АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Античні міста-держави Північного Причорномор'я

Велику роль в історії України відіграли греки, які з'явилися у VII столітті до н. е. на північних берегах Чорного моря та заснували тут античні міста-держави. Як органічна частина античної цивілізації, вони утворились і розвивалися у тісній взаємодії з місцевим причорноморським населенням. Останнє впродовж цілого тисячоліття відчувало на собі вплив високої античної культури, що знайшло свій вияв у прискоренні їх соціально-економічного та культурного розвитку.

В історії античних міст-держав Північного Причорномор'я вирізняються два основні періоди. Перший охоплює час з VI по середину І ст. до нашої ери й характеризується відносно самостійним життям на базі еллінських традицій і мирними відносинами зі скіфськими племенами. Другий припадає на середину І ст. до н. е. - 70-ті роки IV ст. н. е., коли міста-держави поступово потрапляли у сферу інтересів Риму й до того ж зазнавали постійних руйнівних нападів готів і гунів.

У процесі античної колонізації у Північному Причорномор'ї утворилися чотири основні осередки.

Перший - це побережжя Дніпро-Бузького та Березанського лиманів. В першій половині VI ст. до нашої ери на правому березі Бузького лиману, неподалік від місця впадання його в Дніпровський лиман, вихідці з Мілета заклали Ольвію - згодом одне з трьох найбільших давньогрецьких міст Північного Причорномор'я, її зручне географічне розташування сприяло налагодженню тісних торговельних зв'язків із землеробами лісостепу та кочівниками степу.

Другий центр античної цивілізації Півдня України склався в районі Дністровського лиману, де розташувалися міста Ніконій і Tipa.

Третій центр сформувався в Південно-Західному Криму. Головне місто тут - Херсонес Таврійський.

Четвертий центр античної культури в Північному Причорномор'ї виник на Керченському й Таманському півостровах. Тут були побудовані міста Пантікапей. Феодосія, Фанагорія.

Грецькі міста-держави в Причорномор'ї називалися полісами. Крім Боспору, це були рабовласницькі демократичні або аристократичні республіки з відповідним управлінням. До складу міст-полісів входила й сільська округа - хора.

Основним центром, звідки греки потрапляли на Південь сучасної України, був Мілет - місто, що в західній частині Малої Азії. Причин переселення декілька. Основні з них - перенаселення Еллади, нестача вільних земель для землеробства, ринків збуту ремісничих товарів інші.

Античні міста планувались і забудовувались за стандартами і нормами материкової Греції. В Північному Причорномор'ї застосовувались такі системи планування: прямолінійна, змішана (прямолінійна та променева). Місто ділилось на квартали з одного - чотирьох будинків. Крім житлових і господарських споруд в містах були театри, гімназії, храми, святилища, адміністративні споруди. Будувались вони з застосуванням ордерних стилів. Найбільш розповсюдженими були: дорійський, іонійський, корінфський. В будівництві використовували камінь, дах накривали черепицею. Місто захищалось муром. Деякі міста Причорномор'я мали додаткові укріплення -акрополь. Центром міста була агора - головна площа міста. Тут знаходився теменос - культові споруди.

За мурами міста знаходився некрополь - місце поховання померлих. Поступово грецькі міста - колонії об'єднуються. Так в 480 р. до н.е. виникло Боспорське царство, яке об'єднало більш як 20 грецьких міст, що існували на території Керченського півострова й Тамані. Столичним містом царства став Пантікапей (сучасне місто Керч). З IV століття до н.е. до складу Боспорського царства ввійшли окремі племена Приазов'я, Північного Кавказу, Прикубання.

Головними заняттями греків Північного Причорномор'я були землеробство, скотарство, виноградарство, рибальство. На високому рівні знаходилось ремісництво: металообробка, гончарство, ткацтво. Важливе місце в економічному житті Ольвії, Херсонесу та інших міст займали землеробство і скотарство. Наприклад, Ольвія мала свою сільськогосподарську територію - хору, на якій її мешканці могли вирощувати хліб і городину, пасти худобу. Хліборобством і скотарством займалися також мешканці поселень, що оточували Ольвію. У прибережних районах було дуже розвинуте рибальство. Херсонес з самого початку розвивався як центр сільськогосподарського виробництва. Мешканці міста володіли значним сільськогосподарським районом. Західне узбережжя Криму, що херсонесці називали "рівниною", було житницею Херсонесу, яка поставляла місту зерно. Територія на крайньому південному заході Криму, що називається тепер Гераклійським півостровом, була поділена на велику кількість наділів-клерів розміром 25-30 гектарів. Клер являв собою земельну ділянку з укріпленою садибою, що складалася звичайно з будинку, різних господарських будівель, цистерни для води. До складу клерів входили також сади, пасовиська і поля. Значну роль відігравало ремісниче виробництво. Так, великих успіхів досягли ольвійські майстри у виготовленні металевих виробів, відлитих із бронзи або міді, дзеркал, прикрас, статуеток, які часто виконувались у "скіфському звіриному стилі". В Ольвії розвивалося керамічне виробництво, ювелірне, деревообробне, ткацьке та інші ремесла. Металургійні, ювелірні, текстильні підприємства працювали у Херсонесі. Вироблялася різноманітна кераміка. Херсонеські ремісничі вироби збувалися не тільки у самому місті, але й за його межами - у скіфських поселеннях Криму. Широкого розвитку набула торгівля. В міста з хори і всієї Скіфії поступало зерно, худоба, шкури, хутро, солона риба, сіль, а звідти вони вивозилися до Греції. Із Греції в Причорномор'я надходили металеві та ювелірні вироби, зброя, тканини, мармур, столовий посуд, прянощі, оливкова олія, предмети розкоші та мистецтва, вина. Поширеним товаром були раби. Та все ж основним торговим товаром був хліб. Контактуючи з греками через торгівлю, місцеве населення знайомилося з античною культурою, здобутками грецького суспільства. Адже в грецьких містах-колоніях, як і в самій Греції, також поширювалась писемність, розвивались науки: історія, філософія, літерату та, медицина. Театри, храми, прикрашались скульптурами, фресками, мозаїками. У І столітті до н.е. поліси потрапляють в залежність від Римської імперії і міста ще функціонують. На відміну від греків-колоністів, які, затвердившись в Північному Причорномор'ї, стали одним з головних факторів соціально-економічного розвитку регіону, римляни поводили себе як завойовники. Вони не мали підтримки від місцевого населення. Римська окупація Причорномор'я і включення більшості міст до складу Римської імперії не могли істотно змінити становище, оскільки римляни розглядали ці міста лише як джерело одержання продуктів і рабів, як передаточні пункти у торгових і дипломатичних зносинах з "варварським світом". У III ст. нашої ери міста-колонії на території Північного Причорномор'я вступають у період загального економічного та соціально-політичного розладу, що призвів через сто з лишнім років до їх остаточної загибелі. Найбільшого удару міста зазнали від готських і гунських племен. УIV столітті припиняє своє існування як місто-держава Ольвія. Відродилися лише Херсонес і Пантікапей, які увійшли до складу Візантійської імперії. Херсонес, відомий як місто Корсунь, був знищений золотоординськими завойовниками в середині XV ст. Така ж доля спіткала Пантікапей і Феодосію.

№4 Походження, розселення східних слов’ян

Походження, розселення та устрій східних слов’ян
Уперше слов’яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (І ст. н.е.) під назвою „венеди”, які жили між р.Одр і Дніпром. Пізніше з венедів вирізнилися дві групи слов’янського населення – анти і склавіни. Анти заселили територію від Дунаю до витоків Дону та Азовського моря й склали згодом східну гілку слов’янства. Основою господарства антів було землеробство і скотарство. Значного розвитку набули ремесла – ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське. Важливе місце у господарському житті антів посідала торгівля з містами-державами Північного Причорномор’я та арабськими країнами. Окрім цього, річка Дніпро була важливим міжнародним торгівельним шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мав демократичний характер. На чолі племені стояв князь і старшина, але всі важливі питання вирішували народні збори – віче.
Анти часто воювали проти готів, загрожували північним кордонам Візантії по Дунаю. А в середині V ст., підкорені гунами, анти разом із ними брали активну участь у Балканських війнах. Держава антів проіснувала близько трьох століть (к. ІV – поч. VІІ ст.) і у 602 році загинула під натиском аварів. Після цього у письмових джерелах анти вже не згадувалися, зате дедалі частіше — “слов’яни”, “склавени”, “склавіни”.
До утворення Давньоруської держави у східних слов‘ян існувало 14 великих племінних об‘єднань, які заселяли землі нинішніх України, Росії і Білорусі. Перелік цих об’єднань міститься у „Повісті минулих літ”: поляни, древляни, дреговичі, дуліби, волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, в’ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени. Поляни жили на Середній Наддніпрянщині, сіверяни – на р.Десна, в’ятичі – на Оці, на заході від полян – дреговичі та древляни. По течії р.Західний Буг лежали землі волинян і дулібів. Протягом VІІІ – ІХ ст. слов’яни розселилися по території Східної Європи.
Ранні слов’яни селилися здебільшого по берегах річок і озер. Житла були дерев’яними, обмазані глиною. Жили ранні слов’яни за традиціями родоплемінного ладу, але поступово відбувається перехід до сусідської общини. Вожді (князі) спершу обираються разом зі старшиною на народних віче, а далі їх влада пеpедається у спадок.

Господарство східних слов'ян
Перші поселення східних слов'ян виникли на берегах річок і озер, відповідно до того, як йшло їх розселення. Спочатку слов'яни жили в землянках, потім почали будувати будинки - у цих дерев'яних оселях посередині споруджувалися вогнища, дим йшов через отвір у даху або стіні. У кожного будинку обов'язково були господарські споруди, вони робилися плотові, саманні або з подібних матеріалів і ставилися на дворі або вільно, розкидано, або по периметру чотирикутного двору, утворюючи усередині відкритий простір.
У слов'янських селищах дворів було небагато: від двох до п'яти. Вони обносилися земляними валами для захисту від ворогів.
Як вже згадувалося раніше, основним заняттям слов'ян звичайно ж було землеробство. Археологічні знахідки дозволяють стверджувати, що вони вирощували жито, пшеницю, ячмінь, просо, ріпу, капусту, буряк і т.д. З технічних культур слов'яни розводили льон і коноплі.
Системи землеробства спочатку сильно відрізнялися у слов'ян, які жили на півночі і на півдні. Там, де росли густі ліси, переважала підсічно-вогнева система. Спочатку дерева підрубували, і цілий рік поступово засихали. На наступний рік висохлі дерева спалювалися, і в золу сіяли зерно. Іноді землю попередньо розорювали, але частіше за все не робили і цього. Гарні врожаї такі ділянки давали тільки протягом трьох-чотирьох років. Потім ділянку закидали і вирубували новий. Саме з такою вкрай незручною системою, що вимагає величезної кількості землі, і була пов'язана малонаселеність перших слов'янських поселень. Основними ж знаряддями праці на півночі були сокира-мотика, заступ, борона-суковатка.
На півдні, з його теплим кліматом і родючими грунтами, основною системою землеробства був переліг. Ралом, а пізніше дерев'яних плугом із залізним лемешем, розорювали землю. Коли ділянка виснажувався, переходили на інше місце. Однак дуже скоро обидві ці системи поступилися місцем орного землеробства.
І на півночі, і на півдні слов'яни жали дозрілі хліба серпами. Зерно розмелювали кам'яними зернотерками і ручними жорнами.
Іншим важливим заняттям слов'янських племен було скотарство. Скотарство східних слов'ян було органічно пов'язане із землеробством. Скотарство давало м'ясо, молоко; худобу використовували як тягло на ріллі (в нечорноземній зоні - коні, в чорноземній - воли); без гною неможливо було вести польове землеробство в нечорноземній зоні, від худоби отримували і шерсть і шкіри. Східнослов'янські народи розводили велику і дрібну рогату худобу, коней, свиней, птицю. Менше розводили качок і гусей, але майже обов'язково в кожному господарстві тримали курей.
Важливе значення мали рибалка і полювання, тим більше, що в густих лісах водилося безліч хутрових звірів, хутро яких використовувався для виготовлення одягу, а також йшов на продаж.
Як зброю слов'яни використовували луки, списи, мечі, палиці (палиці з важкими набалдашниками і шипами). Пущені з тугих луків гартовані стріли могли наздогнати ворога навіть на великій відстані. Для захисту слов'яни використовували шоломи і міцні "сорочки" з дрібних металевих кілець - кольчуги.
Важливу роль у житті східних слов'ян відігравало також бортництво - збирання меду диких бджіл.
Але крім землеробства слов'яни займалися і обробкою металу (ковальство), виробництвом керамічних виробів. Не цуралися вони були також ювелірне, каменерізне, столярне ремесла. Що знаходилися в найбільш вдалих (з точки зору можливості торгівлі) місцях поселення перетворювались в міста. Також ставали містами і князівські фортеці. Найдавнішими містами Русі були: Новгород, Чернігів, Суздаль, Муром, Смоленськ, Переславль, Ладога, Ростов, Білоозеро, Псков, Любеч, Турів. На думку вчених, до початку IX ст. на території Русі налічувалося близько 30 міст.
Місто виникало зазвичай на пагорбі або на місці злиття двох річок, що було пов'язано з торгівлею. А торговельні зв'язки між слов'янськими і сусідніми племенами були досить налагодженими. З півдня гнали на північ худобу. Прикарпаття забезпечувало всіх сіллю. На північ і північний захід із Наддніпрянщини та Суздальській землі йшов хліб. Торгували хутром, полотном, худобою і медом, воском і рабами.
Основних торгових шляхів, що проходили через Русь, було два: по Неві, Ладозькому озеру, Волхову, Ловаті і Дніпру проходив великий водний шлях "з варяг у греки", що з'єднував Балтійське море з Чорним, а через Карпати торгові шляхи вели до Праги, в німецькі міста, в Болгарію, в країни мусульманського світу.

№6

Київська Русь була найбільшою державою середньовічної Європи, однак, починаючи з 30-х років XII ст. у ній значно посилилися відцентрові тенденції. Держава, що мала вигляд міцної і непорушної, раптом почала втрачати політичну єдність і розпалася на півтора десятка князівств і земель. Розпочався період удільної (феодальної) роздробленості — закономірний процес, притаманний усім державам середньовічної Європи. Серед причин політичної роздробленості Київської Русі можна виокремити такі. 1. Прагнення окремих князівств до самостійності. Вони були зумовлені еволюцією економіки, дальшим розшаруванням суспільства, розвитком феодального землеволодіння, зростанням кількості міст, пануванням натурального господарства, а отже, його замкнутим характером. Каталізатором де централізаторських процесів стала реалізація рішення Любецького з'їзду князів (1097) про вотчинний принцип успадкування земель. Внаслідок переходу володінь від батька до сина зміцнювалися місцеві князівські династії та їхнє найближче оточення. Вони виявляли щораз більшу самостійність і все рідше зважали на волю великого князя київського, менше цікавилися загальноруськими справами, захистом країни відворотів. 2. Велика територія держави та етнічна неоднорідність населення. Безмежні простори східноєвропейської рівнини, колонізовані русинами, були свідченням державної могутності Київської Русі, але водночас стали і джерелом її слабкості. За низької густоти населення, нерозвинутих засобів комунікації та недостатньо міцного і розгалуженого апарату влади на місцях неможливо було ефективно управляти такою великою країною з єдиного центру. Крім того, розширення кордонів Київської Русі призвело до відпливу значних матеріальних та людських ресурсів на колонізацію окраїн, а відтак і до виснаження держави. Великою мірою послаблювала Київську Русь також етнічна неоднорідність її населення. Адже понад 20 народів, які тут проживали, істотно, різнилися за рівнем економічного, політичного, культурного розвитку й об'єднати їх у міцну спільноту було практично неможливо. 3. Несталий порядок успадкування князівської влади. Здавна на Русі панував "горизонтальний" принцип престолонаслідування, коли влада переходила від старшого брата до молодшого, від сина старшого брата — до наступного за віком. Однак уже наприкін. XI ст. на Любецькому з'їзді князів було проголошено про "вотчинний", або "вертикальний", принцип, за яким престолонаслідування йшло від батька до сина. Змішування цих двох принципів, що продовжували співіснувати, призводило до міжусобиць, підривало основи Київської держави. 4. Занепад торгівлі. Важливу роль у піднесенні Київської держави відіграла міжнародна торгівля, яка здійснювалася торговельними шляхами, що проходили через Русь ("з варяг у греки", Соляний, Залозний) і зв'язували Азію з Європою, Чорне море з Балтійським. Однак із кін. XI ст. транзитна торгівля Київської Русі починає занепадати. Це було спричинено насамперед появою нового середземноморського торговельного шляху, що безпосередньо поєднав Західну Європу з Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом. До того ж торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів були блоковані половецькими ордами. Усе це мало згубні наслідки для економіки Русі, призводило до подальшої її дезінтеграції. 5. Геополітичне розташування Київської Русі, яка знаходилася на межі зі степовими кочівниками. Віками на українські землі здійснювали спустошливі набіги гуни, авари, хозари, угри, печеніги, половці. Боротьба з ними вимагала спільних дій князівств, але в умовах зростання ворожнечі між князями це ставало дедалі проблематичнішим. У результаті, занепадали міста й села, ремесла, торгівля, сільське господарство, культура. Наслідки політичної роздробленості були згубними для держави. У процесі децентралізації Київської Русі на її території виділяються окремі політичні утворення. Першими відособилися Новгородська й Полоцька землі, до яких не докочувалися хвилі половецьких вторгнень. Відносно сам ості й ними стали також Ростово-Суздальське, Галицьке та Волинське, а згодом і Муромське, Переяславське, Чернігово-Сіверське та інші князівства. Водночас зі зміцненням окремих князівств на землях Київської Русі тривали важливі перетворення в етнічній сфері. Зокрема, на теренах Полоцької, Псковської та Смоленської земель унаслідок змішування слов'ян-переселенців із місцевими балтами формувалася білоруська етнічна спільнота. Територіальним ядром утворення російського етносу стали Суздальська й Ростовська землі, де відбувалася енергійна слов'янська колонізація місцевих угро-фінських племен. Генетичною базою формування українського народу залишалися землі Південної та Південно-Західної Русі на чолі з Києвом. Під 1187 р. у літописі вперше вживається назва "Україна", яка поступово поширюється на всі землі, заселені українським етносом. Проте роздробленість Київської Русі зовсім не означала. її повного політичного розпаду. Вона й надалі залишалася відносно єдиною державою зі спільними законами, територією, культурою, церквою. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну централізованій монархії прийшла федеративна. З сер. XII ст. Давньоруською державою спільно керує об'єднання найвпливовіших і найсильніших князів — т.зв. колективний сюзеренітет. Мала місце й система дуумвіратів, тобто двох співправителів. Київ залишався безумовним загальнодержавним центром. З ХШ ст. сепаратистські тенденції у Київській Русі починають перемагати. Занепадає система колективного управління державою, поступово втрачає провідної статус Київ. Відповідно монголо-татарська навала застала Київську Русь роз'єднаною, ослабленою нескінченними усобицями й нападами половців.

Сучасні історики роздробленість витлумачують не як розпад держави, як зміну її устрою та форми правління. Устрій Київської Русі часів роздробленості можна порівняти з сучасними федераціями — державами, що складаються з кількох державних утворень, за якими зберігається певна самостійність. Форму правління, властиву Київській Русі часів роздробленості, називають колективним сюзеренітетом: замість одного великого князя владу здійснює об'єднання найважливіших князів.

№7 Утворення Галицько-Волинської держави

На тлі поглиблення феодальної роздробленості й ослаблення Київської Русі внаслідок постійних вторгнень кочівників на її південно-західній околиці вирізняються Галицьке та Волинське князівства.

Від утворення (друга половина XI ст.) Галицьке князівство, власне, розвивалося так, як і решта складових єдиної Давньоруської держави. Засноване онуком Ярослава Мудрого князем Ростиславом, це князівство не раз зазнавало утисків з боку своїх сусідів, по смерті засновника роздробилося. Однак уже в середині XII ст. воно знову об'єдналося і стало могутньою державою (з 1141 р. столиця - Галич, нині це Івано-Франківська область). Кордони держави сягали Поділля на сході, Карпатських гір і Закарпаття на заході, гирла Дунаю на півдні. Зокрема, на Дунаї було засновано місто Новий Галич (тепер Галац на території Румунії).

Північніше Галичини пролягали землі Волинського князівства (назва походить від міста Волиня, зараз село Грудек на території Польщі). Давнє суперництво між Галичем і Волинєм закінчилося наприкінці XII ст., коли династія галицьких князів Ростиславичів обірвалася, відколи помер князь Володимир. Скориставшись цим, волинський князь Роман 1199р. завоював Галич, об'єднав Галичину з Волинню і заснував Галицько-Волинську державу. Столицею країни спершу був Галич, далі - Холм (тепер на території Польщі), аз 1272 р. - Львів.

Ставши правителем великої держави, Роман насамперед приборкав галицьку боярську верхівку, яка постійно намагалася поширити вплив на всі сфери правління. Так він розпочав процес централізації країни.

Зовнішня політика князя Романа полягала у прагненні розширити свої володіння як на заході, так і на сході. Переможні походи його військ на Литву, Польщу, Угорщину, відбиття навали половецьких кочових орд створили йому та його державі високий авторитет у світі. На початку XIII ст. у боротьбі з київським князем Рюриком Роман здобув перемогу, в результаті чого все Подніпров'я, зокрема Київ, опинилося під його владою.

Відтоді й до другої половини XIV ст. Галицько-Волинське князівство відігравало роль державного осередку майже всіх етнічних українських земель - від Карпат до Дніпра, ставши спадкоємцем Київської Русі. Літописець так і називає Романа - "самодержцем усієї Русі". Правителі західних країн всіляко намагалися підтримувати з ним дружні стосунки. Зокрема, як згадується у візантійських літописах, боротьба Романа з половцями врятувала Візантію, адже кочові орди дійшли і до стін Константинополя.

№8 Після загибелі Романа Мстиславича його синам Данилу та Васильку довелося вести тривалу боротьбу за відновлення єдності Галичини та Волині під своєю владою. Ця боротьба завершилася їхньою перемогою 1238 р. Посівши в Галичині, Данило віддав братові Васильку в управління Волинь. Але незважаючи на такий поділ, обидва князівства продовжували існувати як одне ціле під зверхністю старшого і діяльнішого Данила.
Початок правління Данила Романовича Галицького припав на період монголо-татарської навали на Русь. 1241 р. загарбники зруйнували і його володіння. Сам Данило переховувався тоді в Польщі. Повернувшись звідти він почав відбудовувати державу. Відроджувались зруйновані міста і села. Одночасно велася боротьба проти боярської сваволі, яка знов набрала сили. 1245 р. під Ярославом полки Романовичів вщент розгромили сили лідера боярства Ростислава Михайловича, угорських і польських князів. Перемога під Ярославом зміцнила становище Данила і Василька, які в своїй політиці спирались на незадоволених діями бояр служилих бояр та торговий і ремісницький люд. Влада Романовичів знову поширилася на віддалені землі. Галицько-Волинська держава знову відродилася в старих кордонах.
Посилення Галицько-Волинської держави непокоїло Золоту Орду. Щоб запобігти цьому, Батий восени 1245 р. наказав Данилу Галицькому з'явитись в Орду і визнати від неї свою залежність. Данило змушений був виконати принизливу вимогу хана, але утримав за собою князівський престол. Це дозволило йому почати підготовку до визволення Русі від загарбників. Для зміцнення міжнародного авторитету держави князь створив галицьку митрополію,
призначив її митрополитом свого прибічника «печатника» Кирила. Разом з тим він уклав союз проти Орди із своїм зятем князем володимиро-суздальським, а також польськими, литовськими князями та з угорським королем і зблизився з Папою Римським. Але після розгрому 1252 р. володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича ординцями Галицько-Волинська держава залишилася фактично віч-на-віч із Золотою Ордою.
Незважаючи на таке становище, Данило Галицький не зрікся своїх планів. Він укріплював свої володіння, заснував на честь старшого сина Лева м. Львів, а столицю переніс з ненадійного Галича до неприступного Холма. Одночасно відбувалася реорганізація війська. Ударною силою в ньому стала важкоозброєна дружина, а також селянське і міщанське ополчення. Почалося визволення Галичини й Волині від татарських загонів. 1252 р. галичани і волиняни спільними зусиллями вигнали татарську орду хана Куремси за Дністер. Протягом 1254—1255 рр. дружини Данила і Василька Романовичів та Лева Даниловича звільнили землі уздовж Бугу, Случа і Тетерева. Але 1259 р. на кордонах Волині з'явилося об'єднане татарське військо, послане ханом, щоб покарати повсталих. Щоб зберегти державу від розгрому, Данило мусив виконати вимоги хана про знищення міських укріплень і прикордонних фортець, знову визнати свою залежність від Орди. Його спроби створити новий антитатарський союз зазнали невдачі. 1264 р. Данило Романович Галицький помер.

Після смерті Данила Галицького його держава продовжувала зберігати напівзалежне становище від Золотої Орди. Василько до своєї смерті 1270 р. княжив на Волині, сини Данила: Лев — у Галичині, Мстислав — у Теребовлі, Шварно — у Холмі.
У другій половині XIII ст. частина знаті прагнула звільнити край від ординської залежності за допомогою союзу з Литвою. Прибічником цього був Варно Данилович, який допоміг посісти батьківський престол у Литві князю Войшелку, а той у свою чергу зробив Шварна своїм спадкоємцем на тій підставі, що той — був одружений на його сестрі. Але цей союз тривав недовго. Лев Данилович, побоюючись литовців, 1267 р. вбив Войшелка і в Литві прийшло до влади антигалицьке угруповання, що посилило наступ на Волинь.
Натомість Лев, порозумівшись з татарами, разом з ними ходив на Польщу, здобувши Люблін, Литву, приєднав до своїх володінь Закарпаття. Наприкінці свого правління (1264—1301) він спромігся відновити укріплення, зруйновані його батьком Данилом за наказом Орди.
Тим часом Волинське князівство після смерті Василька успадкував 1270 р. його син Володимир. Але не маючи спадкоємців, він заповідав свій наділ Мстиславу Теребовлянському.
Після смерті Лева його син Юрій І (1301—1308) знову став правителем єдиної Галицько-Волинської держави, бо Мстислав Теребовлянський також не полишив спадкоємця. Столицею держави Юрій І зробив Володимир-Волинський. За його правління вона пережила своє піднесення: швидке зростання міст і сіл, розвиток культури й торгівлі. Сам князь прийняв королівський
титул, Останніми галицько-волинськими князями роду Романовичів були сини Юрія І Андрій і Лев II. Вони хоч і поділили між собою територію князівства, але в політиці завжди діяли спільно. Князі підтримували дружні стосунки з західними державами, прагнули здобути незалежність від Золотої Орди, яка почала слабнути. 1323 р. загинули під час однієї з війн проти татар. Після їх смерті не залишилось спадкоємця по чоловічій лінії династії Рюриковичів.
Галицькі бояри запросили на князівський стіл сина сестри Андрія і Лева Мазовецького князя Болеслава, що прийняв православ'я та дістав ім'я Юрія II. Проте вибір виявився невдалим. Юрій-Болеслав був короткозорим та егоїстичним правителем. Він запрошував до Галичини німецьких і чеських колоністів, прихильно ставився до католицької церкви, чим викликав невдоволення місцевих бояр і православного духовенства.
Непослідовною була і зовнішня політика Юрія-Болеслава. Хоча він врегулював відносини з Ордою та Литвою і навіть віддав свою дочку за сина литовського князя Гедиміна, але таке зближення посварило його з поляками та уграми. 1337 р. він здійснив спільно з татарами невдалий похід на Люблін і під загрозою польсько-угорського вторгнення у відповідь змушений був у Вишеграді підписати угоду, згідно з якою заповідав галицький трон польському королеві Казимиру ІІІ. Коли про це стало відомо, галицькі бояри отруїли князя, здійснивши 1340 р. переворот. З цього часу галицькі землі стають ареною боротьби сусідніх держав — Литви, Польщі і Угорщини і втрачають свою незалежність.

№9

Ослаблені монголо-татарськими нападами, роздроблені на окремі князівства, українські землі на початку XIV ст. стали об'єктом експансії з боку Литовського князівства. Консолідувавшись у нелегкій боротьбі з Лівонським і Тевтонським орденами, Литовське князівство розпочало своє проникнення на західно-руські (білоруські) землі ще у середині XIII ст., за часів князя Міндовга (1230-1263 pp.). У першій чверті XIV ст. більша поло вина білоруських земель вже знаходилася під владою литовських князів, і вони почали спроби захоплення сусідніх українських земель. Безпосереднє залучення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель почалося у часи правління великого литовського князя Гедиміна (1316-1341 pp.), який проводив політику підкорення руських земель, використовуючи різноманітні заходи: воєнні, дипломатичні, династичні. Його васалами стали мінський, лукомський, друцький, Берестейській та дорогочинський князі. З 1340 р. на Волині правив його син Любарт-Дмитро. Основна частина українських земель була захоплена за правління литовського князя Ольгерда, який у 1362 р. зайняв Київ. Цим фактично закінчилася княжа доба в історії України. Ольгерду навіть вдалося у 1362 р. на річці Сині Води (раніше, ніж Дмитрію Донському на Куликовському полі) розгромити татар.

Рід Гедиміновичів став одним з найрозгалуженіших у Східній Європі того часу. Від синів Гедиміна вели генеалогію князі Острозькі, Заславські, Корецькі, Чорторийські, Вишневецькі, Сангушки, Збаразькі та ін.

Ольгерд чітко формулює основне завдання Литовської дер жави: «Вся Русь просто мусить належати литовцям». У 1345-1377 pp. до Литви приєднано території від м. Володимира на Заході до р. Оскіл на Сході, від Новгорода-Сіверського на Пів ночі до середньої течії р. Південний Буг на Півдні. Князь Вітовт у 1392-1430 pp. приєднав землі у межиріччі Дніпра і Дністра з виходом до Чорного моря.

Причинами успіху литовців у експансії на українські землі була їх консолідація в боротьбі з німецькими рицарськими орденами: ослаблення Русі у результаті її роздроблення та монголо-татарської навали (до цього, як пише літописець, «Литва з болота на світ не показувалася»); феодальні усобиці у Золотій Орді.

Литовські князі започаткували звільнення українських земель від монголо-татарського іга. Зміцненню позицій литовських можновладців на українській території сприяли династичні зв'язки з галицько-волинськими князями, що давало їм змогу бути законними претендентами на місцеві княжі престоли. Тому літописи й відзначають, що володарі Литви «не стільки силою, скільки мудрістю воювали». Узявши під свій контроль українські землі, литовці намагалися спочатку не вносити в місцевий уклад ніяких змін: «Ми старого не рушимо, а нового не вводимо». Слід ураховувати також і те, що місцеве населення, приймаючи литовського князя, прагнуло покінчити з попередніми князівськими стосунками старої династії. Оцінюючи ситуацію у Литовській державі, яка сталася після 1362 p., відомий український історик Н. Яковенко зазначає: «Витворений без помітних завойовницьких зусиль новий державний організм являв собою вельми неординарний суб'єкт історії — державу, у якій від народу — завойовника, по суті, зоставалася тільки назва: Велике князівство Литовське».

Слід зазначити, що українське та білоруське населення, а також їх землі складали більше 80% території Великого князівства Литовського, тому це значно впливало на ситуацію в державі. Українці досить спокійно поставилися до литовської експансії, оскільки влада литовців не була репресивною, самі литовські князі спочатку були православної віри, руська мова стала загальнодержавною. Крім того, люди бачили в Литві можливого захисника проти жорстоких набігів татар. Були прийняті й руські норми права, назви посад тощо. Тому держава часто називалася Литовсько-Руським князівством.

№10


1 | 2 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.007 сек.)