо він покаже портрет широкому колу людей.

У різних еге та діалогах Оскар Уайльд неодноразово спростовував тезу про те, що мистецтво наслідує життя, і стверджував, що, навпаки, життя наслідує мистецтво. Він доводив це посиланням на історію літератури, кажучи, що ті чи інші типи (як Гобсек, Растіньяк або Вотрен) спочатку з'являються в уяві письменника. Після цього читачі захоплюються ними і починають у звичайному житті повторювати їхні вчинки і в такий спосіб із суто літературних типів вони стають типами соціальними. Саме так, на його думку, відбулося з тургенєвськими нігілістами: прочитавши про Базарова, молоді люди почали грати ролі базарових у науці, у побуті, у коханні. Це відбувається тому, що «глядача, а не життя - ось що, власне, відображає мистецтво». Більше того, за Уайльдом, мистецтво - це мистецтво брехні, тобто життя і мистецтво розвиваються за законами, які не мають нічого спільного між собою.

У романі наявні епізоди, коли вчинки героїв «ілюструють» наведені естетичні ідеї Уайльда. Зокрема, їхні ролі в суспільстві розвиваються за планом, який вони «вичитують» у літературних творах. Їхнє життя прямує за мистецтвом, наслідує його. Книга, подарована Доріанові лордом Генрі Уоттоном, стає сценарієм подальшого життя юнака (розділ X). Та й сам він (принаймні внутрішньо) «народився» з парадоксів свого «друга».

Невміння героїв проводити межу між мистецтвом та реальністю призводить до трагедії. Це засвідчує епізод закоханості Доріана в Сібіл Вейн. Доки дівчина не знає, що таке справжнє кохання, вона спроможна чудово грати кохання на сцені, проте реальна пристрасть до Доріана стає згубною для її таланту. Юнак, у свою чергу, припускається подібної помилки. Закохавшись у Сібіл, захоплений її талантом перевтілення, а не нею самою, він так само не бачить різниці між мистецтвом і життям. Фінал цієї низки помилок - розбите серце Сібіл Вейн та її самогубство.

І, нарешті, велику увагу Уайльд приділяє в романі такій принциповій для нього ідеї, як утвердження найвищої цінності - Краси. Вже перший афоризм передмови проголошує: «Митець - творець прекрасного». Лише ті, хто цінує Красу, є «обраними». Лорд Генрі Уоттон стверджує, що * Краса є прояв Генія - ба навіть вища за Генія, і остільки, що не потребує пояснення». Тому, з погляду будь-якого естета, найгіршим є злочин навіть не проти людини, а проти мистецтва.

Ці теоретичні положення естетичної теорії Уайльда дають змогу зрозуміти причини двох смертей у творі. Брат Сібіл Вейн Джеймс гине через те, що робить замах на Прекрасне - на життя Доріана Грея. Та й сам Доріан карається і помирає тільки тоді, коли хоче знешкодити витвір мистецтва - власний портрет.

Отже, Уайльд насмілився зробити з роману справжній «естетичний трактат». Безумовно, ці слова не варто тлумачити буквально. Йдеться лише про те, що Уайльд-прозаїк зумів знайти гармонію між цікавою і дотепною формою твору і складним ідейним планом, перетворивши таким чином красне письменство на засіб постановки проблем розвитку мистецтва новітнього часу.

Побут як витвір мистецтва. Персонажі твору Оскара Уайльда - типові денді, представники вищого світу - живуть так, як повинні жити герої роману, написаного естетом. У їхній побут невід'ємною частиною увійшли рідкісні й коштовні речі, які створюють навколо них атмосферу надзвичайного, їх прикрашають персні, намиста, браслети, брошки, їхні помешкання переповнені колекціями старовинної зброї, розкішними меблями, різноманітними предметами, виробленими найвідомішими майстрами з найцінніших матеріалів (слонова кістка, мармур, цінні породи дерева, бронза). У деталях інтер'єрів все продумано й оздоблено з великим смаком. Маленькі чудові статуетки на робочих столах розміщено поряд із рідкісними книжковими виданнями. Погляд зупиняється на китайській порцеляні, японських ширмах. Важкі портьєри не пропускають сонячних променів і створюють м'яке затишне освітлення.

Не меншу увагу приділяють герої твору квітам. Тут троянди і бузок, анемони і лілеї, десятки інших видів рослин. Різноманітною є кольорова гама речей. Автор надає перевагу насиченим і яскравим барвам. «Жовте», «золоте», «пурпурове», «блакитне», «помаранчеве» засліплює й причаровує. Мальовничі кольори непомітно перетікають у запахи рослин, коштовних парфумів, ароматизованих цигарок. Епітет «вишуканий» трапляється в тексті роману десятки разів. Ще більше - слово «краса» та похідний від нього прикметник «прекрасний», які вжито письменником 98 разів. До цього слід додати довгий перелік синонімів «чудовий», «мальовничий», «захоплюючий», «витончений» - їх налічується 258. У творі згадується 39 видів коштовного каміння, 23 назви музичних інструментів, деякі з яких рідкісні та екзотичні, що їх зібрав Доріан. У його колекції були «джурупарис» індіанців із Ріо-Негро, «дивитись на який жінкам узагалі заборонено, а юнаки побачити його можуть лише після посту і самокатування»; «глиняні глечики перуанців, що породжують нібито пронизливі пташині крики»; «флейти з людських кісток». Купує Доріан і чудові шати, і культові вбрання, і найдобіршші тканини та вишивки. Гортаючи сторінки роману, читач ніби потрапляє до чудового музею, де зібрано все найцікавіше, найпрекрасніше, найрідкісшше. Зроблено це письменником з певною метою - таким чином він мав намір впливати на смаки сучасників і переконати їх інакше ставитися до власного життя, змінити побут, зробити його витвором мистецтва.

Уайльд - володар слів. Мабуть, найбільшою коштовністю в романі є мова, чудова, з іі бездоганним синтаксисом та еквілібристикою слів. Автори спогадів неодноразово вказували, що Оскар Уайльд був неперевершеним майстром розмови. Слово для нього було магічним інструментом впливу на душу людини. Ось як описував своє враження від спілкування з письменником один із його сучасників: «Як його розмова скидалася на гру сонячного водограю! Він підіймався у повітря, постійно змінюючи обриси, але завжди в ньому виблискували відтінки веселки, і коли здавалось, що ви зуміли схопити обриси того або іншого струменя, він зникав, і на його місці іскрився новий, і ви насилу могли пригадати кількома миттєвостями по тому, який вигляд мав той, перший, який так вас причарував. Як і всяку розмову, її неможливо відтворити, тому що жест і тембр голосу відіграють у ній провідну роль - вони були головним засобом, за допомогою якого Уайльд виражав свій дух».

Легко помітити, що герої Уайльда багато чого «перейняли» від їхнього творця в мистецтві красномовства. Тут найближчою автору постаттю є лорд Генрі Уоттон. Як і Уайльд, він - майстер парадоксів. Більшість із них мають самостійну вартість і заслуговують на те, щоб їх включили до антології англійської афористики. Наприклад: «Трагедія старості не в тому, що людина стара тілом, а в тому, що вона молода душею»;

«Я виявив, що зрештою є тільки дві категорії жінок: звичайні і підмальовані. Звичайні - дуже корисні. Якщо вам треба набути репутації, досить лише запросити таку жінку повечеряти з вами. Друга категорія жінок - дуже чарівні. Але вони припускаються однієї помилки: підмальовують себе тільки для того, щоб виглядати молодими»; «Які нісеніття плетуть у нас про щасливі сім'ї! Чоловік може бути щасливий хоч би з якою жінкою, аби лиш він й не кохав».

Лорд Генрі бездоганно володіє усім репертуаром інтонаційного забарвлення мови, паузами, переходами тонів, і тому його слова бринять як солодка музика, «як у віоли чи лютні». Інтелектуального блиску і магічного звучання надають промовам лорда Генрі, інших героїв, авторським відступам несподівані й мальовничі метафори, порівняння, епітети, які поєднуються з явними або прихованими цитатами та посиланнями на персонажів літературних творів, історичних діячів, письменників, архітекторів, художників, музикантів, композиторів, скульпторів. Часто вживаються традиційні для поетичної мови імена міфологічних персонажів та назви фантастичних істот (сирени, титани, корибанти, дріади, гіпогрифи). Легко відбувається перехід з англійської на інші мови: французьку, латину, німецьку.

У деяких епізодах, особливо в описах, Оскар Уайльд демонструє володіння всіма новітніми досягненнями у галузі поетичної мови, розробленими французьким символізмом. Переконливим свідченням цього є опис нічного Лондона, безпосередньо після вбивства Безіла Голуорда Доріаном Греєм. Міський краєвид передає ті жахливі емоції, які переповнюють героя. Доріан стоїть на балконі і бачить у небі міріади зірок, які нагадують розкритий хвіст павича. Він дивиться вниз і помічає відблиски вогнів, чує вигуки п'яної жінки, її різкий і хрипкий голос. Уся моторошна сцена подається в голубому світлі газових ліхтарів, що мерехтять на вітрі, і тільки чути, як риплять «залізні гілки дерев». У цьому описі звуки, кольори, освітлення зливаються в єдину огидну симфонію - точний відповідник того, що відбувається в душі персонажа, який щойно скоїв жахливий злочин.

Роман літературний чи інтелектуальний? Ще одна важлива художня особливість уайльдівського твору - тісний зв'язок історії Доріана Грея з найвідомішими шедеврами світової літератури. Складається враження, що, імпровізуючи, Оскар Уайльд, свідомо чи несвідомо, посилався на них або їх згадував. Майже кожний найважливіший фабульний мотив роману має тривалий родовід. Тому «Портрет Доріана Грея» нерідко називають «літературним романом». Скажімо, мотив таємничої залежності долі людини від її портрета чи іншої речі, яка дає їй містичну владу над світом і, в свою чергу, робить своїм рабом. Такий мотив розроблявся у «Мельмоті-мандрівнику» Ч.Р.Метьюріном, «Дивовижній історії Петера Шлеміля» А.Шаміссо, «Шагреневій шкірі» О. де Бальзаком. Досить багатий спектр асоціацій викликає і мотив подвійного існування героя, який має одне - моральне - обличчя для людей і зовсім інше - огидне - для себе. Цей мотив був одним із центральних у романтизмі (вірші А. де Мюссе і Г.Гейне, проза Е.Т.А. Гофмана, А. Шаміссо і Г.К.Андерсена), а також у таких відомих сучасників О.Уайльда, як Р.Л.Стівенсон («Дивовижна історія доктора Джекілла і містера Хайда»), Дж.Конрад («Таємний спільник») і Р.Кіплінг («Мрія Дункана Пареннесса»).

Часто історики літератури коментують походження пари «вчитель (точніше, «лжевчитель») — учень», яка має таке велике значення для розвитку всього ідейного плану роману. Стосунки між лордом Генрі Уоттоном і Доріаном Греєм розвиваються за схемою, відомою з часів стародавніх греків. Ще Арістофан у комедії «Хмари» відтворив подібну ситуацію: Сократ, який, на думку автора п'єси, був головою софістів, тобто представників фальшивої мудрості, навчає своїх слухачів безглуздих і неморальних принципів поведінки, за якими ті потім живуть. Аналогічну пару створив улюблений Уайльдом Бальзак: його Вотрен спокушає недосвідчених Ежена де Растіньяка і Люсьєна де Рюбампре.

Цікаво, що навіть сама назва твору «Портрет Доріана Грея» викликає асоціацію, пов'язану з романом «Ві-в'єн Грей» іншого кумира Уайльда - Б.Дізраелі, чиї описи засобів просування вгору активно й успішно використовував молодий ірландець. Та й сам Доріан постає ще одним варіантом численних естетів і денді, образи яких старанно виписували письменники в різних країнах Європи («Пелем, або Пригоди джентльмена» Е.Бульвер-Літтоиа, «Про дендизм і Джорджа Брамме-ла» Барбе д'Оревільї та, звичайно, «Навпаки» Ж.К.Гюісманса, книга, яку подарував лорд Генрі Уот-тон своєму «учневі»).

Проте безліч асоціацій із витворами словесного мистецтва в жодному разі не свідчить про неспроможність Уайльда вигадати щось власне, оригінальне і ще менше про його схильність до плагіату (в якому його постійно звинувачували вороги). Письменник рухається в напрямку створення особливого типу прози -чак званого «інтелектуального роману», який протягом першої половини XX ст. набув у європейській лі-тратурі великого поширення (Т.Манн, Г.Гессе, Р.Музіль та ін.). Його ознаками є зосередженість персонажів на розв'язанні релігійних, філософських, естетичних проблем, а також так зване «цитування», воно полягає у свідомому «запозиченні» письменниками різноманітних елементів текстів інших авторів, проте, на відміну від звичайного цитування, вони роблять у них зміни, необхідні для реалізації власного художнього завдання. Це переосмислення «чужих текстів» схоже на гру. «Інтелектуальний роман» саме на таких цитатах і будується.

«Портрет Доріана Грея» краще називати романом не «літературним», а «інтелектуальним», бо майже весь він пройнятий складною морально-естетичною проблематикою, а також питаннями, що стосуються культури в найширшому розумінні цього слова: крім літератури, тут йдеться про музику (Шуберт, Вагнер), живопис, ювелірне мистецтво, історію костюма, садівництво. Оскар Уайльд нічого не повторює за іншими класиками світової літератури. Беручи їхній «матеріал», він переосмислює його оригінальним чином, «примушує працювати» на виконання власного творчого задуму. В цьому плані Оскар Уайльд-романіст набагато випередив свій час, заклавши основи художньої свідомості наступного, XX ст.

Ще в одному письменник був піонером: у поєднанні «інтелектуального роману» з елементами масової літератури (детективом, «сенсаційним романом», фантастикою). Окрім ідей та суперечок (а саме ідеологічним проблемам - ролі насолоди і Краси в житті людини і присвячується твір), на сторінках роману мовиться про самогубство і вбивство, викриття таємниць і дивовижне збереження вічної молодості. Сюжет роману динамічний, стрімкий, яскравий. Чимало епізодів вражають своєю тематичною новизною і відвертістю («пригоди» Доріана Грея в опіумних пригонах, вуличне життя Лондона). До цього слід додати й такі ознаки стилю Уайльда, про які вже йшлося: описи чудових речей, екзотика коштовностей, чудова мовна гра. Твір поглинає читача феєрверком думок, красою афоризмів, різкою грою контрастів. «Портрет Доріана Грея» - роман, який захоплює миттєво і назавжди. Ідеї автора укорінюються в свідомості й існують у ній роками. Їм просто неможливо опиратися. Так писати, тобто по той бік «важкого», інтелектуального, ідейного і легковажного, почали представники постмодернізму в літерагурі XX ст. (Х.Л.Борхес, У.Еко та ін.).

Використана література

1. Прокопевич О.В. "Зарубіжна література. Хрестоматія”; К.; 2000

2. Пронкевич О.В. "Зарубіжна література”; К., 2000

Поиск по сайту: