Зародження державності у східних слов'ян

Про існування державних союзів слов'янських племен на території України свідчать численні пам'ятки, знайдені під час археологічних розкопок сародавнії городищ Подніпров'я, Подністров'. Саме на цій території в IV ст.н.е. об'єдналася в державний союз група слов'янських племен – антів

Як повідомляли тогочасні історики, анти являли собою частину словя'н – венедів, що проживали між Дніпром і Дністром і далі на схід від Дніпра. Мовою антів була Слов'янська. Культура, звичаї та норми їхнього суспільного укладу мали також чітко виражене слов'янське забарвлення.

Виходячи з цього, значна частина істориків справедливо вважала антів протослов'янами, або просто слов'янами. Сучасний український історик М. Брайчевський зазначив, що сами себе ці люди називали полянами, степові сусіди – сармати (а від них уже і інші народи, що жили південніше) знали їх під назвою антів, тобто " крайніх,', тих, що живуть на краю ', окраїнних людей '. Цілком можливо, що саме звідси, від цих окраїнних людей '- антів і бере свій початок назва нашої держави і народу.

Як свідчать писемні та археологічні джерела, анти жили невеликими поселеннями на берегах річок та озер, займалися скотарством та хліборобством. Вони мали військові укріплення не в кожному селі, а спільні - для кількох поселень. На думку вчених, в антів на зміну родовій общині прийшла нова, територіальна сільська община, в якій поступово виділилися окремі заможні сім'ї, що володіли певною власністю. Ця новонароджена племінна верхівка була досить різнорідною. До неї входили передовсім вожді племен. Вони виділялися з основної маси населення своїм майновим становищем, збагачуючись за рахунок привласнення продуктів праці членів общини у вигляді данини. За свідченнями візантійських істориків, у антів значного розвитку набуло рабство, яке поряд із збиранням данини було початковою формою експлуатації в процесі становлення класового суспільства.

Суспільний і політичний лад антів привертав до себе пильну увагу дослідників. Зокрема, Прокопій Кесарійський писав, що антами не править хтось один, а здавна управляє ними народне зібрання, і всі справи, вони вирішують спільно (демократія).

Проте в моменти загальної небезпеки вони обирали царя, авторитет якого визнав увесь народ. Воєнна здобич, подарунки сприяли накопиченню багатств антських вождів, що, в свою чергу, посилювало їх військову і політичну владу. Все це прискорювало майнову та соціальну диференціацію слов'янського суспільства, сприяло формуванню в ньому класових відносин.

На думку вчених, у цей період виникає перехідна (між докласовою та класовою формаціями) форма управління суспільством, коли продовжували використовуватися деякі родові форми регулювання соціальних процесів, але вже в інтересах пануючого класу, що поступово зароджувався. Таку форму управління суспільством деякі дослідники називають військовою демократією, на стадії якої знаходилися й анти. Військова демократія містила в собі якості, властиві суспільному самоврядуванню, й водночас елементи державного ладу. В результаті посилення соціальної диференціації в союзах слов'янських племен усе більше зміцнювалася державно-правова основа, що зумовлювало поглиблення класового поділу суспільства й утворення держави.

Факт об'єднання антів у союз фактично був першою відомою спробою прямих предків українського народу створити власне державне утворення з організованим військом та участю населення в політичному житті, яке проіснувало три сторіччя (к.IV -п.VIIст.).

В 602р. Держава антів упала під тиском кочових племен аварів. Після цього анти в писемних джерелах уже не згадуються, а в літературі починає вживатися назва слов'яни.

Поступово ця загальнослов'янська спільність ділиться на три великі відгалуження: східну, західну та південну. Подальший розвиток цих слов'янських угруповань веде до їх дроблення і формування досить стабільних етно-політичних утворень – союзів племен.

Найбільш ранніми племінними об'єднаннями вважаються полянське (з осередком у Києві), дулібське і волинянське, на території пізнішої Волинської землі. Академік Б.Греков припускав, що в VI-VII ст. існував величезний і потужний дулібсько-волинянський союз племен, який був одним із найдавніших союзів східно-слов'янських племен. Як зазначає сучасний дослідник стародавньої історії М.Котляр, дулібське об'єднання племен було зародком державності східних слов'ян, що в майбутньому, поряд із полянським союзом, стало основою формування Давньоруської держави – Київської Русі.

В процесі подальшої консолідації у VIII – XI ст. Виникли ще ширші політичні об'єднання східних слов'ян, своєрідні ' союзи союзів ' та " надсоюзи'. В арабських джерелах, зокрема, згадується про існування в цей період трьох великих політичних центрів: Куяби (Куявії), Славії та Артанії. Майже всі дослідники сходяться на тому, що Куявія чи Куяба – це Київська земля з Києвом.

У вітчизняних літописах політичні об'єднання навколо Києва відомі під назвою Русь (VIII ст.) та Руська земля (IX ст.).

В історичних джерелах, як відомо, по-різному тлумачиться термін " Русь'. Дехто з дослідників намагається довести його фінське походження, інші шукають його корені у шведській, слов'янській мовах. Це свідчить про значне поширення назви

" Русь' в інших народів. У літописах та інших давніх джерелах Руссю називалася уся територія, яку посідали руськи люди, тобто східні слов'яни. Цим же словом (варіант – Руська земля) іменували й Давньоруську державу з центром у Києві.

Як вважає сучасна дослідниця Р.Іванченко, до появи Рюриковичів у Києві правила династія Києвичів (Кий, Дир, Аскольд). У 882р. Олег, який володів словенським князівством, здійснив у Києві династичний переворот, усунувши від влади династію Києвичів. Повідомленням про захоплення Олегом Києва літописи традиційно починають історію єдиної східнослов'янської держави – Київської Русі.

1.2 Утворення держави Київська Русь

Протягом VII-VIII ст. союзи східнослов'янських племен перетворювалися на протодержавні утворення – племенні княжіння, які згодом об’єдналися у державу. До утворення Київської Русі у східних слов'ян існувало 14 великих племінних об'єднань.

Археологічні знахідкі, знайдені в південно-західних районах розселення східних слов’ян, свідчать, що їхня матеріальна культура має багато спільних рис. Тобто в VІІІ ст. на землях полян, древлян, волинян, уличів, тиверців, східних хорватів сформувалася фактично єдина археологічна культура з незначними відмінностями. Вона характеризувалася одинаковим рівнем соціально-економічного розвитку племінних об’єднань, подібними рисами в будівництві житла, виробництві, поховальних обрядах. Така подібність була важливою передумовою створення єдиної східнослов’янської держави із центром у південно-західному регіоні.

Початок створенню у південно-західному регіоні руської держави поклали союзи племен. Одним із найдавніших племінних союзів був дулібський. Політичним центром дулібів було Зимнівське городище, розташоване у верхів'ях Бугу. Однак на початку VII ст. авари розгромили дулібів. За цих умов державотворчий процес у слов'ян очолили поляни.

Велике значення для процесу формування східнослов'янської держави мало заснування Києва наприкінці V – на початку VI ст. Літописна легенда розповідає про заснування Києва братами Києм, Щеком, Хоривом та їхньої сестрою Либіддю. Кий, перший князь полянського союзу племен, побувавши на службі у Візантії, заснував городок Києвець на Нижньому Дунаї, але не зміг там закріпитися і вирушив до Подніпров'я де заклав Київ.

У “Повісті минулих літ” згадується про формування на середину IX ст. трьох державних об'єднань: Куявії (полянські землі із центром у Києві), Славії (ільменські племена із центром у Новгороді) та Артанії (ймовірно, територія північно-східної Русі або Приазов'я). Приблизно одночасне формування державності у полян із центром у Києві та в ільменських слов'ян із центром у Новгороді викликало дискусію навколо питання які саме східнослов'янські землі відіграли провідну роль у процесі утворення Київської Русі – північ (Новгород) чи південь (Київ).

Політика об'єднання земель навколо Києва активно проводилася останніми представниками місцевої київської династії. Нащадками Кия (Києвичів) були, ймовірно, Аскольд і Дір (40-80-ті роки IX ст.), за князювання яких поляни звільнилися від сплати данини хозарам. Внутрішньої стабільності досягла держава за часів Аскольда, який воював з племенами деревлян і уличів, домігся визнання Русі найвпливовішими державами того часу – Хозарським каганатом і Візантією. В результаті вдалих походів на Візантію було укладено вигідні договори, Київська держава утвердилася на узбережжі Чорного моря, яке в деяких джерелах того часу йменувалося Руським морем.

Після походу 860 р. Аскольд здійснив особисте хрещення, а згодом – християнство прийняли представники правлячої верхівки. Саме це, як вважають історики, а також часті воєнні походи викликали невдоволення і виникнення опозиції князю, тобто склалася політична криза, яка привела до двірцевого перевороту, внаслідок якого була скинута династія Києвичів, і владу захопив представник династії Рюриковичів – Олег.

На півночі у Славії близько 860 р. на престол було запрошено норманського конунга (князя) Рюрика, для якого руські землі були головним об'єктом політичних і економічних інтересів. У 879 р. Рюрик помер, і престол через малолітство його сина Ігоря зайняв регент Олег, ймовірно, родич Рюрика.

У 882 р. Олег здійснив похід на Київ, убив Аскольда й захопив владу. Саме дата цієї події вказує на завершення утворення держави на значній частині території розселення східних слов'ян. Олег жорстоко розправився з населенням Новгорода, яке не бажало приєднуватися до Києва. Об’єднання північної і південної Русі стало основою виникнення загальноруської держави, з центром у Києві.

1.3 Розвиток Київської Русі за часів князювання Олега, Ігоря, Ольги, Святослава (882-972 рр.)

Подальше формування держави у східних слов'ян тривало у роки князювання Олега, Ігоря, Ольги, Святослава.

Князювання Олега (882 -912 рр.).

Основні внутрішньополітичні заходи Олега:

– створив опорні пункти центральної влади в племінних князівствах;

– установив порядок стягнення данини з підвладних Києву земель;

– залучив війська підкорених племен до спільних походів;

– вів оборонне будівництво залог на кордонах;

– відновив культ язичницьких богів на Русі, за що волхви прозвали його Віщим.

Зовнішньополітичні заходи:

– підпорядкував Києву племена деревлян, сіверян, радимичів, східних хорват, дулібів, тиверців, кривичів;

– підкорив північні неслов'янські племена – чудь і мерю;

– здійснив вдалий похід на уличів (885 р.);

– узяв в облогу Константинополь (907 р.), уклав вигідний торговий договір з Візантією (911 р.), за умовами якого руським купцям дозволялося жити у передмісті Константинополя протягом шести місяців і виходити до міста без зброї групами не більш 50 осіб, що задовольнило їхні торгові інтереси;

– організував і здійснив кілька походів проти Арабського халіфату на узбережжя Каспійського моря;

– домовився з варягами про припинення їхніх набігів на Русь за умови сплати русичами щорічно данини в розмірі 300 гривень.

Загинув Олег у 912 р. під час походу проти Арабського халіфату на південно-західне узбережжя Каспійського моря.

Розвиток Київської Русі в роки князювання Ігоря (912-945 рр.). Після смерті Олега на чолі Давньоруської держави став син Рюрика – Ігор.

Основні внутрішньополітичні заходи:

– прагнув посилити централізацію держави, збільшуючи особисту владу в союзі з дружинною верхівкою;

– організував військовий похід проти деревлян, які хотіли відділитися від влади Києва після смерті Олега;

– намагався збільшити данину з підлеглих племен (за ці спроби був убитий у 945 р. деревлянами на чолі з князем Малом).

Зовнішньополітичні заходи:

– протягом трьох років боровся з уличами, зруйнував їхню столицю – Пересічень, але остаточно їх підкорити не зміг;

– поширив владу Києва на східний Крим і Тамань, де було Тмутараканське князівство;

– здійснив два військових походи проти Візантії (похід 941 р. завершився поразкою, а похід 945 р. – укладенням нового, менш вигідного за попередній, договору, згідно з яким держави обмінювалися посольствами, Русь зобов'язувалася не претендувати на кримські володіння Візантії, не мати застави в гирлі Дніпра);

– заволодів містами Закавказзя - Дербентом і Бердаа (943 р.);

– воював проти кочовиків-печенігів, з якими 915 р. уклав мирну угоду (920 р. печеніги порушили її).

Широкомасштабні воєнні походи поглинали значні ресурси і вимагали від держави постійного напруження сил, що підштовхувало князя збільшувати данину. Одне з таких повторних збирань данини (у 945 р.) привело до повстання деревлян, під час якого було вбито Ігоря.

Князювання Ольги (945-964 рр.). Після смерті Ігоря на князівський престол сіла його дружина Ольга, так як їх син Святослав був ще малолітнім. У 945 р. вона придушила повстання древлян, а головне місто цієї землі Іскоростень спалила.

Внутрішня політика:

– запровадила фіксовані норми податків з феодальнозалежного населення (при отриманні данини, яку тепер збирали спеціально направлені представники київської адміністрації, вони керувалися певними уставами);

– розділила територію держави на погости (області) для збору данини (данину доставляли в укріплені пункти). Все це свідчило про те, що здійснено перехід від полюддя до нової системи державних податків;

– заснувала нові міста й села, організувала розбудову Києва і захист столиці від печенігів;

– сприяла поширенню християнства на Русі, але за її часів християнство не стало офіційною релігією;

– позитивним за часів діяльності Ольги було поширення опорних пунктів адміністративної і судової системи на всі підвладні Києву землі племінних княжінь. Тобто, було започатковано формування чіткої системи управління державою і створення державного апарату.

Важливу роль у зміцненні Київської Русі відіграла зовнішньо-політична діяльність Ольги.

Основні зовнішньополітичні заходи:

– намагалася забезпечити інтереси своєї держави шляхом мирної дипломатії. У 946 та 957 роках вона здійснила дипломатичні візити до Константинополя, в ході яких укладено союзницькі угоди, обговорювалися питання християнізації Русі (сама Ольга була охрещена під час одного з візитів у візантійському Софіївському соборі);

– активізувала відносини із західноєвропейськими державами. У 959 р., намагаючись проводити багатовекторну політику, дистанціюватися від залежності Константинополя, вона активізує відносини з Німеччиною (обмінялася посольствами, запросила священників). Однак місія латинських місіонерів, що діяли на Русі у 961-962 рр., завершилася невдачею – під загрозою фізичної розправи з боку язичників вони змушені були рятуватися втечею. Ця невдача в релігійній реформі серйозно нашкодила авторитету Ольги, послабила її позиції.

Князювання Святослава (964-972 рр.). Скориставшись послабленням позицій Ольги, язичницька опозиція здійснила державний переворот і поклала край тривалому регентству княгині. У 964 р. вся повнота влади на Русі зосередилася в руках Святослава.

Серед внутрішньополітичних заходів найбільш вагомими було зміцнення централізованої влади. З цією метою у 969 р. замінив місцевих племінних правителів київськими намісниками: для зміцнення своєї влади Святослав розділив князівства між своїми синами. Намісником у Києві став старший син Ярополк, у Новгороді – Володимир, у деревлянській землі – Олег. Ця реорганізація управлінської системи не тільки поклала початок адміністративній реформі, а й була важливою складовою створення могутньої Дунайсько-Дніпровської держави. За задумом Святослава, князівська резиденція мала бути перенесена в Переяславці на Дунаї («….бо то є середина землі моєї» – говорив він боярам).

Святослав дотримувався язичництва, але не забороняв приймати хрещення усім бажаючим.

У зовнішньополітичної діяльності Святослава особлива активність була зосереджена у воєнній сфері, зокрема на Сході. Протягом 964 – 966 рр. він досягає значних успіхів:

– підкорює Києву в’ятичів, які сплачували данину хозарам;

– перемагає хозарських союзників – волзьких булгар та буртасів (мордву);

– завдає поразки Хозарському каганату, оволодівши його столицею м. Ітиль;

– примушує підкоритися племена ясів (осетинів) і касогів (адигів) на Північному Кавказі.

Ослаблення та занепад Хозарського каганату мали неоднозначні наслідки: з одного боку – сприяли консолідації східнослов'янських племен у межах Київської Русі; з іншого – падіння Хозарії відкрило шлях на Русь кочовим народам Сходу, передусім печенігам.

У 968 р. Святослав активізував свою діяльність на Заході, де йшла війна між Візантією і Болгарією, причому він виступає на стороні Візантії, в результаті чого була отримана перемога над Болгарією. Але Візантія була стурбована посиленням Київської Русі, не бажала мати такого могутнього сусіда і для її послаблення підбурила печенігів до військових дій проти Святослава.

Звістка про облогу печенізькими ордами Києва (968 р.) змусила Святослава вирушити на допомогу столиці своєї держави. Хоча кочівники за короткий час були вигнані з Подніпров'я, але їхні напади свідчили про наростання печенізької загрози.

У 969 р. Святослав розпочав другий похід на Балкани, в ході якого він не тільки повернув собі втрачені позиції в Болгарії, а й просунувся вглиб Візантії. Проте візантійському імператору вдалося зупинити Святослава. У 971 р. він уклав під Доростолом мирну угоду, згідно з якою брав на себе зобов’язання не воювати з Візантією, та відмовлявся від претензій на Болгарію та Крим.

Навесні 972 р., повертаючись з невдалого походу, Святослав поблизу дніпровських порогів попав у засідку печенігів і трагічно загинув.

1.4 Піднесення Київської Русі (кінець X – середина XI ст.)

Після смерті Святослава, який не залишив заповіту, між його синами розгорілася міжусобна боротьба. Молодші брати Олег і Володимир не бажали визнавати єдиновладним верховним князем старшого – Ярополка. До того ж за походженням Володимир був позашлюбним сином Святослава і ключниці Ольги (Малуші).

Вирішивши примусити братів визнати свою зверхність, Ярополк у 977 р. вирушив із військом на Овруч, де правив Олег. Військо Олега було розгромлене, а сам він загинув. Володимир утік у Скандинавію, де найняв дружину і 978 р. повернувся на Русь. Спочатку Володимир захопив Полоцьке князівство, а потім із військом пішов на Київ. Ярополк з Києва втік, а пізніше був убитий варягами, що служили Володимиру, і Володимир зосереджує у своїх руках неподільну владу.

Князювання Володимира Великого (980-1015 рр.) стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапу її піднесення та розквіту. В діяльності Володимира можна визначити кілька важливих напрямків.

По-перше, ураховуючи відцентрові тенденції у суспільстві, Володимир спрямовує свої зусилля, насамперед на зміцнення внутрішнього становища держави. Передусім, він остаточно підпорядкував владі державного центру великі союзи східнослов'янських племен – хорватів і дулібів (981 р.), пізніше радимичів і в'ятичів (981-984 рр.). У той час фактично завершується тривалий процес формування території, яка в основному збігалася з етнічним розселенням східних слов'ян. На сході Київська Русь сягала межиріччя Волги й Оки; на Заході: Дністра, Карпат, Західної Двіни; на півночі: Чудського, Ладозького, Онезького озер; на півдні: Дону, Росі, Південного Бугу. До її складу входило близько 20 різних земель, племен, серед яких були і слов'янські і угро-фінські, і тюркські.

По-друге, ставши правителем держави Володимир, замість далеких походів, зосередив увагу на захисті власних кордонів. Він давав належну відсіч агресивним балтським племенам варягів (983 р.), волзьким болгарам (985 р.), полякам (981, 990, 992 рр.). Протягом майже всього правління Володимир вів боротьбу з печенігами, які кочували у Північному Причорномор'ї. Для захисту від кочівників на південних рубежах Київської Русі наприкінці X – у першій половині XI ст. була створена система земляних валів з дубовими частоколами, фортець, укріплених міст.

По-третє, поряд із зміцненням кордонів, Володимир проводить низку заходів щодо посилення великокнязівської влади та внутрішньої консолідації країни. З цією метою він здійснює ряд реформ:

– адміністративна реформа (близько 988 р.). Влада племінних князів у своїх землях залишалася ще дуже сильною: вони неохоче віддавали частину данини на користь Києва, самі здійснювали судочинство, молилися кожен своєму язичницькому богові. Володимир ліквідував племінні князівства, поділив державу на вісім уділів (округів), які у свою чергу, ділилися на волості. Уділи об'єднували землі довкола найбільших міст. В уділи призначали урядувати синів великого князя або його довірених осіб – посадників, які у свою чергу створювали місцевий апарат управління. Удільні намісники безпосередньо залежали від великого князя і виконували його волю. Таким чином Володимир усунув від влади племінних князів, зосередивши її виключно у руках своєї династії. Сепаратизм місцевої верхівки було подолано, в об'єднаній державі родоплемінний поділ суспільства поступається місцем територіальному;

– військова реформа відіграла значну роль як у посиленні обороноздатності країни, так і у зміцненні особистої влади великого князя. Вона спрямовувалася на ліквідацію «племінних» збройних формувань і заміну їх загальнодержавною системою оборони. Також було запроваджено феодальну організацію війська, коли земельні володіння надавалися за умови несення служби. Складовою військової реформи, очевидно, було й будівництво системи оборонних укріплень на південних рубежах держави.

– релігійна реформа. Прийняття християнства. Політичне об'єднання Київської Русі потребувало відповідних змін і в релігійній сфері. Релігійна реформа почалася спробою модернізувати язичництво. Було створено єдиний пантеон язичницьких головних богів, так зване – шестибожжя, на чолі з Перуном. У Києві були встановлені ідоли язичницьких богів Перуна, як головного бога, а також Даждьбога, Стрибога, Сімаргла, Хорса, Мокош. Однак зміцнити єдність держави під княжою владою за допомогою язичництва не вдалося, тому що верховний бог (Перун) не сприймався людьми як володар інших богів: дружинник більш шанував Перуна, коваль – Сварога, Купець – Велеса. Язичництво зжило себе і не відповідало рівню розвитку Київської Русі, перешкоджало зв'язкам з країнами Європи, більшість яких були вже християнськими. Правлячій верхівці потрібна була релігія, що захищала її права, багатства і привілеї, а також владу над залежним населенням.

Як розповідає „Повість минулих літ”, у 986 р. в Києві з'явилися представники трьох релігій: ісламу, іудаїзму та християнства, і кожен запропонував Володимиру прийняти свою віру. Володимир і його соратники схилилися до думки про необхідність прийняття християнства з Візантії, православного обряду, яке вже мало в державі певні традиції.

На Русі було запроваджено християнство візантійського зразка. Цей вибір був не випадковим. По-перше, ще за часів існування античних міст-держав жителі Подніпров'я підтримували досить тісні зв'язки з ними, орієнтація на Візантію значно посилилася з появою торгового шляху „з варяг у греки”. По-друге, серед еліти Київської Русі візантійська модель християнства вже набула поширення, християнами були Аскольд, Ольга, багато християн було серед княжої дружини. По-третє, візантійська модель християнства підтримувала світську владу, що влаштовувала великого князя. По-четверте, православ'я знайомила Русь з християнським віровченням рідною мовою, що значно прискорювало процес поширення та утвердждення нової релігії.

Окрещення Русі було пов'язане з рядом обставин. Візантійський імператор Василь ІІ у 986 р. попросив князя Володимира придушити заколот земельних магнатів, які виступили проти імператора. Володимир погодився, але висунув вимогу – одруження із сестрою імператора Анною. Хоча це порушувало візантійські традиції (виходити заміж за рівних собі), імператор погодився, але вимагав від Володимира охреститися і запровадити християнство на Русі. Виконуючи умови русько-візантійської угоди, Володимир охрестився, за останніми дослідженнями, у проміжку між січнем і березнем 988 р. у Києві. Після цього він, як і обіцяв, допомагає імператору Візантії військами, але від останнього не отримує згоди на шлюб з царівною Анною. Тоді Володимир іде походом на Крим і захоплює головну житницю Візантійської імперії – Херсонес (Корсунь), що змусило імператора виконати умови угоди: видати заміж за нього Анну, вінчання з якою відбулося у Корсуні у храмі Святих апостолів. А влітку 989 р. він здійснив за допомогою грецького духовенства охрещення киян у водах Дніпра. Як підкреслює О.Д.Бойко, події, пов'язані із запровадженням християнства у 988-990 роках, літописцем спресовані в один – 988 рік. Насправді християнізація Русі тривала декілька століть.

Поиск по сайту: