Володимиро-Суздальське князівство

Починаючи з 30-х рр. XII ст. Київська Русь стала розпадатися на окремі князівства. До середини XII ст. Русь розпалася на 15 князівств, які лишалися лише у формальній залежності від Києва. Одначе, на цьому процес розпаду не припинився: князівства продовжували ділитися, і протягом XII ст. політична карта Русі нагадувала клаптикову ковдру. На початку XIII ст. на Русі вже існувало близько 50 земель-князівств. Одним з наймогутніших князівств було Володимиро-Суздальське.

Північно-Східна Русь завжди була далекою окраїною східнослов’янських земель. До IX ст. тут жили фіно-угорські та балтські племена. Лише на зламі IX – X ст. сюди з новгородської землі почали переселятися ільменські слов’яни, а з південного заходу — в’ятичі. Від іншої частини Київської Русі ці землі відокремлювали густі й важкопрохідні ліси, тому цей край часто називали Залісним. У літописах збереглася згадка про те, як у XIII ст. під час князівських усобиць війська двох ворогуючих князів загубились у лісах, і тому битва не відбулася.

Чому східні слов’яни переселялись у глухі, забуті Богом місця, що приваблювало їх тут? По-перше, у межиріччі Волги, Оки та Клязьми було досить придатної для рільництва землі. На сотні кілометрів простягалися заливні луки. Густі ліси були багаті на гриби, ягоди, давали велику кількість хутра; річки та озера кишіли рибою. За наполегливої праці ті землі могли дати все необхідне для життя людини. По-друге, Північно-Східна Русь майже не страждала від нападів загарбників. Сюди не докочувалися навали степовиків і дружини варягів. Для всіх завойовників перешкодою ставали непрохідні лісові гущавини.

В XI – XII ст., коли ці землі стали найактивніше заселятися, тут поряд зі старими містами (Ростов, Муром, Рязань) виникли нові — Ярославль, Суздаль, Владимир-на-Клязьмі, Переяславль-Залеський та ін. Підноситися Владимиро-Суздальське князівство, яке спершу називали Ростовським, потім Ростово-Суздальським (за назвами головних міст — Ростова і Суздаля) стало за князя Юрія, прозваного Долгоруким.

Своє прізвисько Юрій Долгоруков отримав, мабуть, не за особливості побудови свого тіла. Просто за час свого княжіння він постійно простягав свої “довгі” руки з Суздаля, своєї столиці, у різні частини Руської землі, постійно брав участь у князівських усобицях, намагаючись підкорити інші землі. Він вів бороть­бу за загарбання Новгорода, втручався у справи далекого Галицько-Волинського князівства і намагався закріпити за собою великокняжий престол у Києві. Постійно воював Юрій Долгорукий з Волзькою Булгарією, яка намагалася перешкоджати торгівлі купців його князівства, блокуючи шляхи на Схід і на Каспій. З ім’ям Юрія Долгорукого пов’язана перша літописна згадка про місто Москву. У 1147 р. він написав до свого тимчасового союзника у міжкнязівських усобицях чернігівського князя Святослава Ольговича: “Прийди до мене, брате, у Москов”, запрошуючи на переговори. Ця дата вважається часом заснування Москви — столиці сучасної Росії. Двічі за своє життя захоплював Юрій Долгорукий Київ, володіння яким залишалося символом першості для руських князів. З 1155 р. він жив у Києві, одначе тримав себе так, що кияни казали, буцімто князем їм “не ужити”. У 1157 р. Юрій Долгорукий раптово помер (за деякими свідоцтвами — від отрути).

Юрій Долгорукий залучав до переселення на свої землі селян з інших князівств, надаючи їм на перший час різноманітні пільги, сприяв господарському освоєнню нових земель. Він був одним з перших видатних державних діячів Північно-Східної Русі, за якого ці землі перетворились у молоде і могутнє Ростово-Суздальське князівство.

Коли Юрій Долгорукий після тривалої боротьби завоював Київ і осів там, він переселив сюди і свого сина Андрія. Однак Андрій, який не любив Київ, усупереч волі батька повернувся в Ростово-Суздальську землю. Столицею своєю він зробив Владимир-на-Клязьмі. Після смерті батька він став князем тепер уже Владимиро-Суздальського князівства — Андрієм Боголюбським (1157 – 1174 рр.). Він влаштовував, як і його батько, військові походи проти Новгорода, Волзької Булгарії та Києва. Однак, якщо батько бажав зайняти великокняжий київський престол, то син вирішив просто знищити давню столицю Русі. У 1169 р. військо Андрія Боголюбського штурмом взяло Київ і пограбувало його.

Прямуючи додому після зруйнування Києва, Андрій забрав із собою одну з київських святинь — мальовану у візантійському стилі ікону Богоматері, що була до того у Вишгороді. Як свідчить літопис, коні, що везли візок з іконою, зупинилися на околиці Владимира, і ніяка сила не могла зрушити їх з місця. Довелося князеві ночувати серед поля. Під час сну Андрієві привиділася Богородиця, яка наказала йому заснувати церкву на цьому місці, а ікону відвезти до Владимира. Разом із церквою князь побудував і палац. Його нова резиденція дістала назву Боголюбово, а сам князь — прізвисько Боголюбський. Згодом цю ікону перевезли до Успенського собору, що у Владимирі, а згодом до Москви. Ікона “Богоматері Владимирської”, як її почали називати, вважалася головною святинею Московії…

Більшість воєнних походів Андрія Боголюбського були невдалими. У невдачах він звинувачував бояр і влаштовував розправи. Зрештою бояри-змовники вбили свого князя.

Після боротьби за владу між братами Андрія Боголюбського, новим князем став Всеволод Велике Гніздо (1176 – 1212 рр.). Своє прізвисько він отримав за те, що мав вісім синів і вісім онуків, усі наступні князі владимирські й московські до Івана Грозного включно були його нащадками.

Всеволод зійшов на княжий престол у 22-річному віці і княжив 36 років. Всеволод мав титул великого князя владимирського і вважався наприкінці XII ст. найсильнішим князем у Східній Європі. Автор “Слова о полку Ігоревім” поетично оспівував могутність князя: “Великий князю Всеволоде! Ти можеш Волгу веслами розплескати, або Дон шоломами своїх воїнів вичерпати”. Всеволод продовжував політику свого брата Андрія Боголюбського, вів війни проти сусідів, але на відміну від нього — набагато успішніше. Причина не лише у військовій вдачі князя, а й у тому, що він зумів спершу навести лад у своєму князівстві.

На початку свого правління всі сили Всеволод спрямував на боротьбу проти боярства, яке не бажало посилення князівської влади. У цій боротьбі він спирався на міста і дворянство. Саме за нього у Владимиро-Суздальському князівстві стала збільшуватися кількість дворян — людей, які служили князеві й отримували за це землю, прибутки та інші привілеї. Дворяни обіймали всі основні посади у князівстві: у війську, судочинстві, збиранні податків. Підкоривши своїй владі бояр, Всеволод став чимраз більше втручатись у справи інших князівств і вести війни проти сусідів. Він здійснив кілька успішних походів до Рязанського князівства і підкорив його. Похід князя Всеволода на Волзьку Булгарію 1183 р. також закінчив­ся блискучою перемогою. Тривалу боротьбу він вів і за те, щоб підкорити Новгородську землю, але не зміг цього досягти.

Ще за життя Всеволод почав надавати окремі наділи своїм синам. Після смерті Всеволода Велике Гніздо 1212 р. єдине Владимиро-Суздальське князівство було переділене на сім окремих князівств, де правили діти Всеволода.

Поиск по сайту: