КОМЕНТАРІ ЕКСПЕРТІВ

2010 рік разом зі зміною політичної влади в Україні приніс й масштабні зміни в системі судочинства. Кульмінацією цього процесу стало прийняття Закону України “Про судоустрій і статус суддів” від 7 липня 2010 року № 2453-VI (далі – Закон).

Передумови. Закон слід розглядати в тому контексті, в якому відбувалося його прийняття.

Проблема необхідності реформування судової системи України назрівала і обговорювалася давно, однак саме 2010 рік приніс ряд змін, котрі зумовили прийняття Закону. Першим знаком, що масштабні реформи системи судоустрою не минути, стало Рішення Конституційного суду України (далі – КСУ) від 11 березня 2010 року № 8-рп/2010 у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення термінів “найвищий судовий орган”, “вищий судовий орган”, “касаційне оскарження”, які містяться у статтях 125, 129 Конституції України. У цьому рішенні КСУ вказав, що можливе лише одне касаційне оскарження судового рішення, а конституційний статус Верховного суду України (далі – ВСУ) не передбачає наділення його законодавцем повноваженнями суду касаційної інстанції щодо рішень вищих спеціалізованих судів, які реалізують повноваження касаційної інстанції. Вважаємо, що саме це резонансне рішення КСУ стало каталізатором судової реформи.

Паралельно ми могли спостерігати збільшення ролі і авторитету Вищої Ради Юстиції (далі – ВРЮ), яка постала в іншому образі. ВРЮ почала ретельно і безупинно працювати. Дисциплінарні провадження проти суддів, які лежали роками, розглядаються одне за одним. У результаті ВРЮ постала в ролі безжалісного судді над суддями.

Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопустимості зловживань правом на оскарження” від 13 травня 2010 року № 2181-VI тільки укріпив статус ВРЮ. Позитивним моментом є те, що цей закон прямо передбачив можливість оскарження рішень ВРЮ до адміністративного суду. Водночас закон вніс зміни до Кодексу України про адміністративне судочинство (далі – КАСУ), згідно з якими справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України і ВРЮ підсудні Вищому адміністративному суду України (далі – ВАСУ) як суду першої інстанції. Таким чином, ВАСУ буде першою і єдиною інстанцією, що розглядатиме відповідні справи. Крім того, вказаний вище закон вніс зміни, якими унеможливив забезпечення позову шляхом зупинення дії актів Верховної Ради, Президента і ВРЮ в порядку забезпечення позову. Вважаємо, що не є виправданим позбавлення сторін права на оскарження рішень ВАСУ і забезпечення позову у відповідних справах.

Таким чином, до прийняття Закону України “Про судоустрій і статус суддів” ми підійшли вже з “дієздатною і підсиленою” ВРЮ і з “обмежено дієздатним і слабким” ВСУ. Закон тільки посилив відповідні тенденції. Перш за все хотілося би звернути увагу на структуру Закону. Основну частину Закону складає власне Закон України “Про судоустрій і статус суддів”, у якому відтепер урегульовано правовідносини, що раніше регулювалися одразу кількома законодавчими актами, які втратили чинність з дня опублікування Законів України “Про статус суддів”, “Про судоустрій України”, “Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України”.

У прикінцевих положеннях Закону містяться суттєві зміни до процесуального законодавства, більшість з яких не має безпосереднього зв’язку із самим Законом. Відповідні зміни не вирішують усіх проблем судового процесу, а деякі навіть ставлять більше запитань, аніж дають відповідей. Нижче виділяються і аналізуються основні зміни, які приніс Закон.

Вищі і найвищий. У продовження згаданого вище Рішення КСУ від 11 березня 2010 року № 8-рп/2010 Закон передбачає створення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі – ВССУ), який відтепер нарівні з Вищим господарським судом України (далі – ВГСУ) і ВАСУ функціонуватиме як суд касаційної інстанції. Водночас повноваження ВСУ обмежуються переглядом справ з двох підстав: неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах; та у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом. У світлі березневого рішення КСУ створення ВССУ вважаємо виправданим, бо нарешті чіткіше і логічніше постає образ судової системи України, в системі судів загальної юрисдикції у котрій чітко окреслена спеціалізація судів, на чолі кожної з якої стоїть відповідний вищий спеціалізований суд: ВГСУ, ВАСУ і ВССУ. Над ними мав би стояти ВСУ як найвищий суд загальної юрисдикції. Однак тепер ВСУ є лише де-юре найвищим, бо його повноваження суттєво і невиправдано зменшені. Так, звернімо увагу, що питання про допуск справи до провадження ВСУ вирішується відповідними вищими спеціалізованими судами. Таким чином, фактично ВГСУ, ВАСУ і ВССУ будуть самі вирішувати необхідність перегляду їх же рішень ВСУ. Вважаємо, що це порушує принцип nemo esse debet judex (ніхто не може бути суддею у власній справі).

Невиправданим є позбавлення права ВСУ на проведення узагальнення судової практики і прийняття рішень з цього питання. Віднині відповідними повноваженнями наділені лише вищі спеціалізовані суди.

Водночас, позитивним є визначення обов’язковості рішень ВСУ, прийнятих за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих само норм матеріального права у подібних правовідносинах, для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правові акти, що містять зазначену норму права, та для всіх судів України. Відповідна норма, за умови надання вищими спеціалізованими судами можливості ВСУ реально здійснювати правосуддя, забезпечить однакове застосування норм права не лише судами, а й органами державної влади. Однак вважаємо за необхідне передбачити в повноваженнях ВСУ забезпечення однакового застосування норм матеріального, а також процесуального права.

Таким чином, вважаємо, що у своїх намірах скорочення повноважень ВСУ законодавець пішов надто далеко, і тепер ВСУ можна назвати найвищим судом загальної юрисдикції лише умовно, бо судова влада і повноваження сконцентровані навколо вищих спеціалізованих судів, які в деяких аспектах є “вищими” за ВСУ.

Добір суддів. Закон змінив процедуру призначення на посаду судді вперше. Для того щоб стати суддею, кандидату потрібно пройти дванадцять стадій. При цьому законодавець зажадав за необхідне посадити кандидатів у судді за парти, передбачивши необхідність направлення кандидата на посаду судді на спеціальну підготовку в спеціалізованому вищому юридичному навчальному закладі, а також у Національній школі суддів України. Безпосередній добір кандидатів на посаду суддів проводитиме ВККА, а остаточне рішення про внесення подання Президентові України про призначення на посаду суддів приймається ВРЮ. Що ж стосується обрання судді на посаду безстроково, то тут саме ВККА може рекомендувати Верховній Раді України прийняти відповідне рішення. При цьому розгляд такого питання у Верховній Раді України відбувається за спрощеною процедурою без висновку комітету парламенту. Суперечливим є положення пункту 5 статті 79 Закону, згідно з яким у разі не одержання кандидатом на посаду судді безстроково необхідної кількості голосів знову проводиться голосування. Невже законодавець мав на увазі, що депутати повинні голосувати, поки не погодяться з запропонованою кандидатурою?

Запропонована система добору суддів є надто складною і значно уповільнить формування суддівського корпусу. Законодавець не набрав сміливості для передбачення можливості обрання суддів народом. Не набув розвитку й інститут народних засідателів і присяжних, про який, як і раніше, лише згадується в Законі.

Дисциплінарна відповідальність суддів. Законом змінено порядок дисциплінарної відповідальності суддів. Позитивним є те, що Закон наділяє правом на звернення зі скаргою на поведінку судді, яка може мати наслідком дисциплінарну відповідальність, кожного, кому відомо такі факти. Відповідні заяви розглядатимуться у ВККС. Територіальні кваліфікаційні комісії суддів ліквідовано. Членам ВККС попередньо аналізувати скарги на поведінку суддів допомагатиме новостворена служба дисциплінарних інспекторів. За наслідками дисциплінарного провадження ВККС може рекомендувати ВРЮ винести подання про звільнення судді. При цьому, знову ж таки, складається враження, що законодавець має на меті змусити депутатів Верховної Ради України проголосувати за подання ВРЮ про звільнення судді, бо передбачає, що при недостатній кількості голосів депутатів так само проводитиметься повторне голосування.

Очевидно, що однією із цілей Закону є збільшення контролю над суддями. Законом спрощено порядок надання згоди на затримання чи арешт судді, обраного безстроково. Відповідне питання вноситься на засідання Верховної Ради України позачергово без голосування та розглядається без висновків комітетів на її найближчому пленарному засіданні. Водночас, кримінальну справу щодо судді може порушити тільки Генеральний Прокурор. Пункт 2 статті 47 Закону передбачає, що суддя не зобов’язаний давати жодних пояснень щодо суті справ, які перебувають у його проваджені, крім випадків, установлених законом. Доцільно було би такі випадки (як от дисциплінарне провадження щодо судді) прямо передбачити в цьому положенні. А так – будь-яким законом у майбутньому може бути піддана небезпеці незалежність судді.

Призначення суддів на адміністративні посади. Закон вирішив проб-лему призначення суддів на адміністративні посади, однак шлях, яким пішов законодавець, є сумнівний. Передбачається, що ВРЮ, за пропозицією відповідної ради суддів, призначатиме голову і заступника голови місцевих, апеляційних і вищих спеціалізованих судів. Однак в Конституції України, яка містить вичерпний перелік повноважень ВРЮ, не передбачено повноважень ВРЮ на призначення суддів на адміністративні посади. Щодо цього питання неодноразово висловлювався КСУ. Так, у Рішенні від 16 травня 2007 року № 1-рп/2007 (справа про звільнення судді з адміністративної посади) КСУ визнав неконституційною норму Закону України “Про судоустрій України”, яка уповноважувала Президента України на здійснення відповідних функцій, так як це прямо не випливає з його повноважень, передбачених Конституцією України. Ще раніше у Рішенні від 16 жовтня 2001 року № 14-рп/2001 (справа про призначення суддів) КСУ зазначив, що зі змісту положення Конституції України не випливає належність до віддання ВРЮ внесення подання як про призначення суддів на адміністративні посади, так і про звільнення з цих посад. І нарешті, в рішенні від 22 грудня 2009 року № 34-рп/2009 (справа про призначення суддів на адміністративні посади) КСУ зазначив, що Рада суддів не має права призначати суддів на адміністративні посади, а лише дає рекомендації щодо цього питання певному органу, який має такі повноваження. При цьому зазначалося, що такий орган досі не визначений і Верховна Рада повинна законодавчо врегулювати це питання.

Те, чи КСУ буде і надалі послідовний у своїх рішеннях, покаже час, адже питання конституційності повноважень ВРЮ на призначення суддів на адміністративні посади неодмінно постане перед ним, бо вже зараз активно обговорюється.

Слід також зазначити, що Голова ВСУ, як це передбачено статтею 128 Конституції України, обирається на посаду і звільняється з посади шляхом таємного голосування Пленуму ВСУ. Закон встановив порядок такого голосування.

Соціальне забезпечення суддів. Закон передбачає поетапне збільшення посадового окладу судді. Так, посадовий оклад судді місцевого суду з січня 2015 року має становити 15 мінімальних заробітних плат. Водночас передбачається подання суддями щорічної декларації про їх майновий стан до Державної судової адміністрації для оприлюднення на офіційному веб-порталі судової влади. Декларація повинна містити відомості про доходи, цінні папери, нерухоме, цінне рухоме майно, банківські вклади, фінансові зобов’язання судді, членів його сім’ї та осіб, з якими він спільно проживає або поєднаний спільним побутом, та про видатки судді, якщо разові видатки перевищують розмір його місячного заробітку.

Запровадження декларування доходів суддів, очевидно, викликано й справою колишнього судді Адміністративного суду м. Києва О. Бачуна, якого було звільнено в червні 2010 року з посади за видатки, які не відповідали його заробітку.

Ліквідація військових судів. Законом передбачено припинення існування військових судів з 15 вересня 2010 року. Навряд чи такі зміни є виправданими, адже існування військових суддів є нормальною світовою практикою, і прямих підстав для їх ліквідації не було.

Посилення відповідальності за невиконання судових рішень. Закон вніс зміни до статті 382 Кримінального кодексу України, яка передбачає кримінальну відповідальність за невиконання судових рішень. Якщо раніше за умисне невиконання рішень було передбачено відповідальність лише службової особи, то відтепер будь-яка особа несе відповідальність за умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрала законної сили, або перешкоджання її виконанню, що карається штрафом від п’ятисот до однієї тисячі неоподаткованих мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох років. Більш сувора відповідальність передбачена за невиконання рішень службовою особою та за невиконання рішень Європейського суду з прав людини. Цікаво, як відповідна норма покаже себе на практиці, адже випадків невиконання рішень суду, як от про забезпечення позову, є чимало. Очевидно, у юристів побільшає роботи, бо треба буде доводити неумисність невиконання судових рішень.

Введення автоматизованої системи документообігу. З початком 2011 року передбачається введення в усіх судах, а не лише адміністративних, як це було дотепер, автоматизованої системи документообігу. Система мала би забезпечити неупереджений і справедливий розподіл справ між суддями, надання оперативної інформації сторонам про стан розгляду справи, пришвидшити рух справ. Існує деякий скептицизм щодо належного функціонування такої системи на практиці. Поза сумнівом, таке нововведення є позитивним, але лише за умови реального його функціонування і забезпечення відповідальності за несанкціоноване втручання в роботу автоматизованої системи документообігу.

Мова судочинства. Стаття 12 Закону передбачає, що судочинство і діловодство в судах України проводиться державною мовою. Однак тут же зазначається, що суди гарантують право громадян на використання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють і що у судах, поряд із державною, можуть використовуватися регіональні мови або мови меншин у порядку, встановленому процесуальним законом. При цьому використання в судочинстві регіональних мов або мов меншин гарантується державою та забезпечується за рахунок коштів Державного бюджету України.

Таким чином, певний суддя, посилаючись на те, що регіональною мовою району його розташування є певна мова, може здійснювати судочинство відповідною мовою, і держава повинна покрити відповідні видатки. Вважаємо, що відповідні положення суперечать Конституції України, а саме статті 10, згідно з якою державною мовою в Україні є українська, і держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. У Рішенні від 14 грудня 1999 року № 10-рп/99 КСУ (справа про застосування української мови) у роз’ясненні цієї конституційної норми вказано, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійснені повноважень органами державної влади (законодавчої, виконавчої і судової) та місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших сферах суспільного життя, які визначаються законом. Отже, відповідно до Конституції України, судочинство і діловодство в судах України повинно провадитися виключно державною мовою – українською. Процесуальне законодавство передбачає можливість участі перекладача в процесі, чим забезпечується доступ до судочинства осіб, які не володіють державною мовою.

Скорочення процесуальних строків. Скорочено строки здійснення певних процесуальних дій по КАСУ, Цивільному процесуальному кодексу України (далі – ЦПК України) і Господарському процесуальному кодексу України (далі – ГПК України). Наприклад, у ЦПК України скорочено строки апеляційного і касаційного оскарження, вирішення питання про відкриття провадження у справі, проведення попереднього судового засідання, призначення справи до розгляду, подачі заяви про скасування забезпечення позову тощо. Проблема в тім, що і попередньо визначені строки дотримувалися не завжди. Так, розгляд рідко якої справи тривав два місяці, хоча це максимальний строк, передбачений статтею 157 ЦПК України. Судді масово порушують процесуальні строки. При цьому це здійснюється в першу чергу у зв’язку з надмірною завантаженістю суддів, а особливо суддів загальних судів. Цю проблему, на жаль, так і не вирішено. На практиці існувала проблема не в тому, що строки занадто довгі, а в тому, що їх не дотримувалися. Саме скорочення строків не може призвести до швидкого правосуддя, на яке всі так сподіваються.

Протидія процесуальним диверсіям. Позитивним моментом змін є зменшення можливостей для зловживання процесуальними правами. Зупинимося на аналізі відповідних змін до ЦПК України і ГПК України. В останньому, за прикладом ЦПК, визначено перелік ухвал, які можуть бути оскаржені окремо від рішення суду. Важливо, що при подачі апеляційної скарги на ухвалу, яка не підлягає оскарженню, суд першої інстанції не направляє матеріали в суд апеляційної інстанції, а повертає апеляційну скаргу заявнику, про що виноситься ухвала, яка не підлягає оскарженню. Крім того, існує також список ухвал, оскарження яких не перешкоджає подальшому провадженню по справі у суді першої інстанції, тому що при їх оскаржені в апеляційний суд направляються лише копії матеріалів. Відтепер у господарському процесі, як і в цивільному, питання про відвід вирішується судом у тому складі, який розглядає справу. Це є позитивною зміною, бо сторони нерідко заявляли безпідставні відводи під час засідань з метою затягування розгляду справи.

Змінити предмет або підставу позову відтепер можна буде лише до початку розгляду справи по суті. Ця зміна також направлена на протидію процесуальним диверсіям, але з іншого боку обмежує дії юристів під час процесу. Водночас знання про те, що предмет і підстави позову не можна буде змінити, змусить юристів ретельніше продумувати свої дії при подачі позову.

Важливі зміни внесено в статті 169 ЦПК України, що стосується наслідків неявки в судове засідання особи, яка бере участь у справі. Так, суддя відкладає розгляд справи лише у випадку першої неявки в судове засідання сторони або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі, оповіщених у встановленому порядку про час і місце судового розгляду, якщо вони повідомили про причини неявки, які судом визнано поважними. У разі повторної неявки в судове засідання позивача, повідомленого належним чином, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, суд залишає позов-ну заяву без розгляду. У разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).

Інші зміни до процесуального законодавства. У прикінцевих положеннях Закону міститься ряд інших змін до процесуального законодавства, серед яких наступні: передача з 2011 року соціальних спорів від загальних судів назад у підвідомчість адміністративних судів; суттєві зміни щодо порядку наказного провадження; відміна можливості представництва в загальному суді за усною довіреністю, наданою під час судового засідання; скасування інституту договірної підсудності в цивільному процесі; фіксація судового засідання технічними засобами не є обов’язковою в цивільному процесі, якщо ніхто з учасників процесу не з’явився, та по справах, розгляд яких не передбачає виклику сторін; попереднє судове засідання у цивільному процесі не є обов’язковим.

Висновок. Поза сумнівом, судова система України потребує реформування. Закон є кроком на шляху до такого реформування. Як вказано вище у Законі, все далеко не ідеально щодо відповідності його норм Конституції України. Закон не вирішує також усіх проблемних питань судочинства і процесуального законодавства. Сподіваємося, що належний і конструктивний висновок щодо відповідності певних вимог Закону Конституції України дасть КСУ, а реформування судової системи України на цьому Законі не зупиниться.

Верховна Рада України ухвалила в цілому Закон України "Про судоустрій і статус суддів".

Як передає кореспондент УНІАН, за ухвалення даного документу проголосували 260 з 264 народних депутатів, зареєстрованих в сесійній залі.

З метою вдосконалення системи судів загальної юрисдикції законопроектом передбачається створення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, який нарівні з Вищим адміністративним судом України та Вищим господарським судом України функціонуватиме як суд касаційної інстанції.

Водночас за Верховним Судом України залишатимуться повноваження щодо перегляду справ з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло за собою ухвалення протилежних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом.

Закон передбачає зменшити кількість суддів Верховного Суду України до двадцяти – по п`ять суддів від кожної спеціалізованої юрисдикції (цивільної, кримінальної, господарської, адміністративної).

Нинішнім суддям Верховного Суду України створюються можливості для переходу до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ за спрощеною процедурою, а також для переходу до інших судів. При цьому соціальні гарантії, встановлені для суддів Верховного Суду України, зберігаються.

Судді Верховного Суду України, які виявлять бажання залишитися у Верховному Суді України, залишаться в ньому, а вакантні посади не будуть заповнюватися, поки кількість суддів не зменшиться до двадцяти.

Законом також передбачається ліквідація військових судів. При цьому суддям військових судів створюються можливості для переходу до судів загальної юрисдикції та передбачається надати соціальні гарантії у випадку їх відставки з посади судді чи з військової служби.

Законом запроваджується нова процедура призначення судді на посаду вперше, яка, зокрема, передбачає звернення кандидата на посаду судді безпосередньо до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та визначення чіткого переліку документів, які має подавати кандидат; проведення анонімного тестування на виявлення загальних теоретичних знань; проходження спеціальної підготовки (теоретичної підготовки - у спеціалізованому юридичному вищому навчальному закладі четвертого рівня акредитації та практичної підготовки - в Національній школі суддів України) тощо.

Процедура підготовки кандидатів на посади суддів повністю оплачуватиметься за рахунок державних коштів, оскільки відповідно до міжнародних стандартів така підготовка має бути безкоштовною і здійснюватися за рахунок держави. Крім цього, відповідно до висновків Венеціанської комісії участь Президента України у процедурі призначення особи на посаду судді полягатиме лише у перевірці додержання процедури добору і призначення суддів.

Згідно з законом, всі питання, пов’язані з обранням та звільненням суддів, обраних безстроково (проведення перевірок, розгляд звернень фізичних та юридичних осіб та ін.), мають вирішуватися відповідно у Вищій кваліфікаційній комісії суддів України та Вищій раді юстиції. У свою чергу, акти Верховної Ради України відображатимуть рішення вищеназваних органів. Із цією метою запроваджується скорочена процедура обрання та звільнення суддів, обраних безстроково: ці питання включаються до порядку денного сесії Верховної Ради України позачергово без голосування та розглядаються Верховною Радою України без висновків комітетів парламенту.

Законом передбачається обов`язкове призначення членами Вищої ради юстиції суддів, обраних безстроково. Крім того, передбачається ліквідувати територіальні кваліфікаційні комісії, а їх повноваження передати Вищій кваліфікаційній комісії суддів України, що оптимізує процедуру розгляду питань, пов’язаних із дисциплінарною відповідальністю.

Вища кваліфікаційна комісія суддів України діятиме у складі одинадцяти членів. До складу Комісії входитимуть шість суддів, які призначаються з`їздом суддів України; дві особи, які призначаються з`їздом представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ; одна особа, яка призначається міністром юстиції України; одна особа, яка призначається Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини; одна особа, яка призначається головою Державної судової адміністрації України.

З метою підвищення ефективності роботи Вищої кваліфікаційної комісії суддів України запроваджується адміністративна відповідальність за ненадання чи несвоєчасне надання відповіді на запит Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та її членів.

Законом передбачається, що голова місцевого суду та його заступник, голова апеляційного суду, та його заступники, голова вищого спеціалізованого суду та його заступники призначатимуться на посади строком на п’ять років із числа суддів цього суду та звільнятимуться з посад Вищою радою юстиції за пропозицією відповідної ради суддів.

Законом посилюється кримінальна відповідальність за невиконання судового рішення та розширюється коло осіб, які можуть притягатися до такої відповідальності.

Кримінальну справу щодо судді може порушити лише Генеральний прокурор України.

Розмір заробітної платні судді визначатиметься виключно законом, а не підзаконним актом, що відповідає Конституції України. Посадовий оклад судді місцевого суду передбачається визначити у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, установлених законом. Посадові оклади інших суддів пропонується встановити пропорційно посадовому окладу судді місцевого суду в такому розмірі: судді апеляційного суду - 1,1; судді вищого спеціалізованого суду - 1,2; судді Верховного Суду України - 1,3.

Крім того, законом передбачена щорічна доплата суддям за вислугу років у таких розмірах: за наявності стажу роботи до 5 років – 15 відсотків, понад 5 років - 20 відсотків, понад 10 років - 30 відсотків, понад 15 років - 40 відсотків, понад 20 років - 50 відсотків, понад 25 років - 60 відсотків, понад 30 років - 70 відсотків, понад 35 років - 80 відсотків посадового окладу.

Суддям, які обіймають посади заступника голови суду, секретаря судової палати, секретаря пленуму вищого спеціалізованого суду, секретаря Пленуму Верховного Суду України передбачається щомісячна доплата у розмірі 5 відсотків посадового окладу судді відповідного суду, голові суду - 10 відсотків посадового окладу судді відповідного суду.

Коментар до Закону України "Про судоустрій і статус суддів"

7 липня 2010 року Верховна Рада України ухвалила в другому читанні й в цілому проект Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (реєстр.№6450), внесений Президентом України Віктором Януковичем місяцем раніше. Прийнятий Закон покликаний започаткувати новий етап судової-правової реформи в Україні, стати першим кроком на шляху удосконалення правової і судової систем в нашій державі.

Ні для кого не секрет, що вітчизняна судова система вже давно потребує реформування, при чому, докорінного. Очевидним є й той факт, що судова гілка влади завжди була слабким місцем державного механізму і використовувалася здебільшого не за призначенням, принаймні, в тому сенсі, який йому надається українською Конституцією. Основний Закон говорить: в Україні діє принцип верховенства права. Але що таке цей принцип і яким чином він працює? Хтось скаже, що сам факт його закріплення в Конституції уже робить правову державу, задекларовану там же, політичною реальністю. Однак, якби це було так, механізм, закладений в багатьох національних законах для того, аби ці закони виконувалися, був би непотрібен, а саме верховенство права зводилося б лише до визнання того, що право має пріоритет над законом, особливо якщо останній звужує чи обмежує права людей або робить їх реалізацію складною чи неможливою. Проте істинний сенс цього принципу значно ширший, а його втілення на практиці відбувається, як правило, за допомогою цілої низки правових засобів, серед яких чільне місце належить судочинству і суду. Зміст останнього і визначається нещодавно прийнятим Законом, основні новації якого ми й проаналізуємо нижче.

Для початку відзначимо, що вперше новий Закон об’єднав у собі майже всі норми, які стосувалися правового регулювання діяльності суду і суддів в Україні, таким чином здійснивши уніфікацію права, яке визначає їх статус і роль у державі. У зв’язку з вищезазначеним новим Законом визнаються такими, що втратили чинність, Закони України «Про судоустрій України», «Про статус суддів» та «Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України». Уніфікація, якщо вона робиться послідовно і якісно, це завжди позитивний крок, бо кількість законів у державі прямо пропорційна ефективності їх дії в правовому й соціальному полі. Однак негативним аспектом в цьому плані, хоча й частково виправданим, є інші норми, що містяться в Прикінцевих положеннях ухваленого Закону. Ними вносяться суттєві зміни в цілу низку ключових нормативно-правових актів, і передусім, в процесуальне законодавство. Зрозуміло, що очевидність цих змін пояснюється самими нормами розглядуваного Закону, оскільки зміна правового статусу суду і суддів безпосередньо впливає на їх процесуальну роль в контексті провадження ними судочинства. Однак, на нашу думку, неприємною і надто частою стала звичка парламенту при прийнятті нових законів ними ж вносити корективи в цілу низку старих. Мало того, що це суперечить засадничим правилам законодавчої техніки, це ще й робить оперування новим Законом, його застосування на практиці в умовах, коли обсяг його прикінцевих положень майже такий самий, як і сам закон, уповільненим і незручним. Куди більш доцільним було б вміщення зазначених норм в окремому Законі «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Така формула відповідала б вже усталеній нормотворчій практиці, а до того ж, внесла б більшої чіткості й ясності в зміст тих норм, які пропонується змінити.

Якщо говорити про новації, які приніс Україні сам Закон, відзначимо наступне.

1. Визначення в статті 2 Закону більш ширшого переліку джерел права, яким має керуватися суд при здійсненні правосуддя, аніж це було передбачено раніше, а саме, норма про те, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є безумовно позитивним кроком на шляху до утвердження принципу верховенства права в Україні, про який вже йшлося вище, адже міжнародні акти та міжнародне право в цілому вже тривалий час де-юре і де-факто визнається пріоритетним щодо права національного, тим паче, у випадках, коли останнє не містить відповідних норм, здатних врегулювати певну юридичну ситуацію, або ж коли зміст наявних норм суперечить нормам міжнародного права. Безпосереднє застосування українськими судами цих норм має забезпечити належний рівень правового порядку в нашій державі, а окрім того, засвідчити свідоме прагнення України до гармонізації національного законодавства і наближення його до європейських стандартів і загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

2. Стаття 13 Закону передбачає обов’язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів. З одного боку, це може в подальшому створити низку проблем при процесуальному застосуванні судами відповідних законів, оскільки єдність загальних принципів судочинства, передбачена Конституцією, вимагає і необхідності вироблення однакових (загальних) принципів застосування рішень судів при прийнятті рішень іншими судами. Разом з тим, закріплення преюдиційності судових рішень на законодавчому рівні може стати першим кроком до визнання судового прецеденту в якості офіційного джерела права в Україні, про що вже давно йдеться, однак допоки конкретних рішень на користь цього законодавцем не прийнято.

3. Статтею 15 Закону запроваджується єдина автоматизована система документообігу в судах. Це означає, що як при одноособовому, так і при колегіальному розгляді справ у судах, суддя-доповідач для розгляду конкретної справи визначатиметься автоматизованою системою документообігу за принципом вірогідності розподілу справ під час реєстрації в суді позовних заяв, клопотань та скарг. Це одна з найбільш позитивних новел, передбачених новим Законом, адже вона спрямована на мінімізацію адміністративного чи будь-якого іншого впливу на суд при розгляді й вирішенні ним тих чи інших справ, і, відтак, значно звужує можливе поле для корупції в системі правосуддя.

4. Стаття 17 нового Закону позбавляє український судоустрій системи військових судів. Це безумовно прогресивна норма, яка позитивним чином позначиться на організації судочинства в Україні, враховуючи, що військові суди вже давно морально застаріли і є пережитком радянського авторитарного минулого. Окрім того, в Україні створюється новий спеціалізований суд – з розгляду цивільних та кримінальних справ, що, на наш погляд, дозволить суттєво розвантажити суди загальної юрисдикції, а окрім того, завершити процес спеціалізації судочинства в Україні, розпочатий створенням спеціалізованих судів спочатку з господарських (які до того були арбітражними), а потім і з адміністративних справ.

5. Негативним, на нашу думку, є надання Державній судовій адміністрації України повноважень щодо визначення кількості суддів у судах (ст. 19). Ця норма ще більше ускладнює і без того заплутаний і незрозумілий статус цього органу, а окрім того, надає йому повноваження, що дозволять йому суттєво впливати на суд, а отже, робити його підконтрольним, що прямо суперечить його природі.

6. Досить загрозливою нам видається норма Закону щодо порядку ліквідації судів загальної юрисдикції. Так, нею передбачено, що Президент України утворює та ліквідовує суди за поданням Міністра юстиції України на підставі “пропозиції” голови відповідного вищого спеціалізованого суду. Попередник нинішнього глави держави своїми діями яскраво засвідчив, що в разі потреби можна легко ліквідувати «незручний» суд, і, тим самим, навіки поховати правосуддя. Зрозуміло, що вказана норма Закону всього лише деталізує конституційну норму, яка саме до повноважень Президента України віднесла компетенцію щодо утворення та ліквідації судів, однак процедура їх утворення і ліквідації має бути не лише чіткою, а й достатньо складною, принаймні настільки, аби змусити суб’єктів, уповноважених на її здійснення, добре подумати, перш ніж ухвалювати рішення з цього приводу.

7. Частина 1 статті 20 Закону віднесла компетенцію щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах загальної юрисдикції до функцій Вищої ради юстиції, що, на нашу думку, суттєво розширює її повноваження, порівняно з конституційними, визначеними статтею 131 Основного Закону. Разом з тим, чітке визначення складу та кваліфікації Верховного Суду України в статті 39 розглядуваного Закону є, без сумніву, позитивним кроком та давно назрілим. Відтепер, Верховний Суд налічуватиме лише 20 суддів (по 5 суддів від чотирьох спеціалізованих юрисдикцій – цивільної, кримінальної, господарської та адміністративної) та переглядатиме справи з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах; справи у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, а також виконуватиме повноваження, відведені йому Конституцією (зокрема, щодо надання висновку про наявність чи відсутність у діяннях, в яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину (як учасник процедури імпічменту Президента); та щодо звернення до Конституційного Суду України з приводу конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України – як суб’єкт права на конституційне подання).

8. Не зовсім коректною та логічною, на наш погляд, є норма про декларування видатків суддів, передбачена статтею 54 Закону. Без сумніву, сам факт такого декларування є важливою превенцією для попередження корупції в судах, однак абсурдний спосіб, у який це планується робити, наводить на міркування щодо сумнівності намірів законодавця, що встановлює його. Так, із змісту даної статті випливає, що якщо суддя хоча б раз на рік витратив суму, яка перевищує його місячний заробіток, то він має задекларувати всі свої видатки (аж до найдрібніших, у повному обсязі), у той же час, суддя може взагалі не декларувати видатків, якщо він не витрачав одноразово зазначеної у Законі грошової суми.

9. Позитивним є намагання закріпити в статті 55 Кодекс етики судді законодавчо, проте дана норма навряд чи виправдає себе на практиці без фіксації на тому ж рівні (законодавчому) принципів, загальних засад та обов’язкових вимог щодо етичних норм та правил поведінки судді.

10. Законом вперше широко і детально висвітлено статус народних засідателів, через яких, згідно Конституції України, народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя. Встановлений порядок і критерії відбору кандидатів, а також порядок їх участі у провадженні судочинства не можна не оцінити позитивно, однак натомість викликала розчарування норма про статус присяжних як ще одного виду суб’єктів, через які народ реалізовує свою владу в судах. Їм присвячено лише одну статтю, обсяг якої не дозволяє з’ясувати їх правовий статус і роль у системі судоустрою. Залишається сподіватися, що цей прикрий недолік буде виправлено в одній з наступних редакцій прийнятого Закону.

11. Ймовірно, однією з ключових новацій розглядуваного Закону, яка покликана значно удосконалити процес добору осіб, які провадитимуть в нашій країні судочинство, і також суттєвою мірою підвищити рівень їхньої фаховості, ефективності та особистої відповідальності, а також ліквідувати корупцію при призначенні їх на посади, є система відбору та атестації претендентів на посаду судді, а також порядок притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, всі аспекти якого говорять про чітке прагнення законодавця зробити його максимально неупередженим і прозорим.

Щодо відбору осіб на посади суддів, відтепер спеціальна підготовка кандидата на посаду судді включатиме теоретичну підготовку в одному із спеціалізованих вищих навчальних закладів України та практичну підготовку в Національній школі суддів України. Така підготовка проводитиметься протягом півроку за рахунок коштів Державного бюджету. На період проходження кандидатом підготовки за ним зберігатиметься основне місце роботи і виплачуватиметься стипендія в розмірі не менше двох третин посадового окладу судді місцевого суду загальної юрисдикції.

Кандидати, які успішно пройдуть таку підготовку, направлятимуться до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України для складення кваліфікаційного іспиту. Останній полягатиме у виявленні належних теоретичних знань та рівня професійної підготовки кандидата, ступеня його готовності здійснювати правосуддя з питань юрисдикції відповідного суду, а також особистих і моральних якостей. Цей іспит проводитиметься шляхом письмового анонімного тестування та виконання практичного завдання з метою виявлення рівня практичних навичок та умінь у застосуванні закону. При цьому, хід тестування фіксуватиметься за допомогою технічних засобів відео- та звукозапису. Особи, які успішно пройдуть тестування, зараховуватимуться Вищою кваліфікаційною комісією суддів до кадрового резерву.

Що ж до самого процесу проведення суддівської спецпідготовки, то для її проведення в Україні відповідно до Закону буде засновано Школу суддів України, яка діятиме при Вищій кваліфікаційній комісії суддів України і основним призначенням якої стане підготовка висококваліфікованих кадрів для судової системи та проведення наукових досліджень з питань удосконалення судочинства. Очікується, що цю Школу буде сформовано на базі діючої нині Академії суддів України (яка діє при Державній судовій адміністрації).

Тим не менше, на тлі описаного вище порядку відбору кандидатів у судді видається досить сумнівною за нинішніх умов норма нового Закону щодо порядку призначення осіб на посаду судді безстроково, за якою питання про обрання кандидата на посаду судді безстроково розглядається на пленарному засіданні Верховної Ради України без висновків парламентського профільного комітету з питань правосуддя та будь-яких перевірок (аналогічний порядок передбачено і для вирішення питання про звільнення зазначених осіб з посад). Вочевидь, законодавець розраховує, що особи, які спершу пройшли описану вище спецпідготовку, а потім протягом п’яти років пропрацювали на посаді судді вперше, заслуговують такої довіри, що й орган, який уповноважений Конституцією приймати рішення про обрання їх на посаду судді, навіть не може це питання розглянути детально та обговорити. Гарантом такої довіри, судячи з усього, мають виступити Вища кваліфікаційна комісія суддів України, з одного боку, та Вища рада юстиції України – з іншого. До слова, повноваження першої дуже суттєво розширені в порівнянні з тим, що вона мала їх до сьогодні. Залишається сподіватися, що ВККСУ разом із Вищою радою юстиції приділятимуть більшу частку своєї уваги ретельній підготовці й відбору кандидатів на посади суддів, а не з’ясуванню при взаємодії між собою того, хто головний.

12. Проблематичним видається запровадження коментованим Законом Служби дисциплінарних інспекторів та процедура їх направлення для перевірки. Так, Законом передбачено, що дисциплінарні інспектори за дорученням члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, до якого вони прикріплені, попередньо аналізують заяви та повідомлення про неправомірні дії суддів з метою виявлення підстав для відкриття дисциплінарних справ та здійснення перевірок; готують проекти висновків про наявність підстав для притягнення суддів місцевих та апеляційних судів до дисциплінарної відповідальності, а також виконують інші доручення члена Комісії в ході дисциплінарного провадження стосовно судді. Зазначені положення однозначно необхідно доопрацювати та деталізувати, аби обмежити можливі зловживання та перевищення повноважень як з боку цих інспекторів, так і з боку посадових осіб, що направлятимуть їх на таку перевірку.

Аналогічне зауваження маємо і до норми статті 153 Закону, якою передбачається створення в судах України Служби судових розпорядників. Сама по собі ініціатива, звісно, позитивна і корисна; передбачається, що судові розпорядники виконуватимуть роль своєрідних судових приставів, тобто забезпечуватимуть додержання особами, які перебувають у суді, встановлених правил, виконання ними розпоряджень головуючого в судовому засіданні тощо. Однак їхній правовий статус необхідно краще уточнити в процесуальному законодавстві, аби гарантувати усім учасникам судового процесу повноту їхніх процесуальних прав.

13. Нарешті, останньою, однак, не менш важливою, зміною, яку приніс із собою новий Закон про судоустрій і статус суддів, є зміна правового статусу Державної судової адміністрації України. Кращою ініціативою у регламентації її статусу, звісно, стала б повна ліквідація ДСА, однак і ті положення, які визначили у Законі її новий статус, можна назвати, як мінімум, неоднозначними.

Якщо раніше Державна судова адміністрація була центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, що відповідала, зокрема, за організаційне і матеріально-технічне забезпечення діяльності судів України, то тепер ДСА з органу виконавчої влади успішно перетворюється на виконавчий орган судової влади, що вносить не меншу плутанину у її специфічний юридичний статус, аніж це було раніше.

За новим Законом Державна судова адміністрація України, як і донині, здійснює організаційне забезпечення діяльності органів судової влади. Щоправда, її повноваження, перелічені в статті 145 Закону, перетворюють її на своєрідний апарат всієї судової системи України. Цю роботу, на наш погляд, з успіхом могли б виконувати безпосередньо апарати самих судів.

Єдиний позитивний аспект в новому статусі ДСА, це фактичне підпорядкування її Раді суддів України – одному з двох вищих органів суддівського самоврядування в нашій державі. Разом з тим, це створює майже безпрецедентну ситуацію – Державна судова адміністрація, залишаючись по суті органом виконавчої влади, стає виконавчим органом судової влади; це відверто порушує принцип поділу владу – тепер, щоправда, уже вбік судової гілки, що призводить до необґрунтованих перекосів владних повноважень і неодмінно створить нові проблеми в ході реалізації коментованого Закону в подальшому. Тим не менше, цю ініціативу прийнято, і нам залишається лише чекати на перші паростки від реалізації нового Закону. Якими вони будуть, дізнаємося невдовзі.

Підсумовуючи вищезазначене, маємо сказати, Закон у тому вигляді, в якому його прийнято Верховною Радою, потребує подальшого системного доопрацювання і практичного удосконалення, чимало його норм мають відверто сумнівний характер, а окремі з них дадуть реальні результати лише через роки, однак що вже точно не викликає сумнівів, так це те, що судова система України в її нинішньому вигляді потребує негайного реформування. І якщо цей Закон стане першою, але не останньою віхою такого реформування, його прийняття однозначно матиме позитивне значення для вітчизняних правової і судової систем і, матимемо надію, допоможе їм досягти того рівня відповідності європейським та світовим стандартам, за якого досягнення правової держави і утвердження принципу верховенства права стануть в Україні остаточною перемогою здорового глузду над несправедливістю і владним свавіллям.

Поиск по сайту: