Індська (Хараппська) цивілізація

Перші поселення землеробів археологи виявили в низько гірських західних районах долини Інду. їх датують IV тис. до н. е. В середині III тис. до н. е. такі поселення зарясніли вже по всій долині, причому окремі з них, як на той час, можна вважати містами. Отож у Північно-Західній Індії склалася третя після шумерської та єгипетської міська цивілізація епохи бронзи. Вчені називають її по-різному: Індською, Протоіндійською, Хараппською, Доведійською. Географічний ареал цієї цивілізації виходив далеко за межі Індської долини і майже вдвоє перевищував сумарну територію Стародавньої Месопотамії та Стародавнього Єгипту, приблизно дорівнював території сучасної Франції.

Основними вогнищами Індської цивілізації були міста Мохенджо-Даро та Хараппа. Кожне з них займало площу близько 2,5 кв. км, мало потужну оборонну стіну, у Його дво- і триповерхових будинках загалом мешкало до 100 тис. городян. У містах була цитадель, призначена, найімовірніше, для магістрату. В цитаделі Мохенджо-Даро археологи виявили басейн площею понад 83 кв. м, що використовувався для колективних обмивань, пов’язаних з культовою практикою індійців, чи, можливо, для коронації царя, якого вони, на відміну від європейців, не помазували на царство, а окроплювали. Неподалік від цього басейну стояли громадські комори для зерна і щось схоже на залу чи ринок. Широкі міські вулиці, як і в шумерських центрах, перетиналися під прямим кутом. Обабіч вулиць тулилися крамниці та майстерні. Кожна багата садиба мала свою криницю, криниці було вирито також на вулицях. Городяни обзавелись чималою кількістю криниць, мабуть, у зв’язку з тим, що в їхньому релігійному житті важливу роль відігравали ритуальні обмивання. У Мохенджо-Даро існувала найдосконаліша для тієї доби система водопостачання та каналізації, яка мала колосальне значення в умовах тепличного клімату, перенаселеності міста та загальної антисанітарії. Майже в кожному будинку було обладнано душ і вбиральню (в Європі такого комфорту не знали навіть короновані власники Версальського палацу, побудованого чотирма тисячоліттями пізніше).

Прямих доказів існування в хараппських центрах державних інститутів виявити не вдалося, проте індологи майже переконані в тому, що хараппське суспільство мало державу, адже для когось призначалася міська цитадель, хтось пильнував за правильною забудовою міської території та піклувався про її благоустрій. Але яким конкретно був державний устрій хараппських міських общин? Монархічним? Олігархічним? Республіканським? На це запитання відповіді досі немає.

Хараппська цивілізація існувала десь упродовж 2300—1700 рр. до н. е., а потім загинула, хоча й не безслідно. Щодо причин її раптової загибелі висловлюються різні гіпотези.

Протягом тривалого часу індологи поділяли точку зору англійського археолога М. Уїлера, згідно з якою хараппські міста стали жертвою нашестя "арійських" племен. Це наукове припущення базувалося на знахідці в Мохенджо-Даро, де виявлено 18 людських скелетів з явними слідами фізичних пошкоджень. Однак згодом ці кістяки було датовано XVIII ст. до н. е., "арії" ж потрапили в Індію кількома століттями пізніше. До того ж, як установили археологи, післяхараппські культурні нашарування в долині Інду майже не відрізнялися від хараппських, тому навряд чи були "арійськими". Нині індологи здебільшого вважають Хараппську цивілізацію жертвою спричиненої нею ж самою (нераціональним веденням поливного землеробства та хижацьким вирубуванням лісів) екологічної катастрофи. Останнім часом її загибель пов’язують з епідемією малярії (ця гіпотеза базується на результатах використання нових методів обстеження згадуваних 18 кістяків).

Хараппська цивілізація розквітла тоді, коли інші райони Індостану ще жили в первісності. Після її загибелі минуло більш як тисячоліття, перш ніж в Індії знову з’явилася цивілізація — вже в іншому регіоні і в іншій історичній обстановці.

79.Проникнення на Індостан аріїв та їх вплив на етногенез субконтиненту.

Нова цивілізація постала не в Північно-Західній, а в Північно-Східній Індії, в долині Гангу її виникненню сприяла міграція в Північну Індію "арійських" племен, які назвали свою нову батьківщину Ар’явартою — "країною аріїв". В історичній науці ці племена дістали назву індоарійських.

Індоарійці разом з іранцями відпаростилися від індоєвропейського племінного союзу, як уже зазначалось, приблизно в середині II тис. до н. е. Яким шляхом забрели вони в Індію, з’ясувати не вдалося. Як вважають дослідники, вони могли спершу потрапити разом з іранцями до Ірану, а вже потім перекочувати в індійські джунглі. Могли шляхи індоаріїв та іранців розійтися ще до прибуття останніх в Іран, тобто десь у Середній Азії. Не відомо точно, якою була міграція індоаріїв до Індії. До недавніх пір вона уявлялась дослідникам як нашестя хоробрих і жорстоких воїнів, що супроводжувалось масовим поневоленням аборигенів та кривавими оргіями. Нині ж учені більше схиляються до думки, що відбулося поступове, мирне заселення індійських земель цими племенами. Слід зазначити, що ані перша, ані друга концепція не підтверджуються надійними джерелами.

Історики нерідко трактують прихід індоаріїв у "країну тисячі чудес" як завоювання висококультурним народом напівдиких аборигенів, навіть вважають мігрантів творцями індійської цивілізації. Прихильники расової теорії при цьому зараховують світлошкірих "аріїв" і темношкірих аборигенів до різних рас, осмислюють "арійське завоювання Індії" як перемогу вищої раси над нижчою. На думку ж їхніх опонентів, індоарії — ніяка не раса, а етнічна група чи, що вірогідніше, елітарний прошарок у племінному союзі індоєвропейців, що хараппська культура в Індії своїм рівнем не поступалася індоарійській, тому остання аж ніяк не могла виконати культуртрегерську місію в цій країні.

Отож питання про міграцію в Північну Індію "аріїв" залишається дискусійним, відповіді на нього не виходять за межі здогадів і наукових гіпотез. Наука не знає, відкіля і як потрапили "арії" на свою нову батьківщину.

80.Варно-кастова структура староіндійського суспільства.

Найдавнішою формою соціальної стратифікації індійського населення є система варн, яка, можливо, почала формуватись ще в Доведійський період, але остаточно утвердилась із приходом у Північну Індію "аріїв". Поступово знатні роди, які постачали суспільству жерців-брахманів, царів-раджів та військову знать, перетворились на замкнені соціальні стани — варну брахманів та варну кшатріїв. Рядові общинники, переважно селяни та купці, стали варною вайшів. Пізніше з’явилась також варна шудрів, до якої входили здебільшого ремісники, наймити та раби.

В історичній літературі систему варн часом називають кастовою. Проте варна і каста — це далеко не одне й те саме. Касти в Індії остаточно оформилися вже в середньовічну добу, вони існують і нині (їх налічується понад 10 тисяч). До касти входять представники однієї професії, що стала спадковою. Варни ж — інститути соціальні. Вони відрізнялися між собою передусім своїм суспільно-правовим статусом, місцем у певній релігійній системі, кодексом моралі й поведінки (дхармою), родинними зв’язками, професією.

Варни не були індійським феноменом, адже соціальна замкнутість окремих груп населення мала місце також в інших стародавніх суспільствах. Проте лише в Індії система варн набула, так би мовити, класичних форм, стала основою основ суспільного життя.

Вершину соціальної піраміди становили брахмани, яких релігійні тексти називали "володарями всесвіту", а населення вважало земними богами. Колосальний суспільний престиж випав на їхню долю завдяки тому, що вони монополізували релігійний ритуал.

С. Ф. Ольденбург зазначав, що в Індії "без брахмана не можна й кроку ступити, від дня свого народження до самої смерті й похорону людина залежить від брахманів, бо залежить від богів, і шлях до богів — через брахманів; і жертва, й молитви — шлях до богів — в їхніх руках".

Кшатрії були військовою елітою (колісничними, кіннотниками, вожаками бойових слонів). Суспільний статус цієї варни був менш престижний, аніж брахманської, проте саме в руках кшатріїв зосереджувалися матеріальні ресурси держави й сама державна влада (раджами ставали здебільшого кшатрії).

Байті займались торгівлею, землеробством, престижними видами ремесел, служили в піхоті, посідали дрібні адміністративні посади, проте на державну політику майже ніякого впливу не мали. Вони становили основну оподатковувану масу населення країни, бо брахмани й кшатрії (як і каліки, жінки та студенти) податку не платили.

Цим трьом вищим варнам, генетично пов’язаним, на думку деяких індологів, з "аріями", протистояла як нерівноправна варна шудрів. Шудри, священним обов’язком яких вважалося прислуговування представникам вищих варн, передусім брахманам, були цілком відлучені від релігії (їм навіть заборонялося слухати Веди), що являло собою жорстоку форму дискримінації в суспільстві, де ритуально-міфологічне життя цінувалося надзвичайно високо. Вони не справляли упанаяну — ведійський обряд ініціації, який полягав у носінні посвяченим особливого пояса й шнура (його надягали на ліве плече під праву руку) і за своїм релігійним значенням прирівнювався до другого народження людини (тому брахманів, кшатріїв та вайшів називали двіджаті — "двічі народженими"., а шудрів — екаджаті — "раз народженими"). До шудрів ставилися як до домашньої худоби чи хатнього майна.

Поділ населення на варни вважався священним. Один із давніх міфів називав творцем варн "батька всього живого" Пуруші, який, мовляв, створив варни з різних ділянок свого тіла: брахманів із губ (ритуально найчистішої ділянки тіла), кшатріїв — із рук, вайшів — із стегон, шудрів — із ритуально нечистих ступень.

На самому дні суспільства, починаючи з VII—VI ст. до н. е., перебували все ж не шудри, а ачхуті — "недоторкувані", навіть дотик до яких ритуально оскверняв "двічі народженого". "Недоторкувані" не входили в систему варн і були, таким чином, ізгоями в суспільстві. Релігійна етика забороняла їм жити в місті чи селі, змушувала селитися здебільшого на цвинтарі, носити одяг мертвих, їсти лише з побитого посуду тощо. Коли "недоторкуваному" доводилось навідуватись у населений пункт, він давав знати про свій візит спеціальним дзвіночком, щоб "двічі народжені", які стрінуться на його шляху, вчасно відвернулись і не осквернили свій зір. Водночас релігійна етика дозволяла "двічі народженим" користуватися послугами "недоторканих", проголосивши руки останніх ритуально чистими. До речі, каста "недоторкуваних" існує в Індії донині й налічує близько 100 млн. чоловік.

Походження варн, передусім шудрів, залишається однією з найактуальніших і найскладніших проблем у сучасній індології. Здебільшого історики вважають творцями варнової системи "аріїв". Мовляв, "арії" в такий спосіб відмежувалися від темношкірого тубільного населення, зберегли чистоту своєї крові. Основним аргументом на користь цієї концепції служить той факт, що одним з кількох значень слова варна є "колір". Проте, як зазначають опоненти расової концепції походження варн, жоден стародавній текст не пов’язує варни саме з кольором шкіри. Хоч кожна варна мала свій колір-символ (брахмани — білий, кшатрії — червоний, вайші — жовтий, шудри — чорний), вони означали не пігментацію шкіри, а певні етичні норми: білий — моральні чесноти, червоний — енергію та рішучість, жовтий — поєднання цих якостей, чорний — порочність та невігластво.

В радянській історіографії домінувала концепція, згідно з якою варнова ієрархія виникла з потреби забезпечити суспільну стабільність в умовах безприкладних етнічних, господарських, політичних, релігійних та культурних контрастів у суспільстві,

Зокрема, на думку Є. М. Медведева, утворення варн відбувалося таким чином. З появою брахманської та кшатрійської знаті неминуче ускладнилася соціальна обстановка. В тодішніх умовах послабити соціальне напруження можна було лише за рахунок чужинців. Завоювання чужих племен тимчасово згуртовувало переможців — знатних і простолюдинів, багатих і бідних — на грунті спільного використання чужої праці. При цьому паразитичним суспільним прошарком ставали не всі переможці, більшість рядових обшинників-вайшів, як і раніше, жила за рахунок своєї праці, хоча щодо поневолених чужинців і вона вважала себе панівною верствою. Чужинці ж у своїй масі ставали шудрами, тобто безправною я експлуатованою людністю. Поява "недоторкуваних" також була наслідком контактів між цивілізованим населенням і напіввар-варськими племенами. Аборигени, яких витіснили з обжитих місць і позбавили засобів до існування, мусили шукати порятунок у селах і містах. Вони бралися за виконання найважчих і ритуально нечистих робіт, тому викликали зневагу до себе у "двічі народжених" і навіть у шудрів. Спеціально для них елітні прошарки понавигадували безліч усіляких побутових обмежень та заборон.

Інші дослідники (наприклад, Л. Б. Алаєв) пов’язують виникнення варн із формами власності на землю. Мовляв, шудрами ставали ті, хто не був землевласником і працював у чужому господарстві.

Таким чином, концепцій стосовно походження староіндійських варн не бракує. Один з індологів зауважив, що їх існує рівно стільки, скільки дослідників бралося за розв’язання цієї наукової проблеми.

Спершу ізоляція варн була майже абсолютною. Перехід з однієї варни в іншу унеможливлювався, шлюби укладалися лише в межах варни, порушення варнової етики й традицій вважалися страхітливим злочином проти релігії і нещадно карались органами общинного самоврядування — від простого "очищення" (привселюдного споживання "п’яти нектарів" — суміші з молока, сиру, масла, коров’ячого кізяка й сечі) до вигнання з варни, тобто оголошення поза законом, приречення на громадянську смерть. Проте за Маорійської доби, в умовах інтенсивного розвитку товарно-грошових відносин та переоцінки суспільних цінностей, у варновій системі відбувалися істотні зрушення. Падав суспільний престиж вайшів, натомість він зростав у шудрів, унаслідок чого спостерігалося зближення цих двох варн, наростало їхнє спільне протистояння брахманам та кшатріям. Непоодинокі брахмани зубожіли до такої міри, що наймалися пастухами, хліборобами, ремісниками, лікарями, просто слугами до шудрів, які збагачувались на торгівлі. Всередині варн та паралельно з ними почали виникати дрібніші ендогамні колективи — джаті, що їх історики вважають або перехідною формою від варни до середньовічної касти, або вже готовими кастами. Соціальний інститут кастджаті, кількість яких і само ізольованість зростали, остаточно склався в "Золотий вік Гуптів" (IV—V ст. н. е.).

Що лежало в основі цього соціального процесу? Відповіді на це запитання історична наука по суті ще не дала. Найімовірніше, тут дався взнаки цілий ряд чинників: екологічних, расово-етнічних, соціально-економічних, демографічних, причому як загальноісторичних, так і суто індійських. На думку індійських істориків, станово-кастовий лад, хоч як це парадоксально, забезпечував мобільність індійського суспільства, оскільки давав змогу легко інкорпорувати нові клани чи племінні общини в індійський соціальний конгломерат у вигляді ще однієї касти, прискорив асиміляцію нових соціальних груп в індійському суспільстві.

У джаті об’єднувались люди переважно однієї професії. На відміну від варн, джаті мали свої органи самоврядування, свій релігійно-етичний кодекс (дхарму) та створену з членських внесків касу взаємодопомоги. З їхньою появою варнова система в Індії не зникла, вона залишилась, за образним висловом індолога, кістяком суспільства, а кастиджаті — його клітинами. Всіляких обмежень і заборон у межах станово-кастової системи аж ніяк не поменшало. Навпаки, каста прискіпливо регламентувала буквально кожен крок людини.

Англійський історик так описав роль касти в житті індійця: "Каста вказує, як слід приймати роди й освячувати людську істоту відразу після її появи на світ, як годувати груддю, пити, їсти та справляти нужду, ЯК умиватися, прати, наносити знаки, накладати грим, одягатися й прикрашати себе, як сидіти, підводитись і кланятись, як рухатись, робити візити, мандрувати, розмовляти, читати, слухати й думати, співати, працювати, відпочивати, воювати. В неї свої закони щодо суспільних і релігійних прав, переваг і прерогатив, щодо професії, навчання та виховання, щодо зобов’язань, обов’язків та практичної діяльності, щодо осягнення суті божества та обрядів, щодо помилок, провин і гріхів, щодо зв’язків між кастами, чого тут треба остерігатись, щодо виключення з касти, осквернення й очищення, щодо податків, щодо покарань, ув’язнення, вигнання за межі країни та страти. Каста визначає, що є гріхом, і пояснює, як його слід спокутувати... займається питаннями успадкування, дарчими, стягненням боргу, кредитами, прибутками, збитками й банкрутствами. Вона ухвалює рішення з питань, пов’язаних зі смертю своїх членів, їх похованням чи кремацією, увічненням їхньої пам’яті, захисту від образи душ померлих, коротше кажучи — причетна до всіх життєвих зв’язків, обставин, подій, до всього того, що передує життю і що приходить зі смертю".

До речі, суспільний статус індійця визначався не лише його варновою чи кастовою належністю, а й ашрамами — етапами життя. Перебіг життя "двічі народженого", передусім брахмана, складався з чотирьох етапів: дитинства (тривало до ведійської ініціації-упанаяни), юнацтва (роки, коли індієць покірливо вивчав Веди в домі свого релігійного наставника-брахмана), зрілого віку (індієць повертався в батьківський дім, одружувався і ставав "домогосподарем") та старості, що приходила з появою онуків (індієць спершу ставав пустельником, а потім мандрівним аскетом).

81.Веди як джерело до вивчення історії Стародавньої Індії.

Навіть в сучасній Індії джерелом мудрості вважаються “Веди” – збірники священних гімнів на честь арійських богів. Відомі 4 таких збірники. Найдавніший з них – “Рігведа” – належить до III, а частково і до кінця VI тисячоліття до н.е. і складається з 10 книг і 1028 гімнів. Пізніше були складені “Самаведа” та “Яджурведа”, які включають співи і жертовні формули. Остання – “Атхарваведа” – містить магічні формули. До ведичної літератури належать також різні коментарі до Веди, написані пізніше.

Ведична література дає нам уявлення про релігію давніх аріїв. Вони вважали, що Всесвіт складається з трьох світів: неба, повітря і землі. І боги, відповідно, ділилися на 3 групи. На початку I тисячоліття до н.е. на основі ведизму і вірувань доарійського населення виникає брахманізм. Згідно з ним лише брахмани могли виконувати релігійні обряди і вчити людей релігії. На зміну старим ведичним богам – Варуні, Індрі, Сур'ї – приходять нові: Брахма вважається творцем світу, Вішну – його охоронцем, а Шива – руйнівником.

Вед було чотири. «Рігведа (Веда гімнів). «Самаведа» (Веда пісень). «Яджурведа» (Веда для жертвоприношень»), «Атхарваведа» (Веда заклинань). «Рігведа» складається з 1017 гімнів, зібраних у десяти книгах. Більша частина віршів прославляє Агні, бога вогню, й Індру, бога дощу й небес. Користуватись цими гімнами могли тільки люди, обізнані в духовних питаннях. «Самаведа» складається з 1549 віршів, багато з яких зустрічаються в іншому контексті в «Рігведі». «Яджурведа містить інструкції по проведенню жертвоприношень. В «Атхар-ваведі» зібрані різні пісні та обряди, в основному призначені для лікування хвороб.

Ведичне знання приймають без доказів, оскільки в ньому не може бути помилок. В Індії, якщо одна людина каже іншій: «Ти повинен зробити так», той може запитати: «А чому ти так вважаєш? Хіба про це сказано у Ведах і я повинен підкорятися тобі, не вимагаючи доказів?».

Веди написані на стародавньоіндійській (ведійській) мові, або на мові санскрит, що означає «досконалий», «оброблений». На основі санскриту була створена і своєрідна писемність. Алфавіт складався з 48 букв, з яких 12 - голосних. Майже всі слова на письмі в санскриті пишуться укупі, разом, розділені лише рядки. Санскрит здобув широке розповсюдження в Індії як важливий засіб спілкування між численними племенами і народностями. Володіння санскритом було ознакою освіченості та культурності.

82.Індійська епічна література. “Махабхарата”. “Рамаяна”.

Індійські літературні традиції сходять до великих священних текстів індусів. Серед них Рігведа (ок. 1300-1100 до н.е.); Махабхарата, створена через декілька сторіч; Упанішади (ок. 500 до н.е.) і Рамаяна, що з'явилася пізніше за інших. Інші класичні твори відображають багатообразну тематику, включаючи мистецтво дипломатії, обов'язки правителів і граматичні навики. В цілому художня література не була обмежена наперед наказаними сюжетами або формами і охоплювала всі сторони життя.

Найдавнішими пам'ятками давньоіндійської літератури є Веди-Ведична література дуже широка за своїм змістом, і до неї входять тексти різних історичних періодів. Насамперед це збірники-самхіти:

«Рігведа» (збірник гімнів), «Самаведа» (збірник пісень), «Яджурведа» (збірник жертовних формул), «Атхарваведа» (збірник магічних заклинань та формул). Брахмани (тлумачення ритуальних текстів самхіт);

Аран'яки (тексти для пустинників), Упанішади (релігійно-філософські трактати).

Найдавнішим твором є Рігведа (кінець II — початок 1 тис. до н. е.). Вже у Рігведі можна знайти початки драматургії. У II тис. до н. є. до Індії прийшли племена індоарп'в жерці яких створили велике зібрання гімнів — «Рігведу що і сьогодні теоретично вшановується як найсвященні-ший серед численних текстів індуїзму. В епоху, коли створювалися найстародавніші з величних гімнів, арії до-сягли вже передодня цивілізації. їх військова техніка знаходилася на значно вищому рівні, ніж у народів Близького Сходу, їхні школи жерців розвинули племінний ритуал до рівня розвинутого мистецтва, їх поетична творчість набула складної форми і підкорялася суворим канонам. Але в той же час арії не створили міської культури. Це був народ войовничих скотарів, організованих, швидше, в племена, ніж у царства. їх культура була спорідненою з тією, що описується в «Беовульфі», ранніх ісландських сагах, староірландському прозаїчному епосі. Вона дещо поступалася культурі греків, яка відбилася в «Іліаді». Протягом епохи «Рігведи» викристалізувалися і в певній мірі збереглися до наших днів чотири стани — жреці (брахмани), воїни (кшатрії), землероби (вайшві), залежні, слуги (шудри). їхнє санскрітське найменування «варна» (неточний переклад — «каста»), буквально—«квітіння», показує на те, що вони походили від контактів розвинутої структури станів з людьми чужої культури, які мали шкіру іншого кольору (темного).

Поеми “Махабхарата”, “Рамаяна”

Найвизначнішими епічними поемами Стародавньої Індії є «Махабхарата» та «Рамайяна», які були створені у IV ст. до н. е. Ці твори — справжня енциклопедія Стародавньої Індії. В них міститься цікавий матеріал з різних аспектів соціального та культурного життя, політичного устрою, повсякденного життя стародавніх індійців. Уже у давнину та середньовіччя вони були відомі далеко за межами Індії. Згідно з індійською традицією заключним розділом ведичної літератури є Упанішади. Це група текстів, яка поєднує філософські тлумачення ведичної міфології та ритуалу.

Цінним джерелом для вивчення індійської культури першої половини І тис до н.е. служить епічна література. Основними пам’ятниками епічної літератури стали «Махабхарата» («Велика війна нащадків Бхарати») і «Рамаяна» (Сказання про подвиги Рами»). Вони також записані на санскриті в перших століттях н.е., але в своїй основі вони вже існували в IV ст. до н.е. Ось уже більше двох тисячоліть ці поеми надзвичайно популярні. їх герої Крішна («Махабхарата») і Рама («Рамаяна») обожнені і вважаються уособленням Вішну - одного з важливих божеств сучасного індуїзму, який утвердився як панівна релігійна система країни в період пізньої давнини й у Середньовіччі. Індуїзм поділяється на дві основні течії - вішнуїзм і шіваїзм. Від вішнуїзму відділяється ще один напрямок - крішнаїзм.

«Махабхарата» являє собою величезне зібрання літератури різноманітного змісту. Це найбільша поема в світовій літературі. Вона у вісім разів перевершує за розміром «Іліаду» разом з «Одіссеєю». Основний переказ «Махабхарати» - поема про велику битву на Курукшетрі. Пізніше до нього додавалися все нові міфи і легенди, нові сюжети і образи. Внаслідок цього поема розрослась до величезних розмірів, склала цілу літературу в межах одного пам'ятника. Цікаво, що відома заповідь: «Не роби іншому того, що було б неприємно тобі самому», яка зустрічається в працях Конфуція, Аристотеля, Канта та ін., вперше прозвучала в рядках «Махабхарати».

Художня культура давньоіндійського суспільства нерозривно пов'язана з традиційними для нього релігійними та філософськими системами. У класичній стародавній літературі Індії це стосується не лише суто богословських творів, подібних до індуїстських Вед або буддійської "Тріпітаки" (Тіпітаки), а й міфологічного епосу, релігійної драми та лірики. Про окремі з численних релігійно-філософських напрямів йдеться вже у прадавньому індійському епосі "Махабхарата", автором якого, згідно з традицією, вважається легендарний мудрець і поет В'яса. Початки створення цієї найдавнішої епічної поеми Індії відносяться до другої половини II тисячоліття до н.е. Згодом до її складу ввійшло безліч міфів, легенд, казок й дидактичних (повчальних) оповідань з усної народної художньої творчості. Основна частина "Махабхарати" завершена в IV —V ст.н.е.

Махабхарата (буквальний переклад - підтримуючий воїн) - велика оповідь про Бхаратів, епічна поема про боротьбу між двома родами - Пандавами і Кауравами.

Датується першою половиною І тис. до н.е. Належить до священного переказу - смріті. Складається з 100 тисяч двовіршів (шлок), розподілених на 18 книг. У Махабхараті згідно з традицією розрізняють три верстви, або редакції, що називаються Вайшампаяни, В'яси і Сауті.

Махабхарата створювалась століттями, філософські концепції, викладені в ній, хоч і відзначаються загальною спрямованістю, проте далеко не однорідні. У Махабхараті, на відміну від Упанішад, де філософія подана в несистематизованому вигляді, з'являються цілі філософські трактати і концепції, які мають більш фіксований понятійний апарат.

Саме в цей період виникають головні філософські системи Індії. Основні серед них - Санкх'я і Йога. У Махабхараті поряд з релігійно-ідеалістичними концепціями більш повно відображено, ніж в Упанішадах, матеріалістичні вчення (вчення Панчашикхи).

Найбільш вагомими текстами філософського змісту є: "Книга Санатсуджати" (5 книга), "Бхагавадгіта" (6 книга), "Мокшадхарма" (12 книга), "Анугіта" (14 книга).

У світовій літературі немає книги більш обширної. Не море - цілий океан поезії: 200 000 віршованих рядків, майже 16 Гомерівський "Іліад".

По суті, в протистоянні були не тільки двоюрідні брати - 5 Пандавів і 100 Кауравів. Одна в битві приймали участь не тільки їх близькі і далекі родичі, але майже все населення Древньої Індії, багатомільйонні маси різношерстих племен.

Благородні Пандави були і до цього часу залишають народними улюбленцями. Каурави, серед яких також немало було гідних вождів, їм заздрили з самого дитинства і намагалися - спочатку оббрехати, лишити їх по праву належного їм царства, а потім і взагалі загубити. Через це і розгорілася велика битва - на фоні великих пристрастей.

Древні автори славилися вмінням описувати битви. "Махабхарата" тут не виключення. Не розділи - цілі книги присвячені кривавому зіткненню величезних армій і вишуканими поєдинками.

Поетична майстерність безвісних авторів "Махабхарати" досягло не бувалої і майже абсолютної майстерності. Про це говорить хоча б той факт, що, починаючи з ХІХ століття, ряд сюжетів вставних поем древньоіндійського епосу не раз надихали багатьох європейських поетів. Переклад на російську мову В.А.Жуковського поеми про Налє і Дамаянті - кращий тому доказ.

"Махабхарата" - не тільки поетична енциклопедія Древності, але і ще підручник мудрості. Не одне покоління індійців вихововувалось на "Бхагавадгіті" ("Божественна пісня") - філософській поемі, вкрапленої в епос і акумулювавшій в собі основні світоглядні і моральні принципи індійського менталітету.

Окрім цього "Махабхарата" містить у собі докладну інформацію про побут і звичаї древніх індійських народів. Через неї можна довідатися про релігійні традиції тих часів, про військові об лаштунки, домашні обереги, традиції жінок і чоловіків тощо.

Доблесть, Любов і Мудрість - три головні кити, на яких стоїть "Махабхарата". А це, погодьтеся, опора самого життя.

У стародавніх індійських епосах "Махабхарата" і "Рамаяна" міститься детальний опис літальних механізмів-віманів і агніхотрів. Цікаво, що відомості про літальні апарати зберегли також і арії. У "Ма-хабхараті" йдеться і про зброю страшної руйнівної сили, що дивовижно нагадує ядерну. У V ст. до н.е. знаменитий лікар Дживаки мав чудовий камінь: при піднесенні його до тіла хворого він висвітлював всі внутрішні органи (можливо, стародавні індійські медики знали ефект рентгенівського випромінення). І дотепер повсюди знаходять прихильників релігійно-філософські концепції Індії, викликають великий інтерес раціоналізовані методи йоги, ідеї індійського містицизму і трансцедентальної медитації.

Художня культура давньоіндійського суспільства нерозривно пов'язана з традиційними для нього релігійними та філософськими системами. У класичній стародавній літературі Індії це стосується не лише суто богословських творів, подібних до індуїстських Вед або буддійської "Тріпітаки" (Тіпітаки), а й міфологічного епосу, релігійної драми та лірики. Про окремі з численних релігійно-філософських напрямів йдеться вже у прадавньому індійському епосі "Махабхарата", автором якого, згідно з традицією, вважається легендарний мудрець і поет В'яса. Початки створення цієї найдавнішої епічної поеми Індії відносяться до другої половини II тисячоліття до н.е. Згодом до її складу ввійшло безліч міфів, легенд, казок й дидактичних (повчальних) оповідань з усної народної художньої творчості. Основна частина "Махабхарати" завершена в IV —V ст.н.е.

Не менш відомою епічною поемою стародавньої індійської літератури є пізніша "Рамаяна", авторство якої приписується поету Валмікі. Складений приблизно між VI —II ст. до н.е., цей грандіозний епос розповідає не лише про війни і подвиги легендарного героя Рами, а й яскраво змальовує духовне життя та побут Стародавньої Індії. Релігійно-міфологічним змістом традиційних для давньоіндійського суспільства вірувань і філософських поглядів просякнуті відома драма "Шакунтала" славнозвісного індійського поета Калідаси (V ст. н.е.), твори таких видатних поетів і письменників, як Бхартріхарі, Дандін.

Епічна поема "Рамаяна" - твір індійського народу. Вона була створена в IV столітті до нашої ери. Автор поеми невідомий. Ймовірно, кілька поколінь народних розповідачів казок діяли цей епос. У "Рамаяні" зображуються подвиги Рами - міфічного царевича, викрадення його дружини Сіти царем злих демонів Раваною, звільнення Сіти, її відхід з життя, подвижництво Рами і його піднесення на небо.

Цікавий образ оповідача поеми: це святий подвижник по імені Вальмики. Він шукає героя, що був би самим відважним і доброчесним, красивим і мудрим. Оповідач схиляється до того, щоб зробити героєм своєї поеми царевича Раму, що відповідає всім цим вимогам. Такий зачин "Рамаяни".

В образі Рами можна знайти риси типового героя древнього епосу. Він улюблений син старого царя і спадкоємець престолу. У молодому віці Рама встиг зробити ряд подвигів: захистив обитель старого подвижника від злих демонів, зумів підняти чарівний лук бога Шиви і натягнути його тятиву.

Типові і сюжетні повороти "Рамаяни": гідному спадкоємцю заважає зійти на престол зла мачуха, що хоче побачити царем власного сина Бхарату. Не суперечачи волі батька, Рама, супроводжуваний своїм братом Лакшманою, відправився у вигнання. Народ проводжав свого улюбленця. Таким чином, Рама виявляє риси ідеального епічного героя: він слухняний волі батька, сполучає в собі мужність і стриманість. Читач переймається глибокою повагою до царевича, що вибрав добровільне вигнання.

Умер старий цар. Бхарата, впевнений у тому, що право на трон усе-таки належить Рамі, відправився на пошуки царевича. Свято поважаючий волю батька, Рама відмовився повернутися раніше призначеного терміну, рівним чотирнадцяти рокам. У вигнанні царевич не був бездіяльним. Він продовжував робити подвиги. Владика ракшасоі-демонів Равана, що втратив у битві з Рамою своє військо, вирішив помститися царевичу і викрав його дружину - прекрасну Сіту. На думку Равані, ця втрата повинна була погубити ненависного йому Раму.

Автор "Рамаяни" зробив ланцюг подвигів царевича основною канвою свого оповідання. Рама і Лакшмана відправилися на пошуки Сіти. До них приєднався ще один чарівний герой - цар мавп Сугріва. Союзні війська людей і мавп осадили місто, у якому сховався Равана. Ця частина поеми складає найбільший інтерес. Читач, здається, сам знаходиться серед тих, хто осаджує Ланок.

Рама запропонував супротивнику добровільно здатися і повернути прекрасну Сіту, обіцяючи за це пощадити місто і самого Равану. Але владика рішуче відмовився. Почалася жахаюча битва, що не вщухала навіть уночі. Земля наситилася кров'ю, купи трупів оточували Ланку. Рама і його брат Лакшмана були важко поранені чарівними стрілами, і тільки допомога володаря птахів повернула їх до життя. Царевич Рама зійшовся в двобої з владикою ракшасів Раваною і убив його, після чого у світі запанували спокій і світ. Рама разом з коханою дружиною Сітою і Лакшманою повернувся додому після чотирнадцятилітнього вигнання і зійшов на царство.

"Рамаяна" - типовий приклад епічної поеми. У ній є і подвиги, і викрадення, і кровопролитні битви, і чудеса. Рама протягом тисячоріч залишається улюбленим героєм індійців, а також жителів Лаосу, Непалу й інших країн Азії. Образ славного царевича використовується в поетичних і музичних добутках, в утворах народного декоративно-прикладного мистецтва. Як і багато героїв епічних народних поем, Рама - приклад для наслідування, що втілив кращі риси національного характеру.

В образі Рами втілилися народні уявлення про доброго й справедливого царя. Своїм найпершим обов'язком він вважає турботу про благо народу.

Крім того, що Рама хоробрий воїн і справедливий правитель, він ще люблячий і шанобливий син, вірний брат, дбайливий чоловік, лагідний, стриманий, уважний до старших. Йому не властиві бундючність та пиха. Всі ці високі душевні чесноти Рами перевіряються в найтяжчих випробуваннях.

«Рамаяна» стала не тільки захоплюючою історією, а й своєрідним підручником життя для індійців.

Отже, Рама - герой давньоіндійського епосу Рамаяна, найулюбленішої поеми індійців. У селах брахмани речитативом переказують її. Рама - герой, благородна людина, воїн, мудрий монарх і люблячий чоловік. Його дружина Сіта є уособленням жіночої вірності, любові й шляхетства, еталон індійської жінки. Загибель її символічна: чистота жінки є настільки святою, що тільки смерть змиває підозри. І хоч загибель Сіти руйнує щастя Рами, сама поема в цілому ніким в Індії не сприймається як трагедія. Рамаяна найкраще відображає національний дух індійців, їхній спосіб життя, думи, етичні й культурні цінності. Тому й не дивно, що Рама обожнений в уяві народу.

Індійська культура посідає одне з почесних місць в історії світової культури. Вона характеризується грандіозними досягненнями, здобутими протягом більш ніж тритисячолітнього розвитку. їй притаманні не тільки довгочасність, а й творче сприймання достоїнств іноземних культур та здатність не втрачати власні фундаментальні цінності. Спадкоємність індійської культури в значній мірі ґрунтується на соціальних інститутах і широкому розповсюдженні загальновживаного зводу релігійних цінностей серед різних класів та общин південноазіатського субконтиненту. Крім того, індійська культура складалася на основі аграрної структури суспільства, що й визначило її довготривалість.

Поиск по сайту: