Адольф Сакс

Будучи знавцем оркестровки і можливостей інструментів, Берліоз включив в свою працю «Мистецтво інструментування» досить велику статтю про саксофони і дав цим інструментам позитивну характеристику. Композитори періодично включали саксофон в оркестр (як правило, в операх): Галеві — «Вічний жид» (1852), Мейєрбер — «Африканка» (1865), Тома — «Гамлет» (1868) і «Франческа да Ріміні» (1882), Деліб — «Сільвія» (1876), Массне — «Король Лахорський» (1877), «Іродіада» (1881) і «Вертер» (1886), Сен-Санс — «Генріх VIII» (1883), Венсан д'Енді — «Лютий» (1895) та інші. У симфонічному оркестрі саксофон використовувався набагато рідше, один з самих відомих випадків його застосування — музика Жоржа Бізе до драми Альфонса Доде «Арлезіанка» (1874), де цьому інструменту доручені два великі сольні епізоди.

У 1857—1870 роках Сакс викладав гру на саксофоні у військовому училищі при Паризькій консерваторії. За ці роки він підготував ряд першокласних музикантів і надихнув композиторів на створення творів, написаних спеціально для саксофона. Однак через вибух Франко-прусської війни 1870, попит на новий інструмент зменшився, клас саксофона у Паризькій консерваторії був закритий до 1942 року, а центр розвитку інструменту перемістився в Америку

Входження у джаз

Кінець XIX століття в США є епохою зародження джазу, і саксофон, завдяки специфічному звуку і величезним виразовим можливостям, швидко завоював популярність в цьому музичному напрямку. Приблизно з 1918 року, за висловом одного з критиків, країну захлеснула «саксофономанія». Налагоджена масове виробництво цих інструментів сприяло їх швидкого поширення, і навіть ранні джазові записи кінця 1910-х — початку 1920-х років свідчать про велику популярністю саксофона в джазі.

В епоху свінгу (з середини 1930-х років) в моду увійшли джазові оркестри (бігбенди), в яких група саксофонів стала обов'язковою частиною. Як правило, до складу такого оркестру входили не менше п'яти саксофонів (два альтовий, два тенорових і один баритональний), однак склад міг варіюватися, при цьому один з саксофоністів також інколи грав на кларнет е, флейті або більш високої різновиди саксофона (сопрано або сопраніно). Серед видатних саксофоністів цього часу, що грали соло — Лестер Янг (1909—1954), Коулмен Хокінс (1904—1969), пізніше — Чарлі Паркер (1920—1955).

XX століття

Проникнення джазу у Європу 1920 сприяло відродженню інтересу до інструменту і в європейських країнах. До саксофону звернулися такі композитори як Даріюс Мійо, Моріс Равель, Пауль Хіндеміт, а з 1930-х років і радянські композитор — Дмитро Шостакович, Арам Хачатурян та інші. Саксофон також лишився одним з провідних інструментів. У другій половині XX століття великими виконавцями були Джуліан «Кеннонболл» Еддерлі (1928—1975), Джон Колтрейн (1926—1967), Джеррі Малліген, Бад Шенк, Філ Вудс та багато інших.

З 1969 року регулярно проводяться Всесвітні конгреси саксофоністів, в рамках яких проходять конкурси та фестивалі, видаються книги і періодичні видання. У 1995 році в Бордо був відкритий Європейський центр саксофона, завданням якого є збір всіх існуючих матеріалів, що мають відношення до саксофону, і подальше просування цього інструменту в рамках сучасної музики.

Серед відомих українських виконавців — Київський квартет саксофоністів на чолі з Ю. Василевичем. Клас саксофону викладається у Національній музичній академії Україні, ряді інших музичних вишів країни.

Поиск по сайту: