ДЕМОГРАФІЯ

Т ривав листопад. Субота. День, прозорий, мов скельце, холодний і дуже короткий.

Анюта сиділа в кафе-підвальчику, а навпроти сидів темноволосий хлопець на ім'я Олексій. Півгодини тому вони випадково познайомилися на виставці воскових фігур.

Перед Анютою стояла на столі вазочка з морозивом і склянка з апельсиновим соком. Перед Льошею - філіжанка кави і “наперсток” з коньяком. Поруч у незайманій попільничці лежала незаймана сигарета.

Анюта боялася зайвий раз підвести очі. Боялася помилитися. Боялася, що Олексій виявиться не таким уже й схожим на хлопця, що його Анюта бачила якось на кольорової світлині. А їй хотілося, щоб схожість - чи віра у схожість - якнайдовше не зникала. Ледь вилицюваті скули, тонкий ніс і дуже темні очі - “мигдалевиді”, повторювала про себе Анюта. Немов у усурійського тигра.

Солодка кашка на дні вазочки невблаганно закінчувалася. Анюта раптом злякалася, що разом з морозивом закінчиться і знайомство, тоді вони вийдуть з підвальчику, розпрощаються - і все.

- Може, ще кави або чаю? - запитав Олексій. Він уникав звертатися до Анюти прямо - не знав, говорити їй “ви” чи “ти”. На “ви” виходило занадто офіційно, на “ти” - занадто розв'язно...

- Так, - радісно погодилася Анюта. - Чаю...

Олексій пішов до стійки, а Анюта подивилася на своє відображення в металевому плафоні настінної лампи. Вигляд був, немов у кривому дзеркалі, Анюта зніяковіла і полізла за пудреницею, і навіть встигла відкрити її - під столом, проте в цю мить Олексій повернувся, і Анюта потайки сховала люстерко в сумку.

- Я попросив, щоб музику поміняли, - сказав Олексій. І дійсно - карамельна пісенька, така затерта, що Анюта майже не чула її, змінилася раптом дуже пристойним джазом.

Кругленька офіціантка принесла Анюті чашку чаю з лимоном. Анюта взялася за ложечку, дзенькнула, калатаючи, дивлячись, як відбивається світло на гарячій поверхні підфарбованої солодкої води.

І нарешті зав'язалася розмова.

Отже, Олексій був студентом політеху. В майбутньому бачив себе класним інженером. Підробляв радіомонтажником в якійсь майстерні, тому що любив запах розплавленої каніфолі. Багато читав - здебільшого ті самі книги, що й Анюта. Театру не любив, вважав занудним, полюбляв кіно.

Анюта заходилася переконувати. Запропонувала власноруч повести нового знайомця на найцікавіші та значущі, з її точки зору, драматичні спектаклі; Олексій зізнався, що в будні має мало часу і, чесно кажучи, ціна квитків дуже часто засмучує студента... І плавно перейшов на обставини Анютіно життя: а вона де навчається?

Анютин чай охолов. Скибочка лимону розкила й розбухла, а вона дедалі калатала ложечкою, а стрілка годинника на зап'ясті невпинно рухалася, і скоро - за п'ять хвилин - треба буде підводитися й іти...

- Я на демографії навчаюся, - сказала Анюта, одночасно пишаючись і соромлячись.

Олексій сидів перед нею, його очі були вже не мигдалевиді - круглі очі, немов дві темні виноградини.

- На демографії? Що, на першому курсі?

Анюта і без нього знала, що виглядає молодше за свої роки.

- На третьому, - сказала вона, відчуваючи, що їй неприємне Олексієве здивування. - А що таке?

В останніх її словах пролунав неприкритий виклик.

- То що, - стиха спитав Льоша, - ти вже й дітей маєш?!

- Сина, - сказала Анюта з гідністю.

- Скільки ж тобі років?

- Дев'ятнадцять, - Анюта підвела підборіддя.

Олексій мовчав.

- А друга дитина з'явиться навесні, - сказала Анюта, немовби маючи намір його добити. - А всього їх буде вісім чи дев'ять, тому що я планую вступити в аспірантуру. І, знаєш, не треба робити таке обличчя... І взагалі - до побачення.

Вона підвелася, відчуваючи, що треба забиратися якомога швидше - раніше, ніж сльози здолають тендітну греблю її гордості. Секунда пішла на те, щоб оцінити відстань до дверей в туалет... Проте якщо вона розридається в туалеті, то вся кав'ярня після того стане свідком її ганьби, та й час підганяє, не можна ж сидіти у вбиральні - в сльозах - до півночі...

І вона рушила до вхідних дверей, щосили стримуючи дитячі ображені ридання. Вона не могла зрозуміти, що саме увігнало її в істерику - за мить, на рівному місці! Адже й раніше їй зустрічалися хлопці, які ставилися до її майбутньої професії ледь не з відразою; дивно, тоді це її геть не обходило. Були й інші - ті ловилися на “дівчат з демографії”, як голодна риба на дебелого черв'яка...

І на тих, і на інших вона чхати хотіла з високого даху.

- Аню! Стривай!

Її спіймали за рукав. Анюта, не дивлячись, вирвалася; це ж треба, вся кав'ярня стала свідком бурхливої романтичної сцени...

Вона вийшла на вулицю. Вже смеркло. Холодний вітер продував її наскрізь, Анюта знала, що їй не можна застуджуватись.

- Аню... Та я ж нічого такого не хотів! Чим же я тебе образив, слухай-но! Ну вибач, я просто через несподіванку, я нічого такого не думав, і гадки не мав... Та стій же!

За рогом вітру не було, і Анюта врешті-решт зупинилася.

- Ну скажи, чого ти образилася? Просто я ніколи не бачив дівчат з демографії, я ж не знав, що вони такі!

- Які? - запитала Анюта, відчуваючи, як стрімко остигають на холоді мокрі вії.

Олексій зніяковів. Взяв її за руку:

- Ти рукавички загубила. Вони додолу впали. Ось.

І вклав в долоню дві м'які вовняні грудочки. Пішов сніг.

- Дякую, - сказала вона пошепки.

- Будь ласка, - озвався Олексій. - Слухай-но... А ти...

І замовк.

- Що? - запитала Анюта.

Був справжній зимовий вечір. Світло здавалося синім. Сніг здавався легким, немов алюміній.

- Ти колись цілувалася? - стиха запитав Льоша.

Вона хотіла сказати йому, кого він нагадує їй. Проте не сказала. Зніяковіла.

* * *

З Анютиного класу на демографію намагалися вступити одразу п'ять дівчат. Олену відсіяли після медогляду, Юльку зарубали на співбесіді, друга Олена завалила хімію, а Ірка не набрала балів.

Конкурс був - тридцять чоловік на місце. Мама лише руками розвела, коли побачила списки першокурсників, навіть Анюта ще боялася - раптом помилка? Раптом її прийняли через непорозуміння й скоро виженуть?

Першокурсницям належало вибрати фенотип дитини. Тільки зовнішність - проте ні в якому разі не стать; на новенькому курсі панували веселощі та метушня. Всі бігали з анкетами, радилися і вихвалялися, всі спершу хотіли синьооких блондинів, проте потім майже всі одночасно вирішили, що “це банально”. Дві дівчини захотіли мулатів, п'ять “замовили” зеленооких, три все таки наполягли на високих блондинах, а Анюта написала в анкеті, що хоче дитину чорняву, кругловиду й з білою шкірою. І знову ж таки злякалася - а раптом не вийде одразу завагітніти?!

Вийшло, при цьому з першої спроби.

Весь перший рік вони вчили анатомію, фізіологію, психологію, етику, філософію, літературу та ще штук десять предметів. Після занять були практикуми в паралель із другокурсницями - разом сповивали, купали та всіляко плекали смішних рожевих немовлят. Другокурсниці задирали носи перед “дрібними” - проте Анюта заприятелювала відразу з двома, з Лєрою та Світланою. Обидві мали дівчат.

Вільного часу майже не лишалося, тим не менш кожної суботи-неділі обов'язково йшли компанією кудись у театр чи на концерт; простували животами вперед, добре знаючи, що схожі зараз на блискучу картинку “Демографія - майбутнє”, яка прикрашає собою кожен третій рекламний щит. Ловили на собі зацікавлені погляди, гуртом сміялися і голосно хизувалися знаннями в музиці, балеті або теорії драми - відповідно до видовища. У буфеті купували найдорожчі фрукти та тістечка - стипендія була нічогенька, для провінційних дівчат - просто небачені гроші. Дехто намагався економити - проте не ставало сили волі, та й не було особливої потреби, якщо чесно...

Навесні Анюті виповнилося вісімнадцять. Це був найбагатолюдніший, найвеселіший та найгаласливіший день народження за все її життя.

Минуло літо. Анюта здала сесію й народила хлопчика - три дев'ятсот; липень був яскравий і якийсь дуже легкий, легкість була в кольорі неба, у малюнку тіней, в Анютиному опалому животі, в заліковці з усіма п'ятірками, в басейні, де її первісток плавав разом з виводком інших немовлят...

В гості приїхала мама. Анюта поблажливо всміхалася, дивлячись, як та боязко бере в руки згорток з дитиною. Як невпевнено сповиває. Як з жаху відвертається, коли Анюта з Дімкою роблять гімнастику або пірнають у басейні...

Потім Анюта помітила, що на мами старі туфлі й немодна сукня. Повела її в магазин і купила одразу три пари туфель і два святкові костюми; мама спершу заперечувала та відмовлялася, а тоді заплакала й обійняла Анюту якось по-новому, не так, як раніше: - Дівчинко моя... Щасти тобі у всьому...

* * *

Весь другий курс був суцільний практикум, постійні лабораторні та нескінченні реферати. Вони розробляли - кожна для себе - методики годування, підгодовування, масажів та розвиваючих ігор, описували переваги й недоліки різних режимів дня, вчилися діагностувати патології (на їхньому курсі, слава богу, таких майже не було). Чотири рази на тиждень були спільні заняття з першокурсницями: “дрібні” дуже поважали наставниць і буквально дивилися в рота, проте Анюта повсякчас дивувалася їхній неспритності, незграбності та боязкості в поводженні з дітьми. Невже вона сама лише рік тому була такою?!

Взимку вони здали іспити з філософії, історії та літератури - пройдені заочно теми. Анюта отримала дві п'ятірки і четвірку. Четвірку через те, що в білеті їй трапилися деконструктівісти, а їх Анюта не розуміла й терпіти не могла.

У другому семестрі часу було трохи більше, тому що діти підросли. Анюта з однокурсницями знову стали ходити на лекції; до основних предметів додалася дієтологія, логопедія та теорія мистецтв. Анютине есе “Затоптані постмодерном” посіло друге місце на республіканському конкурсі.

Літо провели на дачі в лісі. Два місяці були - суцільний дитячий день народження; малюкам на Анютиному курсі по черзі виповнювався рік. Всі вони здавалися самостійними і геть дорослими.

Першого ж вересня їй суворо надавала по вухах фізкультурниця й навіть погрожувала відрахуванням - лише через два зайві кілограми! Довелося мучити себе в тренажерному залі, проте потім на медогляді її тричі похвалили й навіть надали надбавку до стипендії.

Другого разу - третій курс, друга дитина - їм дозволили вибирати не просто фенотип, а й навіть батька майбутньої дитини. Анюта гадала, що дівчата з радості на голову встануть - проте веселощі вийшли не такі, як позаминулого року. Все тихо сиділи над глянцевими проспектами, з яких посміхалися плечисті, красиві, дебелі, звичайні, розумні, повні, худі, світловолосі й смагляві чоловіки. Вдивляючись у їхні обличчя, приміряючи їх на ненароджену і навіть не зачату поки що дитину, Анюта пережила дивовижну світлу печаль. Як наприкінці гарного фільму, коли по екрану повзуть титри, все скінчилося, але музика ще триває...

Вона вибрала молодого темноволосого хлопця з круглим вилицюватим обличчям та уважними мигдалевидими очима. Вона не знала, як його звати. І ніколи не побачить його на власні очі. Проте її дитина - вона чомусь думала, що знову буде хлопчик - можливо, успадкує ці очі й цей погляд...

У жовтні одну з Анютиних однокурсниць упіймали з цигаркою. Хоч як вона ридала, хоч як вибачалася, хоч як присягалася, що більше геть ніколи - нічого не допомогло. У присутності всього курсу їй було сказано, що безвідповідальність та навчання на демографії - несумісні. Що вона - брак приймальної комісії, що вона, звісно, отримає допомогу на дітей, однак подальше її перебування в професії неможливе. Нехай шукає іншу спеціальність та іншу роботу.

І відрахували.

* * *

У листопаді - Анюта була на третьому місяці, її живіт ще не був помітний, особливо під пальто - вони з Лєрою, тієї самої подругою, що навчалася тепер на четвертому курсі, вирушили на виставку воскових фігур.

День виявився невдалий, Лєра весь час бубоніла, що це примітивно, що це цирк, а не мистецтво, і врешті-решт згадала, що запізнюється на зустріч із двоюрідною сестрою. Посеред воскових статуй подруги розпрощалися; Анюта пішла далі сама, тому що потайки від Лєри вважала, що цирк, так само як і ця виставка, має право на існування.

Одна з фігур після уважнішого розгляду виявилася живою людиною - хлопцем років десь двадцяти, темноволосим і тонким, з дуже темними мигдалевидими очима. Анюта остовпіла: їй здалося, що перед нею - батько її “теперішнього” дитини...

Проте вже наступної миті стало ясно, що хлопець - інший. Просто схожий.

Він упіймав Анютіни погляд. І всміхнувся привітно, як до давньої знайомої.

За півгодини вони зайшли в маленьку підземну кав'ярню...

* * *

Вона довго дивилася на себе в дзеркало.

Хотілося одночасно плакати й співати. Боже, вона закохалася, а це все одно, що провалитися в банку з розігрітим малиновим джемом.

Їй здавалося, що це Льошкіна дитина народиться в неї невесні. Їй здавалося, що вона буде така сама чорнява й кароока. Немов усурійський тигр...

Проте щось розуміти, коли ти закоханий - це все одно що дивитися захоплюючий фільм із субтитрами чужою мовою. Голос розуму - то лише напівпрозорі написи понизу екрану...

Вона знала, що дівчата вже все помітили й усе зрозуміли. І що педагоги теж скоро все зрозуміють.

Вона поглядала в дзеркало - і посміхалася, як мультяшне жабеня.

* * *

Анюта чергувала на групі. Десять карапузів займалися хто чим! Найстарший був Анютіни Дімка, йому вже виповнився рік і шість місяців. Наймолодша була дівчинка однокурсниці Інги - вона мала рік і чотири.

Кімната була схожа на дно тропічного моря. Тренажери, кубики, пірамідки, купи навчальних і розвиваючих іграшок, тільки встигай стежити, кому що набридло і кого чим ліпше зайняти. Анюта помічала, що час в ігровій минає якось аж надто швидко, добре, що великий годинник з музикою не дозволяв їй занадто захопитися грою.

“Жили у бабу-у-сі-і...”

- Дітки! На горщики!

Веселе пожвавлення. Час перевести подих. За годину Анюту замінить Валя.

В кишені запілікав телефон.

- Тобі телефонують з міста, - сказала технічка.

В Анюти в грудях неначе розірвалася петарда.

“Я на чергуванні”, - злякано попередив розум.

- Давай! - Сказала Анюта.

Механічна мелодія в слухавці. І далекий-далекий голос:

- Алло?

- Алло, - сказала Анюта, байдуже спостерігаючи за тим, як Валєрочка по-хуліганському перекидає свій горщечок на квітчастий м'який килим.

- Аню!

Хвиля сиріт від щік аж до п'ят.

- Так, привіт!

- Ти вільна зараз?

Холодно за вухами.

- Ні... Я на чергуванні. Але я можу передзвонити...

- Передзвони, будь ласка, коли звільнишся. Це приблизно коли?

- Я за годину, - сказала Анюта. - Так. Я. За годину передзвоню.

* * *

Сніг випав і не танув.

Після дитячого галасу й вереску тиша парку здавалася абсолютною.

- Льошко, Льошко, Льошко...

Жодне дерево, напівголе, у вбогому сніжному вбранні, не могло захистити закоханих від стороннього ока. На щастя, в парку було вже майже темно.

Льоша сів на лавку, Анюта опинилася в нього на колінах. Деякий час вони нічого не говорили, принаймні, вголос.

- Слухай-но, - сказала Анюта, вивільняючи нарешті губи. - Слухай-но... Давай одружимося.

Олексій випростався. Щільніше накрив своєю долонею Анютину гарячу долоню:

- Хіба тобі... можна?

- Так! - Швидко заговорила Анюта. - Звісно, можна. Подамо заяву... Нам одразу дадуть дві кімнати в сімейному гуртожитку. Ні, три! А на випуску, за два з половиною роки, мені дадуть котедж для сім'ї й тарифну ставку. А якщо ти підеш на курси і станеш вихователем...

- Але я не хочу бути вихователем, - пошепки сказав Льоша. - В мене інша спеціальність...

- Ну не будь, - легко погодилася Анюта. - Геть не обов'язково... Просто будеш моїм дітям батьком. Дімку всиновиш. Він тобі сподобається, я запевняю, він такий класний...

- Анюто, - сказав Олексій, проводячи долонею по її волоссю. - Я кохаю тебе. І тому прошу кинути демографію.

* * *

- Ти подорослішала, - сказала Лєркіна мама.

Їй ще не виповнилося сорока. Вона була однією з перших, хто двадцять з гаком років тому зважився вступити на демографію; Лєрка була її другою дитиною. Молодший Лєрчин брат - дванадцятий в сім'ї - минулого року пішов до школи.

- Так, ти подорослішала, - Лєрчина мама всміхнулася.

Вони сиділи на подвір'ї великого будинку, в альтанці. Йшов сніг. Горіло багаття.

З будинку вийшов Лєрчин батько. Помахав рукою тим, хто сидів в альтанці, висмикнув із замету свого онука й Дімку, схожого у своєму червоному комбінезоні на іграшкового ведмедика. Обтрусив від снігу й поніс у будинок, по-хазяйсьому затиснувши під пахвами.

- Коли ми одружилися, я вже мала трьох, - сказала Лєрчина мама.

- Так-так, - промовила Анюта, проводжаючи поглядом Лєрчиного батька.

- Бачиш, Анюто... Сімнадцять-вісімнадцять років - не той вік, коли розумієш головне. В усякому разі, більшість дівчат ще не здатна зрозуміти.

- Так-так, - промовила Анюта.

- Ось ти, коли вступала на демографію... Чого ти хотіла? Про що мріяла?

Анюта знизала плечима:

- Ну, треба ж, щоб діти народжувалися, щоб демографічна ситуація поліпшувалася, щоб всі були щасливі, щоб народ був здоровий... - вона зніяковіла. - Не знаю, чесно кажучи.

- Щоб мамі було приємно? Щоб перед знайомими було чим похизуватися?

- Ні, - швидко сказала Анюта. - Щоб усе життя було зрозуміле одразу. Щоб з року в рік було щось нове, хороше, і щоб ясно було, що буде зі мною за десять років, що за двадцять, що за тридцять...

Лєрчина мама потакнула з розумінням:

- Отож… Щось подібне. Тих дівчат, хто тупо хоче житла й грошей, здебільшого зрізають на співбесіді. Як не дивно, за конкурсом проходять здебільшого ті, хто приходить у пошуках щастя. Котрі вважають, що щастя – це діти, це розмірене, впорядковане життя...

- Це означає, що я корислива? - після паузи запитала Анюта.

- Тією мірою, якою будь-яка людина, що шукає щастя - корислива.

Анюта дивилася, як Лєрка зі своєю меншенькою - Олею - піднімається на ґанок, обтрушує доньці чобітки, як відкриваються вхідні двері, і в електричному світлі передпокою снігопад на мить стає об'ємніший та густіший.

- Я розумію, про що ти хочеш запитати, - сказала Лєрчина мама. - Дівчатам-абітурієнткам кажуть про це вже на перших зборах. Кажуть, приймаючи документи... Кажуть десяте, і тому здається, що ці слова втратили сенс. Кажуть: “Дівчата, вступаючи на демографічний факультет, ви приносите жертву своїм майбутнім дітям. Жінки, котрі присвятили себе демографії - жриці життя на землі”... Так чи приблизно так?

- Так, - промовила Анюта.

- Ми насправді принесли в жертву... не кохання, ні. І не особисте життя. Лише першу шлюбну ніч... Зрозуміло, це не така вже й маленька жертва. Але й не така трагічна, як тепер тобі здається.

- Мені не здається, - запротестувала Анюта.

- Перша дитина - перший чоловік, біологічна пам'ять вимагає, щоб ці поняття були жорстко пов'язані... Але ж ми не тварини, щоб іти на поводу біологічної пам'яті. Ганнусю, рано чи пізно ти зустрінеш людину, котра любитиме тебе такою, яка ти є, поважатиме твій вибір і охоче ділитиме з тобою твою ношу. Як зустріла таку людину я, багато моїх знайомих...

- А може, він мріяв про інше, - стиха сказала Анюта. - Він, може, звичайна людина... І аж ніяк не жрець життя.

- Значить, він не той, хто тобі потрібен, - сумно посміхнулася Лєрчина мама.

* * *

-...А хто тут житиме, а за сорок років?

Олексій мовчав. Анюта зменшила тон:

- Чомусь на водіння, наприклад, мотоцикла треба отримувати дозвіл, а повна влада над маленькою людиною надається задарма, і надається кому завгодно - божевільним, злочинцям, алкоголічкам... А хоч би й найзаможніші батьки... Половина з них егоїсти й дурні. Ось я вчора бачила, як одна дика матуся виховувала сина, йому на вигляд років зо три... Як вона на нього кричала! Мов на собаку! І шльопала за те, що він оступився і впав в калюжу... І нехай вона матиме лиш одну цю нещасну дитину. Їй більше не можна, - Анюта перевела подих.

Олексій мовчав.

- А є такі, що взагалі не хочуть дітей, - знову почала Анюта. - І не треба! Бога ради! Нехай займаються роботою, і кар'єрою, і особистим життям, і всі будуть спокійні й щасливі. Без дратування, без докорів, без дитячих сліз... А наші діти - щасливі. Здорові. Половина дівчат, що вступили цього року на демографію - доньки наших же випускниць... Власне, років за двадцять дев'яносто відсотків молоді будуть - наші діти. Ось як.

Олексій мовчав. У напівтемряві грудневого вечора Анюта не бачила його обличчя.

- А покинуті діти... Це вже окрема історія. Зазвичай їх беруть у сім'ю маленькими. Вони ослаблені. Часто хворі. Часто зі зниженим інтелектом. Але й вони - наші діти. Їх люблять, вони теж щасливі. А іноді доводиться їх брати вже величенькими, “імплантувати” в сім'ю... На той час троє-четверо власних дітей мають бути старшими за приймака. Тоді вони його виховують... Ти не уявляєш, яка це робота. І яка колосальна від цієї роботи віддача. Ти зрозумій... Це не розплідник! Це не інкубатор! Це майбутнє... не тільки їхнє, а й наше... Дітей майбутнього мають виховувати професійні педагоги... коли ми хочемо, щоб у нас і в цих дітей... у людства... було людське майбутнє. І разом з тим дітей мають виховувати не чужі люди... Всі ці інтернати... Значить, дітей майбутнього мають виховувати їхні мами. Професіонали-педагоги. А щоб людська популяція нормально відновлювалася - одна така мама повинна мати якомога більше дітей...

Олексій мовчав. Анюта не знала, що ще сказати йому.

- Ти не вважай, - почала вона втомлено, - що ми оскаженілі мужоненависниці. Ми ж не хочемо, щоб діти не мали батьків...

- Ваші наречені проходять медогляд? - стиха запитав Олексій.

Анюта махнула рукою:

- Фігня... Ц просто тест, аби відсіяти алкашів, наркоманів, божевільних... Це ж природно.

Олексій мовчав. Анюта говорила і говорила, проте аргументи, такі природні й правильні, чомусь втрачали силу саме зараз, коли Анюті так важливо було бути переконливою.

-... Ти не згоден?

- Ні, - сказав Олексій.

І всередині в Анюти неначе лопнула повітряна кулька.

- Ні, - повторив Олексій. - За дитину відповідають двоє. Від початку.

Тепер мовчала Анюта.

- Не кажи, що ти цього не розумієш, - сказав Олексій.

Анюта мовчала.

- Не кажи, що, коли ти вступала, тобі начхати було на моду. На престижність цієї вашої демографії. Її зробили престижною, в неї вклали гроші, її розрекламували, мов товар. Це був грандіозний проект, не сперечаюся. Напевно, він вдався і вже приносить дивіденди...

- Діти, - тихо сказав Анюта. - Я тобі про дітей, ти мені про дивіденди.

- А дітей не можна ставити на конвеєр. Діти - не промисловий товар.

- Нехай краще виростають неврастенікам? Нещасними зацькованими виродками? Або хай взагалі краще не народжуються?

- Нехай краще не народжуються, ніж народжуватися на конвеєрі, - твердо сказав Льоша.

* * *

...Першого разу - сильно і впевнено - штовхнув її в живіт ненароджений хлопчик з мигдалевидими, немов у усурійського тигра, очима.

- Ма? - запитав Дімка.

- Щось в око втрапило, - швидко сказала Анюта, розтираючи обличчя кулаками.

Дмитрик, трохи клишоногий, підійшов до Анюти й вхопився м'якенькою долонькою за її коліно; просто перед Анютиним обличчям опинилася діловита круглощока фізіономія:

- Со?

Анюта мовчки ткнулася носом у шовкову, пропахлу літом маківку.

- Со втлапило? - Дмитрик вивільнився, щоб вимогливо зазирнути їй в очі. - Дай подивлюсь.

- Сльози течуть, - сказала Анюта.

Дмитрик насупився:

- Плацес?

- Ні, - Анюта обійняла його. - Скажи, Дмитрику... Адже все роблю правильно? Адже в нас іще все буде, і тато буде, і багато братів і сестричок, і свій дім... І всі разом підемо до школи... І будемо щасливі, так, Дмитрику?

- Звісно, - сказав він, трохи подумавши. - Звісно... А тато - це хто?

За вікном ішов сніг.

* * *

У квітні народився хлопчик.

Поиск по сайту: