Пам'ятки політичної думки Київської Русі. Запровадження християнства на Русі та його вплив на розвиток політичної думки

У ІХ-X ст. відбувся процес об'єднання східнослов'янських племен навколо Києва і формування Київської Русі як держави феодального типу. Рубіжною віхою у цьому процесі було прийняття християнства, що сприяло розширенню міжнародних релігійних і політичних зв'язків Київської держави, разом із якими на Русь прийшли здобутки європейської цивілізації в галузі філософії, права, історії, культури. Під їхнім впливом активізувалася давньоруська суспільно-політична думка.

Найважливіші пам'ятки політичної думки Київської держави це:

"Повість временних літ" (кінець XII ст.)

"Слово про закон і благодать" Іларіона (середина XI ст.)

"Правда Руська" (XI ст.)

"Повчання" своїм дітям Володимира Мономаха (XI ст.)

"Слово о полку Ігоревім" (XII ст.).

У Х-ХІІ ст. з'явилися перші літературні твори: "Слова", "Повчання", "Проповіді", які, як правило, виходили із середовища духівництва, а також '"Патерики", "Житія святих", що складалися для поширення християнства і прославлення князів, бояр, монахів.

Основними суспільно-політичними ідеями в Київській Русі були

погляди на походження держави і князівської влади

правове регулювання суспільних відносин

стосунки між церквою і державою

проблеми єдності та суверенності політичної влади

об'єднання удільних князівств навколо великого князя київського,

самостійності й незалежності Русі

" Слово про закон і благодать"

митрополита Іларіона, наближеної до князя Ярослава Мудрого людиною, пресвітером княжої церкви у Берестові, якого в 1051 р. обрано першим Київським митрополитом руського походження. "Слово " написане й виголошене ним з нагоди закінчення будівництва собору св. Софії у Києві.

Вихідною проблемою "Слова" є питання про співвідношення закону та істини (благодаті). Під законом автор розумів Старий Заповіт, а під істиною - Новий. Закон це певна зовнішня настанова, що регулює примусовими методами діяльність людей на час до осягнення ними істини. Істина є певним внутрішнім контролером людської поведінки згідно з волею Божою. З часом закон змінюється благодаттю, водночас закон не протистоїть істині, його дотримання є шляхом до осягнення благодаті, а разом з нею - свободи.

Питання богообраності народів. За Старим Заповітом таким народом є лише іудеї, які залишившись в межах закону втрачають свою богообраність. Теза про рівність християнських народів незалежно від часу прийняття ними віри слугує Іларіону для доведення рівності Русі з Візантією.

Іларіон висловлює свої симпатії до монархії як форми державного правління. Влада зосереджується в руках одного правителя, є запорукою територіальної єдності і сили держави.

" Повість врем'яних літ"

Автор - монах Києво-Печерської лаври Нестор, перша редакція 1113 р. Автор користувався історичними джерелами інших європейських країн, руськими літописами, які не збереглися, твір доповнювався матеріалами інших авторів.

Одним із найважливіших питань у "Повісті..." є проблема рівності Київської Русі з іншими європейськими державами (низка аргументів, пов'язаних з історією походження і розвитку слов'янських племен).

Особлива увага приділяється обгрунтуванню законності й необхідності князівської влади, яка є винятковою (оповідання про закликання варягів), що ставить княжий рід у привілейоване становище щодо основної маси населення й санкціонує передання влади лише всередині княжого роду. Автор подає схему колективного володіння Київською Руссю князівським родом Рюриковичів. Включенням біблійної легенди про поділ Землі синами Ноя після потопу виправдовується роздрібненість руської держави.

Єдність руських земель розглядається передусім як духовна, котру забезпечує християнська церква. Політична єдність виявляється у єдності Київської Русі як спільної власності князів-братів, які мусять слухатися порад київського князя як старшого серед рівних..

" Руська правда"

Це перший писаний слов'янською мовою кодекс законів авторства Ярослава Мудрого (1019 - 1054)

"Правда Ярослава"

"Правда Ярославичів" (1073- 1076)

широка редакція "Руської правди" (початок XII ст.).

Закони Ярослава високо цінували людське життя, честь, осуджували злодіїв та вбивць. Головними цілями співжиття проголошувались особиста безпека і невід'ємність власності. За насильницькі дії визначали особливу плату до казни - штраф, можна було відкупитися грішми. Смертної кари не було. Пильно захищалася власність; за певних умов навіть виправдовувалось убивство злодія.

"Руська правда" регулювала також майнові відносини між людьми, стосунки між батьками й дітьми. Введені нею закони тривалий час регулювали суспільні відносини в Київській Русі і, як вважається, де в чому були гуманнішими, ніж сучасне законодавство.

Криваву помсту, що фіксувалась у "Правді Ярослава" у широкій редакції заборонено; встановлено колективну відповідальність сільської громади за вбивство княжих людей. Детально визначено обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодальне залежного населення, закріплено безправне становище холопів; вміщено розвинуті норми судочинства; розроблено питання спадкоємства

"Повчання" (бл. 1117)

Володимира Мономаха (1053-1125) - великого князя київського, якому вдалось на короткий час зібрати землі Русі під єдиним началом перед її остаточним розпадом на окремі князівства. Воно написане у формі заповіту - звернення Володимира Мономаха до своїх синів. В автобіографічній частині подається ідеалізована картина державної діяльності та ідеальний образ князя - правителя, який має керуватися християнськими заповідями, моральними нормами і принципами.

Крім моральних настанов, "Повчання" містить практичні вказівки щодо керівництва державою, управління підданими, правил поведінки з ними в деяких типових ситуаціях, зокрема під час війни.

За політичними традиціями слов'янства князь був також верховним суддею, тому Мономах звертає особливу увагу на дотримання закону та принципів справедливості й милосердя. При цьому князь не лише сам має бути справедливим і милостивим, а й вимагати цього від підлеглих.

"Слово о полку Ігоревім" (1187)

По смерті Володимира Мономаха посилився процес роздрібненості, князівські династії утверджуються в окремих землях, для яких Київ залишався лише духовним центром, авторитет якого поступово занепадає. Удільні князі, воюючи один з одним, частіше почали залучати до внутрішніх чвар озброєні загони сусідів - поляків, литовців, угорців, а найбільш небезпечними були набіги половців, яких ставили під загрозу саме існування держави.

Розповідаючи про похід новгород-сіверського князя Ігоря 1185 р. в половецький степ і його воєнну поразку, автор у поетичній формі робить спробу сформулювати ряд узагальнюючих висновків. Головну причину тяжкого становища Русі він убачає в міжусобній боротьбі руських князів (так зване золоте слово великого київського князя Святослава). Він говорить, що головна провина Ігоря та причина його поразки полягає в тому, що той пішов на половців "собі слави шукати", а не захищати інтереси всієї держави. Те саме чинять й інші князі, дбаючи лише про свої уділи, а не про державу в цілому. Для князя недостатньо бути вправним воєначальником, потрібно ще й уміти побачити загальнодержавний інтерес і підпорядкувати йому особистий.

Хід розвитку Київської феодальної держави був порушений татаро-монгольським нашестям, яке значною мірою зруйнувало традиційні політичні інститути. На підвладних територіях татаро-монголи вводили систему жорсткого адміністрування, базовану на принципах колективної відповідальності та безумовного підкорення. Місцева адміністрація виступала представником влади окупантів. Залишки державності Київської Русі продовжували зберігатися у важкодоступних районах українського Полісся та у Галицько-Волинському князівстві.

Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566) народився у селі Оріховці Перемишлянської округи Руського воєводства. Початкову освіту здобув у Перемишлі, продовжував в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському університетах. В 1543 р. повернувся на батьківщину, де вів науково-публіцистичну діяльність. Є автором низки праць.

Найвідомішими творами С. Оріховського-Роксолана є дві промови "Про турецьку загрозу", які багаторазово перевидавались у європейських країнах і в яких порушувалось питання створення коаліції європейських держав для стримання турецької експансії.

Автор називає два найбільших блага, що забезпечують могутність держави. Одним є щастя, яке дається божественною долею, іншим - розсудливість, що дарується природою. Розсудливість вимагає відповідної організації суспільства, за якої завдяки чіткому розподілу обов'язків між різними станами забезпечується гармонія в суспільстві.

С. Оріховський-Роксолан розглядає питання організації державної влади у праці "Напучення польському королю Сигизмунду Августу" (1543). Працю написано у формі звернення підданого до правителя, складається вона з двох книг.

У першій йдеться про вимоги, яким має відповідати особа короля. Це - прагнення до правди і справедливості, оволодіння знаннями, наукою управління державою. Головним завданням короля є захист Вітчизни, тому більшість часу він має проводити не в столиці, а разом з військом на кордонах держави. Здобути прихильність підданих король може завдяки справедливому ставленню до них та піклуванню про державну власність.

Король має обирати собі в спільники найкращих із громадян і за допомоги їхнього авторитету й порад оберігати державу у мирний і воєнний час. Добирати цих найкращих треба з мужів знатних і народжених славними батьками, бо вони мають відповідальність за честь свого роду і певний авторитет. Водночас королю слід пам'ятати, що справжній авторитет є нагородою не за знатність роду, а за славу і доблесть.

У другій книзі автор дає низку конкретних порад щодо тих дій, які забезпечуватимуть міцність держави й добробут підданих. Король має дбати про власний авторитет, переконувати підданих, що він мудріший, справедливіший, сильніший і кращий за них і т. п.

Стосовно проблеми співвідношення церкви й держави він виявив непослідовність: спочатку активно захищав Реформацію в Польщі, доводив, що верховним суб'єктом влади в державі мусить бути король, церква ж має опікуватися лише духовними питаннями. Пізніше він визнавав за церквою право брати участь в управлінні державою, а в кінці свого життя захищав зверхність церковної (папської) влади над світською.

Заслугою С. Оріховського було й те, що він чи не один з перших у тодішній Європі, спираючись на досягнення античної думки, приступив до розробки ідеї природного права в своїй брошурі "Про природне право". Справедливість є душею держави і полягає в тому, щоб кожному було віддано те, що йому належить, перш за все, спокій і свобода. В основі функціонування християнської держави повинно лежати дотримання права. Першоосновою права має бути мораль, без якої право не може існувати.

Як вже говорилось, після Люблінської унії 1569 р. православним заборонялося обіймати відповідальні посади на державній службі, що змушувало до переходу у католицизм. Ряд представників аристократії та православного духовенства пішли на укладення в 1596 р. Брестської унії з римським папою, за якою визнавалось його верховенство в обмін на збереження традиційних обрядів і церковної автономії. Більшість населення України сприйняла Брестську унію як спробу переходу в католицизм і засіб полонізації. Серед православних розгорнулася бурхлива дискусія з релігійних питань (які за своєю суттю мали політичний характер), що знайшла своє відображення у так званій полемічній літературі.

Микола Костомаров (1817-1885) - автор головного програмного документа Кирило-Мефодіївського братства під назвою "Закон Божий" (Книги буття українського народу)".

Провідною ідеєю цього твору є ідея українського месіанізму, за якою Україна мала виконувати волю Божу - рятувати слов'янство. М. Костомаров робить короткий екскурс в історію:

Першими були євреї, які отримали від Бога закон, за яким усі були рівні і не мали царя. Але євреї обрали собі царя, і Бог відвернувся від них.

Греки не мали царів, були вільні й рівні, але не мали і справжньої свободи, бо не знали єдиного Бога. Після спокутування Христом первородного гріха благодать перейшла від євреїв до греків, романців, німців та слов'ян.

Слов'яни більше за всіх любили Бога, та попали в неволю до німців, татар і турків. З часом постали три незалежних слов'янських царства - Польща, Литва й Московщина, які витворили собі царів і панів. Лише Україна сотворила собі козацтво.

Звідси випливає історична місія українського народу - рятувати слов'янство. Почавши боротьбу за власне звільнення й не прагнучи до панування над іншими, він сприятиме звільненню всіх народів від будь-яких форм гноблення і становленню форм співжиття, що базуватимуться на християнських принципах.

У поглядах на державу М. Костомаров виходив з того, що всяка влада походить від Бога й не може бути абсолютною. Слов'янські поняття про суспільний устрій визнавали

єдиним джерелом загальної народної правди волю народу (віче).

князь - це правитель, третейський суддя, встановлювач порядку, захисник від зовнішніх і внутрішніх загроз.

У Києві й Новгороді князь вважався атрибутом держави, але він oбирався і міг бути вигнаний, якщо не задовольняв вимог народу або зловживав владою.

На Сході особиста свобода звужувалась і в кінцевому підсумку була знищена, поступившись місцем самодержавству. Становленню в Росії монархії сприяло

прийняття християнства, яке передбачало освячення влади зверху

татаро-монгольське панування, яке створило сильний апарату та одну довірену особі для збору данини (московський князь).

За велич держави народ платив власним добробутом і втратою свободи, але республіканський устрій теж не дає гарантії захисту від свавілля влади "багатьох царків". В оптимальному республіканському устрою:

влада є виборною

змінною

підзвітною народним зборам

відносини між народами будуються на федеративних засадах

Федерація в поєднанні з республіканською формою правління була найдоцільнішою, традиційно слов'янською формою державного устрою, що має свої початки ще в Київській Русі. Очолювати окрему державу, так союз мали виборні особи: "...щоб у кожній Речі Посполитій був свій правитель, вибраний на года, і над цілим союзом був би правитель, вибраний на года".

В усіх суб'єктах федерації мали бути впроваджені

однакові основні закони

система мір

єдина грошова система

свобода торгівлі

ліквідація внутрішніх митниць

Єдина центральна влада займалась управлінням збройними силами та зовнішніми зносинами при збереженні повної автономії кожного суб'єкта федерації щодо внутрішніх установ і управління, судочинства та народної освіти.

Поиск по сайту: