Літеретура

Українська революція 1917-1918 рр.

1. Утворення Центральної Ради: її склад і політична програма. М.Грушевський.

2. І та ІІ Універсали Центральної Ради. Утворення Генерального Секретаріату.

3. Поширення більшовицьких впливів в Україні. ІІІ Універсал.

4. Загострення відносин Центральної Ради УНР з російським Раднаркомом. Ультиматум Раднаркому.

5. Початок воєнних дій. Проголошення у Харкові радянської влади.

6. IV Універсал. Проголошення незалежності УНР. Брест литовський мирний договір.

7. Австро-німецька окупація України.

Літеретура.

1. Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів.-К.: Видавничий центр “Академія”,1999. – с. 280-295.

2. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття.: нарис політичної історії.- К.: Либідь,1993- с.79-140.

3. Історія України / кер. авт. кол. Ю. Зайцев - Львів:Світ,1996.- с. 230 –252.

4. Історія України / Під ред. В.А. Смолія.-К.: Альтернативи,1997-с. 208-243.

5. Лановик Б., Лазарович М. Ілюстрована історія України.-Тернопіль, Джура, 2003 с. 227-263.

6. Новітня історія України (1900-2000): Підручник / А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв, В.П.Дрожжин.- К.: Вища школа, 2000-с.170-187.

7. Полонська –Василенко Н. Історія України в 2т, т2.Від середини XVII ст.-до 1923 року. – К.: Либідь, - 1995 - с. 457-488.

8. Шевчук В.П., Тараненко М. Г. Історія української державності: Курс лекцій –К: Либідь, 1999 – с.232-262.

Утворення Центральної Ради: її склад і політична програма. М.Грушевський. Українська революція розпочалася не сама по собі. Вона була складовою частиною масштабного і могутнього соціального катаклізму в який з 1917р. потрапила Росія. У країні існувала бездонна прірва між багатими і бідними. Невелика кількість заводчиків і фабрикантів щорічно отримувала прибутки, які набагато перевищували заробіток 2,25 млн. робітників. 30 тисяч поміщиків володіли 70 млн. десятин землі, а більш як 10 млн. селян мали 75 млн. десятин. Пригноблення і злидні ніс царизм „інородцям” як презирливо називали у Росії 57%населення імперії.

Початок 1917р. характеризувався активізацією революційного робітничого руху, посиленням селянських заворушень, антивоєнними виступами.

Революція почалася в Петрограді з повалення самодержавства та створення Тимчасового уряду. Особливою прикметою революції стало масове створення Рад робітничих і солдатських депутатів. В Україні до червня 1917р. було створено 252 Ради. 3 березня 1917р. з ініціативи Товариства українських поступовців (ТУП) у київському клубі „Родина” відбулися збори представників українських організацій, які проголосили створення Центральної Ради – організації яка повинна була координувати український рух. Намагання ТУП перебрати на себе зверхні функції не знайшли підтримки в учасників зборів. З ініціативи Д. Антонова новий орган було вирішено формувати як коаліційний з представників усіх національних організацій. Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського. Заступниками голови стали Ф. Крижанівський (кооператор) та Д.Дорошенко (тупівець). Товаришем голови став Д. Антонович (український – соціал - демократ), писарем – С. Веселовський (український – соціал - демократ), скарбником – В. Коваль (кооператор). Проте всією організаційною роботою до прибуття М.Грушевського керував В. Науменко.

5 березня 1917р. Центральна Рада надіслала телеграму Тимчасовому Уряду з вітанням і висловила впевненість у тому, що „справедливі вимоги українського народу і його демократичної інтелігенції будуть виконані”. Ще одна телеграма була відправлена міністру юстиції Тимчасового Уряду О.Керенському, в якій, зокрема, зазначалося: „Вам з трибуни Державної Думи проголосившому гасло автономії України, доручаємо захист справедливих вимог українського народу і його інтелігенції”. Це були перші документи, з якими Центральна Рада звернулася до Тимчасового Уряду і в яких ставилося питання про автономію. За своїм характером і змістом це були скоріше прохання аніж рішучі вимоги.

Активізували свою діяльність усі українські політичні партії. 25 – 26 березня провело з’їзд ТУП. Його учасники підтримали курс на запровадження автономного ладу і прийняли рішення змінити назву організації на „Союз українських автономістів – федералістів”.

Наприкінці березня 1917р. у Харкові відновила свою діяльність Українська народна партія, яка ще в 1902р. виділилася з Революційної української партії і сповідувала радикально – самостійницькі гасла. Проте весною 1917р. УНП еволюціонувала на автономіську платформу.

Українська соціал – демократична робітнича партія (УСДРП) на своїй конференції, що відбулася 3–5 квітня 1917р. ухвалила: „(УСДРП) з непохитною рішучістю висуває вимогу партії – автономія України, як перше невідкладне пекуче завдання сучасної хвилі пролетаріату по всій Україні”. Конференція визнала за можливе брати участь у роботі Центральної Ради, висловилася проти продовження війни і ухвалила звернутися до Тимчасового Уряду з пропозицією розпочати через представників міжнародного пролетаріату переговори про мир.

На початку квітня 1917р. була сформована Українська партія соціалістів – революціонерів (УПСР). В питаннях майбутнього України українські есери зайняли автономісько - федералістські позиції, вимагаючи перебудови російської держави на федерацію рівноправних національно – територіальних республік. Українські есери вимагали також для України республікансько – демократичної форми правління без президента; однопалатного парламенту (сейму), члени якого обиралися б на два роки таємним голосуванням усіма громадянами (з 20 років) без різниці статі, віри і народності.

І та ІІ Універсали Центральної Ради. Утворення Генерального Секретаріату. Відносини між Центральною Радою і Тимчасовим урядом Росії не склалися з самого початку 12 травня 1917р. Центральна Рада спорядила до Петрограда делегацію в складі 10 чоловік на чолі з В. Винниченком звернутися до уряду князя Львова з проханням про:

надання Україні широкої автономії;

забезпечення участь українців у майбутніх мирних переговорах;

призначення для України комісара при Тимчасовому уряді;

створення для українців окремої військової частини;

призначення на адміністративні посади українців;

виділення коштів з державної скарбниці на українські культурні потреби;

організацію українських шкіл;

звільнення з заслання і повернення додому галичан.

Тимчасовий уряд передав розгляд вимог українців „Юридичній комісії при Тимчасовому уряді”. Після затяжного багатоденного обговорення комісія прийняла рішення: „Тимчасовий уряд не є уповноваженим у наданні автономних прав частини держави Російської”. Не дочекавшись відповіді Тимчасового уряду українська делегація повернулася до Києва. Стало зрозумілим, що Тимчасовий уряд, вважаючи себе правонаступником царського уряду, прагне зберегти контроль над усіма територіями імперії і, звичайно, над Україною.

В момент повернення української делегації до Києва тут відбувався Перший Всеукраїнський Селянський з’їзд. В роботі з’їзду який тривав з 28 травня по 2 червня 1917р. брали участь 2200 делегатів. Звіт офіційної делегації, в якому йшлося про відмову Тимчасового уряду задовольнити вимоги українців, викликав бурхливу реакцію делегатів з’їзду. Всеукраїнський Селянський з’їзд підтримав усі рішення Центральної Ради, доручив їй скласти статут автономної України, скликати з’їзд представників інших народів і областей, українізувати усі адміністративні установи і закликав їх до підтримки Центральної Ради.

Проте ніяких конкретних заходів М. Грушевський не запропонував. У виступі голови Центральної Ради на другому військовому з’їзді, який розпочався 4 червня також не йшлося про якісь практичні дії. Робота з’їзду проходила в бурхливих дискусіях. Делегати з’їзду постановили приступити до українізації армії та здійснювали тиск на Центральну Раду з вимогою проголошення автономії.

Виконуючи ухвали численних віч, а особливо рекомендації Другого Військового з’їзду щодо автономії України 10(23) червня 1917р. Комітет (Мала Рада) Центральної Ради ухвалив текст І Універсалу Центральної Ради до українського народу..” одні самі будемо творити наше життя”. В Універсалі наголошувалося, що встановлення нового автономного ладу в Україні має бути справою українською. Проголошення Універсалу відбулося на Софіївській площі, урочиста акція супроводжувалася церковним молебнем і військовим парадом. Перший Універсал Центральної Ради зустрів підтримку усього українського народу.

Після проголошення І Універсалу Центральна Рада приступила до створення першого уряду автономної України під назвою Генеральний Секретаріат. Головою уряду став В.Винниченко. Генеральний Секретаріат складався з голови та сімох генеральних секретів: Х. Барановського (фінанси), С. Єфремова (міжнародні справи), С. Петлюри (військові справи), Б. Матроса (земельні справи) В. Садовського (судові справи), І.Сташенка (освіта), М.Стасюка (продовольчі справи) Генеральним писарем було обрано П. Христюка. В своїй більшості уряд був соціал-демократичним.

Проголошення Універсалу занепокоїло Тимчасовий уряд і 15(28) червня 1917р. до Києва прибула його делегація у складі міністрів – О. Керенського, М. Терещенка, І.Церителі. У зв’язку з тим, що міністри відмовилися зустрітися із широким складом Центральної Ради, останнього було делеговано для переговорів з ними М Грушевського, В.Винниченка, С.Петлюру. Під час переговорів міністри заявили, що вони з розумінням ставляться до боротьби українського народу за свої права, однак запровадження автономії потребує узгодження з Установчими зборами Росії. Після дводенних переговорів було досягнуто компромісу. Він полягав у тому, що Тимчасовий уряд Росії визнавав Центральну Раду як легальне представництво українського народу з умовою, що до її складу ввійдуть представники національних меншин. Російські представники погодилися на затвердження Генерального Секретаріату як свого адміністративного органу на території України. Всі закони і розпорядження повинні були проводитися через Генеральний Секретаріат.

Наслідком київських переговорів Тимчасового уряду з Центральною Радою стало прийняття Другого Універсалу. Його текст було проголошено та опубліковано українською, російською, єврейською та польською мовами 16 липня 1917р. Згідно з ІІ Універсалом Центральна Рала ухвалила постанову про поповнення свого складу представниками народних меншин. Неукраїнським партіям та організаціям було надано 30% місць – 202 члени і 52 кандидат у члени Центральної Ради. Зокрема, з цією метою фракція Ради робітничих депутатів відводилося 30 місць, Раді військових депутатів – 20, соціалістам – революціонерам – 20, меншовикам – 20, Раді об’єднаних громадських організацій – 10, кадетам – 10, народним соціалістам – 4, євреям – 50, полякам – 20, молдаванам – 4, німцям – 3, татарам – 3, грекам, чехам, білорусам, менонітам і болгарам – по одному місцю.

Досягнутий компроміс між Тимчасовим урядом і Центральною Радою як і результат появи Другого Універсалу неоднозначно оцінюється в історії М.Грушевський розглядав його, як „великий акт, котрим закладаються вже не якісь приготовчі підстави, а сама автономія України” Д. Дорошенко назвав Другий Універсал суттєвим кроком назад у порівнянні з Першим Універсалом. Загалом історія назве Другий Універсал ганебним прихиленням Ради перед москалями. Не вдаючись до аналізу змісту Універсалу, варто зазначити, що в порозумінні між Тимчасовим Урядом і Центральною Радою чітко проглядалися взаємовідносини між паном і підлеглим, який робить спробу здобути волю.

Виконуючи домовленість з Тимчасовим урядом Центральна Рада виробила конституцію автономного устрою України під назвою: „Статут вищого управління України”, який був ухвалений 29 липня 1917 р. Статут містив 21 параграф і мав стати основою діяльності адміністрації краю і регулювати відносини з Тимчасовим урядом. Для затвердження Статуту до Петрограда відбула делегація у складі В. Винниченка, Х.Барановського, Ф.Раффеса. Делегація прибула до Петрограда в досить невдалий політичний момент. Тільки-но Тимчасовий уряд придушив більшовицьке повстання, як розпочала наступ корніловщина. У ході обговорення документу Тимчасовий уряд виступив проти Статуту.

Після тривалих переговорів Тимчасовий уряд затвердив 4 серпня „Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату Тимчасового правительства на Україні”. Інструкція містила 9 пунктів замість 21. Найважливішими були другий та третій. Відповідно до другого пункту компетенція Генерального Секретаріату поширювалася тільки на територію п’яти губерній – Київщини, Волині, Поділля, Полтавщини, Чернігівщини. Згідно з інструкцією кількість генеральних секретарів зменшувалася з 14 запропонованих до 9. Крім того, Тимчасовий уряд залишив за собою право передавати свої накази безпосередньо місцевим органам влади без відома Генерального Секретаріату.

Отже О. Керченський думав не про дійсну автономію України, а про генерал – губернаторство.

Однак авторам інструкції не вдалося перетворити Україну на провінцію Росії, а Генеральний Секретаріат – на орган, підпорядкований виключно Тимчасову уряду. Центральна Рада продовжувала вести відносну самостійницьку політику.

Поширення більшовицьких впливів в Україні. ІІІ Універсал. На початковому етапі революції більшовицька партія РСДРП(б) не мала впливів на українське суспільство, а чисельний склад партійних осередків в Україні не перевищувала 2000 членів. Проте на літо1917р. їх кількість зросла до 33000.

На відміну від інших партій Російської імперії РСДРП(б) займала найбільш радикальні позиції, які зводилися до насильницького повалення уряду, припинення війни, передачі заводів та землі робітникам та селянам. 26 липня – 3 серпня 1917р. у Петрограді відбувся VI з’їзд РСДРП(б). На основі квітневих тез В.Леніна (Ульянова) з’їзд висунув лозунг збройного повстання „в ім’я перемоги соціалістичної революції”. 6 серпня делегати з’їзду А. Іванов і Є.Бош передали постанову з’їзду українським більшовикам. Після цього Київська міська конференція більшовиків прийняла рішення „докласти всіх зусиль, щоб провести київський пролетаріат і київський гарнізон у цілковиту бойову готовність, зміцнити пролетарський рух і довести його до переможного кінця”. Таким чином більшовики почали готуватися до збройного повстання і встановлення радянської влади. Інтенсивно в Україні почали формуватися загони Червоної гвардії. На кінець жовтня 1917р. чисельність червоногвардійців в Україні була незначною – всього 12.000 бійців: в Одесі і Києві – по 2.000; в Харкові – 1000; Катеринославі, Луганську, Миколаєві – по 600 – 800; в інших містах – по 100 – 200 чоловік. Проте сила Червоної гвардії полягала не так в чисельності як в цілеспрямованості своїх дій.

Активізація більшовиків сприяла також політична ситуація в Україні. Взявши в свої руки, владу Центральна Рада займалась „політиканством” не втілюючи у життя ідеї революції. Все це штовхало український народ в обійми більшовиків. Все це активізувало страйковий рух та селянські виступи, які звичайно ж підтримувалися і проходили за підтримки членів РСДРП(б). Якщо у березні – червні в Україні відбулося 30 страйків, то в липні – жовтні 46. В селі, за офіційними, значно занижинеми даними, в березні – червні 1917р. відбулося 143 виступи селян, а з липня до жовтня 1917р. – 525. При цьому форми боротьби ставили дедалі гострішими і цілеспрямованими. Так, якщо з березня по серпень переважали економічні обмеження землевласників із збереженням за ними права власності на землю, то пізніше селяни дедалі частіше переходили до збройних захоплень землі. В.Винниченко згодом доводив, що більшовики перемогли цілком закономірно, адже „самі маси були з природи своєї, з свого класового становища більшовиками, себто вони всією своєю істотою хотіли повного політичного і соціального визволення і розуміється вони охотніше вірили тим, хто кликав їх до визволення, хто їм обіцяв його, ніж тим, хто спиняв, хто кликав далі віддавати своє життя в ім’я чужих і гидких інтересів.”

7 листопада 1917р. у Петрограді перемогло більшовицьке збройне повстання. Тимчасовий уряд був арештований. Успіх петроградського перевороту активізував українських більшовиків, які вже 10 листопада організували у Києві повстання. мобілізувавши проти 10000 гарнізону 6000 робітників та червоногвардійців. Через кілька днів проти військ Київського військового округу виступили підрозділи Центральної Ради (8000). В цій ситуації генералітет КВО капітулював, а Центральна Рада опанувала ситуацією в Києві, не давши можливості більшовикам встановити владу Рад. Лише в Донбасі та на декілька днів у Вінниці, Луцьку, Рівному, Прискурові, Камянці-Подільському більшовикам вдалося встановити владу.

Більшовицький переворот у Петрограді та арешт Тимчасового уряду спричинили нову політичну ситуацію в Україні. Юридично перестав існувати центральний всеросійський уряд, що прискорило політичну дезінтеграцію Росії. Розпочався новий етап самовизначення українського народу, відродження його державності. В умовах загострення політичної ситуації значну підтримку Центральній Раді надав третій Всеукраїнський з’їзд, який відбувся 1 – 13 листопада 1917р. З’їзд заявив, що після захоплення більшовиками влади а Петрограді єдиним виявом української демократії є Центральна Рада. З’їзд зажадав негайного скликання Українських Установчих Зборів у межах етнічних українських територій і проголошення на найближчій сесії Центральної Ради Української Демократичної Республіки. 12 листопада 1917р. Центральна Рада прийняла рішення про поширення своїх повноважень на територію Харківщини, Херсонщини, Катеринославщини, материкової Таврії, частину Курської і Воронезької губерній – етнічні українські території.

Намагаючись перешкодити анархії та розгортанню громадянської війни, 20 листопада Центральна Рада ухвалила Третій Універсал. В цьому Універсалі Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку (УНР) і накреслила широку програму найближчих перетворень: скасовувала приватну власність на землю, смертну кару, впровадила 8 – годинний робочий день, контроль на виробництві, оголосила свободу совісті, слова, друку, зборів, профспілок, мови, наголосила на організації національно – персональної автономії.

В Третьому Універсалі Центральна Рада виступила з обіцянкою передати землю селянам. Однак її передання відклалося до скликання Всеукраїнських Установчих зборів (січень 1918р.)Проте селяни хотіли землю негайно – перед їх очима був приклад Росії, де вже ділили панську землю.

Впровадження у життя ідей Третього Універсалу започаткувало якісно новий етап українського державотворення. Проте українське керівництво пов’язувало перспективи національної справи з демократизацією та децентралізацією Росії – тобто продовжувало стояти на позиціях федералізму навіть у той час, коли централізованої влади в Петрограді вже не було існувало, а Росія була втягнута у вир громадянської війни.

Загострення відносин Центральної Ради УНР з російським Раднаркомом. Ультиматум Раднаркому. З перших днів існування Раднаркому РСФСР між ним і Центральною Радою УНР склалися досить напружені відносини. Центральна Рада засудила більшовицький переворот у Петрограді. Вона вважала, що влада повинна перейти до всієї революційної демократії, а більшовики є тільки її частиною. Більшовики у свою чергу агітували проти Центральної Ради, називаючи її контрреволюційною, буржуазно – націоналістичною організацією. В ніч з 29 на 30 листопада 1917 р. війська УНР роззброїли у Києві загони червоної гвардії, що Раднарком оголосив ворожим актом по відношенню до РСФСР. Одночасно гайдамацькі загони Центральної Ради почали розганяти Ради робітничих і солдатських депутатів, арештовувати більшовиків. Спроба розброєння червоногвардійців мали місце в Катеринославі, Луганську, Маріуполі, Миколаєві. В Полтаву, Конотоп, Ананїів, Бердичів, Вінницю були введені віддані Центральній Раді війська. Одночасно з’явився наказ С. Петлюри українському комісару Північного фронту, згідно з яким заборонялося виконувати будь – які накази Верховного головнокомандуючого М. Криленка, що був призначений Раднаркомом. Події рубежу листопада – грудня 1917р. довели військову перевагу Центральної Ради над її головними суперниками Водночас вони виявили і наявні проблеми. Так, вояки полків, що брали участь у розброєнні пробільшовицько настроєних частин, виявили не тільки антибільшовицькі, а й зовсім протилежні настрої. З’явилися їхні симптоматичні заяви, що солдати повинні захищати своїх побратимів - трудящих, а не Центральну Раду.

Активна боротьба розгорілася між Раднаркомом і Центральною Радою за контроль над Румунським і Піденно-Західними фронтами. Раднарком проголосивши ідею сеперативного миру фактично спричинив до розвалу лінії фронту. Солдати масово покидали окопи і ешалонами відправлялись додому. Розпочинаючи громадянську війну у Росії Раднарком почав масово залучати до Червоної армії збільшовизовані фронтові частини. Проте за наказом Центральної Ради ці частини роззброювалися і затримувалися. В той самий час донські козаки та частини, що підтримували виступ генерала Каледіна безперешкодно долали територію України. В цих Умовах Раднарком РСФСР 4 грудня надіслав Центральній Раді УНР телеграму в якій підтвердив право усіх націй на самовизначення і відокремлення від Росії, визнав УНР і її право на цілковите і безумовне відокремлення від Росії, проте не визнавав Центральну Раду за представницю працюючих мас української республіки.

Водночас було висуното чотири ультимативні вимоги до Центральної Ради:

· відмовитися від справ дезорганізаційного фронту;

· без згоди верховного головнокомандуючого Раднаркому не пропускати ніякого війська, що йде в бік Уралу і Дону;

· пропустити більшовицькі війська на фронт для боротьби з Каледіним;

· припинити роззброєння червоної армії в Україні.

В разі не виконання цих вимог Раднарком вважатиме Центральну Раду в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і Україні.

20 грудня 1917 р. з’їзд рад селянських, робітничих і солдатських депутатів України відповів відмовою виконати умови ультиматиму. Це штовхнуло Раднарком до початку воєнних дій проти Центральної Ради УНР.

Початок воєнних дій. Проголошення у Харкові радянської влади. Одразу після закінчення київського повстання лідер київських більшовиків Г. П’ятаков розробив тактику усунення Центральної Ради з політичного Олімпу за допомогою контрольваного більшовиками виборчого процесу всередині Рад. Для цьго було вирішено 17 грудня 1917р. скликати всеукраїнський з’їзд Рад. Проте більшість з 2000 його делегатів підтримала Центральну Раду. Тоді члени РСДРП(б) на чолі з В.Затонським (124 особи від 49 Рад) переїхали до Харкова де об‘єдналися з делегатами ІІІ обласного з’їзду Рад Донецького і Криворізького басейнів, провели І Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів. Понад 200 депутатів представляли 46 рад Донецько – Криворізького регіону, 32 ради Південно – Західного краю, 4 ради Півдня України. 24 – 25 грудня 1917р. харківський з’їзд проголосив утворення Радянської Україні (офіційна назва - Українська Народна Республіка), визнав її федеративною частиною Російської Республіки, поширивши на її територію чинність ленінських декретів. Тоді ж було обрано і найвищий державний орган влади – Всеукраїнський Центральний Виконавчий комітет (ВУЦВК) очолюваний Ю Медведевим. Таким чином в Україні виникло двовладдя. Проте Харківський уряд тримався тільки за підтримки військ Раднаркому, які вже розпочали наступ проти Центральної Ради. Оцінюючи ситуацію, що склалася в Україні В.Винниченко слушно зауважив: „не Росія, мовляв, уже тепер вела війну з Україною, а Харківський Український уряд боровся проти Київського, тепер, мовляв, це хатня справа самого українського народу”

Розгляд перебігу бойових дій грудня 1917 - січня 1918рр. не дає можливості реально оцінити чисельний склад армій воюючих сторін. На боці Харківського уряду в бойових діях взяло участь понад 150 тисяч чоловік: червоногвардійці, робітничі ополчення, збільшовизовані регулярні підрозділи. Проте ударною силою угрупування було 32 – тисячне з’єднання російського Раднаркому під командуванням Антонова – Овсієнка. Чисельність збройних сил Центральної Ради була значно більшою, проте це жодним чином не відбилося на перебігу бойових дій. В переважній більшості армія УНР була здеморалізована. Солдати як правило оголошували нейтралітет або переходили на бік Харківського уряду. Показовим щодо цього були події в 36 полку 10 корпусу 9-ї армії Румунського фронту. Після українізації він двома ешелонами прибув на початку січня 1918р. до Кременчука вибивши звідти червоногвардійський загін. Та його якостей, що танули буквально погодинно, не вистачило на серйозний опір чисельним загонам червоноармійців, що почали наступ з Полтави. Інші частини 10 корпусу, що були ще менш дисциплінованими розійшлися по домівках, зірвавши виконання наказів командування. Не виправдалися сподівання Центральної Ради на допомогу українізованих фронтових 9, 12,31 девізій.

Усвідомлюючи брак військових сил, керівництво Центральної Ради почало більше уваги приділяти загонам „Вільного козацтва”. На початку січня 1918р. Генеральний Секретар ухвалив створити вільне реєстрове козацтво на державному рівні. Кожен повіт мав виставити дві сотні – кінну і пішу, які б боролися з заколотами і анархією Проте і тут не вдалося досягнути політичних зрушень. Отаман вільного козацтва фактично опинився в становищі „генерала без армії”.

В цій ситуації всі надії центральна рада поклала на Гайдамацький Кіш Слобідської України (300), Галицько – Буковинський курінь (500), полк ім. К. Гордієнка (300) та інші незначні підрозділи. Всього вірними Центральній Раді залишилися біля 5000 бійців регулярної армії з понад 400000, що були на початок конфлікту. Наявність такого малого контингенту робила проблематичною долю Центральної Ради та державності, яку вона уособлювала. Проте Харківський уряд теж не володів значними арміями. Як слушно зауважив В.Винниченко це була війна впливів він зокрема писав: „Ні більшовики, ні ми не мали регулярного, дисциплінованого війська... Я під той час уже не вірив у особливу прихильність народу до Центральної Ради. Але я ніколи не думав, що могла бути в йому така ненависть. Особливо серед солдатів. І особливо серед тих, які не могли навіть говорити по руськи, а тільки по українськи, які значить, були не латишами, й не руськими, а своїми українцями”.

Не маючи військ Центральна Рада кидає на свій захист останні резерви – Студентський Курінь (300) та Гайдамацький Кіш (200). Після незначної сутички з 4000 загоном більшовиків Гайдамацький Кіш відступив, а курінь був оточений червоноармійцями. Після декількагодинного бою Курінь був повністю знищений. В цій ситуації нез’ясованим залишається питання хто винен, що на захист УНР і Центральної Ради в абсолютно безнадійній ситуації відправили необстріляних студентів і гімназистів. Це питання було порушене в березні 1918р. відразу після повернення Ради до Києва, однак її лідери, влаштувавши пишний похорон нещасних жертв, змогли вплинути на настрої та емоції рідних та близьких змінивши їхній вектор від жаги покарання винних, до замирення з фактом героїчної мученицької смерті юнаків в ім’я перемоги української ідеї, святої визвольної справи.

Неспроможність подальшого опору змусила уряд УНР покинути Київ.8-9 лютого 1918р.після масового артобстрілу до Києва увійшли червоноармійці М. Муравйова жорстоко наводячи „революційний порядок”. Після поразки у Києві український уряд відійшов на Житомир та Коростень.

В січні 1918р. події в Україні набули драматичного характеру. Наступ більшовицьких військ Антонова – Овсієнка та Харківського уряду змусив Центральну Раду активізувати зовнішньополітичну діяльність. Події розгорталися так, що від остаточного розгрому УНР могла врятувати тільки зовнішня допомога.

IV універсал. Проголошення незалежності УНР. Брест­-Литовський мирний договір. Вважаючи себе повноправним урядом Росії Раднарком РСФСР уклав 5 грудня угоду про перемир’я з Центральними державами. У відповідь на це Генеральний Секратеріат України 11 грудня звернувся до всіх воюючих сторін і нейтральних держав з нотою, в якій заявив про своє бажання стати на шлях самостійних міжнародних відносин і цілком самостійно взяти участь у мирних переговорах. Через декілька днів представники Центральних держав надіслали на імя В. Винниченка і С.Шульгіна ноту – відповідь у якій говорилося, що союзники „вважають необхідним заявити, що вони готові вітати участь представників УНР у мирних переговорах в Брест - Литовську”.

Центральна Рада затвердила склад української делегації, яка мала взяти участь у мирних переговорах. До неї увійшли: В. Голубович (голова), М. Любинський, М. Полоз, М. Левитський, О. Севрюк. Заявивши про своє бажання взяти участь у мирних переговорах у Бресті, УНР ставила за мету – вийти на міжнародну арену, ствердитися як суб’єкт міжнародного права, підписати демократичний мир без контрибуцій, який забезпечив би об’єднання всіх українських земель. Виступаючи на засіданні В.Голубович заявив, що УНР розпочинає „своє міжнародне існування... і вступає в міжнародні відносини в цілому об’ємі прав”. Радянська делегація після довгих вагань заявила, що „не бачить жодної перешкоди для самостійної участі делегацій Генерального Секретаріату в переговорах”.

Проте на переговорах постало питання про правочинність участі в них УНР, оскільки вона була автономною частиною Росії. В цих умовах Центральна Рада розробила проект проголошення Незалежності України. Пізно вночі 9 січня 1918р. на засіданні Центральної Ради було обговорено і проголошено IV – Універсал згідно з яким УНР ставала незалежною державою. Голосування за Універсал було поіменним і виявило, що проти нього проголосували тільки російські і єврейські соціал – демократи. IV Універсал проголошував: „Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу”. Універсал підносив УНР на якісно вищий рівень і активізував переговорний процес в Брест – Литовському.

27 січня 1918р. в Бресті було підписано угоду між УНР і чотирма союзними державами. Це була перша мирна угода у світовій війні яка ще тривала. Вона передбачала вирішення питання приналежності Холмщини і Підляшшя на користь України Галичина залишалася у складі Австро – Угорщини, проте віденський уряд зобов’язувався не пізніше кінця 1918р. здійснити з’єднання Східної Галичини і Буковини в один Коронний Край. Український уряд з свого боку мав забезпечити національні права поляків і євреїв. Згідно з договором УНР отримувала від союзників військову допомогу у боротьбі з більшовиками. За це уряд УНР зобов’язувався поставити в Німеччину 2750 тис. пудів м’яса живої ваги, 400 млн. штук яєць промислову продукцію, 60 млн. пудів хліба.

Брест – Литовський мирний договір започаткував міжнародно – правове визнання України, як незалежної держави. Після того, як у грудні1917р. самостійність визнали де-факто Англія, Франція і Італія, в січні 1918р. де – юре Німеччина, Австро – Угорщина, Туреччина, Болгарія. В цей час відбувається переорієнтація УНР з країн Антанти на країни Четвертного союзу.

Австро-німецька окупація України. 18 лютого 1918р. скориставшись неузгодженістю у ставленні до переговорів з Німеччиною в керівництві Радянської Росії, німецькі війська, а разом з ними і формування Центральної Ради перейшли в наступ проти радянських частин. 3 березня 1918р. Росія підписала договір, згідно з яким Україна оголошувалася самостійною державою. 2 березня Центральна Рада повернулася до Києва відновивши свою законодавчу діяльність. Ще 1 березня були прийняті закони про запровадження нового стилю, грошової одиниці – гривні, герба держави - тризубця Володимира Великого.

В квітні 1918р. активізувалася робота по створенню української армії. Військове міністерство очолив О. Жуковський Планувалося організувати армію на основі загального територіального набору. Постійна регулярна армія повинна була замінити народну міліцію, оскільки українські політики та військові діячі остаточно переконалися, що остання неспроможна виконувати функції, які на неї покладалися. За новою організацією українська армія мала складатися з 8 піхотних корпусів та 4-5 дивізій кінноти 17 квітня 1918р. О. Жуковський призначив комендантів новостворених корпусів: київського, подільського, волинського, полтавського, харківського, чернігівського, катеринославського, одеського.. Проте уряд УНР не втілив у життя плани організації нової армії.

29 квітня 1918р. Центральна Рада прийняла Конституцію України – „Статут про державний устрій, права і вольності УНР”. Згідно з Конституцією Україна оголошувалася неподільною територією. Конституція передбачала надання землям, волостям і громадянам права самоврядування.

Конституція УНР здійснила розподіл функцій різних гілок влади: законодавчої, виконавчої і судової.

Законодавчу владу мали здійснювати Всенародні Збори, які обиралися б „загальним, рівним, таємним пропорційним голосуванням усіх, хто користується громадянськими правами”.

Вища виконавча влада належала Раді Народних Міністрів. Рада міністрів отримувала свої повноваження від Всенародних Зборів і лише перед ним звітувала.

Судова влада мала бути незалежною. Судові рішення не могли відмінити ні законодавчі ні адміністративні органи влади. Найвищою судовою владою був генеральний Суд УНР.

З перших днів відновлення державності УНР між Центральною Радою і німецькою військовою адміністрацією відносини не склалися. Будучи неспроможною навести порядок в країні Центральна Рада тим самим не могла віддати німцям продовольство та промислову сировину, обумовлені в Брестському договорі. Це змусило німців самостійно вивозити з України товари. 6 квітня 1918р. генерал – фельдмаршал Ейгорн видав наказ про повний засів земельних площ. Німецька адміністрація наводила в Україні також порядок борючись з анархією, корупцією, бандитизмом. В державі німці навіть запровадили військово – політичні суди.

В березні – квітні 1918р. поглибилася загальна політична криза в УНР. В цей час існували три політичні течії, які дотримувалися діаметрально протилежних поглядів, боролися між собою, ослаблювали себе і національну справу в цілому. Національно – демократична течія орієнтувалася на Центральну Раду. Консерватори і поміщики – хлібороби виступали з радикальними гаслами зміцнення влади. Частина політичного проводу орієнтувалася на більшовицьку Росію. З приходом німецьких військ помітно активізовують свою діяльність радикали які поступово виходять на перше місце в політичному житті України.

Поиск по сайту: