Актуальність теми. Стромально-судинні (мезенхімальні) дистрофії — це структурні прояви порушень обміну речовин у сполучній тканині

Стромально-судинні (мезенхімальні) дистрофії — це структурні прояви порушень обміну речовин у сполучній тканині, які верифікуються у стромі органів і стінках судин. Ці зміни розвиваються в гістіоні, котрий утворений відрізком мікроциркуляторного русла з навколишніми його елементами сполучної тканини (основна речовина, волокнисті структури, клітини). Ці структурні зміни можуть розвиватися або в результаті накопичення в стромі продуктів метаболізму, які надходять з крові та лімфи шляхом її інфільтрації або внаслідок дезорганізації основної речовини і волокон сполучної тканини, або ж — спотвореного синтезу.

Залежно від виду порушеного обміну стромально-судинні дистрофії ділять на:

— білкові (диспротеїнози);

— жирові (ліпідози);

— вуглеводні.

Стромально-судинні дистрофії, супроводжуючись порушенням обміну речовин здебільшого в стромі органа і в стінці судин, обов’язково призведуть і до структурних змін у високоспеціалізованих у функціональному відношенні клітинах, тобто розвитку паренхіматозних дистрофій. Знання стромально-судинних дистрофій необхідні для розуміння морфологічного субстрату багатьох поширених захворювань, наприклад, таких як атеросклероз, гіпертонічна хвороба, системні захворювання сполучної тканини (ревматичні хвороби), хвороби нирок, тощо.

Головна мета навчання – вміти розпізнавати основні структурні ознаки різних видів стромально-судинних дистрофій, визначати причини і механізм їх розвитку, вихід та інтерпретувати значення цих процесів для організму.

Для цього необхідно вміти:

— мікроскопічно, за допомогою гістохімічних методик забарвлення препаратів, визначати структурні зміни, які характерні для мукоїдного, фібриноїдного набухання та гіалінозу, пояснити причини і механізм їхнього розвитку, вихід і значення;

— визначати макро- і мікроскопічні ознаки амілоїдозу органів, пояснити причини і механізм їхнього розвитку, вихід і значення;

— визначати макро- і мікроскопічні ознаки стромально-судинних жирових дистрофій, зумовлених порушеннями обміну лабільного жиру (нейтральних жирів), холестерину та його ефірів і пояснити причини, механізм їхнього розвитку, вихід і значення;

— визначати макро- і мікроскопічні ознаки стромально-судинних вуглеводних дистрофій, пов’язані з порушенням балансу глікопротеїдів і глікозаміногліканів та пояснити причини, механізм їхнього розвитку, вихід і значення.

СТРОМАЛЬНО-СУДИННІ БІЛКОВІ ДИСТРОФІЇ

Зміни у фібрилярних компонентах сполучної тканини.

У сполучній тканині є три основних типи волокон: колагенові, ретикулярні та еластичні. З них основне значення має колаген.

Колаген існує в декількох формах (табл. 4.1). Основна структура всіх типів колагену є подібною. Колагенові волокна утворюються шляхом агрегації фібрил, мають рожевий колір при забарвленні гематоксиліном та еозином і блакитний або зелений — при різному трихромному забарвленні.

Термінретикулін використовується для позначення окремих фібрил колагену, які беруть участь в утворенні тривимірних сітчастих структур (або ретикулуму). Ретикулін виявляється при світловій мікроскопії тільки при імпрегнації сріблом.

Еластин. Еластичні волокна складені з невпорядкованих сплетень фібрил еластину навколо мікрофібрилярної серцевини, яка складається з кислого глікопротеїну (фібриліну). Така структура забезпечує унікальну еластичність цих волокон, які широко розповсюджені в сполучній тканині, особливо в шкірі, легенях і кровоносних судинах. Еластичні волокна забарвлюються в чорний колір спеціальними барвниками (наприклад, орсеїном).

Синтез нового колагену — невід’ємна частина процесу регенерації, однак цей процес спостерігається і при хронічному запаленні. Порушення синтезу колагену призводить до порушення загоювання ран і підвищеної ламкості капілярів (наприклад, при дефіциті вітаміну C). Під впливом колагеназ, які виділяються клітинами при запаленні, руйнується потрійна спіраль колагену, при цьому утворюються фрагменти, котрі легко піддаються дії протеаз, що знаходяться в запальній тканині. Еластин руйнується еластазою, яку можуть виділяти бактерії і клітини в зоні запалення. І колаген, і еластин мають тенденцію до дистрофії при старінні.

Зміни в основній речовині сполучної тканини. Основна речовина складається з тканинної рідини, плазматичних білків, різних глікозаміногліканів (сульфатованих — хондроїтин-, дерматан-, гепаран- і кератансульфатів та несульфатованих — гіалуронової кислоти) і фібронектину. Молекули цих речовин беруть участь у підтриманні ціліс­ності тканини і в диференціюванні клітин. Велика кількість клітин має поверхневі рецептори, які зв’язані з фібронектином, ламініном та колагеном. Ламінін, колаген IV типу і гепарансульфат формують базальні мембрани. Ферменти, які виділяються бактеріями і клітинами в зоні запалення, ведуть до руйнування основної речовини при певних типах запалення. Наприклад, гіалуронідаза, утворена вірулентними стрепто- та стафілококами, може полегшувати поширення мікроорганізмів.

Клітини сполучної тканини. В сполучній тканині, окрім фібробластів, які синтезують колаген і глікозаміноглікани, і лаброцитів (тучні клітини, тканинні базофіли), що виробляють біологічно активні речовини, знаходяться клітини гематогенного походження, які здійснюють фагоцитоз (поліморфноядерні лейкоцити, гістіоцити, макрофаги), а також забезпечують імунні реакції (плазмобласти, плазмоцити, лімфоцити, макрофаги). Вони активно беруть участь в метаболізмі волокон і проміжної речовини.

До стромально-судинних диспротеїнозів відносять:

— мукоїдне набухання;

— фібриноїдне набухання;

— гіаліноз;

— амілоїдоз.

Мукоїдне набухання, фібриноїдне набухання та гіаліноз дуже часто є послідовними стадіями дезорганізації сполучної тканини.

Амілоїдоз відрізняється від цих процесів тим, що до складу утворених білково-полісахаридних комплексів входить аномальний, фібрилярний білок, який не зустрічається в нормі, а синтезується спеціальними клітинами — амілоїдобластами.

МУКОЇДНЕ НАБУХАННЯ

Мукоїдне набухання — збільшення кіль­кості і перерозподіл мукополісахаридів (за рахунок відщеплення їх від білка) в основній речовині сполучної тканини. Нагромаджування глікозаміногліканів завжди починається з пошкодження судин мікроциркуляторного русла, що призводить до розвитку тканинної гіпоксії, активації гіалуронідази і послаблення зв’язку між глікозаміногліканами та білком.

Глікозаміноглікани мають виражені гідро­фільні властивості, що на тлі підвищеної судинно-тканинної проникності веде до вираженої гідратації (набухання) основної речовини сполучної тканини. Водночас збільшу­ється концентрація протеогліканів і в меншому ступені глікопротеїдів.

Для виявлення глікозаміногліканів використовуються спеціальні барвники (наприклад, альціановий синій, колоїдне залізо). При забарвленні гематоксилін-еозином вони мають слабобазофільне забарвлення, тобто при послабленні зв’язку з білком звільняються їхні кислотні радикали. Найчастіше в практиці використовують метахроматичні катіонні барвники, які забарвлюють глікозаміноглікани в колір, відмінний від власного кольору барвника. Толуїдиновий синій, наприклад, придає глікозаміногліканам бузкового або пурпурного відтінку.

Мікроскопічно колагенові волокна звичайно зберігають пучкову будову, але набухають і розволокняються. Набухання і збіль­шення в об’ємі основної речовини призводить до того, що клітини сполучної тканини відокремлюються одні від других. Макроскопічно органи практично не змінені.

Макроскопічні зміни в органах відсутні, тільки в клапанах серця можна помітити незначне потовщення і набухання стулок.

Локалізація. Мукоїдне набухання розвивається найчастіше в стінках артерій, серцевих клапанах, ендо- і епікарді, в капсулах суглобів.

Причини:

— інфекційно-алергічні захворювання;

— ревматичні хвороби (ревматизм, системний червоний вівчак, системна склеродермія, ревматоїдний артрит, вузликовий периартеріїт);

— атеросклероз;

— гіпертонічна хвороба;

— гіпоксія.

Вихідможе бути двояким. Мукоїдне набухання — процес зворотний, при припиненні впливу патогенного чинника відбувається повне відновлення структури і функції. Якщо вплив патогенного чинника триває, мукоїдне набухання може перейти у фібриноїдне набухання.

Значення. Функція органа в гістіоні, де розвивається мукоїдне набухання, порушується незначно.

ФІБРИНОЇДНЕ НАБУХАННЯ

Фібриноїдне набухання — глибока і необоротна дезорганізація сполучної тканини, в основі якої лежить розпад білка (колагену, фібронектину, ламініну) і деполімеризація глікозаміногліканів (ГАГ), що призводить до деструкції її основної речовини і волокон і супроводжується різким підвищенням судинної проникності і утворенням фібриноїду.

Фібриноїд — це складна речовина, утворена за рахунок білків і полісахаридів колагенових волокон, які розпадаються, і основної речовини, а також білків плазми крові і нуклеопротеїдів зруйнованих клітин сполучної тканини. Обов’язковим компонентом фібриноїду є фібрин.

Мікроскопічно пучки колагенових волокон стають гомогенними, еозинофільними (внаслідок блокування кислотних радикалів ГАГ плазмовими білками і зміщення рН середовища в лужну сторону), різко ШИК-позитивними, що свідчить про значне збільшення в них кількості глікопротеїдів. Забарвлення на фібрин завжди позитивне, однак інтенсивність його коливається. Метахромазія при фарбуванні толуїдиновим синім буде відсутня. Це пов’язано з практично повною деструкцією глікозаміногліканів.

Макроскопічно органи і тканини, в яких розвивається фібриноїдне набухання, мало змінені.

Фібриноїдне набухання носить або системний (поширений), або локальний (місцевий) характер.

Системне ураження відзначено при:

— інфекційно-алергічних захворюваннях (фібриноїд судин при туберкульозі з гіперергічними реакціями);

— алергічних та аутоімунних хворобах (ревматичні хвороби, гломерулонефрит);

— ангіоневротичних реакціях (фібриноїд артеріол при гіпертонічній хворобі і артеріальних гіпертензіях).

Локально фібриноїд виявляється при хронічному запаленні. Наприклад, в дні хронічної виразки шлунка, трофічних виразок шкіри.

Вихід. В кінці фібриноїдного набухання інколи розвивається фібриноїдний некроз, який характеризується повною деструкцією сполучної тканини. Навколо вогнищ некрозу звичайно виражена реакція макрофагів. В подальшому відбувається заміщення вогнища деструкції рубцьовою сполучною тканиною (склероз) або гіаліноз.

Значення фібриноїдного набухання. Фібриноїдне набухання призводить до порушення, а нерідко і припинення функції органа (наприклад, гостра ниркова недостатність при злоякісній гіпертонії характеризується фібриноїдними змінами і некрозом артеріол і капілярів клубочків). Склероз або гіаліноз, які розвиваються на виході фібриноїдного некрозу призводять до порушення функції клапанів серця (формування пороків серця), нерухомості суглобів, звуження просвіту і зменшення еластичності стінок судин.

ГІАЛІНОЗ

При гіалінозі (від грец. hyalos — прозорий, скловидний), або гіаліновій дистрофії, в сполучній тканині утворюються однорідні напівпрозорі щільні маси (гіалін), які нагадують гіаліновий хрящ.

Гіалін — це фібрилярний білок. При імуногістохімічному дослідженні в ньому виявляють не тільки білки плазми, фібрин, але й компоненти імунних комплексів (імуноглобуліни, фракції компліменту), а також інколи ліпіди. Гіалінові маси стійкі по відношенню до кислот, лугів, ферментів, ШИК-позитивні, добре сприймають кислі барвники (еозин, кислий фуксин), пікрофуксином забарвлюються в жовтий або червоний колір.

Гіаліноз може розвиватися в кінці різних процесів:

— плазматичного просякання;

— фібриноїдного набухання (фібриноїду);

— склерозу.

Класифікація. Розрізняють:

— гіаліноз судин;

— гіаліноз власне сполучної тканини.

Кожен з двох різновидів гіалінозу може мати системний і місцевий характер.

Гіаліноз судин. Гіалінозу піддаються здебільшого дрібні артерії і артеріоли. Йому передують пошкодження ендотелію, базальної мембрани і гладком’язових клітин стінки судини і просякання її білками плазми крові.

Причини системного гіалінозу судин:

— гіпертонічна хвороба;

— гіпертонічні стани, гіпертензія (хвороби нирок, пухлини ендокринних і статевих залоз);

— діабет (діабетичний артеріологіаліноз);

— ревматичні захворювання;

— атеросклероз.

Провідними механізмами в його розвитку є:

— деструкція волокнистих структур;

— підвищення судинно-тканинної проникності (плазморагія).

З плазморагією пов’язані просякання тканини білками плазми і їх адсорбція на змінених волокнистих структурах з наступною преципітацією і утворенням білка — гіаліну.

Гіаліноз дрібних артерій і артеріол носить системний характер, але найбільше виражений у нирках, головному мозкові, сітківці ока, підшлунковій залозі, шкірі.

Мікроскопічно при гіалінозу артеріоли перетворюються у потовщені скловидні трубочки з різко звуженим або повністю закритим просвітом.

Керуючись особливостями патогенезу гіалінозу судин, виділяють 3 види судинного гіаліну:

1) простий, який виникає з малозмінених компонентів плазми крові (зустрічається частіше при гіпертонічній хворобі доброякісного перебігу, атеросклерозі і в здорових людей);

2) ліпогіалін, який містить ліпіди і бета-ліпопротеїди (виявляється найчастіше при цукровому діабеті);

3) складний гіалін, який утворений з імунних комплексів, фібрину і зруйнованих структур судинної стінки (характерний для хвороб з імунопатологічними порушеннями, наприклад, для ревматичних захворювань).

Місцевий гіаліноз артерій як фізіологічне явище спостерігається в селезінці дорослих і літніх людей, відображаючи функціонально-морфологічні особливості селезінки як органа депонування крові.

Вихід. У більшості випадків несприятливий, оскільки процес необоротний. Гіаліноз дрібних артерій і артеріол призводить до атрофії, деформації і зморщування органа (наприклад, розвиток артеріолосклеротичного нефроцирозу).

Значення. Різне, залежно від локалізації, ступеня і поширеності гіалінозу. Поширений гіаліноз артеріол може спричиняти функціональну недостатність органа (ниркова недостатність при артеріолосклеротичному нефроцирозі). Ламкість судин призводить до розвитку крововиливів (наприклад, геморагічний інсульт при гіпертонічній хворобі).

Гіаліноз власне сполучної тканини

Системний гіаліноз сполучної тканини і судин розвивається в основному на виході фібриноїдного набухання, призводить до деструкції колагену і просякання тканини білками плазми та полісахаридами. Цей механізм розвитку системного гіалінозу сполучної тканини особливо часто зустрічається при захворюваннях з імунними порушеннями (ревматичні хвороби).

Місцевий гіаліноз як вихід склерозу розвивається в рубцях, фіброзних спайках серозних порожнин, судинній стінці при атеросклерозі, інволюційному склерозі артерій, при організації тромбу, інфаркту, загоєнні виразок, ран, в капсулах, стромі пухлини. В основі гіалінозу в цих випадках лежать порушення обміну сполучної тканини. Подібний механізм має гіаліноз некротизованих тканин і фібринозних накладень в плеврі, перикарді, тощо. Гіаліноз може завершувати фібриноїдні зміни на дні хронічної виразки шлунка, в червоподібному відростку при апендициті.

Мікроскопічне дослідження. Пучки колагенових волокон втрачають фібрилярність і зливаються в однорідну щільну хрящоподібну масу; клітинні елементи здавлюються і піддаються атрофії.

Макроскопічна картина. При вираженому гіалінозу волокниста сполучна тканина стає щільною, хрящоподібною, білуватою, напівпрозорою. При гіалінозі капсули селезінки вона стає потовщеною, напівпрозорою.

Вихід. У більшості випадків несприятливий у зв’язку з необоротністю процесу, але можливе і розсмоктування гіалінових мас. Так, гіалін в рубцях — так званих келоїдах — може піддаватися розпушуванню і розсмоктуванню. Оборотний гіаліноз молочної залози, причому розсмоктування гіалінових мас відбувається в умовах гіперфункції залоз. Інколи гіалінізована тканина ослизнюється.

Значення. Різне, залежно від локалізації, ступеня і поширеності гіалінозу. Місцевий гіаліноз може бути причиною функціональної недостатності органа. В рубцях він може не завдавати особливих розладів, за винятком косметичного дефекту.

АМІЛОЇДОЗ

Амілоїдоз (від лат. amylum — крохмаль) — це стромально-судинний диспротеїноз, який супроводжується глибоким порушенням білкового обміну і появою ультраструктурно аномального фібрилярного але світлооптично гомогенного білка з відкладенням його в проміжній тканині і стінках судин.

Цей диспротеїноз був вперше описаний віденським патологом К. Рокітанським в 1844 році під назвою «сальна хвороба», оскільки своєрідні зміни паренхіматозних органів при цій патології, окрім різкого ущільнення, супроводжувались придбанням восковидного, сального вигляду. Згодом видатний німецький патолог Р.Вірхов звернув увагу на те, що речовина, яка відкладається в органах, подібно до крохмалю, під дією йоду і сірчаної кислоти забарвлюється в синій колір. Цю речовину він назвав амілоїдом, а «сальну хворобу» — амілоїдозом. Білкова природа амілоїду була встановлена Кюне в 1865 році.

Амілоїд в гістологічних препаратах дуже подібний на гіалін і виглядає у світловому мікроскопі як безструктурний, гомогенний, щільний, скловидний, рожевого кольору білок.

Терміном «амілоїд» позначають різні фіб­ри­­лярні білки, які можуть депонуватися в сполучній тканині при певних патологічних станах. Всі типи амілоїду мають наступні фізико-хімічні характеристики:

1) при нанесенні йодидів на свіжу тканину, яка містить амілоїд, вона забарвлюється в коричневий колір.

2) в гістологічних препаратах амілоїд може виглядати наступним чином:

а) при забарвленні гематоксиліном і еозином має гомогенно рожевий колір;

б) у поляризованому світлі амілоїд, пофарбований конго червоним, має світло-зелене подвійне променезаломлення;

в) при забарвленні метилвіолетом, йод грюн, конго рот амілоїд демонструє метахромазію, забарвлюючись в цегляно-червоний колір (примітка: коли речовина забарвлюється в колір, який відрізняється від кольору барвника, то це називається метахромазією);

г) амілоїд виявляється імуногістохімічно за допомогою антитіл, які специфічні для різних підтипів фібрил;

3) при електронній мікроскопії амілоїд виявляється у вигляді нерозгалужених фіб­рил товщиною 7.5-10 нм;

4) при рентгендифракційному дослідженні встановлено, що амілоїд — гофрована бета- шарувата структура. Тому білок досить стійкий до ферментативного розщеплення, що сприяє накопичуванню його в тканинах.

Хімічний склад амілоїду

Хімічна структура білка амілоїду надто різна (табл. 4.2). Однак, для практики структуру можна поділити на дві групи:

A. Амілоїд з імуноглобулінів: В AL амілоїді білок складається з фрагментів легких ланцюжків молекул імуноглобулінів. AL синтезуються неопластичними плазматичними клітинами (мієлома) і В-лімфоцитами (B-клітинні лімфоми).

Б. Амілоїд іншого походження: фібрили складаються з:

1) сироваткового амілоїд-асоційованого білка (молекулярна маса його — 18.000), який виробляється печінкою є білком гострої фази (появляється під час будь-якого запального процесу);

2) преальбуміну;

3) інших пептидних фрагментів (АА -, АF -, AS -, AD -)

Крім того, всі амілоїди містять невелику кількість P-білка амілоїду і, в основному, гепарансульфат, який обумовлює його метахроматичні властивості.

Класифікація

Клінічна класифікація амілоїдозу базується на типі білка і типі тканини, в якій він накопичується, поширеності і можливій причині його виникнення.

A. Системний амілоїдоз:

1. Первинний системний амілоїдоз розвивається при різних захворюваннях, переважно пухлинної природи, при яких спостерігається підвищений рівень в крові імуноглобулінів та їх окремих фрагментів. У 5-15% пацієнтів з п ервинним системним амілоїдозом виявляють мієломну хворобу (пухлина з плазматичних клітин, що синтезують фрагменти імуноглобулінів). В інших пацінтів нема ознак розвитку пухлинного процесу, однак у крові та сечі виявляються моноклональні імуноглобуліни і/або їх вільні легкі ланцюги; в кістковому мозку визначається велика кількість плазматичних клітин. Такий стан, при якому спостерігається підвищений синтез моноклональних імуноглобулінів і/або їх вільних легких ланцюгів без виражених ознак накопичення самих клітин, було названо В-клітинною дискразією.

При первинному амілоїдозі амілоїд відкладується переважно в серці, шлунково-кишковому тракті, язиці, шкірі та нервах.

2. Сімейний (генетично обумовлений) амілоїдоз спостерігаєтьсядосить рідко, виділяють декілька його форм. Тип амілоїду — AF або АА. Сімейний амілоїдоз класифікується на нейропатичний, нефропатичний та серцевий, залежно від переважання ураження тієї чи іншої системи. Найбільш вивченим захворюванням даної групи є сімейна середземноморська лихоманка, яка передається спадково за аутосомно-рецесивним механізмом. При даному захворюванні спостерігається періодичне запалення серозних оболонок (очеревини, плеври, перикарда), що супроводжується лихоманкою. В результаті мутації одного з генів у даних хворих синтезується речовина за назвою пірин. Його біологічна роль недостатньо вивчена, однак вважається, що пірин інгібує нейтрофіли і, таким чином, регулює вираженість запальної відповіді. При цьому навіть найменші травми призводять до розвитку гострого запалення.

2. Вторинний амілоїдоз з переважним накопичуванням амілоїду в печінці, селезінці, нирках, кишці, наднирниках. Він виникає при хронічних запальних захворюваннях, таких як туберкульоз, сифіліс, лепра, хронічні нагноювальні процеси (остеомієліт, бронхоектатична хвороба, хронічний пієлонефрит). Білок амілоїду (АА) виникає з α₁-глобуліну плазми крові.

Б. Обмежений (місцевий) амілоїдоз: обмежений амілоїдоз може мати вузлову, пухлиноподібну форму. Він зустрічається рідко і спостерігається в язиці, сечовому міхурі, легенях і шкірі. Накопичування амілоїду в основному пов’язане з невеликими новоутвореннями з плазматичних клітин. При хворобі Альцгеймера скупчення амілоїду особливого типу визначаються в позаклітинній речовині мозку (у вигляді бляшок).

В. Амілоїд в новоутвореннях: амілоїд нагромаджується у стромі великої кількості ендокринних новоутворень, наприклад, медулярного раку щитовидної залози. При цьому тип білка амілоїду — AE, який в основному утворюється з молекул попередників певних пептидних гормонів (наприклад, кальцитоніну).

Г. Сенільний амілоїдоз: невелика кіль­кість амілоїду (АS) часто виявляється у серці, підшлунковій залозі і селезінці в літніх людей. На останніх стадіях цукрового діабету амілоїдоз виникає в уражених панкреатичних островках. Припускається, що це особливий тип амілоїду, який складається з поліпептидів, синтезованих острівковими клітинами, які мають гормональну активність, впливаючи на утилізацію глюкози в м’язах.

Клітини, які синтезують структурні компоненти амілоїду, прийнято називати амілоїдобластами. При різних формах амілоїдозу роль амілоїдобластів виконують різні клітини. Вважають, що мутації і поява клонів амілоїдобластів пов’язані з тривалою антигенною стимуляцією. При генералізованих формах амілоїдозу — це головним чином макрофаги, плазматичні і мієломні клітини (можливо, фібробласти, ретикулярні клітини і ендотеліоцити). При локалізованих формах амілоїдозу в цій ролі виступають кератиноцити і клітини APUD-системи.

Амілоїд накопичується:

— в інтимі або адвентиції дрібних кровоносних судин;

— в інтерстиціальній тканині за ходом ретикулярних і колагенових волокон;

— в базальній мембрані епітеліальних структур.

Макро- і мікроскопічна характеристика амілоїдозу.

Зовнішній вигляд органів при амілоїдозі залежить від ступеня розвитку процесу. Якщо відкладення амілоїду невеликі, зовнішній вигляд органа змінюється мало і амілоїдоз діагностується лише при мікроскопічному дослідженні. При вираженому амілоїдозі органи збільшуються в об’ємі, бліді, з сальним блиском (гепатоспленомегалія, кардіомегалія, потовщення периферійних нервів, макроглосія). Пошкоджені тканини мають більш щільну консистенцію і понижену еластичність в порівнянні з нормальними тканинами. Тому кровоносні судини, уражені амілоїдозом, не можуть достатньо скорочуватися і мають тенденцію кровоточити при пошкодженні; внаслідок цього діагностична біопсія може супроводжуватися кровотечею і/або крововиливом.

Ознаками найбільш вираженого ураження тканини є блідо-сірий відтінок і своєрідний восковидний, або сальний вигляд її на розрізі.

У селезінці амілоїд може відкладатися як ізольовано в лімфатичних фолікулах, так і рівномірно по всій пульпі. В першому випадку амілоїдно-змінені фолікули збільшеної та щільної селезінки на розрізі мають вигляд напівпрозорих зерен, які нагадують зерна саго (сагова селезінка). У другому випадку селезінка збільшена, щільна, коричнево-червона, гладка, має сальний блиск на розрізі (сальна селезінка). Сагова і сальна селезінка — послідовні стадії процесу.

У нирках амілоїд відкладається в стінках приносних і виносних артеріол, в капілярних петлях і мезангіумі клубочків, в базальних мембранах канальців і в стромі. Нирки стають щільними, великими і “сальними”. По мірі наростання процесу клубочки повністю заміщаються амілоїдом, розростається сполучна тканина і розвивається амілоїдне зморщування нирок.

У печінці відкладення амілоїду спостерігається між зірчастими ретикулоендотеліоцитами синусоїдів, за ходом ретикулярної строми часточок, у стінках судин, проток і в сполучній тканині портальних трактів. По мірі накопичення амілоїду печінкові клітини атрофуються і гинуть. При цьому печінка збільшена, щільна, виглядає «сальною».

У кишках амілоїд випадає встромі ворсин слизової оболонки, а також у стінках судин як слизової оболонки, так і підслизового шару. При різко вираженому амілоїдозі залозистий апарат кишки атрофується.

Амілоїдоз наднирників, як правило, двосторонній, відкладення амілоїду зустрічається в кірковій речовині за ходом судин і капілярів.

У серці амілоїд виявляється під ендокардом, у волокнах і судинах строми, а також в епікарді за ходом вен. Відкладення амілоїду в серці призводить до різкого його збільшення (амілоїдна кардіомегалія). Воно стає дуже щільним, міокард набуває сального вигляду.

У скелетних м’язах, як і в міокарді, амілоїд випадає за ходом міжм’язової сполучної тканини, в стінках судин і в нервах. Периваскулярно і периневрально нерідко утворюються масивні відкладення амілоїдної речовини. М’язи стають щільними, напівпрозорими.

У легенях відкладення амілоїду появляються спочатку в стінках розгалуження легеневих артерії та вени, а також в перибронхіальній сполучній тканині. Пізніше амілоїд появляється в міжальвеолярних перегородках. У головному мозкові при старечому амілоїдозі амілоїд виявляють в сенильних бляшках кори, судинах та оболонках.

Амілоїдоз шкіри характеризується дифузним відкладенням амілоїду в сосочках шкіри і її ретикулярному шарі, в стінках судин і базальних мембранах сальних і потових залоз, що супроводжується деструкцією еластичних волокон, різкою атрофією епідермісу та придатків шкіри.

Амілоїдоз підшлункової залози має деяку своєрідність. Окрім ураження артерій залози, зустрічається і амілоїдоз острівців, що спостерігається у глибокій старості.

Вихід. Несприятливий, практично необоротний.

Функціональне значення визначається ступенем розвитку амілоїдозу. Виражений амілоїдоз приводить до дистрофії і атрофії паренхіми і склерозу строми органів, до їхньої функціональної недостатності. При вираженому амілоїдозі найчастіше спостерігається хронічна ниркова, рідше — печінкова, серцева, легенева, надниркова, кишкова (синдром порушеного всмоктування) недостатність.

СТРОМАЛЬНО-СУДИННІ ЖИРОВІ ДИСТРОФІЇ

Стромально-судинні жирові дистрофії виникають при порушеннях обміну лабільного жиру (нейтральних жирів) або холестерину та його ефірів.

ПОРУШЕННЯ ОБМІНУ НЕЙТРАЛЬНИХ ЖИРІВ

Нейтральні жири — це лабільні жири, які забезпечують енергетичні запаси організму. У вільному стані вони локалізуються у жирових клітинах жирових депо: підшкірної, заочеревинної клітковини і клітковини середостіння, брижі, сальника, епікарда, кісткового мозку. Жирова тканина виконує не тільки обмінну, але й опорно-механічну функцію, тому вона здатна заміщати атрофовані тканини.

Порушення обміну нейтральних жирів виявляється у збільшенні їх запасів у жировій тканині. Воно може бути загальним та місцевим.

Ожиріння, або опасистість — збільшення кількості нейтральних жирів у жирових депо. Воно носить загальний характер і супроводжується зайвим відкладенням жиру в підшкірній клітковині, сальнику, брижі кишки, середостінні, епікарді.

Розрізняють:

—первинне (ідіопатичне) ожиріння;

—вторинне ожиріння.

Причина первинного (ідіопатичного) ожиріння невідома.

Види вторинного ожиріння:

— аліментарне (незбалансоване харчування і гіподинамія);

— церебральне (при пухлинах мозку, особливо гіпоталамуса, деяких нейротропних інфекціях);

— ендокринне (синдром Іценко-Кушинга, адипозо-генітальна дистрофія, гіпотиреоз, гіпогонадизм);

— спадкове (хвороба Гірке).

За зовнішніми проявами розрізняють універсальний симетричний тип ожиріння, який ділять на три підтипи:

— верхній;

— середній;

— нижній.

Верхній тип характеризується накопичуванням жиру здебільшого в області підшкір­ної клітковини лиця, потилиці, шиї, верхнього плечового поясу, молочних залоз.

Середній тип супроводжується відкладенням жиру в підшкірній клітковині живота у вигляді фартуха.

При нижньому типі надлишок жирової клітковини спостерігається в області стегон та гомілок.

За перевищенням маси тіла хворого виділяють чотири ступені ожиріння:

I ступінь — зайва маса тіла складає до 30%;

II ступінь — зайва маса тіла складає до 50%;

III ступінь — зайва маса тіла складає до 99%;

IV ступінь — зайва маса тіла складає від 100% і більше.

За кількістю і розміром адипозоцитів виділяють два варіанти:

— гіпертрофічний;

— гіперпластичний.

При гіпертрофічному варіанті ожиріння число адипозоцитів не змінюється, але жирові клітини збільшені в обсязі в багато разів за рахунок зайвого вмісту в них тригліцеридів. Клінічний перебіг захворювання злоякісний.

При гіперпластичному варіанті число адипозоцитів збільшене. Однак, метаболічні зміни в них відсутні. Перебіг хвороби доброякісний.

При ожирінні велике клінічне значення має ожиріння серця. Жирова тканина розростається під епікардом і проростає між м’язовими пучками, здавлюючи їх і охоплюючи серце у вигляді футляру. Це призводить до атрофії м’язових волокон. Крім того, порушується передача збудження по кардіоміоцитам, так як жирова тканина є добрим ізолятором. Звичайно ожиріння різко виражене в правій половині серця, що призводить до заміщення міокарда жировою тканиною, у зв’язку з чим може відбутися розрив серця.

Вихід загального ожиріння рідко буває сприятливим.

Значення. Загальне ожиріння визначає розвиток важких ускладнень (рис. 4.1).

Антиподом загального ожиріння є виснаження, в основі якого лежить загальна атрофія.

Місцеве збільшення кількості жирової клітковини позначається терміном ліпоматоз. Прикладом ліпоматозу може служити хвороба Деркума (lipomatosis dolorosa). Вона характеризується появою в підшкірній клітковині кінцівок і тулуба вузлуватих болісних відкладень жиру, які нагадують за зовнішнім виглядом пухлину (ліпому). Причиною цього захворювання є полігландулярна ендокринопатія.

Прикладом ліпоматозу може служити також вакатне ожиріння (жирове заміщення) тканини або органа при атрофії (жирове заміщення нирки або тимуса при їхній атрофії).

ПОРУШЕННЯ ОБМІНУ ХОЛЕСТЕРИНУ ТА ЙОГО ЕФІРІВ

Порушення обміну холестерину та його ефірів лежать в основі досить поширеного у всьому світі захворювання — атеросклерозу. При гіперхолестеринемії він проникає з крові в інтиму судин. Холестерин при мікроскопічному дослідженні в поляризованому світлі має характерну картину: його кристали дають позитивне подвійне променезаломлення і формують зображення, яке має форму «мальтійського хреста». Окрім холестерину та його ефірів при цьому захворюванні в інтимі артерій еластичного і еластично-м’язового типу нагромаджуються і β-ліпопротеїди низької щільності, і білки плазми крові. Речовини нагромаджуються і в подальшому розпадаються та омиляються, діють токсично і призводять до некрозу інтими. В інтимі утворюється жиробілковий детрит (athere — кашоподібна маса), після цього розростається сполучна тканина (sclerosis — ущільнення) і формується бляшка.

СТРОМАЛЬНО-СУДИННІ ВУГЛЕВОДНІ ДИСТРОФІЇ

Стромально-судинні вуглеводні дистрофії можуть бути пов’язані з порушенням балансу глікопротеїдів і глікозаміногліканів. Стромально-судинну вуглеводну дистрофію, пов’язану з нагромадженням глікопротеїдів, називають ослизненням тканин. На відміну від мукоїдного набухання, при цьому процесі відбувається заміщення колагенових волокон слизоподібною масою. Волокниста сполучна тканина, строма органів, жирова тканина, хрящ стають набряклими, напівпрозорими, слизоподібними, а їх клітини мають зірчастий вигляд.

Причина:

— дисфункція ендокринних залоз (мікседема при недостатності щитовидної залози);

— кахексія будь-якого генезу.

Вихід. Процес може бути оборотним. Прогресування його призводить до коліквації та некрозу тканини з утворенням порожнин, заповнених слизом.

Значення визначається тяжкістю процесу, його тривалістю і характером тканини, яка зазнала дистрофії.

Поиск по сайту: